скачать книгу бесплатно
– Памело, це я.
– О, привiт, Г’ю!
У голосi ii прозвучало здивування, а можливо, i розчарування.
– Послухай, у мене мало часу, тому зосередься на тому, що я скажу. Спакуй потрiбнi речi на тиждень, iди в гараж i негайно iдь з дiтьми до своiх батькiв.
– Але вже шоста!
– Там ще мае бути вiдчинено.
– Чому такий поспiх? Що сталося?
– Нiчого. Поки нiчого. Просто хочу знати, що ви в безпецi.
– Звучить трохи лячно. Ненавиджу панiкерiв.
Легат ще дужче стиснув слухавку:
– Боюся, люба, що без панiки не обiйдеться. – Вiн кинув погляд на дверi: хтось проходив повз, i кроки нiби зупинилися. Г’ю знизив голос, але заговорив з бiльшою нагальнiстю: – Вже пiзнього вечора вибратися з Лондона може бути важкувато. Треба iхати зараз, поки дороги вiльнi.
Вона почала заперечувати.
– Памело, не сперечайся зi мною. Ти можеш на бiса зробити хоч раз так, як я прошу?
Повисла пауза. Вона тихо запитала:
– А як же ти?
– Менi доведеться залишитися на нiч. Спробую подзвонити пiзнiше. Менi час iти. Ти зробиш це? Обiцяеш?
– Гаразд, якщо ти наполягаеш.
Г’ю розчув, як хтось iз дiтей галасуе.
– Тихо! Я з вашим батьком розмовляю! – гримнула вона на них. А потiм до нього: – Хочеш, занесу тобi дорожню сумку?
– Нi, не турбуйся. Я при нагодi спробую пiти собi. Зосередься на виiздi з Лондона.
– Я тебе люблю – ти це знаеш?
– Знаю.
Памела чекала. Г’ю розумiв, що мае сказати щось ще, але не знаходив слiв. Почулося клацання, коли вона поклала слухавку, i тепер у слухавцi лунав тiльки сигнал набору.
Хтось постукав у дверi.
– Секунду! – Легат склав нотатки з наради з начальниками штабiв навпiл, потiм ще удвiчi та поклав iх до внутрiшньоi кишенi.
У коридорi стояв посланець Рен. Пiдслуховував вiн чи нi? Але той сказав лише:
– Приiхало Бi-бi-сi.
?
Уперше з початку кризи на Даунiнг-стрiт зiбрався неабиякий натовп. Люди неквапливо пiдходили до купки фотографiв на протилежному боцi вiд будинку № 10. Насамперед iхню увагу привертав великий темно-зелений фургон з емблемою Бi-бi-сi й написом золотими лiтерами «РЕПОРТАЖ З МІСЦЯ ПОДІЇ» з обох бокiв. Припаркована машина була вiдразу злiва вiд головного входу. Двое технiкiв тягли з фургона кабелi через хiдник до рами з пiдйомним вiкном.
Легат стояв на порозi й сперечався з молодим iнженером на прiзвище Вуд.
– Пробачте, але боюся, що наразi це неможливо.
– Чому?
На Вудi був пiджак рубчастого вельвету, а пiд ним – светр з трикутним вирiзом.
– Бо до пiв на восьму в прем’ер-мiнiстра наради в залi засiдань кабiнету.
– А вiн не може радитися з ними деiнде?
– Не кажiть дурниць.
– Ну, може, тодi ми органiзуемо прямий ефiр в iншому примiщеннi?
– Нi. Вiн хоче звернутися до британцiв з серця уряду, тобто iз зали засiдань кабiнету.
– Так от послухайте: прямий ефiр у нас о восьмiй, а вже сьома. Що, якщо станеться збiй, бо ми не встигнемо перевiрити устаткування як належить?
– У вас буде щонайменше пiв години, а якщо я зможу викроiти для вас ще деякий час…
Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунiнг-стрiт повертав чорний «остин» десятоi моделi. У вечiрнiх сутiнках водiй увiмкнув фари i iхав поволi, аби не зачепити когось iз роззяв, якi посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упiзнали пасажира ранiше за Легата. Свiтло дугових ламп заслiпило його. Вiн прикрив очi долонею, вибачився перед Вудом i зiйшов на брукiвку. Коли машина зупинилася, Г’ю вiдчинив заднi дверцята.
Сер Горес Вiлсон, згорбившись, сидiв на сидiннi, затискаючи мiж нiг парасольку й тримаючи на колiнах портфель. Вiн ледве всмiхнувся Легату й вилiз iз автiвки. На ганку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний i розгублений. Зблиснули спалахи. Вiн шмигонув до будинку, як налякана яскравим свiтлом нiчна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автiвки з iншого боку. Той наблизився до Г’ю i простягнув руку:
– Полковник Мейсон-Макфарлан. Вiйськовий аташе в Берлiнi.
Полiцейський вiдсалютував.
У вестибюлi Вiлсон уже знiмав пальто й капелюх. Спецiальний радник прем’ер-мiнiстра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Легатом вiн завжди був ввiчливим, поводився з шармом; такий собi старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про щось, чого не варто чути. Репутацiю Вiлсон собi склав у Мiнiстерствi працi, працюючи з очiльниками профспiлок. Думка про те, що вiн саме повернувся пiсля вручення ультиматуму Адольфу Гiтлеру, не трималася голови. Проте прем’ер-мiнiстр вважав Вiлсона незамiнним. Вiн поставив складену парасольку бiля вiшалки поряд з парасолькою шефа i звернувся до Легата:
– Де ПМ?
– У своему кабiнетi, сере Горесе, вiн готуеться до вечiрнього виступу по радiо. Усi iншi в залi засiдань.
Вiлсон упевненим кроком попрямував у глиб будiвлi, давши знак Мейсону-МакФарлейну йти слiдом.
– Якомога швидше введiть ПМ у курс справи, – сказав вiн i кинув через плече Легату: – Прошу сповiстити ПМ про мое повернення.
Вiн широко вiдчинив дверi зали засiдань й увiйшов. Легат встиг помiтити чорнi костюми, золотi галуни, напруженi обличчя, сигаретний дим стовпом при тьмяному освiтленнi. Потiм дверi зачинилися.
Г’ю пiшов коридором повз кабiнети Клеверлi, Саерса i свiй власний до головних сходiв. Пiднявся ними повз низку чорно-бiлих гравюр i свiтлин усiх прем’ер-мiнiстрiв з часiв Волпола. Щойно вiн дiстався сходового майданчика – i будiвля з клубу для джентльменiв перетворилася на розкiшну сiльську садибу, якимось дивом перемiщену в центр Лондона: з м’якими диванами, картинами олiею i високими вiкнами георгiанськоi епохи. У порожнiх приймальнях тихо й безлюдно рипiли мостини пiд товстими килимами. Вiн почувався нав’язливим непроханим гостем. Легенько постукав у дверi кабiнету прем’ер-мiнiстра.
Пролунав знайомий голос:
– Увiйдiть.
Кiмната була простора й свiтла. Прем’ер-мiнiстр сидiв спиною до вiкна, схилившись над столом: правою рукою вiн писав, а лiвою тримав запалену сигару. Перед ним, поруч iз люлькою i табакеркою, на невеликiй пiдставцi стояли ручки, олiвцi й каламарi; крiм цього, попiльницi та прес-пап’е в шкiрянiй оправi з промокашкою, на великому столi не було нiчого. Нiколи ще Легат не бачив настiльки самотню людину.
– Сер Горес Вiлсон повернувся, прем’ер-мiнiстре. Вiн чекае на вас унизу.
Як завжди, Чемберлен не пiдвiв голови:
– Спасибi. Прошу вас на хвилину затриматися.
Вiн зробив паузу, щоб затягнутися, а тодi продовжив писати. Вiхтики диму висiли над сивою головою. Легат переступив порiг. За чотири мiсяцi вони з прем’ер-мiнiстром нiколи до пуття не розмовляли. У кiлькох випадках пiдготовленi ним i переданi увечерi записи поверталися наступного ранку з вираженням вдячностi червоним чорнилом на берегах: «Першокласний аналiз», «Зрозумiло опрацьовано й гарно викладено; дякую, Н. Ч.». Ця вчительського типу похвала зворушувала Г’ю бiльше, нiж звичайна добродушнiсть полiтикiв. Але нiколи керiвник не називав його на iм’я чи на прiзвище, як у випадку з Саерсом, нi, тим бiльше, на хресне iм’я – такоi честi удостоений був винятково лише Клеверлi.
Минали хвилини. Легат вийняв свiй годинник i подивився на циферблат. Нарештi ПМ дописав. Вiн поклав ручку на пiдставку, примостив сигару на край попiльницi, зiбрав аркушi докупи, пiдрiвняв iх i вiддав Г’ю:
– Прошу це передрукувати.
– Добре. – Г’ю пiдiйшов i взяв аркушi. Приблизно десять сторiнок.
– Здаеться, ви з Оксфорда?
– Так, прем’ер-мiнiстре.
– Я помiтив, що у вас е розумiння стилю. Будь ласка, прочитайте рукопис. Якщо треба вiдредагувати якiсь речення, то прошу це зробити. У мене зараз дуже заклопотана голова. Можливо, потрiбнi стилiстичнi правки.
Чемберлен вiдсунувся в крiслi, узяв сигару, пiдвiвся. Схоже, вiд рiзкого руху у нього закрутилася голова. Вiн сперся рукою на стiл, потiм попрямував до дверей.
На сходовому майданчику чекала мiсiс Чемберлен; вона до обiду вбралася у вельветову сукню. Дружина була рокiв на десять молодша за прем’ер-мiнiстра: добра, дещо прохолодна, повногруда, гладка; вона нагадувала Г’ю його тещу – кажуть, замолоду ця англо-iрландка з глибинки була красунею. Легат зачекав. Дружина сказала щось неголосно прем’еровi, i той, на подив Г’ю, узяв ii за руку й поцiлував у губи.
– Еннi, я зараз не можу затримуватися. Поговоримо пiзнiше.
Коли Легат проходив повз неi, йому здалося, що вона плаче.
Г’ю спускався сходами за Чемберленом i звернув увагу на його вузькi похилi плечi, сиве волосся, котре трохи кучерявилося на коротко пiдстриженiй потилицi, напрочуд мiцну руку, що легко торкалася поруччя, тримаючи сигару мiж другим i третiм пальцем. Вiн був вiкторiанською людиною. Серед портретiв на стiнi сходовоi клiтки його портрет мав висiти не нагорi, а десь посерединi. Коли вони дiйшли до коридору приватного кабiнету, прем’ер-мiнiстр сказав:
– Будь ласка, принесiть менi промову якнайшвидше.
Минаючи кабiнет Легата, вiн поплескав себе по кишенях, знайшов сiрникову коробку. Бiля входу до зали засiдань кабiнету Чемберлен зупинився, розпалив сигару, вiдчинив дверi й зник усерединi.
?
Легат сiв за свiй стiл. Почерк у прем’ер-мiнiстра виявився несподiвано красивий, навiть химерний. Вiн свiдчив, що пiд панциром вiдлюдника ховалася пристрасна натура. З самою промовою в Г’ю клопотiв не виникло. Як на нього, слiд було усунути якання: «Я лiтав туди й назад по всiй Європi… Я зробив усе, що в людських силах… Я не припиню сподiватися на мирне врегулювання… Я до мозку кiсток мирна людина…» При всiй своiй показнiй скромностi, мiркував вiн, Чемберлен такий же егоцентрик, як Гiтлер: постiйно роздмухуе загальний iнтерес до себе.
Г’ю зробив косметичну правку, виправив кiлька граматичних помилок, додав рядок про оголошення мобiлiзацii на флотi, про що ПМ нiби забув, i понiс текст униз.
Пiд час спуску до Садовоi кiмнати Г’ю зауважив, що атмосфера дому змiнювалася. Тепер це нагадувало пiдпалубнi примiщення люксового лайнера. Картини олiею, книжковi шафи й тиша поступилися мiсцем низьким стелям, голим стiнам, спертому повiтрю, спекотi та безугавному торохтiнню бiльше десятка машинок «Імперiал», якi друкували по вiсiмдесят слiв на хвилину. Навiть при навстiж розчинених дверях до саду перебувати тут було обтяжливо. Вiдколи почалася криза, до будинку № 10 ринула злива листiв вiд громадян: щодня по кiлька тисяч. У вузькому проходi лежали нерозпечатанi мiшки з листами. Наближалася сьома година. Легат пояснив диспетчеровi термiновiсть завдання, i той провiв його до молодицi за столом у кутку.
– Джоан у нас найшвидша. Джоан, голубонько, вiдставте поточну роботу й надрукуйте радiовиступ прем’ер-мiнiстра для мiстера Легата.
Дiвчина натисла на важiль каретки й витягла наполовину готовий документ.
– Скiльки копiй?
Голос у Джоани був «знаючий», дiловий. З неi вийшла б чудова подруга для Памели.
Г’ю примостився на краечку ii столу:
– Три. Розберете його почерк?
– Так, але, якщо продиктуете, вийде швидше.
Вона заклала папiр i копiрки й стала чекати, коли вiн почне.
«Завтра збереться парламент, i менi належить дати повний звiт про подii, що привели до нинiшньоi тривожноi та критичноi ситуацii…»
Легат узяв самописку.
– Вибачте, тут мае бути «про подii, якi привели…» – Вiн зробив позначку в оригiналi й продовжив: «Це жахливо, немислимо й безглуздо, що нам доведеться рити траншеi та примiряти протигази через чвари в якiйсь далекiй краiнi мiж народами, про якi ми нiчого не знаемо…»
Г’ю спохмурнiв. Друкарка перестала набирати текст i подивилася на нього. Обличчя ii пiд макiяжем спiтнiло. З’явилися крапельки над верхньою губою, змокрiла спина блузи. Вiн уперше помiтив, що вона гарненька.
Джоан роздратовано запитала:
– Щось не так?
– Ця фраза. Я в нiй не впевнений.
– Чому?
– Вона звучить трохи зневажливо.
– Але ж вiн мае рацiю! Так думае бiльшiсть людей. Нас не стосуеться, що одна група нiмцiв бажае приеднатися до iншоi групи нiмцiв, – вона нетерпляче перебiгла пальцями по клавiшах. – Годi, мiстере Легате… Ви ж не прем’ер-мiнiстр.
Вiн несамохiть розсмiявся:
– Це так, дяка Богу! Гаразд, продовжуемо.
Вона закiнчила за п’ятнадцять хвилин. Додрукувавши, витягла останню сторiнку, розклала усi три примiрники й поеднала iх скрiпками. Легат перевiрив верхнiй примiрник. Жодноi друкарськоi помилки.
– Скiльки тут слiв, на вашу думку? – запитав вiн.
– Приблизно тисяча.
– Отже, виступ займе хвилин вiсiм. – Г’ю встав. – Дякую!
– Звертайтеся. – Навздогiн йому вона гукнула: – Я слухатиму.
