скачать книгу бесплатно
Мюнхен
Роберт Харрiс
Бест
На перший погляд цей роман виглядае як детектив, але його сюжет заснований на подiях, що реально вiдбувалися в Мюнхенi 1938 року, коли Другу свiтову вiйну було вiдсунуто на рiк…
Прем'ер-мiнiстр Англii Чемберлен домагаеться вiд Гiтлера згоди на зустрiч, щоб досягти компромiсу в питаннях щодо подальших змiн в Європi. Молодий спiвробiтник Мiнiстерства закордонних справ Великоi Британii Х'ю Легат потрапляе до делегацii Чемберлена i в Мюнхенi зустрiчае свого старого знайомого по Оксфорду – Пауля фон Хартманна, який працюе в Мiнiстерствi закордонних справ Нiмеччини. Пауль не згоден з полiтикою Гiтлера i входить до антигiтлерiвськоi коалiцii. Йому вдаеться здобути важливий документ, пiдписаний фюрером, де сказано, що той найближчим часом плануе розв'язати вiйну в Європi… Але велика полiтика – темна i брудна справа, тому важко було очiкувати, що Паулю повiрять. Здаеться, мир в Європi залежить вiд того, як будуть дiяти Хартманн i Легат…
Роберт Харрiс
Мюнхен
Robert Harris
MUNICH
Copyright © Canal K 2017
Map copyright © Gemma Fowlie 2017
‘The Lambeth Walk’ (from Me And My Girl) Words by Douglas Furber &Arthur Rose; Music by Noel Gay.
Copyright © 1937 Chester Music Limited trading as Cinephonic Music Company, worldwide rights except the United Kingdom, Ireland, Australia, Canada, South Africa and all so called reversionary rights territories where the copyright © is held jointly by Chester Music Limited trading as Cinephonic Music Company and Chester Music Limited trading as Richard Armitage Music and except the USA where the copyright © is held by Chester Music Limited trading as Richard Armitage Music. All Rights Reserved. International Copyright Secured. Used by permission of Chester Music Limited trading as Cinephonic Music Co and Chester Music Limited trading as Richard Armitage Music.
Robert Harris has asserted his right under the Copyright, Designs and Patents Act, 1988, to be identified as the author of this work.
This is a work of fiction. Names and characters are the product of the author’s imagination and any resemblance to actual persons, living or dead, is entirely coincidental.
Серiя «Бест» заснована у 2019 роцi
Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Robert Harris, 2018
© Лесь Герасимчук, переклад украiнською, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Присвячуеться Матильдi
Нам варто завжди пам’ятати:
те, що нинi вважаеться минулим,
колись вважалося майбутнiм.
Ф. В. Мейтленд, iсторик (1850–1906)
Нам треба було почати вiйну в 1938 роцi…
Вересень 1938-го був найсприятливiшим часом.
Адольф Гiтлер, лютий 1945 року
День перший
1
У вiвторок, 27 вересня 1938 року, за кiлька хвилин до першоi години дня мiстера Г’ю Легата з дипломатичноi служби Його Величностi провели за столик поряд з високим – вiд пiдлоги до стелi – вiкном ресторану «Рiц» у Лондонi. Вiн замовив пiв пляшки шампанського «Дом Периньйон» урожаю 1921 року, що йому було задорого, розгорнув випуск «Таймс» на сiмнадцятiй сторiнцi та втрете почав перечитувати промову, виголошену напередоднi ввечерi Адольфом Гiтлером у берлiнському Шпортпаластi.
ВИСТУП ГЕРА ГІТЛЕРА
ОСТАННЯ ПРОПОЗИЦІЯ ПРАЗІ
МИР ЧИ ВІЙНА?
Час вiд часу Легат поглядав через увесь зал на вхiднi дверi. Може, йому просто здавалося, але вiдвiдувачi й навiть офiцiанти, якi сновигали мiж стiльцями з матово-рожевою оббивкою, були якiсь незвично пригнiченi. Не чулося смiху. За товстим листовим склом сорок – п’ятдесят робiтникiв, що деякi з них через вологiсть пороздягалися до пояса, безшумно копали в Грiн-парку вузькi траншеi.
Нi в кого в усьому свiтi тепер не повинно залишитися сумнiвiв, що це говорить не одна людина, не один лiдер, але увесь нiмецький народ. Я знаю, що в цей час увесь народ, мiльйони людей погоджуються з кожним моiм словом (Крик «Хайль!»).
Легат чув цю промову по трансляцii Бi-бi-сi. Сталева, сувора, погрозлива, сповнена нарiкання на долю, хвалькувата та вражаюча на свiй моторошний лад, вона супроводжувалася ударами долонi Гiтлера по трибунi й схвальним ревом п’ятнадцяти тисяч голосiв. Галас був нелюдським, неземним. Здавалося, вiн вириваеться з якоiсь чорноi пiдземноi рiчки й рине через гучномовець.
Я вдячний мiстеровi Чемберлену за всi його зусилля й запевнив його, що нiмецький народ прагне лише миру. А ще я запевнив його й пiдкреслюю це зараз, що, коли цю проблему буде розв’язано, у Нiмеччини бiльше не залишиться в Європi територiальних проблем.
Легат узяв авторучку й пiдкреслив це речення. Потiм ще одне, вище, де йшлося про англо-нiмецьку вiйськово-морську угоду.
Подiбна угода лише тодi морально виправдана, коли обидвi держави урочисто обiцяють нiколи не розв’язувати вiйну одна з одною. Нiмеччина волiе цього. Сподiваймося, що прихильники цього погляду вiзьмуть гору й серед британцiв.
Легат вiдклав газету й звiрився з кишеньковим годинником. Вiн вiддавав перевагу не наручному, як бiльшiсть чоловiкiв у його вiцi, а на ланцюжку. У своi двадцять вiсiм рокiв вiн виглядав старшим: блiде обличчя, поважнi манери, темний костюм. Столик вiн зарезервував два тижнi тому, до вибуху кризи. І тепер почувався винним.
Дасть iй ще п’ять хвилин, а потiм йому доведеться пiти. Через чверть години Г’ю помiтив ii вiдображення в позолочених дзеркалах на стiнi. Вона дiйсно стояла навшпиньки на порозi ресторану й роззиралася навсiбiч, витягнувши бiлу шию й пiднявши пiдборiддя. Ще кiлька секунд Легат вивчав ii як незнайомку й роздумував, як, дiдько його бери, склалися б iхнi стосунки, якби вона не була його дружиною. «Чудова фiгура», – говорять про таких. «Не красуня, якщо вiдверто». «Нi, але ж гарна». «Памела з тих, кого називають породистими». – «Так, надзвичайно породиста. І бiдолаха Хью абсолютно iй не пара…»
Цей обмiн реплiками вiн пiдслухав на вечiрцi на честь iхнiх заручин. Вiн пiдняв руку. Пiдвiвся. Нарештi вона його помiтила, посмiхнулася, помахала рукою й рушила до нього, швидко йдучи помiж столиками у своiй вузькiй спiдницi й приталеному шовковому жакетi та привертаючи до себе погляди вiдвiдувачiв.
Памела мiцно поцiлувала його в губи. Вона трохи засапалася. «Пробач, пробач, пробач…»
– Пусте. Я щойно прийшов.
За останнiй рiк вiн навчився не запитувати, де вона була. Крiм сумочки, вона ще тримала коробку. Дружина поставила ii на стiл перед чоловiком i зняла рукавички.
– Здаеться, ми домовилися – без подарункiв?
Вiн пiдняв кришку. На нього дивився чорний гумовий череп, металевий хобот i порожнi склянi очницi протигазу. Г’ю вiдсахнувся.
– Водила дiтей на примiрювання. Само собою зрозумiло, я мушу спочатку замовити для них. Хiба це не доказ материнського пiклування? – Вона запалила сигарету. – Можна чогось попити? У мене в горлi пересохло.
Вiн дав знак офiцiантовi.
– Лише пiв пляшки?
– Менi працювати по обiдi.
– Звичайно! Я взагалi не була впевнена, що ти прийдеш.
– Якщо чесно, я й не прийшов би. Намагався додзвонитися, але тебе не було вдома.
– Ну, тепер ти знаеш, де я була. Цiлком безневинне пояснення. – Памела всмiхнулася й нахилилася до чоловiка. Вони цокнулися. – З рiчницею, люба.
У парку робiтники махали мотиками.
?
Замовлення вона зробила швидко, навiть не поглянувши на меню: без першого, дуврський палтус без кiстки, салат iз зеленi. Легат вiддав свое меню i сказав, що йому – те саме. Їсти не хотiлося: не вдавалося позбутися образiв своiх дiтей у протигазах. Джону виповнилося три роки, Дiанi – два. Нескiнченнi попередження: не бiгай надто швидко, вкутайся теплiше, не смокчи цяцьки або крейду, бо казна-де вони могли валятися. Вiн поставив коробку пiд стiл i чимдалi вiдсунув ногою.
– Вони дуже злякалися примiрки?
– Та нi, звичайно. Їм здавалося, що це гра.
– Знаеш, менi iнколи теж так здаеться. Навiть коли читаеш телеграми, важко повiрити, що це не бридкий жарт. Тиждень тому здавалося, буцiм усе врегульовано. А потiм Гiтлер передумав.
– І що тепер буде?
– Хтозна. Можливо, нiчого. – Г’ю почував себе зобов’язаним зображувати оптимiзм. – У Берлiнi ще тривають переговори. Принаймнi, тривали… коли я йшов з роботи.
– А якщо припиняться переговори, то коли все почнеться?
Легат вказав iй на заголовок у «Таймс» i стенув плечима:
– Може, й завтра.
– Справдi? Так швидко?
– Вiн каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Нашi вiйськовi експерти вважають, що йому треба три днi для розгортання танкiв i артилерii. З цього випливае, що мобiлiзацiю вiн мае оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стiл i ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобi скажу: давай змiнимо тему.
Вiн витягнув з кишенi пiджака коробочку для каблучки.
– О, Г’ю!
– Воно буде завелике, – попередив Легат.
– Ой, яка гарна! – Памела надiла каблучку, пiдняла долоню й почала вертiти нею пiд люстрою, щоб синiй камiнь заграв на свiтлi. – Ти просто диво! А менi здавалося, у нас немае грошей.
– Дiйсно немае. Каблучка належала моiй матерi.
Вiн побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стiл i поклала йому на долоню.
– Ти такий любий.
Їi шкiра була прохолодною. Тонкий вказiвний палець попестив його по зап’ястку.
– Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом вiн мовив, – i провести час в лiжку до вечора. Забути про Гiтлера. Забути про дiтей.
– А можна якось домовитися? Ми вже тут – i що нас зупиняе?
Вона не вiдводила пильного погляду великих сiро-блакитних очей, i зненацька вiд несподiваноi думки йому стисло горло: дружина говорить так тiльки тому, що знае – цього нiколи не буде.
За його спиною хтось ввiчливо кашлянув:
– Мiстер Легат?
Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складенi як до молитви, поважний вигляд з розумiнням власноi значущостi.
– Слухаю вас.
– Даунiнг-стрiт десять на дротi, сер.
Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб ii почули за сусiднiми столиками.
– Лиха година! – Легат пiдвiвся i кинув серветку. – Перепрошую. Маю вiдповiсти.
– Я розумiю. Іди i врятуй свiт. – Вона помахала йому на прощання. – Пообiдаемо iншим разом, – i почала збирати речi в сумочку.
– Дай менi хвилинку. – У його голосi лунало благання. – Нам дiйсно треба поговорити.
– Іди.
Г’ю на мить затримався, розумiючи, що всi за сусiднiми столиками на нього дивляться.
– Дочекайся мене, – сказав вiн. І з нейтральним, як вiн гадав, виглядом вийшов за метрдотелем з ресторану до холу.
– Гадаю, вам знадобиться приватнiсть, сер. – Метрдотель вiдчинив дверi до маленького кабiнету.
На столi стояв телефон, поруч лежала слухавка.
– Дякую. – Г’ю взяв трубку, почекав, поки дверi зачиняться, i лише тодi сказав: – Легат.
– Перепрошую, Г’ю. – Вiн упiзнав голос Сесiля Саерса, колеги по особистому кабiнету. – На жаль, вам слiд негайно повернутися. Починаеться веремiя. Клеверлi вас шукав.
– Щось сталося?
На iншому кiнцi дроту вiдчулося вагання. Особистим секретарям постiйно нагадували, що телефонiсти слухають.
– Схоже, переговори завершилися. Наша людина летить додому.
