скачать книгу бесплатно
І все ж я помилився, бо руки моi були так само величезнi, як хмари облiжного дощу, хiба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотiли розчавити мою бiдолашну голову.
Адже завбiльшки вона була лише з мурашине яечко, тiльки трохи пошкоджена i тому вже не цiлком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моiх очей не можна було розрiзнити, такi вони були крихiтнi.
Проте моi ноги, моi ж немислимi ноги лежали на лiсистих горах i вiдкидали тiнь на сiльськi долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краевиду, менi вже й розгледiти було зась, якi вони довгi.
Але нi, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожi, будьте так ласкавi, скажiть менi, чи я росту, вимiряйте менi цi руки, ноги…
III
– Як же це так? – сказав мiй знайомий, який пiшов зi мною з гостей i спокiйно йшов поруч однiею з дорiжок Лаврiновоi гори. – Зупинiться нарештi на хвилинку, щоб я в цьому розiбрався… Знаете, менi треба залагодити одну справу. Це так стомлюе… ця холодна, щоправда, i ясна нiч, але цей сердитий вiтер, який часом навiть, здаеться, змiнюе положення отих акацiй.
На ледь помiтнiй дорiжцi лежала мiсячна тiнь будинку садiвника, бiдно прикрашена снiгом. Побачивши лавку, яка стояла бiля дверей, я вказав на неi пiднятою рукою, бо не був хоробрий i чекав докорiв, через що i доклав до грудей свою лiву руку.
Вiн сiв iз тугою, не шкодуючи свого одягу, i дивом мене здивував, коли упер лiктi в стегна i поклав лоб на прогнутi кiнчики пальцiв.
– Так, тепер я це скажу. Знаете, я живу розмiрено, нi до чого не можна причепитися, все робиться, як треба i як прийнято. Нещастя, до якого в моему середовищi звикли, мене не пощадило, що мое оточення i я з задоволенням бачили, i це загальне щастя не змусило себе чекати, i я сам iнколи говорив про нього у вузькому колi. Що ж, я ще жодного разу не був справдi закоханий. Часом я жалкував про це, не користувався цим виразом, коли вiн бував менi потрiбен. Тепер я мушу сказати: так, я закоханий i, напевно, збуджений вiд закоханостi. Коханець я полум’яний, якого бажають собi дiвчата. Але чи мiг я забути, що саме цей колишнiй недолiк повертав моi зв’язки виключно на веселий, надто веселий лад?
– Заспокойтеся, – сказав я спiвчутливо i думаючи тiльки про себе. – Ваша-бо кохана, як я чув, красуня.
– Авжеж, вона красуня. Коли я сидiв поруч з нею, я тiльки й думав: «Який ризик… а я такий смiливий… вирушаю в плавання… галонами п’ю вино». Але коли вона смiеться, вона не показуе зубки, як того чекаеш, а видно тiльки темний, вузький, зiгнутий отвiр рота. В цьому е щось хитре i баб’яче, хоча вона вiдкидае назад голову, коли смiеться.
– Не можу цього заперечувати, – сказав я, зiтхнувши, – напевно, я теж бачив це, бо це повинно впадати у вiчi. Але рiч не тiльки в цьому. Що таке взагалi дiвоча краса! Часто, коли я бачу сукню зi всiлякими воланами, рюшечками i торочками, якi гарнi на красивому тiлi, я думаю, що вони недовго збережуться такими, а зморщаться так, що вже не розгледиш, i покриються курявою, вiд якоi оздоблення вже не вiдчистиш, i що нiхто не захоче бути таким смiшним i жалюгiдним, щоб щодня надягати вранцi i знiмати ввечерi одну й ту ж таки дорогоцiнну сукню. Втiм, я бачу дiвчат, якi за всiеi iхньоi вроди, при всiх iхнiх чарiвних м’язах i кiсточках, i тугiй шкiрi, i масi тонкого волосся, щодня все-таки з’являються в одному i тому ж даному природою маскарадному костюмi i, дивлячись у свое дзеркало, кладуть в своi однi й тi ж долонi завжди одне i те ж обличчя. Лише iнодi вечорами, коли вони пiзно повертаються з якого-небудь свята, воно здаеться iм у дзеркалi зношеним, опухлим, запорошеним, усiма вже баченим i не придатним уже на те, щоб його вдягнути.
– Однак дорогою я часто запитував вас, чи вважаете ви цю дiвчину гарною, а ви кожен раз вiдверталися, не вiдповiдаючи. Скажiть, ви намишляете щось недобре? Чому ви мене не втiшите?
Я встромив ступнi в тiнь i люб’язно сказав:
– Вас не треба втiшати. Вас же кохають.
При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свiй носовичок з вiзерунком iз синього винограду.
Тепер вiн повернувся до мене i притулив свое товсте обличчя до низькоi спинки лавицi.
– Знаете, взагалi-то в мене ще е час, я все ще можу вiдразу покласти край цьому ще незрiлому коханню яким-небудь мерзенним вчинком, або зрадою, або вiд’iздом у далекi краi. Адже я справдi дуже сумнiваюся, чи варто менi наражати себе на цi хвилювання. Тут немае жодноi певностi, нiхто не може точно назвати напрямок i термiн. Якщо я йду в пивну з намiром закропитися, то я знаю, що цього вечора буду п’яний як бейля. А в моему випадку? Через тиждень ми збираемося зробити замiську прогулянку з сiм’ею друзiв, хiба через це не виникне двотижневоi грози в душi! Поцiлунки цього вечора приводять мене в сонливий стан, щоб дати мiсце неприборканим снам. Я опираюся проти цього i роблю нiчну прогулянку, тут виявляеться, що я невпинно хвилююся, що мене обсипае жаром, то морозить, як вiд поривiв вiтру, що я весь час мну рожеву стрiчку в своiй кишенi, що я сповнений побоювань за себе, але розiбратися в них не можу i виношу навiть вас, пане, хоча за iнших обставин напевно i не подумав так довго говорити з вами.
Менi було дуже холодно, i небо вже трохи схилилося, бiлiючи.
– Тут не допоможе нi мерзенний вчинок, нi зрада, нi вiд’iзд у далекi краi. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посмiхнувся.
Навпроти нас, на iншому кiнцi алеi, стояло два кущi, а за цими кущами внизу бовванiло мiсто. Воно було ще трохи освiтлене.
– Добре, – вигукнув вiн i вдарив по лавицi своiм мiцним кулачком, який, однак, вiдразу розтиснув, – а ви залишитеся живi. Ви не заподiете собi смерть. Нiхто вас не любить. Ви нiчого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так i говорiть зi мною, пiдла ви людино. Любити ви не можете, нiщо не хвилюе вас, крiм страху. Подивiться-но на моi груди.
Вiн швидко розстебнув пальто, жилет i сорочку. Груди у нього були справдi широкi й гарнi.
Я почав розповiдати:
– Авжеж, така впертiсть iнодi находить на нас. Цього лiта я був в одному селi. Воно перебувало бiля рiчки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидiв у неприроднiй позi на лавицi на березi. Готель бiля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипцi. Молодi сильнi люди базiкали в саду за столиками з пивом про полювання i пригоди. А ще були на iншому березi туманнi гори.
Тут я встав iз трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кiлька заснiжених гiлочок i сказав потiм своему знайомому на вухо:
– Я заручений, зiзнаюся.
Мiй знайомий не здивувався тому, що я встав.
– Ви зарученi?
Вiн сидiв дiйсно дуже нетвердо, спираючись тiльки на спинку. Потiм вiн зняв капелюха, i я побачив його волосся, яке пахло i, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилицi загострено-округлою лiнiею, як то любили цiеi зими.
Я зрадiв, що так розумно вiдповiв йому. «Так, – говорив я собi, – як вiн ходить у товариствi з рухомою шиею i вiльними руками. Вiн може з приемною розмовою провести даму через залу, анiтрохи не турбуючись про те, що перед будинком падае дощ, або там соромливо хтось стоiть, чи вiдбуваеться ще що-небудь гiдне жалю. Нi, вiн однаково гарно схиляеться перед дамами. Але ось вiн сидить тут».
Мiй знайомий провiв батистовою хусткою по лобi.
– Будь ласка, – сказав вiн, – покладiть менi на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.
Коли я не вiдразу це виконав, вiн склав благально руки.
Неначе наша турбота все затьмарила, ми сидiли вгорi на горi, як у маленькiй кiмнатi, хоча й ранiше вже помiтили свiтло i ранковий вiтерець. Ми сидiли зовсiм поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розiйтися, бо навколо були стiни. Але ми могли триматися смiшно i без будь-якоi гiдностi, бо нам не потрiбно було соромитися гiлок над нами i дерев, якi стояли проти нас.
Тут мiй знайомий, не зволiкаючи, вийняв з кишенi нiж, задумливо вiдкрив його, встромив, немов у якiйсь грi, в свою лiву руку вище лiктя i не витягнув звiдти. Вiдразу хлинула кров. Його круглi щоки були блiдi. Я витягнув нiж, розрiзав рукави зимового пальта i фрака, розпоров рукав сорочки. Потiм пробiг трохи вниз i вгору шляхом, аби подивитися, чи немае кого-небудь, хто мiг би менi допомогти. Усi гiлки впадали в око майже виразно i не ворушилися. Потiм я посмоктав глибоку рану. Тут я згадав про будиночок садiвника. Я побiг угору по сходах, якi вели до верхнього газону по лiвий бiк вiд будинку, квапливо обстежив вiкна i дверi, я дзвонив, сердячись i тупаючи ногами, хоча вiдразу побачив, що в будинку нiхто не живе. Потiм подивився на рану, яка кровоточила тонкою цiвкою. Я зволожив його хустку снiгом i сяк-так перев’язав бiдоласi руку.
– Милий, милий, – говорив я, – через мене ти поранив себе. Ти прекрасно влаштований, оточений приемними речами, ти можеш гуляти серед бiлого дня, коли всюди серед столикiв i на дорiжках пагорбiв видно багато ретельно одягнених людей. Подумай, навеснi ми поiдемо в плодовий сад, нi, поiдемо не ми, це, на жаль, правда, поiдеш ти з Аннерль, радiючи i пустуючи. О так, повiр менi, прошу тебе, i сонце покаже вас усiм найпрекраснiшим чином. О, ось музика, далеко чути тупiт коней, не мастiть голови, ось крики, i шарманки грають в алеях.
– Ах, боже мiй, – сказав вiн, встав, сперся на мене, i ми пiшли, – це ж не допомога. Радiти менi нiчим. Даруйте. Вже пiзно? Можливо, завтра вранцi менi треба буде що-небудь зробити. Ах, боже мiй.
Лiхтар бiля стiни горiв i вiдкидав тiнi стовбурiв на дорогу i бiлий снiг, а тiнi рiзнокалiберних крон, перекинувшись, як зламанi, лежали на схилi.
Весiльнi приготування в селi
I
Коли Едуард Рабан, пройшовши через пiд’iзд, увiйшов у дверний прорiз, вiн побачив, що падае дощ. Мрячiло.
На тротуарi перед ним було багато людей, якi йшли хто як умiв. Інодi хтось виступав уперед i перетинав брукiвку. Дiвчинка тримала у витягнутих руках утомленого песика. Два пана щось повiдомляли один одному. Один тримав руки долонями вгору i узгоджено рухав ними, немов гойдаючи якийсь тягар. З’явилася дама, капелюх якоi був рясно обтяжений стрiчками, пряжками i квiтами. Похапцем пройшов юнак з тонким цiпком, плазом притиснувши до грудей лiву руку, немов ii у нього вiдрiзало. Раз у раз проходили чоловiки, якi курили i несли перед собою вертикальнi довгастi хмарки. Трое панiв – двое з них з перекинутими через руку легкими пальтами – часто вiдходили вiд стiн будинкiв до краю тротуару, дивилися на те, що робилося там, i потiм, розмовляючи, поверталися. Крiзь просвiти мiж перехожими видно було рiвно укладенi каменi брукiвки. Там конi з витягнутими шиями тягнули коляски на тонких високих колесах. Люди, вiдкинувшись на м’яких сидiннях, мовчки дивилися на пiшоходiв, на крамнички, на балкони i на небо. Коли одна коляска обганяла iншу, конi притискались один до одного, й упряж, повисаючи, бовталася. Тварини смикали дишло, коляска котилася, квапливо хитаючись, поки, зрештою, передня коляска не лишалася позаду i конi не розступалися знову, схиляючи один до одного вузькi спокiйнi голови.
Деякi швидко пiдходили до пiд’iзду, зупинялися на сухiй мозаiцi, повiльно поверталися i дивилися на дощ, який лив без пуття, щулячись у цiй вузькiй вулицi.
Рабан почувався втомленим. Губи його були блiдi, як вицвiлий червоний колiр його товстоi краватки з мавританським вiзерунком. Дама бiля кам’яноi плити, навпаки, дивилася досi на своi туфлi, що впадали у вiчi пiд пiдiбраною спiдницею, дивилася тепер на нього. Вона робила це байдуже, а крiм того, вона, можливо, дивилася тiльки на дощ перед собою або на маленькi вивiски фiрми, укрiпленi на дверях над його чуприною. Рабановi здалося, що вона дивиться здивовано. «Значить, – подумав вiн, – якби я мiг все розповiсти iй, вона зовсiм не дивувалася б. Людина так гне спину на роботi в конторi, що потiм вiд утоми i канiкулами не може насолодитися як слiд. Але нiяка робота не дае людинi права вимагати, щоб усi трактували його любовно, нi, вiн самотнiй, вiн для всiх чужий, вiн тiльки об’ект цiкавостi. І поки ти говориш «людина» замiсть «я», це дрiбниця, i цю iсторiю можна розповiсти, але щойно ти зiзнаешся собi, що це ти сам, тебе буквально пронизуе i ти тремтиш вiд жаху».
Деякi швидко пiдходили до пiд’iзду, зупинялися на сухiй мозаiцi, повiльно поверталися i дивилися на дощ, який плутано лив, утиснутий в цю вузьку вулицю.
Вiн поставив на землю обшиту картатим сукном валiзу, зiгнувши при цьому колiна. Вода бiля краю брукiвки вже бiгла струмками, якi прямо-таки мчали до заглиблених каналiв.
«Але якщо я сам розрiзняю “людину” i “себе”, чи маю я право нарiкати на iнших. Несправедливими iх, напевно, не можна назвати, але я дуже втомився, щоб усе усвiдомити. Я дуже втомився навiть для того, щоби просто пройти на вокзал, але ж вiн близько. Чому менi не залишитися на цi маленькi канiкули в мiстi, щоб вiдпочити? Я просто дурний… Через поiздку я захворiю, я ж це знаю. Моя кiмната не буде досить зручна, в селi по-iншому не бувае. Та й зараз тiльки початок червня, сiльське повiтря ще часто дуже прохолодне. Одягнений я, щоправда, завбачливо, але менi ж самому доведеться приеднуватися до людей, якi гуляють пiзно ввечерi. Там е ставки, гулятимуть уздовж ставкiв. І я напевно застуджуся. З iншого боку, в розмовах я надто видiлятимуся. Я не зможу порiвняти цей ставок з iншими ставками в якiй-небудь далекiй краiнi, бо я нiкуди не iздив, а говорити про мiсяць, вiдчувати блаженство, мрiйливо пiдiйматися на купи щебеню – для цього я занадто старий, щоб мене взяли на глузи».
Люди проходили повз iз опущеними головами, вiльно несучи над собою темнi парасольки. Мимо проiхав i вiз, на передку якого, набитого соломою, вiзник так недбало витягнув ноги, що одна майже торкалася землi, а iнша зручно лежала на соломi i ганчiр’i. Здавалося, вiн сидить у гарну погоду десь у полi. Але вiн уважно тримав вiжки, щоб вiз, на якому розлазилися залiзнi штаби, викеровував у товкотнечi. Видно було, як у водi на землi звиваеться вiдображення штабiв, повiльно ковзаючи вiд одного ряду кругляка до iншого. Маленький хлопчик бiля дами, навпаки, був одягнений як старий виноградар. Його складчастий балахон спадав великим колом i хiба що мало вже не пiд пахвами був пiдiбраний шкiряним ремiнцем. Його шапочка у формi пiвкулi була насунута до брiв, i вiд верхiвки ii звисала до лiвого вуха китиця. Дощ тiшив його. Вiн вискочив з пiд’iзду i дивився вiдкритими очима на небо, щоб схопити собi якнайбiльше дощу. Вiн часто пiдстрибував, пiднiмаючи бризки, за що перехожi дуже сварили його. Дама покликала його до себе i взяла за руку, але вiн не заплакав.
Рабан раптом злякався. Чи не пiзно вже? Оскiльки плащ i пiджак його були розстебнутi, вiн швидко дiстав годинник. Вiн не йшов. Чоловiк з досадою спитав сусiда, що стояв трохи глибше в пiд’iздi, котра година. Той вiв якусь бесiду, вiн крiзь смiх, який вона викликала, сказав: «Прошу, початок на п’яту», – i вiдвернувся.
Рабан швидко розкрив свою парасольку i взяв валiзу. Але коли вiн вже виходив на вулицю, дорогу йому перегородили кiлька хапливих жiнок, яких вiн i пропустив. При цьому вiн дивився вниз на капелюшок якоiсь дiвчинки, сплетений з пофарбованоi в червоний колiр соломки, з зеленим вiночком на хвилястих крисах.
Це ще трималося в його пам’ятi, коли вiн уже був на вулицi, що ледь помiтно бралася в той бiк, в який вiн збирався пiти. Потiм вiн забув це, бо мав трохи напружитися; валiзка була для нього нелегка, а вiтер дув прямо назустрiч, мантиляв плащем i продушував спереду спицi парасольки.
Дихати йому стало важче; годинник на площi поблизу вибив чверть п’ятоi, вiн бачив з-пiд парасольки легкi короткi кроки людей, якi йшли йому назустрiч, скреготали, коли iх гальмували, колеса возiв, крутилися повiльнiше, конi випрямляли тонкi переднi ноги, смiливо, як сарни в горах.
Тут Рабановi здалося, що вiн здолае i цей довгий кепський час наступних двох тижнiв. Адже це всього два тижнi, значить, якийсь обмежений час, i навiть якщо неприемностей щодалi прибуватиме, час, упродовж якого iх треба переносити, таки поменшуватиметься. Тим-то мужнiсть безсумнiвно зросте. «Усiх, хто хоче мучити мене i хто зараз зайняв увесь простiр навколо мене, мало-помалу витiснить добрий перебiг цих днiв, для чого навiть не знадобиться моя допомога. І я можу, що природним чином вийде, бути слабким i тихим i дозволяти робити з собою що завгодно, а проте все владнаеться просто завдяки плиновi днiв.
А крiм того, не можна менi вчинити так, як я завжди робив у дитинствi за всiляких сумнiвних авантур? Менi навiть не потрiбно самому iхати в село, я пошлю туди тiло. Якщо воно похитуеться, виходячи за дверi моеi кiмнати, то це похитування свiдчить не про боязнь чогось, а про його, тiла, нiкчемнiсть. І це зовсiм не хвилювання, якщо воно спотикаеться на сходах, якщо, ридаючи, iде в село i, плачучи, iсть там свою вечерю. Бо ж я, я лежу тим часом у своему лiжку, гладко укритий жовто-коричневою ковдрою, пiд вiтерцем, який продувае кiмнату. Коляски та люди на вулицi нерiшуче iздять i ходять по голiй землi, бо я ще бачу сни. Вiзники i перехожi боязкi i кожен свiй крок уперед вимолюють у мене поглядом. Я пiдбадьорюю iх, вони не зустрiчають перешкод.
У мене, коли я так лежу в лiжку, фiгура якогось великого жука, жука-оленя або хруща, на мою думку».
Перед вiтриною, де за мокрим склом висiли на поличках маленькi чоловiчi капелюхи, вiн зупинився i подивився на них, зшиливши губи. «Ну, мого капелюха на канiкули ще стачить, – подумав вiн i пiшов далi, – а якщо мене через мiй капелюх нiхто не виносить, то тим краще.
Велика фiгура жука, так. Я виставляв себе так, наче йшлося про зимову сплячку, i притискав нiжки до свого опуклого тулуба. І я прошепчу кiлька слiв, це будуть вказiвки моему тiлу, яке у мене ледве стоiть на ногах, скоцюрблене. Невдовзi я буду готовий – воно поклониться, воно пiде швидко i все найкращим чином виконае, а я собi полежу».
Вiн досяг арки з округлим склепiнням, що стояла окремо на вершинi цiеi крутоi вулицi i виводила на маленьку площу, оточену безлiччю вже освiтлених магазинiв. Посеред площi, дещо затемнений через свiтло з бокiв, знаходився низький пам’ятник замисленiй сидячiй людинi. Люди рухалися, як вузькi протисонцевi козирки перед джерелами свiтла, а що калюжi розливали весь цей блиск ушир i вглиб, то вигляд площi невпинно змiнювався.
Рабан досить далеко просунувся по площi, хоча i вiдскакував од стрiмких возiв, стрибав з окремих сухих круглякiв на iншi сухi ж i тримав розкриту парасольку у високо пiднятiй руцi, щоби все навколо бачити. Нарештi вiн зупинився бiля лiхтарного стовпа – бiля зупинки трамвая, на маленькому чотирикутному кам’яному пiднiжжi.
«Адже мене чекають у селi. Чи, бува, вже не тривожаться? Але я весь тиждень, що вона в селi, не писав iй, написав тiльки сьогоднi вранцi. Зрештою i мiй зовнiшнiй вигляд вже уявляють собi iнакше. Думають, можливо, що я кидаюся на людину, коли з нею заговорю, але у мене немае такоi звички, або що я, приiхавши кудись, лiзу з обiймами, i цього я теж не роблю. Я розлючу ii, коли спробую заспокоiти. Ах, якби ж то менi вдалося роздратувати ii при спробi заспокоiти».
Тут мимо нешвидко проiхала вiдкрита коляска, за ii двома палахтючими лiхтарями видно було двох панiй, якi сидiли на темних шкiряних лавоньках. Одна з них вiдкинулася назад, обличчя ii було приховано вуаллю i тiнню капелюшка. А друга панiя сидiла прямо; капелюшок на нiй був маленький, обкладений дрiбним пiр’ячком. Цю даму мiг бачити кожен. Нижня губа була у неi трохи втягнута в рот.
Як тiльки коляска проiхала повз Рабана, якийсь стовп затулив праву пiдпряжку цього екiпажа, потiм якийсь вiзник – на ньому був великий цилiндр – виник на незвично високому передку перед панiями, – це сталося вже набагато далi, – потiм iхня коляска сама повернула за рiг невеликого будинку, який тепер впав у вiчi, i пропала з-перед очей.
Рабан дивився iй услiд, схиливши голову, вiн поклав палицю парасольки на плече, щоб краще бачити. Великий палець правоi руки вiн засунув у рот i тер ним зуби. Його валiза лежала поруч з ним плазом на землi.
Коляски поспiшали вiд вулицi до вулицi через площу, тiла коней летiли горизонтально, наче iх хтось жбурнув, похитування голiв i ший виказували порив i зусилля руху.
Округи по краях тротуарiв усiх трьох вулиць, якi тут збiгалися, стояли подостатком роззяви, постукуючи цiпками по брукiвцi. Мiж цими групами затесалися башточки, в яких дiвчата торгували лимонадом, потiм важкi вуличнi годинники на тонких стовпах, потiм чоловiки з великими плакатами на грудях i спинi, якi рiзнобарвними буквами сповiщали про гульбини, потiм побiгачi… [Двi сторiнки пропали.] …маленька компанiя. Двi панськi коляски, що проiхали через площу i пiрнули в якийсь узвiз, затримали кiлькох чоловiкiв з цiеi компанii, але за другою коляскою – вони вже пiсля першоi боязко зробили таку спробу – чоловiки цi знову з’едналися в одну юрбу з iншими, разом з якими потiм довгим рядком ступили на тротуар i протиснулись у дверi кав’ярнi, облитi вогнями електричних лампочок, якi висiли над входом.
Громаддя трамвайних вагонiв сунулося поряд, iншi невиразно зупинялися в далеких вулицях.
«Як вона горбиться, – думав Рабан, дивлячись на цю картину, – нiколи вона, по сутi, не тримаеться прямо, i, можливо, спина у неi кругла. Менi доведеться часто помiчати це. І рот у неi дуже широкий, i нижня губа безсумнiвно випнута, авжеж, зараз я пригадую i це. А сукня? Звичайно, я нiчого не тямлю в сукнях, але цi облиплi рукави, безумовно, бридкi, схожi на якiсь пов’язки. А капелюх, криси якого в кожному мiсцi по-рiзному загинаються вгору над личком! Але очi в неi гарнi, вони карi, якщо не помиляюся. Всi говорять, що в неi гарнi очi».
Коли перед Рабаном зупинився трамвай, до сходинок вагона з усiх бокiв ринули люди з прикритими парасольками, якi вони тримали сторч у притиснутих до плечей руках. Рабана, що стискав валiзу пiд пахвою, стягнули з тротуару, i вiн добряче брьохнувся у невидиму калюжу. У вагонi на лавцi стояла навколiшках якась дитина i притискала кiнчики пальцiв обох рук до губ, немов прощалася з кимось, хто зараз iшов. Кiлька пасажирiв зiйшли i мали мимоволi пройти кiлька крокiв уздовж вагона, щоб вибратися з товкотнечi. Потiм одна дама пiднялася на першу сходинку, ii шлейф, який вона притримувала обома руками, обвив iй ноги. Якийсь пан тримався за мiдний поручень i, пiднявши голову, щось говорив цiй панi. Усi, хто хотiв увiйти у вагон, чекали цього як Бога з неба. Кондуктор кричав.
Рабан, який стояв тепер край сповненоi чекання групи, обернувся, бо хтось вигукнув його iм’я.
– А, Лемент, – сказав вiн повiльно i подав юнаковi мiзинець руки, в якiй тримав парасольку.
– От вiн, значить, наречений, що iде до нареченоi. У нього страшенно закоханий вигляд, – мовив Лемент i посмiхнувся потiм iз закритим ротом.
– Авжеж, даруй, що я iду сьогоднi, – сказав Рабан. – Я написав тобi в другiй половинi дня. Я б, звичайно, залюбки поiхав би з тобою завтра, але завтра субота, все буде переповнене, а iхати довго.
– Дарма. Ти, правда, обiцяв, але коли закохаешся… Ну, так поiду один. – Лемент стояв однiею ногою на тротуарi, iншою – на брукiвцi i переступав з ноги на ногу. – Ти хотiв зараз сiсти в трамвай; вiн саме рушае. Давай пiдемо пiшки, я проведу тебе. Часу ще достатньо.
– Чи не пiзно вже, справдi?
– Не дивно, що ти педантичний, але у тебе справдi е ще час. Я не такий педантичний, тому я зараз i розминувся з Гiллеманом.
– З Гiллеманом? Вiн теж житиме за мiстом?
– Так, з дружиною, вони хочуть виiхати на тiм тижнi, тому-то я i обiцяв Гiллеману зустрiти його сьогоднi, коли вiн пiде зi служби. Вiн хотiв дати менi деякi вказiвки щодо влаштування iхнього помешкання, тому я мав його зустрiти. А я якось запiзнився, у мене були справи. І саме тодi, коли я подумав, чи не сходити менi до них на квартиру, я побачив тебе, здивувався спершу, побачивши валiзу, i гукнув тебе. Але зараз уже занадто пiзня година для вiзитiв, заходити до Гiллемана не вельми зручно.
– Звичайно. Значить, у мене все-таки будуть знайомi за мiстом. Панi Гiллеман, до речi сказати, я нiколи не бачив.
– А вона неабияка краля. Вона бiлявка i зараз, пiсля хвороби, блiда. У неi найгарнiшi очi, якi я коли-небудь бачив.
– Даруй, як виглядають красивi очi? Це погляд? Я нiколи не вважав очi гарними.
– Добре, я, можливо, трохи передав кутi меду. Але жiнка вона гарна.
Крiзь скло кав’ярнi на першому поверсi видно було, як читали i iли чоловiки, що сидiли бiля вiкна за трикутним столом; один, опустивши газету на стiл, високо тримав фiлiжанку, вiн скоса поглядав на вулицю. За цим столом бiля вiкна всi стiльцi й начиння у великому залi кав’ярнi були зайнятi гостями, якi щiльно сидiли маленькими кружками. [Двi сторiнки пропали.] – Випадково, однак, ця справа виявилася не такою вже неприемною, чи не так? Багато хто взяв би на себе цей тягар, хочу я сказати.
Вони вийшли на досить темну площу, яка на iхньому боцi вулицi починалася ранiше, бо протилежна сторона височiла далi. На тiй сторонi площi, уздовж якоi вони йшли, стояла безперервна шеренга будинкiв, вiд ii кiнцiв два спершу далеких один вiд одного ряди будинкiв йшли в невиразну далину, де, мабуть, з’еднувалися. Тротуар бiля будинкiв, здебiльшого маленьких, був вузький, лавиць не було видно, екiпажi тут не iздили. Залiзний стовп у кiнцi вулицi, з якоi вони вийшли, пiдтримував кiлька лiхтарiв у виглядi двох кiлець, якi висiли одне понад одним. Полум’я в формi трапецii горiло мiж скельцями, скрiпленими пiд схожою на вежу широкою темрявою, як у кiмнатцi, i не знищувало темряви за декiлька крокiв од себе.
– Ну, тепер-то вже напевно занадто пiзно, ти приховав це вiд мене, i я спiзнився на потяг. Чому? [Чотири сторiнки пропали.]
… – так, хiба що Пiркерсгофера, ну, а вiн…
– Це прiзвище зустрiчаеться, по-моему, в листах Беттi, вiн шляховик, чи не так?
– Так, шляховик i неприемна людина. Ти визнаеш, що я маю рацiю, тiльки-но побачиш цей товстий носик. Так, скажу тобi, коли ходиш з ним нудними полями… Втiм, його вже перевели, i на тiм тижнi вiн, думаю i сподiваюся, поiде звiдти.
– Стривай, ти перш сказав, що радиш менi залишитися на сьогоднiшню нiч тут. Я обдумав це, так не можна. Я ж написав, що приiду сьогоднi ввечерi, вони чекатимуть мене.
– Це ж просто, пошли телеграму.
– Так, можна… але це було б негарно, якби я не поiхав… До того ж я втомився, я вже поiду… якщо прийде телеграма, вони ще злякаються… Та й навiщо це, та й куди б ми пiшли?
– Тодi дiйсно краще тобi поiхати. Я просто подумав… Та й не можу я сьогоднi пiти з тобою, бо не виспався, я забув тобi це сказати. Я попрощаюся, я не проводжатиму тебе через мокрий парк, тому що хочу ще заглянути до Гiллеманiв. Без чвертi шiсть, адже ще можна зайти до добрих знайомих. Addio[6 - Бувай! (Іт.)]! Отже, щасливоi дороги i всiм привiт!
Лемент повернув праворуч i подав на прощання праву руку, через що одну мить йшов проти своеi витягнутоi руки.
– Adieu[7 - Прощавай! (Фр.)], – сказав Рабан. Уже здалеку Лемент крикнув:
– Гей, Едуарде, чуеш, закрий парасольку, дощ давно ущух. Я не встиг сказати тобi це.
Рабан не вiдповiв, вiн склав парасольку, i небо, блiдо-похмуре, зiмкнулося над ним.
«Якби я хоч би, – думав Рабан, – сiв не в той поiзд. Тодi б менi все-таки здалося, що ця авантюра вже почалась, а коли я пiзнiше, з’ясувавши, що помилився, повернувся б знову на цю станцiю, менi було б вже набагато спокiйнiше. Якщо ж мiсцевiсть там, як каже Лемент, нудна, то це зовсiм не недолiк. Бiльше сидiтимеш у кiмнатах, нiколи, по сутi, точно не знаючи, де всi iншi, адже якщо е якiсь руiни в околицi, то, звичайно, гуртом iдуть до цих руiн, домовляючись про цю прогулянку, напевно, завчасно. Але тодi потрiбно заздалегiдь радiти iй, тому ii не можна пропустити. А якщо таких пам’яток немае, то наперед нi про що i не домовляються, чекаючи, що всi швидко зберуться, коли раптом, усупереч звичаю, затiють якусь прогулянку; бо достатньо надiслати служницю до iнших на квартиру, де тi сидять за листом або за книгами i будуть у захватi вiд такоi звiстки. Ну, вiд таких запрошень захиститися неважко. І все ж не знаю, чи зумiв би я, бо це не так легко, як менi видаеться, поки я один i ще можу робити все, ще можу повернутися назад, коли захочу, бо там у мене не буде нiкого, кого б я мiг вiдвiдувати, коли захочу, i нiкого, з ким я мiг би здiйснювати важкi прогулянки; хто показав би менi своi хлiба на коренi або кам’яний кар’ер, яким вiн там володiе. Та навiть у старих знайомих не можна бути впевненим. Хiба не добрий був до мене Лемент сьогоднi, адже вiн менi дещо пояснив, вiн усе зобразив так, як це менi видаватиметься. Вiн заговорив зi мною i напоумив мене, хоча нiчого не хотiв дiзнатися вiд мене i на нього самого чекала ще iнша справа. А тепер вiн раптово пiшов, але я нiяк, жодним словом не мiг зачепити його самолюбство, я, щоправда, вiдмовився провести вечiр у мiстi, але це ж було природно, це не могло образити його, бо ж вiн людина розумна».
Вокзальний годинник вибив за чверть сьому. Рабан зупинився, вiдчувши, як йому калатае серце, потiм швидко пiшов уздовж паркового ставка, вийшов на вузьку, погано освiтлену дорiжку помiж великих кущiв, кинувся на майданчик, де стояло, притулившись до деревець, чимало порожнiх лавиць, потiм повiльно вибiг через отвiр в огорожi на вулицю, перетнув ii, метнувся у вокзальнi дверi, знайшов за якусь хвилю вiконце i змушений був постукати в бляшаний замок. У вiконце виглянув службовець, сказав, що вже давно час, узяв кредитку i голосно кинув на дощечку квиток, про який його просили, i дрiбняки. Рабан хотiв швидко перерахувати iх, вважаючи, що решту мав отримати бiльшу, але служник, який походжав поблизу, погнав його через склянi дверi на перон. Там Рабан озирнувся, кричачи служнику: «Дякую, дякую», а, що кондуктора не знайшов, то сам пiднявся на найближчий вагонний пiднiжок, ставлячи спочатку на кожну верхню сходинку валiзу i спираючись однiею рукою на ii ручку, а iншою – на ручку парасольки. Вагон, до якого вiн увiйшов, був яскраво освiтлений рясним свiтлом критого перону; за багатьма вiкнами – все було закрито до самого краю – видно було, що висiли поблизу шиплячi дуговi лампи, i густi дощовi краплi на шибцi були бiлi, iншi з них рухалися. Рабан чув перонний шум i тодi, коли закрив дверi вагона i сiв на останнiй вiльний клаптик свiтло-коричневоi дерев’яноi лавицi. Вiн бачив багато спин i потилиць, а мiж ними закинутi обличчя на протилежнiй лавицi. Подекуди вився дим вiд люльок i сигар, а в одному мiсцi вiн мляво тягнувся повз обличчя якоiсь дiвчини. Часто пасажири пересiдали i обговорювали мiж собою цю змiну або перекладали своi речi, що лежали в вузькiй синiй сiтцi над лавицею, в iншу сiтку. Якщо, бува, випиналися палиця або кута крайка валiзи, на це звертали увагу iхнього господаря. Той пiдводився i вiдновлював порядок. Рабан теж схаменувся i засунув свою валiзу пiд свое сидiння.
Лiворуч од нього бiля вiкна сидiли навпроти один одного два пани i говорили про цiни на товари. «Це комiвояжери, – подумав Рабан i став дивитися на них, рiвно дихаючи. – Купець посилае iх до села, вони виконують його загад, iдуть потягом i в кожному селi ходять од крамницi до крамницi. Часом вони iздять вiд села до села у повозi. Надовго вони нiде не затримуються, бо все потрiбно робити швидко, а говорити iм завжди доводиться тiльки про товари. Як же радо можна вдаватися в роботу, що так тiшить!»
Молодший рiзко витягнув записника iз задньоi кишенi штанiв, погортав його вказiвним пальцем, швидко лизнувши того язиком, i потiм прочитав сторiнку, проводячи по нiй вниз тильним боком нiгтя. Пiднiсши очi, вiн подивився на Рабана i, кажучи тепер про цiни на пряжу, вже не вiдвертав обличчя вiд нього – так зупиняють погляд на чому-небудь, щоб не забути нiчого з того, що хотiли сказати. При цьому вiн насунув брови аж на очi. Напiвзакриту книжечку вiн тримав у лiвiй руцi, заклавши ii на прочитанiй сторiнцi великим пальцем, щоб легше було зазирнути в неi, якщо знадобиться. Книжка тремтiла, бо цiею рукою вiн нi на що не спирався, а вагон на ходу стукав по рейках як молоток.
