скачать книгу бесплатно
Це був зухвалець, вiд якого навiть опiвднi несло перегаром, духом сигар i парфумiв чужих дружин. Обличчя його розчервонiлося. Легат не знав, гнiв тому причиною чи спиртне.
– Може й так, – сказав Галiфакс. – Примiтно проте, що вiн i не зачинив за собою дверi. Насамкiнець вiн запрошуе прем’ер-мiнiстра й далi докладати зусилля для збереження миру.
– Так, але ця думка ледь теплiе: «Залишаю Вам вирiшувати, чи варто це продовжувати». Насправдi вiн так не думае. Вiн просто намагаеться перекласти провину за свою агресiю на чехiв.
– Що, до речi, само собою не позбавлено сенсу. З цього випливае, що навiть Гiтлер вiдчувае неможливiсть для себе iгнорувати думку свiтового спiвтовариства.
«Тiльки-но подивiться, як Святий Лис заплутуе слiди, – думав Легат. – Хвилину тому – за вiйну, тепер – за мир».
Чемберлен сказав:
– Дякую, мiнiстре. – Тон у нього був прохолодний; зрозумiло, вiн не пробачив Галiфаксовi. – Вам моi переконання вiдомi. Я маю намiр працювати задля миру до останнього моменту. – Вiн озирнувся через плече, щоб глянути на годинник. – Час спливае. Менi слiд пiдготуватися до завтрашнього виступу в парламентi. Безперечно, доведеться пiти далi, нiж у сьогоднiшньому вечiрньому радiовиступi. Палату громад слiд поiнформувати про наше попередження Гiтлеру, зроблене вранцi. Пропоную спiльно домовитися про риторику мого виступу.
Упiймавши погляд Легата, прем’ер кивнув йому, даючи знак пiдiйти:
– Розшукайте, будь ласка, примiрник учорашньоi промови Гiтлера. Принесiть його менi пiсля засiдання кабiнету.
Єдина версiя промови Гiтлера, яку Легату вдалося роздобути, була опублiкована в ранковому випуску «Таймс». Вiн сидiв за своiм столом i руками розгладжував шпальти власного примiрника газети. Здавалося, минула вiчнiсть, вiдколи вiн сидiв у ресторанi «Рiца» й чекав на Памелу. Г’ю згадав раптом, що обiцяв подзвонити iй у село. Поглянув на телефон. Мабуть, уже надто пiзно. Дiти, напевно, у лiжку, а Памела – випила зайвий коктейль i посварилася з батьками. Страхiття нинiшнього дня далося взнаки: зiпсований обiд, робiтники в Грiн-парку, повiтрянi кулi над Темзою, протигази для дiтей, автiвка, що вiд’iхала вiд торця на Норт-стрiт… А завтра буде ще гiрше. Завтра нiмцi почнуть мобiлiзацiю, а його викличе на допит таемна служба розвiдки. Тих хлопцiв спекатися не так просто, як Кедогена. У них е досье на нього.
Почулися голоси. Схоже, засiдання кабiнету закiнчилося. Г’ю встав i пiдiйшов до дверей. Мiнiстри виходили в коридор. Зазвичай пiсля засiдання лунав смiх, плескання по спинi, iнодi навiть спалахували суперечки. Зараз нiчого такого не було. Декiлька мiнiстрiв тихо бесiдували, але бiльшiсть полiтикiв iшли, похиливши голову, i виходили з № 10 поодинцi. Легат бачив високого самотнього Галiфакса: вiн одяг казанок i взяв iз стiйки парасольку. Крiзь вiдчиненi дверi блискали вже знайомi бiлi спалахи й звучали вигуки з питаннями.
Почекавши, коли, на його думку, прем’ер-мiнiстр залишиться сам, Легат увiйшов до зали засiдань. Вона була порожня. Смiття й застояний дух тютюнового диму нагадали йому залу очiкування на залiзничному вокзалi. Праворуч дверi кабiнету Клеверлi були напiввiдчиненi. Г’ю чув, як радяться секретар Кабiнету мiнiстрiв i головний особистий секретар. Лiворуч дверi до кабiнету Гореса Вiлсона були замкненi. Вiн постукав i почув голос Вiлсона, що пропонував увiйти.
Вiлсон сидiв за бiчним столиком i додавав содову з сифона в двi склянки з напоем, схожим на брендi. Прем’ер-мiнiстр розвалився у крiслi, витягнувши ноги й звiсивши руки з бокiв. Очi в нього були заплющенi. Коли Легат увiйшов, вони розплющилися.
– Боюся, прем’ер-мiнiстре, розшукати промову менi вдалося тiльки в «Таймс».
– Гаразд. Там я ii i читав. Боже!
Застогнавши вiд виснаження, вiн насилу пiдвiвся з глибокого крiсла. Ноги погано його слухалися. Вiн узяв газету, розкрив на шпальтi з промовою, поклав на стiл Вiлсона, дiстав з нагрудноi кишенi окуляри й забiгав очима по колонках. Рот його трохи вiдкрився. Вiлсон пiдiйшов вiд бiчного столика й люб’язно запропонував Легату келих. Г’ю похитав головою:
– Нi, дякую, сере Горесе.
Вiлсон поставив келих поряд з прем’ер-мiнiстром. Вiн подивився на Легата i злегка вигнув брову. Було щось шокуюче в цiй спiвучастi: вiн нiби пропонував з гумором ставитися до лiтньоi людини.
– Ось воно! – вигукнув Чемберлен. – «Нам не знайти в усiй Європi такоi великоi держави на чолi з людиною, яка краще розумiла б бiду нашого народу, нiж мiй великий друг Бенiто Муссолiнi. Ми нiколи не забудемо нi те, що зробив вiн нинi для нас, нi позицiю iталiйського народу. Якщо така бiда спiткае Італiю, я звернуся до нiмцiв i попрошу зробити для iталiйцiв те, що iталiйцi зробили для нас».
Прем’ер-мiнiстр посунув газету до Вiлсона, щоб той змiг прочитати. Потiм узяв келих i зробив ковток.
– Розумiете, що я маю на увазi? – запитав вiн.
– Розумiю.
– Гiтлер вiдверто не бажае прислухатися до мене, зате цiлком може послухатися Муссолiнi.
Прем’ер сiв за стiл, узяв бланк Даунiнг-стрiт № 10 для нотаток i вмочив перо у каламар. Зробив паузу, щоб вiдпити ще ковток, замислено подивився перед собою й почав писати. Невдовзi, не пiдводячи голови, Чемберлен сказав Легату:
– Негайно вiднесiть це шифрувальникам Мiнiстерства закордонних справ, i нехай вони вiдразу ж телеграфують пословi лордовi Перту в Римi.
– Буде зроблено, прем’ер-мiнiстре.
Вiлсон запитав:
– Якщо ви вже пишете пословi, то чи не варто поiнформувати Форин-офiс?
– До бiса Форин-офiс! – Прем’ер-мiнiстр промокнув написане. Тодi обернувся й всмiхнувся Легату: – Будь ласка, забудьте, що чули останне зауваження. – Вiн подав йому листа. – А коли впораетеся з цим, ми попрацюемо над моею промовою в парламентi.
За хвилину Легат прямував через Даунiнг-стрiт до Мiнiстерства закордонних справ. Вулиця була порожня. Натовп розiйшовся. Важкi хмари над Лондоном сховали мiсяць i зiрки. До пiвночi залишалася година.
6
Чи буде вiйна, чи нi, а вогнi на Потсдамер Пляц ще горiли. Баня Хаус Фатерланд з його кiнотеатром УФА й величезною кав’ярнею освiтлювалася вiзерунками з чотирьох тисяч лампочок. Навпроти банi на iлюмiнованому рекламному щитi – актор-кiнозiрка з блискучим чорним волоссям та обличчям заввишки десять метрiв палив македонську сигарету «Перфект».
Хартманн почекав, поки проiде трамвай, потiм перейшов вулицю й пiшов до Банхоф Ванзее. Через п’ять хвилин вiн уже сидiв у примiськiй електричцi й мчав крiзь нiч на пiвденний захiд. Пiд стук колiс йому нiяк не вдавалося позбутися вiдчуття, що за ним стежать, хоча його вагон – вiн сiв до останнього – був порожнiй, якщо не рахувати пари п’яниць та штурмовика, який читав «Фолькiшер Беобахтер». П’яницi вийшли в Шонебергу, вiддавши йому чолом на виходi, i залишився тiльки штурмовик. Мiськi вогнi пригасали. Навколо, подiбно таемничим озерам, розлилася пiтьма. Хартманн здогадався, що це парки. Час вiд часу електричка здригалась i розпорскувала блакитнi спалахи електричних iскор. Вони зупинялися на станцiях Фрiденау та Фоербахштрассе – автоматичнi дверi вiдчинялися на порожнi платформи. Нарештi на пiд’iздi до Штеглiца штурмовик склав газету й пiдвiвся. Ідучи до дверей, вiн зачепив Хартманна. Вiд нього вiдгонило потом, пивом i шкiрою. Вiн устромив великi пальцi за ремiнь i звернувся до Хартманна. Набрякле тiло гiтлерiвця в коричневому мундирi погойдувалося в такт електричцi; вiн нагадав Паулю грубу лялечку, що ось-ось розкриеться.
– Тi хлопцi були огиднi.
– Ну, не знаю. Вигляд у них був безвинний.
– Нi, iм мiсце за гратами.
Дверi вiдчинилися, i штурмовик подибав на платформу. Коли електричка рушила, Хартманн озирнувся у вiкно й побачив, як той зiгнувся, вперся руками в колiна й блюе.
Тепер дерева пiдступали близько до колii. Миготiли стовбури срiблястих берiз, вiдсвiчуючи в темрявi. Можна було уявити себе в лiсi. Пауль притискався щокою до холодного вiконного скла й думав про дiм, про дитинство, про лiтнi табори, про пiснi бiля багаття, про «Вандерфогель» i «Нiбелунгенбунд», про шляхетну елiту й порятунок нацii. Раптом йому стало весело. Ще кiлька пасажирiв зiйшли на Ботанiшер Гартен, i вiн вiдчув нарештi, що залишився один. На наступнiй зупинцi, Лiхтерфельде Вест, аж до самого зачинення дверей вiн був единою людиною, яка скочила на платформу, i тодi з вагону попереду з’явився чоловiк, який встиг протиснутися у вузьку щiлину. Коли потяг рушив, той озирнувся через плече, i Хартманновi впало в очi брутальне лице з важкою щелепою. У Лiхтерфельдi розташувалися казарми охоронцiв фюрера «Лiбштандарте СС Адольф Гiтлер»; можливо, це офiцер, що повертався з вiдпустки. Чоловiк нахилився, щоб зав’язати шнурки, i Пауль швидкою ходою проскочив повз, пiднявся сходами, пройшов через порожню станцiю iз зачиненим вiконцем квитковоi каси й вийшов на вулицю.
Дорогу вiн запам’ятав, перш нiж пiти з роботи: праворуч, праворуч, четвертий поворот лiворуч, але iнстинкт пiдказував йому зачекати. Хартманн перетнув брукований майдан, що знаходився перед станцiею, i зупинився на порозi лавки рiзника на протилежному боцi. Станцiя мала ексцентричний вигляд. Їi спорудили в минулому сторiччi на манiр iталiйськоi вiлли. Пауль вiдчув себе шпигуном у чужiй краiнi. Через пiв хвилини з’явився його попутник: повагався, озирнувся, наче шукав Хартманна, а тодi завернув праворуч i зник. Пауль почекав ще п’ять хвилин, потiм рушив далi.
Приемне буржуазне передмiстя потопало в листi – невiдповiдне мiсце для змовникiв. Бiльшiсть мешканцiв уже спала, позачинявши вiконницi. Декiлька собак брехало, коли вiн iшов повз них. Вiн не розумiв, чому Остер призначив iм зустрiч тут. Пауль пiшов по Кенiгсбергер Штрассе й повернув на Гете Штрассе. Номер дев’ять виявився простим будинком з подвiйними дверима – у таких вiллах живуть службовцi банку або директори шкiл. Свiтла у вiкнах фасаду не було, i несподiвано вiн подумав, що це пастка. Зрештою, адже Кордт нацист. Вiн багато рокiв працюе на Рiббентропа. Проте й Хартманн – член партii: якщо хтось хотiв зробити кар’еру, мав стати партiйцем. Пауль вiдкинув пiдозри, вiдчинив дерев’яну хвiртку, пройшов стежкою до чiльних дверей i натис кнопку дзвiнка.
Інтелiгентним голос хтось мовив:
– Назвiться.
– Хартманн. Мiнiстерство закордонних справ.
Дверi вiдiмкнули. На порозi стояв лисий чоловiк рокiв шiстдесяти. Глибоко посадженi великi круглi меланхолiйнi блакитнi очi. Прямо пiд лiвим куточком губ видно невеликий дуельний шрам. Обличчя було правильне, iнтелiгентне. Ciрий костюм, блакитна краватка – чоловiк цiлком мiг бути професором.
– Бек, – сказав вiн i простягнув руку.
Мiцно й далi тримаючи Хартманна за руку, Бек втягнув його до будинку, потiм зачинив i замкнув дверi.
«Боже! – подумав Хартманн. – Людвiг Бек! Генерал Бек, начальник генштабу».
– Сюди, прошу. – Бек провiв його коридором до кiмнати в заднiй частинi будинку, де зiбралося пiв десятка чоловiкiв. – Наскiльки розумiю, ви знайомi з бiльшiстю з цих джентльменiв.
– Дiйсно, – Хартманн кивком привiтав усiх.
Як напруга кiлькох останнiх мiсяцiв зiстарила iх! Серед присутнiх – канцелярист Кордт, що його брат Тео служив повiреним у справах у посольствi в Лондонi, теж належав до опозицii i так ненавидiв Рiббентропа, що ладен був ризикнути життям, аби зупинити його, полковник Остер, заступник начальника вiйськовоi розвiдки, привабливий кiннотник, що був вождем змови, якщо така строката група могла мати вождя, Ганс Бернд Гiзевiус, граф фон Шуленбург з Мiнiстерства внутрiшнiх справ i Ганс фон Донаньi з Мiнiстерства юстицii. Шостого учасника Пауль не знав, але той його впiзнав. Це був той самий пасажир електрички, який зав’язував на станцii шнурки.
Остер помiтив його здивований погляд.
– Це капiтан Фрiдрiх Хайнц. Не думаю, що ви його знаете. Вiн з мого штату в абверi. Наша «людина дii», – додав полковник з усмiшкою.
У цьому Хартманн не сумнiвався. У хлопця з абверу було обличчя боксера, учасника дуже багатьох боiв.
– Ми зустрiчалися, – сказав Пауль. – Певним чином.
Вiн опустився на софу. У кiмнатi було тiсно й надто жарко. Оксамитовi штори закривали вiкно. Книжковi полицi вгиналися вiд книжок французькою й нiмецькою, а також вiд видань з фiлософii. На столi стояв графин з водою i кiлька скляночок.
Остер сказав:
– Я вдячний генералу Беку за те, що вiн погодився зустрiтися з нами сьогоднi. Думаю, генерал хоче дещо сказати.
Бек сiв на дерев’яний стiлець, через що трохи пiдносився над iншими.
– Лише полковниковi Остеру й геровi Гiзевiусу вiдомо те, що я скажу вам. – Голос у нього був сухий, рiзкий, чiткий. – Майже пiвтора мiсяця тому я подав у вiдставку з поста начальника Генерального штабу, протестуючи проти плану вiйни з Чехословаччиною. Ви могли не знати про цей мiй вчинок, бо я обiцяв фюреровi не розголошувати це. Тепер я шкодую, що погодився на його прохання, але нiчого не вдiеш – я дав слово. Проте я пiдтримую контакти з моiми колишнiми колегами у верховному командуваннi й можу вам сказати, що там iснуе сильна опозицiя. Настiльки сильна, що якщо Гiтлер вiддасть завтра наказ про мобiлiзацiю, то, думаю, iснуе серйозний шанс, що армiя не послухаеться наказу та замiсть цього повстане проти режиму.
Запала тиша. Хартманн вiдчував, як посилилося серцебиття.
Остер сказав:
– Очевидячки це все мiняе. Тепер нам варто приготуватися до рiшучих дiй завтра. Кращого шансу в нас може не бути.
Кордт скептично спитав:
– І як вiдбуватиметься цей «заколот»?
– За допомогою одного удару – арешту Гiтлера.
