скачать книгу бесплатно
Через десять хвилин пiсля того, як Чемберлен закiнчив говорити, робота була готова.
Друкарка висмикнула з машинки останнiй аркуш. Хартманн схопив його, поклав промову до картонноi теки, поцiлував дiвчину в макiвку й шмигонув з кiмнати пiд смiх полегшення. Його усмiшка зникла, ледве вiн опинився в коридорi. Дорогою до кабiнету Вайцзеккера вiн скрушно i з розчаруванням гортав аркушi. Тон був занадто обережним, примирливим – благенький текст, аудiоектоплазма. Де погрози, де ультиматум? Чому Чемберлен не повторив публiчно ввечерi те, що його емiсар сказав особисто Гiтлеру сьогоднi вранцi: якщо Францiя надасть допомогу Чехословаччинi, Британiя пiдтримае Францiю?
Вiн спустився сходами на перший поверх, постукав у дверi приймальнi кабiнету Вайцзеккера й увiйшов, не чекаючи на вiдповiдь. Вiкна великоi кiмнати з високою стелею виходили в парк за будiвлею мiнiстерства. Освiтлювалася вона великою елегантною люстрою. У темних вiкнах, поза вiдбиттям електролампочок, ще можна було розрiзнити контури дерев на тлi вечiрнього неба. Молодшi секретарки вже пiшли додому, iхнi зачохленi на нiч машинки нагадували клiтки iз сплячими птахами. За столом бiля середнього вiкна самотньо сидiла старша секретарка Вайцзеккера. Нафарбованi шарлатовою помадою губи стискали сигарету, а в руках секретарка тримала по листку й похмуро переводила погляд з одного документа на iнший.
– Вечiр добрий, шановна фрау Вiнтер!
– Добрий вечiр, гер фон Хартманн. – Жiнка схилила голову з пiдкресленою офiцiйнiстю, немов Пауль висловив iй великий комплiмент.
– У себе?
– Вiн з мiнiстром в канцелярii.
– Он воно що, – розгубився Хартманн. – Що ж менi тодi робити з промовою Чемберлена?
– Вiн сказав, щоб ви ii передали йому негайно. Стривайте! – зупинила вона його, коли той повернувся, аби йти. – Що це у вас на обличчi?
Пауль покiрно застиг пiд люстрою, давши iй оглянути його щоку. Їi волосся й пальцi пахли парфумами й тютюновим димом. В ii темних кучериках вiн завважив тоненькi сивi пасма. Цiкаво, скiльки iй рокiв? Сорок п’ять? У кожному разi достатньо, щоб втратити чоловiка на минулiй вiйнi.
– Чорнило! – несхвально пробурмотiла секретарка. – Брунатне чорнило! Гер фон Хартманн, не можна йти до канцелярii в такому виглядi. А якщо ви наштовхнетеся на фюрера? – Вона витягла з рукава носовичок, змочила куточок язиком й акуратно витерла йому щоку. Потiм вiдступила на крок, аби оцiнити результат. – Так краще. Я подзвоню й повiдомлю, що ви йдете.
На вулицi вечiр був ще теплий. Довоеннi лiхтарi, розставленi через довшi промiжки уздовж Вiльгельмштрассе, утворювали окремi озерця свiтла в темрявi. Перехожих майже не було. Посеред дороги двiрник прибирав купки кiнського лайна пiсля параду. Тишу порушував тiльки скрегiт його лопати по асфальту. Стискаючи папку, Хартманн швидко йшов уздовж фасаду мiнiстерства, поки не досяг огорожi рейхсканцелярii. Одна з великих металевих брам була вiдчинена. З неi виiздив «мерседес». Полiцейський салютував. Хартманн не мiг бачити, хто сидiв на задньому сидiннi. Поки автiвка повертала в напрямку Анхальтського вокзалу, Пауль устиг назвати свое прiзвище й департамент полiцейському, i його мовчки пропустили.
По усьому периметру двору свiтилися вiкна: тут, нарештi, вiдчувалася якась дiяльнiсть, криза. Пiд дашком центрального входу один з вартових есесiвцiв з автоматом зажадав документ, потiм кивнув, дозволяючи увiйти до вестибюля, де вартували ще два есесiвцi, озброенi пiстолетами. Хартманн знову пред’явив перепустку й повiдомив, що прийшов до статс-секретаря фон Вайцзеккера. Його попросили почекати. Один з вартових попрямував до телефонного апарату на столi бiля протилежноi стiни. Пауль подумки занотував: двое полiцейських бiля брами, чотири стрiльцi-есесiвцi тут i принаймнi ще трьох вiн бачив у будцi для вартових.
Минула хвилина. Несподiвано вiдчинилися великi подвiйнi дверi, i з’явився ад’ютант у формi СС. Вiн клацнув пiдборами й пiдкинув руку в гiтлерiвському вiтаннi, чiтко, як заводний солдатик.
Хартманн вiдповiв обов’язковим вiтанням:
– Хайль Гiтлер!
– Прошу йти за мною.
Вони увiйшли в подвiйнi дверi й пiшли по нескiнченнiй перськiй килимовiй дорiжцi. У примiщеннi панував дух кайзерiвськоi доби: вицвiле на сонцi старе сукно, пилюга, вiск. Можна було уявити, як тут ходив Бiсмарк. Пiд наглядом вартового есесiвця – це який вже за лiчбою, восьмий? – Пауль пiднявся за ад’ютантом мармуровими сходами повз гобелени на майданчик другого поверху, пройшов через черговi подвiйнi дверi до, як вiн зрозумiв з прискоренням пульсу, особистих апартаментiв фюрера.
Ад’ютант запитав:
– Дозвольте забрати це? Почекайте, будь ласка.
Вiн узяв папку, тихо постукав у найближчi дверi й прослизнув усередину. За мить – перш нiж вони зачинилися – Хартманн почув голоси, потiм тиха розмова урвалася. Вiн розгледiвся. Кiмната виявилася напрочуд сучасна, обставлена зi смаком: пристойнi картини, столики з лампами й вазами свiжих квiтiв, килим на полiрованому паркетi, простi стiльцi. Можна йому сiсти чи нi? Мабуть, не варто.
Минав час. Гарна жiнка в накрохмаленiй бiлiй блузi зi стосом паперiв увiйшла до кабiнету, де тривала нарада, i майже вiдразу вийшла з порожнiми руками. Нарештi, приблизно за чверть години, дверi знову вiдчинилися i з’явився сивий чоловiк рокiв п’ятдесяти п’яти, з прилизаним волоссям i значком нацистськоi партii на лацканi. То був барон Ернст фон Вайцзеккер, хоча в дусi нинiшнiх егалiтарних часiв вiн зрiкся титулу майже вiдразу, як одержав партiйний значок. Вiн дав Паулю конверт.
– Дякую, що зачекали, Хартманне. Це вiдповiдь фюрера Чемберлену. Будь ласка, доправте конверт негайно до британського посольства й передайте до власних рук або серовi Невiллу Гендерсону, або мiстеровi Кiркпатрiку. – Вiн нахилився й довiрливо додав: – Звернете iхню особливу увагу на останне речення. Скажiть, що це пряма вiдповiдь на вечiрнiй виступ. – Потiм ще знизив голос: – Скажiть iм, що це було непросто.
– Вайцзеккер!
Хартманн упiзнав владний голос з кабiнету – Рiббентроп. Тiнь невдоволення майнула по правильних рисах статс-секретаря, i вiн пiшов.
?
Британське посольство розташовувалося за п’ять хвилин ходи у пiвнiчному кiнцi Вiльгельмштрассе вiдразу за Мiнiстерством закордонних справ. Чекаючи, поки вартовий полiцейський вiдчинить браму рейхсканцелярii, Хартманн роздивився конверт. На ньому Вайцзеккер виписав адресу: «Його вельможностi серовi Невiллу Гендерсону, пословi Великоi Британii». Конверт був не запечатаний.
– Добранiч, сер, – вiдсалютував полiцейський.
– Добранiч.
Хартманн пройшов трохи широкою вулицею повз тихi темнi вiкна Мiнiстерства закордонних справ, а потiм невимушено – будь-який спостерiгач визнав би його поведiнку цiлком природною – завернув до головного входу. Нiчний швейцар упiзнав його. Пауль пiднявся по вистелених килимовою дорiжкою сходах з камiнними сфiнксами, завагався, потiм повернув лiворуч у порожнiй коридор. Його кроки вiдлунювали вiд камiнноi пiдлоги, зелених тинькованих стiн, склепiнчастоi стелi. Дверi з обох бокiв коридору були зачиненi. У середнiй частинi коридору розмiщувався туалет. Вiн увiйшов та ввiмкнув свiтло. Вiдбиття в дзеркалi над рукомийником налякало його: похила, злодiйкувата, пiдозрiла для будь-кого особа. Вiн для таких справ не придатний. Хартманн зайшов до кабiнки, замкнув дверi й сiв на край унiтазу.
Шановний мiстере Чемберлене! Пiд час нашоi бесiди я ще раз сказав серу Горесу Вiлсону про мое остаточне рiшення…
Усього було десь сiм абзацiв, деякi великi. Загальний тон був войовничим: чехи зволiкають, iхнi заперечення проти негайноi окупацii нiмцями Судетiв мають надуманий характер i взагалi Прага намагаеться «розпалити загальну вiйну». Останне речення, яким так пишався Вайцзеккер, не давало особливоi надii на мир:
Лишаю на Ваш розсуд, чи у свiтлi вказаних фактiв Ви вважатимете за доцiльне докладати зусиль, за якi я Вам ще раз щиро дякую, аби спонукати уряд в Празi ухвалити розумне рiшення в останню хвилину.
У кiнцi друкованого на машинцi листа – недбалий пiдпис Адольф Гiтлер.
До кабiнету Вайцзеккера Хартманн дiстався тiеi митi, коли фрау Вiнтер усе замикала, збираючись додому. На нiй був модний капелюшок з широкими крисами. Вона здивовано витрiщилася на Пауля:
– Гер Хартманн? Статс-секретар досi в канцелярii.
– Знаю. Менi незручно просити вас… я б не просив, якби це не було так важливо.
– Про що?
– Не могли б ви швиденько зробити копiю цього документа?
Вiн показав iй листа з пiдписом. Очi в неi розширилися. Вона зиркнула лiворуч i праворуч по коридору, повернулася, вiдiмкнула дверi й увiмкнула свiтло.
Вона впоралася за п’ятнадцять хвилин. Хартманн стояв на вартi в коридорi. Вона не промовила нi слова, поки не закiнчила.
– Схоже, вiн мае твердий намiр почати вiйну, – сказала нiби мiж iншим, не вiдвертаючись вiд друкарськоi машинки.
– Так. А англiйцi своею чергою хочуть уникнути ii. На жаль.
– Ось. – Вона витягла з машинки останню сторiнку. – Ідiть.
Коридор ще був порожнiй. Пауль хутко пройшов увесь шлях назад i щойно дiйшов до останнього прольоту сходiв до вестибюля, як помiтив фiгуру в чорному мундирi СС, що поспiшала до нього по мармуровiй пiдлозi. Голова штурмбаннфюрера Зауера, працiвника особистого кабiнету Рiббентропа, була опущена; якусь мить Хартманн зважував можливiсть уникнути зустрiчi, але Зауер пiдвiв погляд й упiзнав його. Есесiвець здивувався.
– Хартманн?
Офiцер, який був приблизно ровесником Пауля, мав якесь знебарвлене обличчя, бiляве волосся, блiду шкiру, ясно-блакитнi очi.
Не знаючи, що вiдповiсти, Хартманн пiдкинув руку:
– Хайль Гiтлер!
– Хайль Гiтлер! – машинально вiдгукнувся Зауер. Але потiм пильно подивився на спiврозмовника. – Хiба вам не належить бути в британському посольствi?
– Саме туди йду.
Хартманн збiг по останнiх схiдцях i поквапився до головного входу.
Зауер навздогiн йому гукнув:
– Бога ради, Хартманне, не барiться! Доля рейху на кону…
Пауль був уже на вулицi й вiддалявся вiд будiвлi. Йому ввижалося, нiби Зауер бiжить за ним, окликае, вихоплюе пiстолет, наказуе зупинитися й вивернути кишенi, знаходить записник. Пауль наказав собi заспокоiтися. Вiн третiй секретар Англiйського департаменту, вiдповiдальний, зокрема, за переклад. Наявнiсть у нього копii офiцiйного листа британському прем’ер-мiнiстровi, що в будь-якому випадку опиниться в Лондонi менше нiж за годину, навряд чи зрада. Вiн щось придумае. Як i в усiх iнших ситуацiях.
Вiн подолав п’ять дуже вичовганих камiнних сходинок до входу до британського посольства. Інтер’ер великого портика освiтлювався однiею тьмяною лампочкою. Залiзнi дверi були замкненi. Вiн натиснув на кнопку й почув десь усерединi будiвлi дзвiнок. Звук завмер. Така тиша! Вона панувала навiть у найбiльш фешенебельному з великих берлiнських готелiв «Адлонi», що стояв на протилежному боцi вулицi. Здавалося, усе мiсто затамувало подих. Аж от вiдсунулися засувки та клацнув замок. З-за дверей з’явилася голова молодоi людини.
Пауль сказав англiйською:
– У мене термiнове послання з рейхсканцелярii, яке я маю подати до власних рук пословi або першому секретаревi.
– Авжеж. Ми на вас чекали.
Хартманн увiйшов за ним, пiднявся на другий поверх до iмпозантноi приймальнi заввишки на два поверхи, з овальним скляним дахом. Спорудив будiвлю в минулому столiттi один знаменитий залiзничний магнат, який незабаром збанкрутував. Скрiзь панувала атмосфера бучного несмаку: не однi, а двое сходiв з порцеляновими балюстрадами вели нагору попiд протилежними стiнами й зустрiчалися в центрi. Лiвим прольотом з легкiстю Фреда Астера спускався високий худорлявий чоловiк – дендi в смокiнгу з червоною гвоздикою в петельцi. Вiн палив сигарету в жадитовому мундштуку.
– Добрий вечiр! Гер Хартманн, якщо не помиляюся?
– Добрий вечiр, ваша величносте. Це я. У мене вiдповiдь фюрера прем’ер-мiнiстровi.
– Чудово.
Британський посол узяв конверт, швидко витягнув три машинописнi сторiнки i, не сходячи з мiсця, почав читати. Очi його швидко бiгали по рядках. Довгасте обличчя з обвислими вусами, що й без того було позначене меланхолiю, витяглося ще дужче. Посол щось бурмотiв. Закiнчивши, вiн зiтхнув, знову тицьнув мундштук у зуби й пiдняв очi догори. Дим сигарети був духмяний, турецький.
Хартманн сказав:
– Статс-секретар просив звернути вашу особливу увагу на останне речення, сере Невiлле. Вiн додав, що це було нелегко.
Гендерсон знову поглянув на останню сторiнку.
– Маленька соломинка, але хоч щось. – Сер Невiлл передав листа своему молодому помiчниковi. – Перекладiть i негайно телеграфуйте до Лондона, будь ласка. Шифрувати немае потреби.
Вiн наполiг на тому, щоб провести Хартманна до дверей. Манери посла були такi ж вишуканi, як його одяг. Подейкували, нiби вiн коханець югославського принца Павла. Якось вiн заявився в рейхсканцелярii в малиновому светрi пiд свiтло-сiрим пiджаком; Гiтлер, кажуть, кiлька днiв згадував про це. Про що думають британцi, дивувався Хартманн, надсилаючи таких людей вести справи з нацистами?
Бiля дверей сер Невiлл потис Хартманновi руку.
– Передайте бароновi фон Вайцзеккеру, що я цiную його зусилля. – Вiн подивився уздовж Вiльгельмштрассе. – Не вiриться, що до кiнця тижня нас тут може вже не бути. Не можу сказати, що дуже шкодуватиму про це.
Вiн востанне затягнувся сигаретою, потiм акуратно затис ii мiж великим i вказiвним пальцем, витяг з мундштука й кинув на брукiвку жеврiти у каскадi помаранчевих iскор.
5
Легати мешкали в орендованому будиночку блокованоi забудови на Норт-стрiт у Вестмiнстерi, що його пiдшукав для них колишнiй начальник Г’ю в головному департаментi Форин-офiсу Ралф Вiгрем, який мешкав з дружиною й сином в останнiх номерах тiеi ж вулицi. Перевагою такого мешкання була близькiсть до роботи: Вiгрем вимагав вiд пiдлеглих наполегливоi працi, i Легат мiг сидiти на робочому мiсцi вже через десять хвилин пiсля виходу з дому. Недолiкiв у будинку теж було багатенько; випливали вони з того, що будiвлi було понад двiстi рокiв. За цей час, крiм проведення електрики, мало що було зроблено. Темза протiкала ярдiв за сто вiд нього, i рiвень грунтових вод був високий. Сирiсть пiднiмалася з пiдвалин назустрiч дощу, що стiкав з покрiвлi. Меблi доводилося вправно розставляти, щоб замаскувати темно-зеленi плями плiсняви. Кухня була ще довоенна. А проте Памела любила свiй будинок. На iхнiй вулицi жила ледi Коулфакс, яка влiтку влаштовувала вечiрки при свiчках на тротуарi й запрошувала Легатiв. То був абсурд: Г’ю заробляв лише триста фунтiв на рiк. Хоча, щоб сплатити оренду, iм доводилося здавати цокольний поверх, але вдалося зберегти на пташиних правах доступ до маленького садка, куди вони потрапляли по хистких приступцях з вiкна вiтальнi; за допомогою мотузки й кошика для бiлизни Легат змайстрував лiфт i спускав дiтей туди бавитися.
Колись це виглядало вельми романтично, але тепер – нiкому не потрiбне облаштування, символ, як думав Легат, загального стану його шлюбу, коли поспiшав додому по нiчну сумку менше нiж через годину пiсля виступу прем’ер-мiнiстра.
Г’ю йшов, як завжди, повз будинок Вiгремiв у кiнцi вулицi. Бiльшiсть будинкiв з плоскими фронтонами почорнiли вiд сажi, у фасадах подекуди виокремлювалися вiкна, прикрашенi геранню. А № 4 виглядав слiпим i покинутим. Уже багато мiсяцiв за склом вiкон у стилi короля Джорджа бiлi жалюзi були опущенi. Г’ю раптом з майже вiдчутною тугою захотiлося, щоб Вiгрем досi жив там. Адже саме Вiгрем, як нiхто iнший, передбачив теперiшню кризу: щиро кажучи, вiн з одержимiстю завбачав кризу, а Легат, котрий любив його, вважав, що тому через Гiтлера клепки в головi бракуе. Г’ю враз уявив собi Вiгрема: неспокiйнi блакитнi очi, пшеничнi вуса, тонкi вольовi губи. Але ще простiше йому було не побачити, а почути шефа, що шкандибав коридором до кабiнету третього секретаря – спочатку важкий крок, а тодi звук пiдтягання лiвоi ноги, стукiт цiпка попереджав про його наближення; i завжди одне й те ж на вустах: Гiтлер, Гiтлер, Гiтлер. Коли нiмцi 1936 року ремiлiтаризували Рейнську територiю, Вiгрем попросив аудiенцii в прем’ер-мiнiстра Стенлi Болдвiна й попередив, що, на його думку, нинi в антинiмецькоi коалiцii е остання можливiсть зупинити нацистiв. ПМ вiдповiв, що, коли е хоч один шанс iз ста, що ультиматум призведе до вiйни, вiн не ризикуватиме, бо краiна не витримае iншого конфлiкту так швидко пiсля завершення попереднього. У вiдчаi Вiгрем прийшов додому на Норт-стрiт i скрушно мовив дружинi: «Тепер чекаймо, коли на будинок упадуть бомби». Через дев’ять мiсяцiв, у вiцi сорока шести рокiв, його знайшли мертвим у власнiй ваннi; нiхто не знав, чи це самогубство, чи наслiдок полiомiелiту, що вбивав його останнi десять рокiв.
«Ралфе, – думав Легат. – Бiдний любий калiка Ралфе, ти усе це передбачав».
Г’ю увiйшов до будинку й увiмкнув свiтло. За звичкою привiтався й чекав на вiдповiдь. Але видно було, що всi поспiхом зiбралися й виiхали з дому. Шовковий жакет, у якому Памела приходила в ресторан, був накинутий на стiйку поруччя сходiв унизу. Триколiсний велосипед Джона валявся й не давав пройти. Легат вiдставив його. Схiдцi рипiли й потрiскували пiд ногами. Дерево гнило. Сусiди нарiкали на сирiсть, що йшла вiд стiни з сусiдами. Проте Памела якимось чином змогла надати житлу шику: багатство перських килимiв i портьери з яскраво-червоноi камки, павичеве й страусине пiр’я, бiсер i старовинне мереживо. У неi, безсумнiвно, е смак: сама ледi Коулфакс визнала це. Якось уночi дружина порозставляла по всьому будинку духмянi свiчки й перетворила його на казкову краiну. Але вранцi запах вогкостi повернувся.
Г’ю зайшов до вiдпочивальнi. Лампа була розбита, але завдяки свiтлу зi сходового майданчика вiн бачив, що робить. Непотрiбнi iй речi купою лежали на лiжку й валялися на пiдлозi. На шляху до ванни довелося переступити через ii спiдню бiлизну. Легат поклав у несесер бритву, пензлик, мило, зубну щiтку й зубний порошок та повернувся до вiдпочивальнi шукати сорочку. По Норт-стрiт повiльно iхала автiвка. За звуком двигуна Г’ю визначив, що включена перша передача. Фари освiтили стелю i спроектували на протилежну стiну контури вiкна; темнi лiнii перемiщалися, як тiнь на сонячному годиннику. Легат завмер з сорочкою в руцi й прислухався. Автiвка нiби зупинилася навпроти, але двигун продовжував працювати. Легат пiдiйшов до вiкна.
То була маленька автiвка з двома дверцятами; пасажирська була вiдчинена. Г’ю почув унизу брязкiт. За мить вiд будинку хутко вiдокремилася фiгура в капелюсi й темному плащi, зiгнулася, влiзаючи до машини. Дверцята зачинилися.
Легат двома кроками перетнув вiдпочивальню, збiг через три-чотири сходинки додолу, наскочив на триколiсний велосипед i трохи не гепнувся на повен зрiст. Коли вiн вiдчинив вхiднi дверi, автiвка вже завертала за рiг на Грейт Пiтер Стрiт. Декiлька секунд вiдсапуючись, Г’ю дивився iй услiд, потiм нахилився й пiдняв з килимка конверт. Цупкий на вигляд конверт – офiцiйний лист iз суду? Його прiзвище написано з помилками: Леггатт.
З конвертом у руках зайшов до вiтальнi, сiв на софу. Засунув палець пiд клапан й обережно вiдкрив конверт. Документ одразу не витягнув. Натомiсть Г’ю двома пальцями розсунув конверт i зазирнув усередину. Так вiн готувався до поганих фiнансових новин. Розгледiв тiльки надрукований на машинцi заголовок:
Berlin Mai. 30. 1938
OKW No. 42/38. g. Kdos. Chefsache(Streng geheim, Milit?r) L I
Через десять хвилин вiн уже повертався на роботу. Скрiзь ввижалися тривожнi знаки: рубiнове намисто габаритних вогнiв машин на Маршем-стрiт до бензозаправки, де водii вишикувалися в чергу за пальним; у мощеному дворi Вестмiнстерського абатства лунае гiмн, що ллеться з вiдчиненого вiкна, де пiд вiдкритим небом при свiчках проходить богослужiння про мир; срiбне свiтло камер кiнохронiк на почорнiлих стiнах Даунiнг-стрiт, де виднiеться чорний безмовний силует юрби.
Вiн спiзнювався. Довелося проштовхуватися до будинку № 10, тримаючи саквояж над головою. «Вибачте… Вибачте…» Але, опинившись усерединi, Г’ю зрозумiв, що його зусилля марнi. Перший поверх був порожнiй. Мiнiстри вже подались на засiдання кабiнету о 21:30.
Клеверлi на мiсцi не було. Легат постояв трохи в коридорi, мiркуючи, що робити. Саерс сидiв за столом, палив сигарету й дивився у вiкно. Помiтив у склi вiдбиття Г’ю.
– Привiт.
– Де Клеверлi?
– У залi засiдань – раптом мiнiстри вирiшать вiдправити чехам телеграму Гореса.
– Кедоген теж там?
– Його я не бачив. – Саерс повернувся. – А ви нiби перевтомленi. Як ся маете?
– Чудово. – Легат показав саквояж. – Збiгав додому по деякi речi.
Вiн вийшов, перш нiж Саерс встиг запитати ще про щось. У себе в кабiнетi вiн вiдкрив саквояж i дiстав конверт. Зрадою виглядала вже спроба пронести його в будiвлю: бiда, якщо його заскочать з ним. Слiд передати його по iнстанцiях, позбутися чимшвидше.
За чверть десята Легат перейшов Даунiнг-стрiт, активнiше проштовхуючись крiзь юрми роззяв. На протилежному боцi вулицi вiн зайшов через велику залiзну браму й опинився у широкому квадратi, який утворили мiнiстерськi будiвлi. У всiх них свiтилися вiкна: у Мiнiстерствi у справах колонiй – лiворуч унизу, у Мiнiстерствi внутрiшнiх справ – лiворуч нагорi, у Мiнiстерствi у справах Індii – нагорi праворуч, а поруч з ним, за один пролiт сходами – Форин-офiс. Нiчний швейцар кивнув Г’ю.
Коридор був просторий i високий, у вiкторiанському iмперському стилi; його екстравагантнiсть покликана була вражати тих, кому не пощастило народитися британцями. Кабiнет постiйного заступника мiнiстра розташовувався на першому поверсi на розi: з одного боку – Даунiнг-стрiт, з iншого – Горс Гардс Род. (Близькiсть – iндекс влади; Форин-офiс пишався тим, що його ПЗМ сидить у залi засiдань Кабiнету мiнiстрiв навпроти прем’ера й може з’явитися за викликом через пiвтори хвилини).
Мiс Мачент, чергова старша секретарка, сидiла в приймальнi сама. Вона працювала нагорi у короткозорого заступника Кедогена Орма Сарджента, вiдомого за прiзвиськом Крiт.
Легат засапався.
– Менi – до сера Александера. Справа нагальна.
– Вiн надто зайнятий i нiкого не приймае.
