скачать книгу бесплатно
– Будь ласка, передайте йому, що це справа найбiльшоi державноi ваги.
Це клiше, як ланцюжок для годинника i старомодний чорний стрiй, пасувало йому. Вiн розставив ноги. Хоч вiн i засапаний, i молодший, але не поступиться. Мiс Мачент глипнула на нього здивовано, повагалася, а тодi пiдвелася й тихо постукала в дверi до ПЗМ. Просунула всередину голову. Г’ю розчув лише ii слова:
– Мiстер Легат просить прийняти його.
Пауза.
– Каже, це дуже важливо.
Знову пауза.
– Авжеж, думаю, варто його прийняти.
У вiдповiдь почулося гучне бурчання.
Вона вiдiйшла, пропускаючи Г’ю. Проходячи повз, вiн з такою вдячнiстю поглянув на неi, що вона зашарiлася.
Примiщення було грандiозне: до стелi щонайменше футiв двадцять; це пiдкреслювало мiнiатюрнiсть сера Александера. Вiн сидiв не за своiм столом, а за столом нарад, що був завалений рiзнокольоровим папером: бiлi аркушi – для протоколiв i телеграм, свiтло-блакитнi – для чернеток, рожевувато-лiловi – для депеш, аквамариновi – для документiв Кабiнету мiнiстрiв, а помiж ними – коричневi теки великого формату, зав’язанi рожевими стрiчечками. На носi у постiйного заступника мiнiстра сидiли окуляри з круглою оптикою в роговiй оправi, поверх яких на Легата був скерований дещо роздратований погляд.
– Слухаю.
– Перепрошую за клопiт, сере Александере, але, думаю, вам слiд побачити це негайно.
– О боже, що там ще?
Кедоген простягнув руку, узяв п’ять машинописних сторiнок, поглянув на перший рядок:
Auf Anordnung des Obersten Befehlshabers der Wehrmacht.
Вiн спохмурнiв, потiм перегорнув у кiнець:
gez. ADOLF HITLER
F?r die Richtigkeit der Abschrift:
ZEITZLER, Oberstleutnant des Generalstabs
Легат iз задоволенням побачив, як заступник мiнiстра випростався у крiслi.
Документ був директивою Гiтлера: «Вiйна на два фронти з напрямом головного удару на пiвденний схiд, стратегiчна група вiйськ «Грюн».
– Де, хай йому бiс, ви це роздобули?
– Менi це вкинули в домашню поштову скриньку пiвгодини тому.
– Хто?
– Я iх не розгледiв. Якийсь чоловiк в автiвцi. Власне, двое.
– І нотатки не було?
– Нi.
Кедоген розчистив мiсце на столi, поклав документ перед собою i схилив над ним непропорцiйно велику голову. Вiн читав з граничною зосередженiстю, притиснувши кулаки до скронь. Нiмецькою вiн володiв добре: працював послом у Вiднi влiтку 1914 року, коли вбили ерцгерцога Франца Фердинанда.
Необхiдно протягом перших двох-трьох днiв створити ситуацiю, яка продемонструе ворожим державам, якi бажають втрутитися, безнадiйну вiйськову позицiю чехiв…
Армiйськi формування швидкого розгортання повиннi спритно й енергiйно здолати прикордоннi укрiплення i стрiмко прорватися в Чехословаччину, знаючи, що iх швидко пiдтримають основнi мобiльнi частини…
Для несподiваного нападу на Чехословаччину слiд задiяти головнi сили люфтваффе. Лiтаки повиннi перетнути кордон одночасно з першими частинами сухопутних вiйськ…
Закiнчуючи читати сторiнку, Кедоген перевертав ii й акуратно вiдкладав праворуч. Дiйшовши до кiнця документа, вiн пiдрiвняв аркушi.
– Екстраординарно, – пробурмотiв дипломат. – Вважаю, перше запитання, яке ми повиннi собi поставити, чи справжнiй цей документ?
– Менi здаеться, що, безперечно, так.
– Згоден. – Постiйний заступник мiнiстра знов уважно подивився на першу сторiнку. – Отже, документ датований тридцятим травня.
Вiн вiв пальцем по рядку, перекладаючи з нiмецькоi:
– «Моiм непохитним рiшенням е знищення Чехословаччини в найближчому майбутньому шляхом проведення вiйськовоi кампанii». Звучить цiлком по-гiтлерiвськи. Власне, це майже дослiвно те, що вiн заявив Горесу Вiлсону сьогоднi вранцi. – Кедоген вiдкинувся на спинку крiсла. – Тож, якщо припустимо, що документ достовiрний, а я думаю, що так i е, постае три принциповi запитання: хто передав його нам, нащо його нам передали i, найголовнiше, чому його передали саме вам?
І знов Легат вiдчув себе винним, наче просто отримання документа ставило пiд сумнiв його лояльнiсть. Вiн би краще не замислювався над тим, звiдкiля той узявся.
– Боюся, я не здатний вiдповiсти на цi запитання.
– Якщо йдеться про те, хто це зробив, то ми знаемо напевно, що iснуе якась опозицiя Гiтлеру. Кiлька супротивникiв режиму контактували з нами з минулого лiта, заявивши, що ладнi повалити нацистiв за умови нашоi твердоi позицii по Чехословаччинi. Не знаю, наскiльки це згуртована група: жменька невдоволених дипломатiв та аристократiв, якi мрiють про вiдродження монархii. Це вперше ми отримуемо вiд них щось конкретне, хоча в листi для нас немае майже нiчого нового. Гiтлер хоче знищити Чехословаччину й зробити це швидко – це не новина.
Вiн зняв окуляри й посмоктав дужку. Безсторонньо вивчав Легата.
– Коли ви востанне були в Нiмеччинi?
– Шiсть рокiв тому.
– Пiдтримуете зв’язок з ким-небудь там?
– Нi. – Тут Легат, принаймнi, говорив правду.
– Пригадую, пiсля першого призначення до Головного департаменту ви були у Вiднi, так?
– Так, сер. З тридцять п’ятого по тридцять сьомий.
– Лишилися там друзi?
– Друзi… нi. У нас була маленька дитина, i дружина чекала на другу. Нам своiх турбот вистачало.
– Щодо нiмецького посольства в Лондонi – знаете когось зi штату?
– Власне – нi.
– Тодi я не розумiю. Звiдки нiмцi можуть знати, що ви працюете на Даунiнг-стрiт № 10?
Легат стенув плечима:
– Може, вiд дружини? Їi iнколи згадують у свiтськiй хронiцi. І мое iм’я миготить.
Г’ю знiяковiв i зашарiвся, бо пригадав, як якогось тижня «Дейлi експрес» написала про вечiрку у ледi Коулфакс, де згадала про нього як «про одну з найбiльш обдарованих молодих зiрок Форин-офiсу серед помiчникiв ПМ».
– Свiтська хронiка? – Постiйний заступник мiнiстра повторив назву рубрики з неприязню, нiби мав справу з чимось бридким, до чого варто не торкатися. – Що за непотрiб?
Легат не мiг зрозумiти, жартуе той чи нi. Але перш нiж устиг вiдповiсти, пролунав стукiт у дверi.
– Увiйдiть!
Мiс Мачент принесла теку:
– Щойно доправили телеграму з Берлiна.
– Нарештi! – Кедоген трохи не вирвав теку в неi з рук. – Я на неi увесь вечiр чекаю.
Знову вiн поклав документ на стiл i схилив над ним велику голову, читаючи з такою напругою, що здавалося, ось-ось впаде на сторiнку. Вiн бубонiв:
– Сволота… сволота… сволота!
З самого початку кризи заступник мiнiстра не йшов з роботи ранiше пiвночi. Легат дивувався, як той витримуе таке напруження. Нарештi Кедоген пiдвiв погляд:
– Останнi новини вiд Гiтлера. ПМ мае побачити це негайно. Ви повертаетеся до себе?
– Так, сер.
Кедоген поклав телеграму назад у теку й дав Г’ю.
– Що стосуеться iншоi справи, я залучу вiдповiдних фахiвцiв i подивлюся, що вони скажуть. Упевнений, завтра вони схочуть поспiлкуватися з вами. Обдумайте все як слiд. Спробуйте зрозумiти, хто за цим стоiть.
– Так, сер.
Кедоген потягнувся за iншою текою.
?
Згiдно з протоколами кабiнету, телеграма № 545 з Берлiна (лист прем’ер-мiнiстровi вiд рейхсканцлера) була передана Чемберлену вiдразу пiсля 22:00. Усi мiсця навколо столу в залi засiдань були зайнятi: двадцять мiнiстрiв, не беручи до уваги Гореса Вiлсона, який як особливий радник доповiдав про зустрiч з Гiтлером, а також секретаря Кабiнету мiнiстрiв Едварда Бриджеса, педантичного очкарика, батько якого був поетом-лауреатом. Бiльшiсть палила. Одне з великих пiдйомних вiкон у садок пiдняли, щоб зала трохи провiтрювалася вiд чаду сигар, люльок i сигарет. Теплий нiчний легiт час вiд часу ворушив папери, розкиданi на столi й на килимi.
Коли Легат увiйшов, виступав лорд Галiфакс. Г’ю потихеньку наблизився до прем’ер-мiнiстра й поклав перед ним телеграму. Чемберлен, який слухав мiнiстра закордонних справ, подивився i кивнув Легату та легким порухом голови звелiв йти i сiсти серед iнших службовцiв попiд стiною в протилежному кiнцi зали. Два стiльцi займали стенографiсти з секретарiату Кабiнету мiнiстрiв, якi зосереджено писали, а на третьому сидiв Клеверлi. Пiдборiддя йому звисало на груди, руки й ноги схрещенi, права нога злегка тремтiла. Коли Легат сiв поруч, вiн похмуро озирнувся, нахилився й прошепотiв:
– Що це?
– Вiдповiдь Гiтлера.
– Що вiн пише?
– На жаль, я не подивився.
– Упущення з вашого боку. Сподiваймося на хорошi новини. Боюся, у бiдного ПМ багато клопоту.
Легату навскоси було добре видко Чемберлена. Той надiв окуляри й читав листа Гiтлера. Г’ю не бачив Мiнiстра закордонних справ, який сидiв навпроти ПМ, зате його голос був упiзнаваний за розлогим «р» i повчальним тоном, нiби промовляв вiн з невидимоi кафедри.
– …. i тому я з величезним жалем не можу пiсля зрiлого розсуду пiдтримати прем’ер-мiнiстра у цьому конкретному випадку. Менi важко дати згоду на вiдправлення телеграми в редакцii сера Гореса. Сказати чехам негайно вiддати свою територiю пiд загрозою застосування сили, як на мене, означатиме повну капiтуляцiю.
Вiн зробив паузу й випив ковток води. Атмосфера за столом вiдчутно згущувалася. Святий Лис скинув маску! Декiлька мiнiстрiв навiть подалися вперед, аби впевнитися, що правильно все розчули.
– Я цiлком розумiю, – вiв далi Галiфакс, – що, якщо ми не вiдiшлемо телеграму сера Гореса, наслiдки можуть бути жахливi для мiльйонiв людей, включаючи наших спiввiтчизникiв. Вiйна може стати неминучою. Але ми просто не маемо права спонукати чехiв до того, що вважаемо неправильним. Сумнiваюся також, що палата громад погодиться з таким рiшенням. Й останне – i для мене це основна сутнiсть справи: ми не можемо дати чехам гарантiй, що нiмецька армiя задовольниться виходом на кордон Судетiв i не окупуе всю краiну.
Усi погляди звернулися на Чемберлена. У профiль кущистi сивi брови й вуса здавалися наiжаченими, нiс, схожий на яструбиний дзьоб, нiби приймав виклик. ПМ не любив, коли йому суперечили.
Легату було цiкаво, чи не втратить прем’ер рiвновагу. Такого Г’ю ще не бачив. Казали, що iнколи видовище було вражаючим. Але Чемберлен натомiсть сказав з прохолодою:
– Мiнiстр закордонних справ щойно навiв поважнi й, можливо, навiть переконливi аргументи проти моеi пропозицii, хоча менi здаеться, це останнiй шанс, що залишився в нас. – Вiн обвiв поглядом присутнiх за столом. – Але якщо така загальна думка колег…
Прем’ер зробив вичiкувальну паузу, як аукцiонiст, котрий сподiваеться на остаточну пропозицiю. Усi мовчали.
– Якщо така загальна думка, – повторив вiн, i в голосi його чулася гiркота поразки, – то я готовий пiдкоритися. – Вiн поглянув на Гореса Вiлсона. – Телеграма не буде послана.
Почали соватися стiльцi, зашурхотiли папери – гомiн мирних людей, якi неохоче готувалися до вiйни. Крiзь шум пролунав голос прем’ер-мiнiстра. Вiн ще не закiнчив.
– Перш нiж ми продовжимо, я мушу поiнформувати кабiнет про щойно отриману вiдповiдь вiд гера Гiтлера. Думаю, доречно зачитати ii вам.
Деякi з найбiльш улесливих членiв уряду – лорд-канцлер Моем, «Пропасниця» Моррiсон з Мiнiстерства сiльського господарства – вибухнули вигуками: «Авжеж! Цiлком!»
Прем’ер-мiнiстр узяв телеграму.
«Шановний мiстере Чемберлене! Пiд час наших бесiд я ще раз повiдомив сера Гореса Вiлсона, який передав менi Вашого листа вiд двадцять шостого вересня, про мое остаточне рiшення…»
Вимоги Гiтлера з вуст Чемберлена збивали з пантелику. Вони здавалися цiлком резонними. Та й чому чеський уряд мае заперечувати проти негайноi окупацii нiмцями територiй, якi вони в принципi вже погодилися передати Нiмеччинi?
«Це лишень захiд безпеки, покликаний гарантувати швидке й легке досягнення остаточного врегулювання».
Коли чехи скаржилися на втрату прикордонних оборонних споруд, свiт розумiв, що вони лише зволiкають.
«Якщо чекати на набуття чинностi остаточного врегулювання, коли Чехословаччина збудуе новi фортифiкацii на теренах, що залишаться в неi, процес затягнеться на мiсяцi й роки».
І так далi. Створювалося враження, нiби Гiтлер бере участь у нарадi за столом кабiнету й викладае свою позицiю. Закiнчивши, прем’ер-мiнiстр зняв окуляри.
– Як бачите, послання викладене в дуже обережних виразах i потребуе часу для аналiзу, але воно не позбавляе мене надii.
Дафф Купер, перший лорд адмiралтейства, вiдразу кинувся в бiй:
– Навпаки, прем’ер-мiнiстре, Гiтлер не поступився жодним пунктом!
