скачать книгу бесплатно
Затягнув голоснiше – вiн завжди особливо натхненно спiвав у задумi. Дивно навiть – зазвичай люди, спiваючи, входять у якийсь особливий стан – наче порожнеча в головi, нi думки, нiчого тобi. Але ж не в Максима – у нього все не як у людей. Взагалi дивний вiн якийсь…
Ой калина вiття ламле – падае у воду
Не знайти у тiм проваллi нi моста, нi броду..
Ви думаете, тому таемничому запорожцю не однаково, що робиться зараз на Украiнi? Я так не думаю. Йому чхати хотiлося на все це вже багато-багато рокiв: «Сiрко? – Пiшов к бiсу! Товариство-добродiйство? – Ок лихiй матерi! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сильно струснув головою… Схоже – вiдiгнав якусь думку…
Ой калино-калинонько, сохнеш над водою.
Сядем поруч – я посохну разом iз тобою…
Смиконув коня вправо, погнав у чистий степ…
Б’е висока-висока ковила по обличчю…
До обрiю – червонi маки…
Ввижаеться кров…
То кров.
* * *
– То кров, курiнний, КРОВ!!!
– Не кров, Максиме, – не кров! То маки…
– Татари! Татари! – чути десь iздалеку. Просвистiла стрiла над вухом…
– То КРОВ!!!
Удар по обличчю…
– Та схаменися ж, хлопче! То не кров!
Справа i злiва шумiв бiй. Лiнiю оборони прорвано.
Максим пiдiймае шаблю.
– А – а – а!
Вершники на низеньких конячках летять у траву. Кров бризкае по обличчю, сорочцi… Стiкае з шабель…
– А – а – а!
Кров – бусурманська нехрещена кров, нiчим не рiзна нашiй, квартами вливаеться в бездонний океан пiд ногами. Ось вiн уже по пояс. По шию. Хлопець падае i захлинаеться, тоне в ньому – у тiй безмiрнiй людськiй кровi…
Дим над Диким Полем, дим…
– А – а – а!
* * *
… І тiльки люди на шляху швидше й швидше пiдганяють волiв, коли бачать невисокого козака, що жмуттям сiче двома шаблями дикий мак серед степу…
Дим над Диким Полем, дим…
А хрiн тобi, а не душу…
А не душу…
ІІІ
Чогось та могила Нехрещеною звалась. Чого – хтозна. Так ото повелось iз дiда-прадiда. Спитай у кого з тутешнiх: «Що ото там чорнiе?», кажуть: могила, що Нехрещеною зветься». Усе. Нi вiдняти, нi додати. А так – усе як деiнде. Хiба що дiвчата з вечорниць iтимуть – «Бр-р – Нехрещена! Тьху!» – пiд ноги… Або який кум вiд куми п’яненький плестиметься, гляне – перехреститься. Ото хiба… А так – чи знатиме подорожнiй, що там спочинок знайде у годину пiзню, нiби то Нехрещена могила?
Максим не знав.
Вiн взагалi за свое хоч, здавалось, i недовге життя навчився не набивати голову рiзними нехристами. Та i хтозна чи сам… То зайве. Треба гасити ватру та влягатись, бо час пiзнiй…
Погасив… Накрився жупаном… Не спиться….
Не спиться, чорт забирай. А як i засне Максим, то прокинеться вiд жахiть.
І подумае, що краще б не спав…
* * *
Узимку намело багацько снiгу, i в невеличкому надднiпрянському хуторi люди вибирались iз хат через димарi. Дверi та шибки замело повнiстю. Не видно було нi свiта бiлого, нi степу, що нагадував у той час суцiльне замерзле море, нi дзвiницi церкви за хурделицею. Позамiтало навiть псiв у будах.
Учитель Тарас – старий згорблений характерник – щось вовтузився коло печi. Покахикував i кректав – так йому було тяжко. Може, хвороби зломили стару людину, а може, таке довге трагiчне життя нагнуло дiда до землi, стиснуло залiзним кулаком його старечi легенi, пригнiтило душу. Може…
Одного разу пiд час походу на Кримське Ханство його, ще молодого козака, здорово рубонула по головi татарська шаблюка. Лезо просто чудом пiшло навскоси, тiльки обдерло шкiру на скронi та ще, правда, вiдтяло праве вухо. У характерника пiсля цього щось не те стало з макiтрою – його постiйно трясе, часом з’являеться страшний бiль.
Але то ще не найбiльше горе…
Найбiльше, за його ж словами, – те, що молоду дружину вбили пiд час набiгу татари. Вона була на пiзньому мiсяцi вагiтностi i не могла вже йти у в’язцi полонених. Тому ii просто забили, як хвору худобину…
Пройшло вже багато-багато лiт, а старий чоловiк i досi згадуе свою кохану й плаче…
Це страшно, коли плаче стара, загартована в боях, бувала людина.
У всякому випадку Максиму в такi хвилини було страшно…
Тарас так бiльше нiколи й не одружився – не завiв навiть якоi молодицi на сторонi. Став побожний i замкнутий, у походи не ходив, не пив, постився. Лiкував людей на Сiчi, а пiзнiше й геть перебрався на цей от Богом забутий хутiрець – подалi вiд свiту, вiд мирського…
Характерники кажуть, що Тарас не такий, як iншi.
Нiбито одного разу йому явився увi снi сам Андрiй Первозваний i дав таемничий талант бачити все приховане вiд людських очей. Ще кажуть, що Тарас нi в кого нiчому не вчився, а все знання отримав сам – вiд природи, вiд навколишнього свiту.
Хтозна…
Вiдомо тiльки, що Тарас наклав прокляття…
А ще вiдомо те, що от такими зимовими днями та вечорами пiд тихий трiск церковноi свiчечки вiн розказував Максиму про Бога, Бiблiю, читав псалми. Учень був непосидючий, усе просив навчити якихось заклинань, прийомiв чи таемниць, а дiд зiтхав i часом не витримував, кажучи:
– Хлопче… Якщо тобi потрiбнi «штуки», то йди до найближчого циганського табору, спитай будь-яку циганку, i вона тобi iх покаже, ще й тебе iм навчить! За чим же ти до мене прийшов?!!
Учень замовкав i тупив очi у землю. Йому все одно було не зрозумiти – молодiсть, знаете, кров грае. На наступному зайняттi той знову починав:
– Але ж, учителю Тарасе! Просто з цiкавостi – е ж, мабуть, якесь таке заклинання, шо сильнiше за всi iншi на свiтi?..
Дiд зiтхнув.
– Є…
– І як воно звучить? Ну знову ж таки…
– ВІРА.
– І все? Та я ж знаю це слово!
– Усi знають, та майже нiхто не користуеться…
– І це найсильнiше?..
– Нi. Є ще…
– А яке?
– НАДІЯ.
– Тю… А ше сильнiше?
– ЛЮБОВ.
Приходив хтось нiччю – в оселю не завiтав, але сказав, що ще зайде. Колись… Дiд запрошував.
ІV
Вони познайомилися не так давно. Було це на звичайних сiльських вечорницях чи то в кiнцi лiта, чи то на початку осенi – це не так i суттево. Що, власне, становили собою тi давнi забави? А те, що й нинiшнi: хтось грав на бандурi, хтось спiвав пiсень, хтось цiлувався, хтось танцював гопачка, хтось ковтав оковиту, а хтось бив когось по мордi – такi гулянки…
Іван завжди стояв осторонь – усi мiсцевi дiвчата вважали його не бiльш як нiкчемою, тюхтiем.
Та вiн i сам себе таким вважав…
Йому взагалi нiяка з тих дiвок особливо й не подобалась. «А що вони? Заведеться який панич у селi – вже й на шию вiшаються, а ти так хоч iз ласкою, хоч iз нахабнiстю – iм на тебе плювати!»
Отак.
Але тут з’явилася ВОНА.
В один iз днiв, – незнайома дiвчина, що стояла осторонь, так як i вiн, Іван.
І був у неi такий прекрасний задумливий погляд…
Важко сказати, як власне вiдбулося те iхне знайомство. Важко тому, що вони й самi цього б не сказали – просто все сталось якось так само собою, наче увi снi.
І тiльки потiм Іван дiзнався ПРАВДУ…
Вона прийде сьогоднi.
Вона прийде, Іване, з твоiх жахiв.
І нiхто вже не поверне назад цю жахаючу реальнiсть.
Мати вже сплять.
Іван дивиться, як летять за вiкном снiжинки – одна за одною, як химерно вони вплiтаються у картинку на склi i як поволi пiдiймаеться хурделиця…
На столi тремтить свiчечка – ВОНА ПРИЙДЕ.
Іван пише щось на склi – вiн служить помiчником у дяка на празники та по недiлях, тому трохи письменний.
Пише поволi, але впевнено.
Вимальовуються лiтери, але цiлком слова ще не прочитати.
«Мислiте»
(Не можу бiльше, кохана)
«Иже»
(Я все частiше думаю про смерть)
«Рци»
(І про нашу з тобою любов)
«Он»
(Щось чорне у мене в душi росте i росте)
«Слово»
(Менi дуже боляче, кохана)
«Люди»
