скачать книгу бесплатно
Вiн чутиме, як хруснуть шийнi диски, як на хвильку паралiзуе тiло.
Як буде скандувати юрба…
Кiлька найдовших митей у його життi, i шкiра почне тлiти вiд дотикiв перших променiв сонця, що сходить.
Смертник згорить заживо.
Інквiзитор завжди правий – це знае будь-хто iз в’язнiв таемних тюрем Святого Престолу по всiй Європi. Будь-яка молода вiдьмочка чи згорблений старий проповiдник – будь-хто.
Хтось iз великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово – еретик». Це – десята доля правди.
Той час був часом непристойного збочення побожностi й вiри. Час, коли мiсiю Христа прирiвнювали до масових убивств невiрних, до страшних, всепоглинаючих мук.
До смертi.
У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути iграшкою в руках своiх катiв.
Життя, вбите в слово – Єретик.
Інквiзитор завжди правий.
Топеша завтра стратять.
Вiн сидить, схиливши голову, на мокрiй пiдлозi тюрми – закрив руками лице…
VІІ
– Так не повинно! Не повинно бути! Так неправильно! Але чому? Чому ми покохали один одного? Чуеш? Ти мене чуеш, Мирославо?!
Іван схопив дiвчину за плечi майже сердито, але навiть при цьому не мiг вiдвести очей вiд ii вроди. «Як же я ii кохаю» – «Але це неправильно!» – зразу ж додавав внутрiшнiй голос. «Ой леле!»
Мирослава плакала. Іван навiть не намагався уявити, якими холодними були ii сльози. Якими вони можуть бути холодними, коли парубок ось ледве тримае ii за плечi. Бо долонi його опiкае якийсь сирий, майже трупний холод.
– Іване, – тихо-тихо вимовляе дiвчина.
– Що, серденько? – Іван i сам уже майже плаче, обiпершись об пiдпiрку хати.
– Я вагiтна.
VІІІ
Іванова мати помирала довго i так само довго мучилась. Із ii кутка було чути верески, прокльони, просто матiрну лайку наперебiй iз кашлем. Часом вона до когось розмовляла, часом просто плювалась на всi боки. Хтозна-поки вона б ще мучилась, аби хтось iз добрих людей не порадив пробити у стелi дiрку. Як тiльки це зробили – усе закiнчилось. Поховали, пом’янули, розiйшлись…
Івану вона сниться. Часом приходить вночi у виглядi невагомоi тiнi або стукае вечором у шибку, наче й не вмерла. Вiн не спить ночами. Вiрнiше, не спав. До цього випадку. Увечерi так само сидiв коло вiкна. Раптом стук у дверi. Думав, вона.
– Хто?
– Це я, впусти.
– Кохана?.. Добре. Там вiдчинено.
– Впусти мене…
– Та там вiдчинено. Чого ти не йдеш?
– Я не можу… Я не зайду. Ти маеш сказати «заходь» або щось не кшталт. Тобто запросити мене.
– Ну, заходь, Мирославо.
Дверi самi вiдчинились. Дiвчина зайшла – як завжди, гарна, i як завжди, в чорному.
– Ти так пiзно не спиш? – глянула на свiчку.
– Знаеш, у мене така справа…
– Знаю… – Мирослава пiдняла руку йому до чола. – Вона до тебе бiльш не прийде. Тепер спи спокiйно.
Мати бiльше не приходила.
Кiнець першого мотиву
Та що ви…?! – вода як вода!
Принесли од колодязя-журавля пластикову (з-пiд лимонаду) пляшку води, майже повну. Тепер не така iм – плюються, мене перервали…
Ну продовжую, добре, продовжую. Тiльки не бушуйте, будь ласка. Знаете, як важко зосередитись?
Угу.
А треба ще ж про святу iнквiзицiю повiсти, про упирiв та про зажерливiсть козацькоi старшини того часу.
Як це до чого iнквiзицiя?
Ха!
Інквiзицiя – вона завжди до чогось, а тим бiльше до всякого сатанинського отродiя.
Ну ото вже будете слухати – будете й знати.
Отак от.
Мотив другий
Про кохання, святу iнквiзицiю та про те, як, власне, «виходив Христос»
В 1659 роцi для арешту І.Виговського на Украiну було послано приблизно 200 000 воiнiв на чолi з О.Трубецьким, Г.Ромодановським, С.Пожарським С.Львовим, Ф.Куратiним, П.Скуратовим та iншими.
Лише на захоплення Конотопа було кинуто 40 000 воiнiв.
70-денна облога фортецi почалася 21 квiтня.
І.А.Лисий, краезнавець
І
У Путивлi е один жiночий монастир, а посерединi двору там церква. Висока така церква, колись рокiв шiсть-сiм тому я був там на екскурсii. Тодi ми, дiтвора, втекли вiд вихователiв i полiзли аж на саму дзвiницю.
Звiдти було видно увесь Путивль i околицi. Здавалося, що видно весь свiт. Путивль – красиве мiсто. Може, менi так здалося, бо я там був усього лише раз у життi. У пiдвалi того монастиря жила Мирослава Топеш. Було iй тодi бiльше нiж три сотнi лiт, i вона, здавалося, не хотiла бiльше жити нi дня. Так iй здавалося до зустрiчi з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всi – монашки, настоятельницi – всi! Але iй було плювати. Вона покохала цього хлопця усiею душею, всiм серцем, якi, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тiлi. Їй хотiлося лiтати, i вона летiла. Вона пролiтала кожну нiч, оминаючи дзвiницi путивльських церков над степами й хуторами, ярами i рiчечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернiгiвщину, де жив ii коханий. Рiдше вiн сам приiздив до неi в Путивль. Рiдше, бо то велика вiдстань для людини.
Велика для людини i незрiвнянно мала для упиря.
ІІ
– Прокидайтеся!.. Пiдемо вже.
Максим легенько поворухнув Галину за плече i, поки вона, сонна, протирала очi, подав iй шматок хлiба, шматок сала i огiрок.
– Нате ось, у чумакiв вимiняв.
– На що?
– Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…
Як поiли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також вимiняв, хоча Галя не дуже йняла тому вiри).
Стали збиратися.
Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе i вдарив по стременах. Кiнь збiг по схилу пагорба рисцем, а тодi вже далi на шляху дав галоп.
– Там болiтце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…
* * *
Подорожнi йшли рядком, оминаючи очерет i невеликi болотянi калюжки. Максим – трохи збоку, пiдтримуючи Галю за руку, а кiнь плентався позаду.
– Скажiть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якiсь будови придбати для першого часу?
– Можна, звичайно, тiльки грошей багацько треба. Наш старшина не з щедрих.
– Ну, за цим не постоiть.
– А ви, мабуть, теж козак?
– Та нi. Служив у одного полковника на побiгеньках iще давнiш, так вiн i сам на Сiчi не був нi разу. Не те що там я.
Галя була дуже красива. Максим помiтив це ще там, бiля вогнища, а вранцi, коли вона тiльки прокинулась, вiн, поглянувши на неi, чогось подумав, що то, мабуть, найкраща дiвчина, яку довелося зустрiчати на своему вiку. Вiн навiть вiдчув у грудях якийсь гострий незносимий бiль, наче то болить серце.
Галi було чимраз важче йти з хворою ногою через болотну багнюку.
Вона, нахилилась, сперлась рукою на здорову ногу i ненароком помiтила Максимову лiву руку.
– Який страшний шрам! Звiдки вiн у вас?
Парубок сховав руку в рукав сорочки, а потiм ще й одвiв за спину.
– Та то ще в дитинствi десь обранив, навiть не пам’ятаю де.
– А рана здаеться такою свiжою, наче ось-ось кров пiде.
Ота кров iшла.
Галя цього не знала i не повинна була знати.
Вона майже все життя прожила в рiдному селi. Вона чула хоч щось подiбне Максимовiй iсторii хiба вiд якоi язикатоi баби на печi. Та й навряд чи сама та баба вiрила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона нiколи б не зрозумiла, чому та рана вже декiлька лiт не тiльки не заживае, а ще й продовжуе кровоточити так сильно, що двiчi на рiк (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти вiд обширноi кровотечi. А в iнший час постiйно змазувати руку настоем iз рiзного зiлля, спосiб приготування якого знав хiба тiльки сам Максим.
Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла i не пропала.
Галя б нiколи не збагнула. Вона б нiколи йому не пробачила.
Максим навiть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радiти життю. Просто жити – те, чого вiн, Максим, уже давно не мiг.
Але все ж Максим був цеi хвилi щасливий. Щасливий, що зустрiв Галю, що врятував ii, що оце зараз мiг так просто йти з нею поруч i розмовляти. Коли Галина нога зовсiм розболiлась, Максим узяв дiвчину на руки й понiс. Вiн крадькома милувався своею супутницею.
Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячнi променi в ii злегка хвилястому волоссi! Як блищать ii карi оченята! Яка вона прекрасна й чудова – дiвчина, що змусила болiти його, Максимове серце.
Серце, якого у нього нiколи не було.
ІІІ
Ішов дощ.
Не було нi грози, нi вiтру – просто звичайний осiннiй дощ.
Мряка.
– Давай я щось тобi накину на плечi – ти ж застудишся!
Іван i Мирослава сидять на призьбi його будинку. Вона – у звичайнiй сорочинi i якiйсь накидцi на зразок величезноi чорноi хустки.
– Ти ж знаеш – я не застуджуся.
– Все одно якось…
Іван гладить ii розпатлане хвилясте волосся.
– Ти забереш дитину, Іване?
– Звичайно, але ж ти нас не покинеш?
