скачать книгу бесплатно
Стук у браму
Franz Kafka
Франц Кафка (1883–1924) – знаменитий австрiйський письменник, один з творцiв модерноi прози ХХ столiття, бiльшiсть творiв якого були опублiкованi вже пiсля смертi автора. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Замок», «Процес», «Америка», а також «Листи до Мiлени. Лист батьковi». Оповiдання («Опис однiеi боротьби», «Нора», «Дослiдження одного пса» та iн.), що зiбранi в цьому виданнi, як i iншi твори Кафки, просякнутi абсурдом i страхом перед зовнiшнiм свiтом та вищим авторитетом i здатнi пробуджувати в читачевi почуття тривоги. Героi оповiдань – це люди, яких байдуже суспiльство вiдторгае, бо вони – iнакшi, а значить «хворi», тому iм немае мiсця серед звичайних людей. Вони мають пiти… На жаль, саме це в реальному життi вiдчував i сам Кафка.
Франц Кафка
Стук у браму
Franz Kafka
DER SCHLAG ANS HOFTOR
Переклад з нiмецькоi Ігоря Андрущенка
Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi
© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Опис однiеi боротьби
І, вбравшись, ходять люди
По рiнi ваги-переваги
Пiд небесами широченними оцими,
Якi сягають по далекi горбовини
Вiд пагорбiв удалинi помiтних.
I
Годинi о дванадцятiй деякi люди вже пiдвелися, вклонились, потиснули одне одному руки, сказали, що було дуже приемно, i вийшли через велику дверну пройму в передпокiй, аби вдягтися. Господиня стояла посеред кiмнати, рухливо кланяючись, а ii сукня лягала витонченими бганками.
Я сидiв за маленьким столиком – у нього були три витягнутi тонкi нiжки, – прикладаючись до третьоi чарчини «Бенедиктину» й одночасно оглядаючи свiй невеликий запас печива, яке я сам знайшов i наклав собi, бо воно мало тонкий смак.
Тут до мене пiдiйшов мiй новий знайомий i, трохи неуважно посмiхнувшись моему заняттю, сказав тремтячим голосом:
– Даруйте, що я пiдiйшов до вас. Але досi я сидiв один зi своею дiвчиною в сусiднiй кiмнатi. З пiв на одинадцяту, зовсiм не так довго. Вибачте, що я це говорю вам. Ми ж не знаемо один одного. Чи не правда, що ми зустрiлися на сходах i сказали один одному кiлька важливих слiв, а тепер я вже говорю вам про свою дiвчину, але ви вже менi – прошу вас – даруйте, щастя рветься з мене назовнi, я нiчого не мiг вдiяти. А що в мене немае iнших знайомих, яким я довiряю…
Так вiн говорив. А я засмучено подивився на нього – шматок-бо фруктового торта, який перебував у мене в ротi, був недобрий на смак – i сказав йому в його приемно спаленiле лице:
– Я радий, що здаюся вам гiдним довiри, але засмучений тим, що ви менi це розповiдаете. І ви самi – не були б ви такi схвильованi – вiдчули б, як це недоречно – розповiдати людинi, яка сидить на самотi i п’е горiлку, про кохану дiвчину.
Коли я це сказав, вiн раптом сiв, вiдкинувся й опустив руки. Потiм, зiгнувши в лiктях, притиснув iх до себе i досить гучним голосом заговорив наче до себе самого:
– Ми сидiли там самi-самiсiнькi… в кiмнатi… з Аннерль, i я цiлував ii… цiлував… ii… в губи… цiлував вухо… плечi.
Кiлька чоловiкiв, якi стояли поблизу i вирiшили, що точиться якась жвава розмова, позiхаючи, пiдiйшли до нас. Тому я встав i голосно сказав:
– Добре, якщо ви хочете, я пiду, хоча нерозумно йти зараз на Лаврiнову гору[1 - Мова про пагорб Петршин (нiмецька назва ii – Laurenziberg) у центральнiй частинi Праги, найвiдомiшу з празьких гiр.], адже погода ще холодна, а що випало трохи снiгу, то дороги слизькi, наче ковзанка. Але якщо ви хочете, я пiду з вами.
Спершу вiн здивовано подивився на мене i розкрив рота з широкими i червоними вологими губами. Але потiм, побачивши чоловiкiв, якi були вже близенько, засмiявся, встав i сказав:
– О, нiчого, холод на користь, наш одяг увесь просякнутий жаром i димом, та й я, напевно, п’яненький, хоча пив мало, атож, попрощаемося й пiдемо.
Ми пiдiйшли до господинi, i, коли вiн цiлував iй руку, вона сказала:
– Їй-бо, я рада, що сьогоднi у вас таке щасливе обличчя, зазвичай воно серйозне й тоскне.
Доброта цих слiв зворушила його, i вiн iще раз поцiлував iй руку; вона усмiхнулася.
У переднiй стояла покоiвка, ми побачили ii зараз уперше. Вона подала нам пальто i взяла потiм лiхтарик, щоб посвiтити нам на сходах. А гарна ж була дiвчина. Шия в неi була оголена i тiльки пiд пiдборiддям пов’язана чорною оксамитовою стрiчкою, а ii просторо вбране тiло грацiйно згиналося, коли вона спускалася перед нами по сходах, свiтячи лiхтариком. Їi щоки розчервонiлись, бо вона випила вина, а ii вуста були напiввiдкритi.
Внизу сходiв вона поставила лiхтарик на сходинку, похитуючись, пiшла до мого знайомого, обняла i поцiлувала його й затрималася в обiймах. Лише коли я вклав iй у руку монету, вона сонно вiдiрвалася вiд нього, повiльно вiдкрила маленькi дверi пiд’iзду i випустила нас у нiч.
Над порожньою, рiвномiрно освiтленою вулицею стояв великий мiсяць на трохи хмарному i через це ще ширшому небi. Лежав снiжок. Ноги на ходу ковзали, тому треба було робити маленькi кроки.
Щойно ми вийшли на вулицю, я помiтно пiдбадьорився. Я пустотливо задирав ноги, трiскотячи суглобами, викрикував на всю вулицю якесь iм’я, наче вiд мене за рогом зник приятель, пiдстрибуючи, кидав угору капелюх i хвалькувато пiдхоплював його.
А мiй знайомий незворушно йшов поруч. Голова його була опущена. І вiн нiчого не говорив.
Це здивувало мене, бо ж я очiкував, що радiсть його роздратуе, коли навколо нього не стане людей. Я принишкнув. Щойно я зiбрався схвально плеснути його по плечу, як мене охопив сором, i я нiяково вiдсмикнув руку. Що вона не була менi потрiбна, то я застромив ii в кишеню пальта.
Отже, ми йшли мовчки. Я стежив за звуками наших крокiв i не розумiв, що менi за ним не вгнатися. Це трохи хвилювало мене. Мiсяць був ясний, усе було видно чiтко. Там i сям хтось дивився у вiкно i розглядав нас.
Коли ми прийшли на вулицю Фердинанда, я помiтив, що мiй знайомий завiв якусь мелодiю; зовсiм тихо, але я почув. Я образився на це. Чому вiн зi мною не розмовляв? А якщо я йому не потрiбен, навiщо вiн порушив мiй спокiй. Я з досадою згадав про славнi ласощi, якi я через нього залишив на столику. Я згадав також про «Бенедиктин» i трохи повеселiшав, майже, можна сказати, запишався. Я взявся в боки i уявив, що гуляю самохiть. Я був у гостях, врятував вiд ганьби одного невдячного юнака i тепер гуляю пiд мiсяцем. Весь день на службi, ввечерi в гостях, уночi на вулицi i нiчого надмiру. Безмежно природний лад життя!
Однак мiй знайомий ще йшов ззаду, ба вiн навiть пришвидшив крок, помiтивши, що вiдстав вiд мене, i вдав, що це цiлком природно. А я подумав, чи не краще менi звернути в бiчну вулицю, бо ж не зобов’язаний я гуляти разом. Я можу пiти додому один, i нiхто не смiе затримувати мене. Запалю настiльну лампу в залiзному корпусi в себе в кiмнатi, сяду в свое крiсло, що стоiть на драному схiдному килимi… Коли я дiйшов цiеi думки, мене охопила слабкiсть, яка завжди бере мене, щойно подумаю про те, аби знову пiти в свое житло i знову на самотi проводити години серед помальованих стiн i на пiдлозi, яка, якщо дивитися на неi в люстро iз золотою рамою, що висить на заднiй стiнi, косо падае вниз. У мене втомилися ноги, i я вже готовий був у всякому разi пiти додому i лягти в лiжко, як раптом у мене виник сумнiв, чи треба, йдучи геть, прощатися зi своiм знайомим чи нi. Але я був занадто боязкий, щоб пiти не попрощавшись, i занадто слабкий, щоб попрощатися голосно, тож я знову зупинився, сперся на будинкову стiну, освiтлену мiсяцем, i почекав.
Мiй знайомий пiдiйшов бадьорим кроком i був, мабуть, певною мiрою стурбований. Вiн заметушився, заклiпав очима, розпростер руки, рiзко скинув голову в мiй бiк, бажаючи, здавалося, всiм цим показати, що здатен гiдно оцiнити жарт, який я утнув тут для його розваги. Я був безпорадний i тихо сказав:
– Сьогоднi веселий вечiр.
При цьому я видав вимучений смiшок. Вiн вiдказав:
– Так, а ви бачили, як i покоiвка поцiлувала мене?
Я не мiг говорити, бо в моему горлi було повно слiз, тому я спробував висурмити, наче поштовий рiжок, щоб не залишатися нiмим.
Вiн спершу заткнув вуха, потiм, люб’язно дякуючи, потиснув менi праву руку. Та, напевно, виявилася на дотик холодною, бо вiн одразу вiдпустив ii i сказав:
– У вас холоднюща рука, губи покоiвки були теплiшi, авжеж.
Я тямуще кивнув головою. Благаючи Господа дати менi стiйкiсть, я сказав:
– Так, правда ваша, ми пiдемо додому, вже пiзно, а завтра вранцi менi йти на службу; уявiть собi, можна i там поспати, але це не годиться. Ви маете рацiю, пiдемо додому.
При цьому я подав йому руку, немов справу було остаточно вирiшено. Але вiн з посмiшкою пiдхопив мою манеру висловлюватися:
– Так, ви маете рацiю, таку нiч не можна проспати в лiжку. Уявiть собi, скiльки щасливих думок душиш ковдрою, коли спиш один у своему лiжку, i скiльки нещасних снiв зiгрiваеш нею.
І, радiючи з цього натхнення, вiн iз силою схопив мене за пiджак на грудях – вище вiн не дiставав – i з запалом трусонув мене; потiм заплющив очi i довiрливо сказав:
– Знаете, який ви? Ви смiшний.
При цьому вiн пiшов далi, а я пiшов за ним, не помiтивши того, бо мене цiкавила його думка.
Спершу мене це потiшило, бо як би показувало, що вiн прозирае в менi щось таке, чого в менi хоч i не було, але воно пiдносило мене в його очах тим, що вiн це прозирав. Таке ставлення мене щасливило. Я був радий, що не пiшов додому, i мiй знайомий набув для мене неабиякоi ваги, адже вiн надавав менi перед людьми цiннiсть, яку я отримував вiд нього без будь-яких моiх зусиль! Я дивився на мого знайомого ласкавими очима. Подумки я захищав його вiд небезпек, надто вiд суперникiв i ревнивцiв. Його життя стало менi дорожче за мое власне. Я вважав його обличчя за гарне, я був гордий його успiхом у жiночоi статi i долучався до поцiлункiв, якi вiн цього вечора отримав вiд двох дiвчат. О, цей вечiр був веселий! Завтра мiй знайомий говоритиме з панною Анною; спершу, звiсно, про речi звичайнi, а потiм вiн раптом скаже: «Вчора вночi я був руч об руч з однiею людиною, яку ти, мила Анна, напевно нiколи не зустрiчала. На вигляд вона – як це описати? – як розгойдана жердина, на яку трохи криво настромлена жовтошкiра i чорнява голова. Його тiло обвiшано безлiччю невеликих, яскравих, жовтуватих клаптикiв, якi вчора цiлком прикривали його, бо в тишi цiеi ночi гладко прилягали до нього. Вiн боязко йшов поруч зi мною. Ти, моя мила Аннерль, ти, що вмiе так добре цiлувати, ти, я знаю, трохи посмiялась i трохи злякалася б, а я, чия душа розлiтаеться по вiтру вiд кохання до тебе, я радiв його присутностi. Вiн, може, нещасний, i тому вiн мовчить, i все ж при ньому вiдчуваеш безперервне щасливе занепокоення. Адже вчора я був зламаний власним щастям, але я мало не забув про тебе. Менi здавалося, що з кожним подихом його запалих грудей пiдносилося тверде склепiння зоряного неба. Обрiй розчинився, i пiд палаючими хмарами вiдкрилися тi нескiнченнi далi, якi роблять нас щасливими… О небо, як я кохаю тебе, Аннерль, i твiй поцiлунок менi милiший за будь-якi далi. Бiльше не будемо говорити про нього, а кохатимемо одне одного».
Коли ми, повiльно крокуючи, вийшли потiм на набережну, я хоч i заздрив своему знайомому через поцiлунки, але i радiв, що передi мною, яким я йому видаюся, йому, ймовiрно, соромно.
Так думав я. Але моi думки тодi плуталися, бо Влтава i мiськi квартали на iншому березi були оповитi темрявою. Горiло, граючись iз задивленими очима, лише кiлька вогнiв.
Ми зупинилися бiля огорожi. Я вдягнув рукавички, бо вiд води вiяло холодом; потiм я не знати чому зiтхнув, як це хочеться зробити бiля рiчки вночi, i хотiв пiти далi. Але мiй знайомий дивився в воду i не ворушився. Потiм вiн пiдiйшов ще ближче до поручнiв, сперся лiктями на залiзо i поклав чоло на долонi.
Це здалося менi дурним. Я змерз i пiдняв комiр пальта. Мiй знайомий випростався i перехилився через перила тулубом, який тримався тепер на його напружених руках. Я засоромлено поквапився заговорити, щоб придушити позiхання:
– Правда ж, дивно, що саме тiльки нiч здатна цiлком накрити нас спогадами? Зараз, наприклад, менi пригадуеться ось що. Одного разу я сидiв на лавцi на березi рiчки в незручнiй позi. Поклавши голову на руку, що лежала на дерев’янiй спинцi лавки, я дивився на туманнi гори iншого берега i чув нiжну скрипку, на якiй хтось грав у прибережному готелi. По обох берегах снувалися потяги, пускаючи блискучий дим.
Так говорив я, гарячково намагаючись уявити за словами якiсь любовнi iсторii з цiкавими становищами; не завадило б i трохи грубостi, рiшучостi, насильства.
Але не встиг я вимовити першi слова, як мiй знайомий байдуже i лише здивувавшись, що я досi тут, – так менi здалось – обернувся до мене i сказав:
– Знаете, так завжди бувае. Коли я сьогоднi спускався по сходах, щоб ще прогулятися ввечерi, перш нiж пiти в гостi, я здивувався тому, як телiпалися моi червонi руки в бiлих чохлах, i тому, що телiпалися вони неабияк жваво. Тут я став чекати пригоди. Так завжди бувае.
Останне вiн кинув уже на ходу, ненароком, як маленьке спостереження. Мене ж це вельми зворушило, i я засмутився, що, можливо, йому неприемна моя довготелеса фiгура, поруч з якою вiн цiлком мiг здатися занадто маленьким. І ця обставина, хоча надворi стояла нiч i ми майже нiкого не зустрiчали, мучила мене так сильно, що я зiгнув спину аж так, що моi руки на ходу торкалися колiн. Але щоб мiй знайомий не помiтив мого намiру, я мiняв свою поставу дуже поступово, з великою обережнiстю i намагався вiдвернути вiд себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрiлецькому островi i про те, як у рiчцi вiдбиваються лiхтарi на мостi. Але вiн раптом рiзко повернувся обличчям до мене i поблажливо сказав:
– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися i заввишки стали майже з мене.
Що вiн сказав це люб’язно, то я вiдповiв:
– Це можливо. Але менi ця поза приемна. Я слабенький, знаете, i менi бувае занадто важко триматися прямо. Це не дрiбниця, я дуже довго…
Вiн сказав дещо недовiрливо:
– Та це просто примха. Ранiше ж ви, по-моему, йшли, випроставшись на весь зрiст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навiть танцювали – чи нi? Нi? Але йшли ви гордо, i це ви, звичайно, можете i зараз.
Я вiдповiв наполегливо i з заперечувальним жестом:
– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцiнюете мене. Я знаю, що таке хорошi манери, i тому йду згорбившись.
Але це не здалося йому простим, в сум’яттi вiд свого щастя вiн не зрозумiв зв’язок моiх слiв i докинув тiльки:
– Ну, як знаете, – i подивився на годинник Мельниковоi вежi, який показував майже першу годину.
Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужiсть до моiх смиренних слiв! Вона щаслива, ось у чому бiда, i така властивiсть щасливих – вважати за природне все, що вiдбуваеться навколо них. Їхне щастя встановлюе в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на брукiвцi пiд цiею аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливi такi небезпечнi, це безсумнiвно, – вiн убив би мене як зарiзяка. Це не пiдлягае сумнiву, i, що я боягузливий, то я вiд жаху навiть не наважився б закричати… О боже!»
Я в страху озирнувся. Удалинi перед кав’ярнею з прямокутними чорними вiкнами по брукiвцi ковзав полiцист. Його шабля трохи заважала йому, вiн узяв ii в руку, i тепер справа пiшла значно краще. А вже почувши здалеку, що вiн слабо скрикуе, я остаточно переконався, що вiн мене не врятував би, коли моему знайомому схотiлося б випустити з мене дух.
Зате тепер я знав, що менi робити, бо якраз перед страшними подiями мене охоплюе велика рiшучiсть. Менi слiд було втекти. Це було дуже легко. Тепер, бiля повороту лiворуч до Карлового моста, я мiг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних пiдворiть i пивничок, наразi ще вiдкритих; менi не слiд було впадати у вiдчай.
Коли ми вийшли з-пiд арки в кiнцi набережноi, я з пiднятими руками побiг у цю вулицю; але достоту, добiгши до маленьких дверей церкви, впав, бо там була сходинка, яку я не помiтив. Гупнувся добряче. Найближчий лiхтар був далеко, я лежав у темрявi. З пивницi навпроти вийшла товстуха з закуреним лiхтариком – подивитися, що трапилося на вулицi. Фортепiанна гра змовкла, i якийсь чоловiк розкрив прочиненi дверi нарозтвiр. Вiн чудово харкнув на сходинку i, лоскочучи товстуху мiж грудей, сказав, що те, що сталося, у всякому разi не мае значення. Потiм вони повернулись, i дверi знову зачинилися.
Спробувавши встати, я знову впав. «Ожеледь», – мовив я i вiдчув бiль у колiнi. Але все ж мене тiшило, що люди з пивницi мене не побачили, i тому менi здалося, що найзручнiше пролежати тут до схiд сонця.
Мiй знайомий дiйшов один, напевно, до моста, не помiтивши мого зникнення, бо до мене вiн прийшов не вiдразу. Я не бачив, щоб вiн був здивований, коли спiвчутливо схилився до мене i погладив мене м’якою рукою. Вiн провiв по моiх вилицях вгору i вниз, а потiм поклав два товстих пальцi на мiй низький лоб.
– Ви забилися, так? Ожеледь, треба бути обережним… У вас болить голова? Нi? Так-то.
Вiн говорив спiвуче, немов розповiдав iсторiю, до того ж дуже приемну iсторiю про далезний бiль у чиемусь колiнi. Вiн i руками рухав, а й не думав пiднiмати мене. Я пiдпер собi голову правою рукою – лiкоть лежав на брукiвцi – i забубонiв, як старий дяк, щоб не забути це:
– Не знаю, власне, навiщо я побiг праворуч. Але я побачив, як пiд аркадами цiеi церкви – не знаю, як вона зветься, о, будь ласка, даруйте – бiгае кiшка, маленька кiшечка, i шерсть у неi була свiтла. Тому я помiтив ii… О нi, рiч не в цьому, даруйте, але досить важко цiлий день володiти собою. Для того ми i спимо, щоб змогтися для цiеi працi, а якщо ми не спимо, то з нами нерiдко трапляються безглуздi речi, але було б неввiчливо з боку наших супутникiв голосно цьому дивуватися.
Мiй знайомий, тримаючи руки в кишенях, подивився на порожнiй мiст, на Конгрегацiйну церкву[2 - Мова про Храм Святого Франциска Ассизького або Храм Святого Франциска Серафимського – празький католицький орденський i парафiяльний костел на площi Хрестоносцiв в iсторичному районi Старе Мiсто.], потiм – на небо, пiд той час ясне. Що вiн не слухав мене, то злякано сказав:
– Ну, чому ж ви не говорите, дорогий? Вам зле?.. Ну, чому ж ви, власне, не встаете?.. Адже тут холодно, ви застудитесь, а потiм ми ж збиралися на Лаврiнову гору.
– Звичайно, – мовив я, – вибачте, – i пiдвiвся самостiйно, вiдчуваючи, проте, сильний бiль. Я хитався i мимоволi вперся поглядом у статую Карла Четвертого, щоб дiзнатися, де я перебуваю. Але мiсячне свiтло було невправне i Карла Четвертого теж зворухнуло. Я здивувався, i моi ступнi значно змiцнiли через страх, що Карл Четвертий впаде, якщо я не приберу заспокiйливоi пози. Згодом мое зусилля виявилося марним, бо Карл Четвертий таки впав, якраз коли менi подумалося, що мене кохае дiвчина у гарнiй бiлiй сукнi.
Я б’юся марно i багато пропускаю. Яка це щаслива була думка щодо дiвчини!.. І як це мило було з боку мiсяця, що вiн висвiтлював i мене, а я через скромнiсть хотiв стати пiд склепiння вежi бiля мосту, зрозумiвши, що це просто природно, щоб мiсяць освiтлював усе. Тому я з радiстю розпросторив руки, щоб повнiстю насолодитися мiсяцем… Тут менi згадалися вiршi:
Я скакав через вулицi,
Тупаючи у повiтрi,
Наче п’яний бiгун, —
i менi зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальнi рухи, безболiсно й легко посунув уперед. Моiй головi було спокiйно в прохолодному повiтрi, а кохання дiвчини в бiлому сумно захоплювало мене, бо менi здавалося, нiби я пливу геть вiд закоханоi, а також вiд туманних гiр ii краю… І я згадав, що одного разу зненавидiв одного щасливого знайомого, який i зараз, можливо, йшов поруч зi мною, i потiшився, що моя пам’ять така гарна, що в нiй зберiгаються навiть такi другоряднi речi. Адже у пам’ятi навантаження велике. Раптом у голову полiзли назви всiеi сили-силенноi зiрок, хоча я нiколи не вчив iх. Так, це були цiкавi назви, важко запам’ятовуванi, але я знав усi i дуже точно. Високо пiднявши вказiвний палець, я голосно викрикував назву кожноi… Але я недовго називав зiрки, бо менi треба було плисти далi, якщо я не хотiв зануритися занадто глибоко. Але щоб менi потiм не сказали, що плисти над брукiвкою може кожен i про це не варто розповiдати, я, налягши на ноги, пiднявся над поручнями i кружляв уплин бiля кожноi статуi святого, яку зустрiчав на шляху… Бiля п’ятоi, саме коли я впевненими помахами затримався над брукiвкою, мiй знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на брукiвцi i вiдчував бiль у колiнi. Я вже забув назви зiрок, а щодо милоi дiвчини пам’ятав тiльки, що на нiй була бiла сукня, але нiяк не мiг згадати, якi пiдстави були у мене вiрити в ii кохання. У менi пiднялася велика i цiлком обгрунтована злiсть на свою пам’ять i страх, що я втрачу цю дiвчину. І я заходився напружено i безперервно повторювати «бiла сукня, бiла сукня», щоб хоча б за допомогою однiеi цiеi ознаки зберегти ii для себе. Але це не допомогло. Мiй знайомий чимраз ближче пiдступав до мене зi своiми промовами, i тiеi митi, коли я почав розумiти його слова, щось бiле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу i стрибнуло в темну вулицю.
– Я завжди любив, – сказав мiй знайомий, вказуючи на статую святоi Людмили, – руки цього янгола, лiворуч. Їхня тонкiсть безмежна, i пальцi тремтять, напружившись. Але вiд сьогоднiшнього вечора цi руки менi байдужi, можна сказати, бо я цiлував руки.
Тут вiн обiйняв мене, поцiлував мiй одяг i притулився головою до мого тулуба.
Я сказав:
– Так, так. Я вам вiрю. Я не сумнiваюся, – i при цьому щипав своiми пальцями, коли вiн вiдпускав iх, його литки. Але вiн цього не вiдчував. Тодi я сказав собi: «Чому ти йдеш з цiею людиною? Ти ii не любиш i ненавистi до нього теж не плекаеш, бо щастя полягае тiльки в дiвчинi, i навiть точно невiдомо, що вона вбираеться в бiлу сукню. Значить, ця людина тобi байдужа… повтори: байдужа. Але вона й безпечна, як з’ясувалося. Тому йди з ним далi на Лаврiнову гору, бо ти вже на шляху туди прекрасноi ночi, але не заважай йому говорити i розважайся по-своему, цим – скажи це тихо – ти захистиш себе найкраще».
II
Забави, або доказ того, що жити не можна
1. ЇЗДА ВЕРХИ
