скачать книгу бесплатно
Та по степу ген-ген видно…
За байраком байрак,
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак,
Із могили козак,
Встае сивий похилий…
Слухайте, товариство.
Як називалося те село?
Якщо чесно, я не знаю, як воно називалося.
Знаю тiльки, що таких Богом забутих сiл та хутiрцiв було на нашiй землi в епоху Руiни безлiч. Вони простягалися суцiльним шлейфом iз побiлених хатинок пiд солом’яними стрiхами, курних шляхiв та вишнево-яблуневих садочкiв вiд Переяслава до Путивля чи аж до самоi Полтави.
По всiй Слобожанщинi.
Тихими лiтнiми ночами там чувся понурий гавкiт собак та квакання жаб у болотах.
Близько другоi години у хащах заходились пiснями соловейки, а вже ближче до ранку iх змiнювали першi заспанi пiвнi в курниках.
Люди там жили майже такi, як i ми.
Нудьга в них була, а не життя.
Були ляхи – прийшов Хмельницький, був Хмельницький – прийшли москалi. А скiльки ж iще своiх синочкiв-пропасникiв, гетьманiв i пiдгетьманкiв, продажного козацтва, отаманiв, сотникiв, полковникiв, розбiйникiв, грабiжникiв i вбивць терзало цю нещасну землю i людей на нiй.
Боже борони! Боже борони i не приведи!
Менi iнколи здаеться, що наш обласний центр названо не на честь трьох безглуздих торбин, знайдених мiж дубiв i осик якимось волоцюгою чи царським прихвоснем на тому мiсцi (а потiм внесених у такий же безглуздий герб).
Нi, не на честь тих бездушних предметiв.
Названо його так на згадку про безмiрний сум, пролитий на могилах чиiмись матерями, сестрами й дружинами. Сум, пущений на вiтер димом iз люльок тисяч бурлакiв, безпритульних козакiв i крiпакiв, без дому, без сiм’i, – кривавий, без долi. Сум, який викрикували у пустоту сотнi п’яних бандуристiв i лiрникiв на безлюдних розпуттях. Сум, який мiцно, мiцно вкарбувався у цю землицю зливами кровi ii синочкiв i донечок, пролитоi пiд час боiв i грабункiв, тортур i самогубств.
Боже борони! Боже борони i не приведи!
Мае та земля бути сумною, i мае те мiсто зватися Суми.
Сумна i нудна мiсцевiсть…
Тяглися чумацькi обози, як зараз бачу, ген-ген за обрiй…
Ось iдуть вони, худi й змученi чоловiки, такi ж худi й змученi воли тягнуть iхне нехитре майно. Ось слабкий хворобливий голос виводить пiсню.
Заходить сонце. Розпекло небо червоним.
Тiнь прошмигне – лис чи бабак.
А може, орел степовий.
Нудьга!
Ось везуть одного на пiдводi – хворий. Хоче щось сказати, та не може – вуста ворушаться, а голосу нема. Вдихнув повiтря на повнi груди i спустив дух – усе…
Ой ви воли сiрi половii,
Хто над вами паном буде?
Ой хто буде вами панувати?
Та й хто буде годувати?..
Ідуть…
Але це я щось захопився.
Все це ви можете з бiльшою користю для себе прочитати в пiдручниках iсторii. Просто i чiтко. Без моiх вигадок та надуманого романтизму. Все-як-по-бук-вах!
А я розказую народний переказ. Так, просто – переказ! Така собi маленька частинка нашого небiдного на перекази фольклору.
Ото ж iхав якось тими курними шляхами, оминаючи чумацькi обози, дехто Максим Безрiдний. Для нас зараз вистачить знати те, що вiн сам, колишнiй запорозький козак, мав проте ще небагато лiт, десь до тридцяти, i шрам на лiвiй руцi. Дебелий такий шрам, здалеку видно, хоча сам Максим той шрам старанно намагався вiд стороннiх очей сховати. По вигляду був вiн незаможнiй, може, що i встиг награбувати в розбоях, та мало. А от по торбi за плечима (незавиднiй, сказати б, на вигляд) – iнша рiч. У торбi тiй були такi коштовнi прикраси, оздобленi дiамантами, що i сама цариця у всiй своiй славi не надягала, не те що яка тутешня дiвка. А ще монети золотi та срiбнi. Чаша якась, сапфiрами та смарагдами оздоблена. Ой леле! Та там цiлий статок!
Одне погано – гидко вiд того статку тхне.
Кров’ю тхне…
Мотив перший
Про таемничого козака, прекрасну панi та нечисту силу
«… зрада пiдступноi Москви слiдна в усьому: вона готуе нам ярмо – насамперед домашньою громадянською вiйною.
… цар не виправдав надiй Украiни»
Із манiфесту Вiйська Запорозького
І
Та коли вже тi щедрувальники порозходяться?!!
Ой там на рiчцi та ще й на Орданцi!
Щедрий вечiр! Добрий вечiр!
Дiва Марiя ризи прала!
Щедрий вечiр! Добрий вечiр!
Та й повiсила на калинi…
– Іване! Іване, ой леле – трясця його матерi! Пiди накричи на тих бiсових дiтей, хай хоч у нас пiд вiкнами не горланять! Іване! Ти чуеш чи не чуеш?!! Іване!
Парубок схилився над столом – читае псалтир. Майже бурмоче тi рядки, як заклинання. Хоче вкласти душу в сухе стрясання повiтря.
– То ж Новий рiк, мамо…
– Який Новий рiк?!! Який менi в чорта Новий рiк?!! Понабивають черева, понапиваються, як свинi – ото Новий рiк?!! Ото празник?!! Та ще в мене пiд хатою лементувати?! Да аби мене ноги носили, я б i сама iм пельки позатикала! Тьху! Нечестивцi!!!
– Ма!..
– Шо ти менi мамкаеш, щеня?!! Яйця курей не вчать, сучий ти сину! Ти його ростиш, ростиш – пестиш, як воно ще поперек лави вмiщуеться, а тут – на тобi!!! Та я тебе, анчихристе!..
Через хату полетiв шматок глини з печi i влучив хлопцю прямо в шию. Навiть дуже боляче, якщо враховувати немiчнiсть його староi паралiзованоi матерi.
– Анчи-хрисс-сс!.. – баба горлала щось зовсiм малозрозумiле, але з такою люттю, що аж ставало трохи страшно.
Хлопець устав.
Ви не уявляете, як йому все це набридло.
Їi розбив грець уже рокiв зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цiеi думки – «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко – звичайний сiльський коваль i глибоко порядний син – хотiв смертi своiй матерi. Не будьте ошелешенi – таке життя. Вiн намагався ii не помiчати, бути нiби осторонь, бути чужим у цiй домiвцi… У цiй долi…
Страшна й зла людина його мати – так казало все село, добавляючи – вiдьма. Так вважав i сам Іван.
Вiн уже давно осторонь.
Осторонь самого себе.
Все життя коту пiд хвiст!
Все.
Вiн, Іван – нiхто.
– Чого ти рипаешся?!! Чого? Пiр’я пiднiмаеш?!! Ще всиплю! Ще!
Хлопець уже не слухав матерi.
Втупився очима в псалтир i вiдчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.
Ще трохи, i вона лусне.
Ось уже не видно церковних розписiв у пошарпанiй книжечцi, i губи шепочуть геть не те:
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Суворо в такт молитвам…
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Вона сьогоднi прийде.
«Боже, iй же холодно! Надворi такий мороз…»
– Нi! Їй не холодно, – вiдповiдае внутрiшнiй голос. – Їй нiколи не холодно, iй нiколи не боляче, iй нiколи…
«Мовчи!» – Іван.
– Глянь – уже полунiч! Дивись на двiр – уже полунiч!!! – внутрiшнiй голос, псалтир…
«То й що? Мало хто швендяе пiсля полуночi!» – Іван.
– Ти знаеш, що для когось це – ПОЛУДЕНЬ! Ти знаеш, що таке НЕЧИСТЬ!!! – внутрiшнiй голос.
«Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»
– Вона – мрець!
Де не взялись три Анголи
Та й взяли тi ризи на крилята,
Та й понесли тi ризи на небеса…
ІІ
Максим Безрiдний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькi обози й наспiвуючи при цьому свою улюблену дурнувату пiсеньку. Вже вечiр скоро…
Ой да похилилась над Роменкою калина
Ой да вiдцуралася коханая дiвчина…
Ех…
«Сiрко був неправий… Неправий…» – одна ця думка вже битих двi доби обертаеться в похиленiй козацькiй головi.
«Сiрко був неправий!»
«А менi байдуже! Най ганяе татар по Дикому Полю, упиваеться самогоном i розказуе онукам побрехеньки про характерникiв! Лiт так через десять… Якшо доживе… Сiрко слiпий, глухий i дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти своi п’янi очицi i вгледiти розрухи та безчинства козацькоi старшини – сотникiв i полковникiв! Чим були хужi ляхи вiд цих хрещених бусурманiв?! Та яка до чорта рiзниця?!! Нi я, нi Сiрко вже iм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг пiд пишною назвою – «Запорозька Сiч»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сплюнув i вдарив по стременах. Вiн наче тiкав, i наче за спиною була цiла орда татар чи вся польська армiя з королем на чолi. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький вiз – чоловiк iз п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно i намагалися пiдняти.
– Аллах акбар!!!
Максим на ходу, не спиняючи коня, iз силою потягнув за вуздечку i не те що перескочив – перелетiв над юрбою людей.
Ззаду почувся якийсь скрик i брудна мужицька лайка.
«Бiсовi дiти… Я б вам голови на оцi шаблi посадив! НА ОЦІ!!! Стали серед дороги…» – то подумки, не вголос. Максиму не до цього. Вiн роздратований.
«Сiрко був неправий…»
«Сiрко був неправий…»
Ну а в тоi дiвчиноньки бiле-бiле личко,
Зростом лиш вона не дуже – зовсiм невеличка…
