скачать книгу бесплатно
Напрочуд спритно я вже скочив на плечi свого знайомого i, штовхаючи кулаками в спину, змусив його тiкати пiдтюпцем. А коли вiн ще комизився i часом навiть зупинявся, я бив його чобiтьми по животу, щоб осмiлити. Це вдалося, i ми з хорошою швидкiстю проникали чимраз далi вглиб великого, але ще невикiнченого краю, де був вечiр.
Путiвець, яким я iхав, був кам’янистий i помiтно йшов угору, але якраз це менi подобалося, i я змушував його стати ще кам’янистiшим i крутiшим. Варто було моему знайомому спiткнутися, як я тягнув його за волосся вгору, а варто було йому застогнати, лупив кулаками по головi. При цьому я вiдчував, яка корисна для мого здоров’я ця вечiрня iзда верхи в цьому гарному настроi, i, щоб зробити ii ще скаженiшою, я пускав на нас довгi пориви зустрiчного вiтру. Тепер я ще й збiльшував на широких плечах свого знайомого пiдскоки при iздi верхи i, обома руками вчепившись в його шию, далеко закидав голову i дивився на рiзноманiтнi хмари, якi, слабкiшi за мене, незграбно летiли за вiтром. Я смiявся i тремтiв вiд вiдваги. Мое пальто розiпнулося i давало менi силу. При цьому я мiцно зчiплював руки, вдаючи, нiби не знаю, що тим самим душ? свого знайомого.
А в небо, що його менi поступово закривали викривленi гiлки дерев, якi росли з моеi волi край дороги, я в гарячцi руху кричав:
– У мене ж е iншi справи, крiм того, щоб вiчно слухати любовну маячню. Чому вiн прийшов до мене, цей балакучий закоханий? Вони всi щасливi i стають особливо щасливi, коли iнший це знае. Вони думають, що у них зараз щасливий вечiр, i вже тому радiють майбутньому життю.
Тут мiй знайомий впав, i, оглянувши його, я побачив, що у нього важко поранене колiно. Що користi вiд нього бiльше не було, то я залишив його на каменях i тiльки свистком спустив з висоти кiлька шулiк, якi слухняно i з поважними дзьобами сiли на нього, щоб його охороняти.
2. ПРОГУЛЯНКА
Я незворушно пiшов далi. Але, боячись, що пiшки гiрською дорогою йти буде важко, я змусив дорогу робитися дедалi пологiшою i нарештi спуститися в долину.
Каменi зникли з моеi волi, вiтер затих i загубився в вечорi. Я йшов хорошим кроком, а що я йшов з гори, то пiднiс голову, пiдiбрався i схрестив руки на потилицi. Оскiльки я люблю ялинники, я йшов через ялинники, а що менi подобаеться мовчки дивитися на зоряне небо, то зiрки сходили для мене на широко розпростореному небi повiльно i спокiйно, як це взагалi iм властиво. Я бачив лише окремi витягнутi хмари, гнанi вiтром, який дув тiльки на iхнiй висотi.
Далеченько проти моеi дороги подумки я поставив, ймовiрно, вiдокремлену вiд мене рiкою гору, вершина якоi поросла чагарником i межувала з небом. Менi чiтко було видно навiть дрiбнi розгалуження i рухи найвищих гiлок. Це видовище, хоч яке воно було звичайне, потiшило мене настiльки, що, хитаючись пташкою на прутах цих вiддалених скуйовджених кущiв, я забув наказати зiйти мiсяцю, який уже лежав за горою, обурюючись, ймовiрно, на таку затримку.
Аж тут прохолодне сяйво, що передуе сходу мiсяця, розтеклося по горi, i раптом мiсяць сам пiднявся за одним iз неспокiйних кущiв. Я ж пiд цей час дивився в iнший бiк, i, коли я тепер подивився вперед i раптом побачив, як вiн свiтить вже майже всiею своею повнею, я з тьмяними очима зупинився, бо здавалося, що моя похила дорога веде прямо в цей страшний мiсяць.
Але незабаром я звик до нього i спокiйно спостерiгав, як важко вiн пiдбиваеться, поки нарештi – а ми з ним пройшли назустрiч один одному вже неабияку вiдстань – не вiдчув приемноi сонливостi, яка напала на мене, як я думав, через труднощi цiлого дня, яких я, правда, вже не пам’ятав. Я йшов деякий час iз заплющеними очима, не засинаючи тiльки завдяки тому, що голосно i рiвномiрно плескав у долонi.
Та потiм, коли дорога стала вислизати у мене з-пiд нiг i все, стомившись, як i я, почало зникати, я поквапився гарячково видертися на схил праворуч дороги, щоб ще вчасно прийти в високий, заплутаний сосновий лiс, де збирався проспати нiч. Треба було поспiшати. Зiрки вже темнiли, i мiсяць недолужно тонув у небi, як у бурхливiй водi. Гора була вже частиною ночi, дорога тривожно закiнчувалася там, де я повернувся до схилу, а з глибини лiсу чувся дедалi ближчий гуркiт падаючих стовбурiв. Тепер я мiг би вiдразу впасти в мох i заснути, але, боячись мурах, я, чiпляючись за стовбур ногами, вилiз на дерево, яке теж уже хиталося без вiтру, лiг на гiлку, сперся головою на стовбур i квапливо заснув, а на тремтливому кiнцi гiлки сидiла й хиталася бiлочка моеi примхи зi стрiмким хвостом.
Рiчка була широка, i галасливi хвильки ii були освiтленi[3 - В iншiй редакцii цьому реченню передуе кiлька абзацiв.]. На iншому березi теж були луки, якi переходили потiм у чагарник, за яким ген-ген бовванiли свiтлi алеi плодових дерев, що йшли до зелених пагорбiв.
Зрадiвши цьому виду, я лiг i, затиснувши собi вуха через страх почути плач, подумав, що тут можу заспокоiтися. Адже тут порожньо i красиво. «Не потрiбна велика мужнiсть, щоб тут жити. Тут доведеться мучитися, як деiнде, але при цьому не доведеться гарно рухатися. Це буде нi до чого. Бо тут тiльки гори i велика рiчка, i я ще досить розумний, щоби вважати iх безживними. Так, спотикаючись на самотi на дедалi вищих лугових стежках, я буду не бiльше полишеним, анiж ця гора, хiба що почуватимуся полишеним. Але думаю, що i це минеться».
Так грав я зi своiм майбутнiм життям i завзято намагався забути. При цьому я, мружачись, дивився на те небо, що вирiзняеться напрочуд щасливим забарвленням. Таким я вже давно не бачив його, це зворушило мене i нагадало менi окремi днi, коли я теж думав, що бачу його таким. Я забрав долонi вiд вух, розвiв руки в рiзнi боки i впав у трави.
Я почув, як далеко хтось тихо схлипуе. Зiрвався вiтер, i з шурхотом злетiли купи сухого листя, яких я ранiше не бачив. З плодових дерев шалено посипалися на землю незрiлi плоди. З-поза якоiсь гори пiднялися потворнi хмари. Хвилi рiки скрипiли i поступалися назад од вiтру.
Я швидко встав. У мене болiло серце, бо тепер менi здавалося неможливим вибратися з моiх знегод. Я вже хотiв покинути цю мiсцевiсть, щоб повернутися у свое колишне життя, як раптом мене пройняла думка: «Як чудово, що в наш час значних осiб iще переправляють через рiчки в такий непростий спосiб. Нiчим iншим цього не пояснити, як тим, що це старий звичай». Я похитав головою, бо був здивований.
3. ТОВСТУН
а) Промова до мiсцевостi
З кущiв на iнший берег вийшло четверо кремезних голих чоловiкiв, якi несли на плечах дерев’янi ношi. На цих ношах по-схiдному сидiв товстючий чоловiк. Хоча його несли через кущi по бездорiжжю, вiн не розсовував колюче гiлля, а спокiйно розштовхував його своiм нерухомим тiлом. Його складчастi маси жиру були розпластанi так ретельно, що цiлком покривали носилки i ще звисали з бокiв, як краi жовтуватого килима, однак нiтрохи не заважали йому. У нього був нехитрий вираз обличчя людини, яка задумалась i не намагаеться приховати це. Часом вiн заплющував очi; коли вiн вiдкривав iх знову, пiдборiддя його кривилося.
– Ця мiсцевiсть заважае менi думати, – сказав вiн тихо, – через неi моi мiркування гойдаються, наче ланцюговi мости пiд час божевiльного перебiгу. Вона гарна i тому хоче, щоб на неi дивилися.
Я заплющую очi i кажу: ти, зелена горо бiля рiчки, ти, у якiй проти води е перекотисте камiння, ти красива.
Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очi i дивився на неi.
А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуеш менi хмари, вечiрнi зорi i високе небо, а це речi, якi змушують мене мало не плакати, бо iх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах. А показуючи менi все це, ти, пiдступна горо, затуляеш менi даль, яка мене тiшить, бо в прекраснiй перспективi показуе досяжне. Тому я не люблю тебе, горо бiля води, нi, я не люблю тебе.
Але ця промова залишить ii такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.
А хiба ми не повиннi продовжувати ii прихильнiсть до нас, щоб узагалi зберегти ii, ту, яка плекае таку химерну пристрасть до кашi наших мiзкiв? Вона обвалить на мене своi зубчастi тiнi, вона мовчки виставить передi мною жахливо голi стiни, i моi носii спiткнуться об камiння на дорозi.
Але не тiльки гора така пихата, така настирлива i така потiм мстива, таке ж i все iнше. Тому я повинен, округливши очi – о, iм боляче, – раз по раз повторювати:
«Так, горо, ти прекрасна, i мене тiшать лiси на твоему захiдному схилi… І тобою, квiтко, я теж задоволений, i твiй рожевий колiр веселить менi душу… Ти, траво на луках, вже висока i потужна i даруеш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикаеться так несподiвано, що нашi думки вiдразу розсiюються. А до тебе, рiчко, я маю таку велику симпатiю, що дам пронести себе через твою пружну воду».
Голосно вимовивши десять разiв цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, вiн опустив голову i, заплющивши очi, сказав:
– А тепер я прошу вас – горо, квiтко, траво, чагарнику й рiчко, – дайте менi трохи мiсця, щоб я мiг дихати.
Тут дiйшло до хапливого пересування навколишнiх гiр, якi посунулися за габу туману. Алеi хоч i залишилися на мiсцi, сяк-так зберiгаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небi перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвiчуваними краями, в тiнi якоi мiсцевiсть опускалась, а всi предмети втрачали своi прекраснi обриси.
Кроки носiiв долинули до мого берега, проте в темному чотирикутнику iхнiх облич я нiчого не мiг розрiзнити точнiше. Я бачив тiльки, як вони нахиляли голови убiк i як згинали спини, бо ноша у них була незвичайна. Я злякався за них, помiтивши, що вони втомилися. Тому я пильно стежив, коли вони ступили на траву берега, а потiм ще рiвним кроком пiшли по мокрому пiску, поки нарештi не занурилися в тонкi заростi очерету, де обидва заднiх носii зiгнулися ще нижче, щоб зберегти ношi в горизонтальному положеннi. Я мiцно зчепив пальцi. Тепер, роблячи крок, вони мусили високо пiднiмати ноги, а вiдтак iхнi тiла блищали вiд поту в прохолодному повiтрi цього мiнливого дня.
Товстун сидiв спокiйно, поклавши руки на стегна; довгi стебла очерету били його, розпрямляючись за переднiми носiями.
Рухи носiiв ставали все менш рiвномiрними у мiру того, як вони наближалися до води. Часом ношi гойдалися, наче вони вже на хвилях. Калюжки в очеретах потрiбно було перестрибувати або обходити, бо вони могли виявитися глибокими. Одного разу пiднялися з криком дикi качки i круто влетiли в хмару. Тут я побачив у короткiй гримасi обличчя товстуна; воно було геть неспокiйне. Я встав i незграбними стрибками помчав кам’янистим схилом, який вiддiляв мене вiд води. Я не звертав уваги на те, що це було небезпечно, думаючи тiльки про те, щоб допомогти товстуновi, коли його слуги не здолають бiльше його нести. Бiг я так нерозважливо, що не змiг зупинитися внизу бiля води i, трохи пробiгши по хлюпкiй водi, зупинився лише там, де вода була вже менi по колiно.
А на тому березi слуги, згинаючись, дiйшли з ношами до води i, утримуючись за допомогою однiеi руки над неспокiйною водою, пiдпирали ношi чотирма волохатими руками, так що було видно незвично пiднятi м’язи.
Вода пiдступила спершу до пiдборiдь, потiм пiднялася до ротiв, голови носiiв позакидались, i ношi впали на плечi. Вода захлюпувала вже перенiсся, а вони все ще не припиняли зусиль, хоча не дiсталися i до середини рiчки. Тут на голови переднiх упала невисока хвиля, i всi четверо мовчки потонули, захоплюючи за собою ношi своiми ручиськами. Вода стрiмко ринула слiдом.
Тут iз краiв великоi хмари пробилося низьке свiтло вечiрнього сонця, воно осяяло пагорби й гори на обрii, тодi як рiка i мiсцевiсть пiд хмарою були висвiтленi неясно.
Товстун поволi повернувся в бiк течii, i його понесло вниз по рiчцi, наче iдола з якогось свiтлого дерева, який виявився непотрiбним i тому полетiв у рiчку. Вiн плив по вiдбивку хмари. Довгастi хмари тягнули його, а маленькi, згорбившись, штовхали, що викликало значне хвилювання, яке було помiтно навiть по сплесках води бiля моiх колiн i бiля надбережних каменiв.
Я швидко видерся знову вгору по схилу, щоб супроводжувати товстуна на дорозi, бо ж справдi любив його. І, можливо, я зможу що-небудь дiзнатися щодо небезпеки цього на вигляд безпечного краю. Так я вийшов на смугу пiску, до вузькостi якоi треба було ще звикнути, руки в кишенях, повернувши обличчя до рiчки пiд прямим кутом, так що пiдборiддя майже лежало у мене на плечi.
На надбережних наметнях сидiли нiжнi ластiвки.
Товстун сказав:
– Дорогий пане на березi, не намагайтеся врятувати мене. Це помста води i вiтру; я пропав. Так, це помста, адже як часто ми – я i мiй друг прочанин – нападали на цi речi, коли спiвав наш клинок, виблискували кимвали, чудово сяяли труби i спалахували зiрницi литавр.
Маленька чайка, розпростерши крильця, пролетiла через його живiт, але швидкiсть ii не зменшилася.
Товстун правив далi:
б) Початок розмови з богомiльником
– Був час, коли я день у день ходив в одну церкву, бо дiвчина, в яку я був закоханий, вечорами клячала там, молячись, по пiвгодини, i тодi я мiг без перешкод дивитися на неi.
Коли одного разу ця дiвчина не прийшла i я невдоволено дивився на тих, хто молиться, мою увагу притягнув до себе один юнак, який простягнувся на пiдлозi всiм своiм худим тiлом. Час вiд часу вiн, напружуючи всi сили, пiдносив голову i, зiтхнувши кидав ii на притиснутi до каменiв руки.
У церквi було лише кiлька старих жiнок, якi часто схиляли i повертали своi закутанi голiвки, щоб поглянути на того, хто молиться. Ця увага, здавалося, ущасливлювала його, бо перед кожним своiм нападом побожностi вiн перевiряв очима, чи багато людей на нього дивиться.
Я визнав це за непристойнiсть i вирiшив заговорити з ним, коли вiн пiде з церкви, i випитати у нього, чому вiн молиться таким чином. Так, я був роздратований, бо ж не прийшла моя дiвчина.
Але лише за годину вiн пiдвiвся, ревно перехрестився i рвучко рушив до хрестильницi. Я став на його шляху мiж кропильницею i дверима, знаючи, що не пропущу його без пояснень. Я скривив рот, як роблю завжди для пiдготовки, коли рiшуче маю намiр поговорити. Я виставив уперед праву ногу i сперся на неi, а лiву недбало поставив на носок; це теж додае менi твердостi.
Можливо, що цей юнак вже зиркав на мене, коли кропив обличчя святою водою, а можливо, з занепокоенням помiтив мене ще ранiше, бо тепер вiн несподiвано помчав геть до дверей. Склянi дверi зачинились. І коли я вiдразу ж слiдом вийшов за дверi, то вже не побачив його, бо там було кiлька вузьких вулиць i народу як дим iшло.
У наступнi днi вiн не з’являвся, а моя дiвчина прийшла. Вона була в чорнiй сукнi, обкладенiй по комiру прозорим мереживом, – пiд ним прозирав пiвмiсяць вирiзу сорочки, – з нижнього краю шовк спадав добре скроеним комiром. А що дiвчина прийшла, то я забув про того молодика i не цiкавився ним навiть тодi, коли вiн потiм знову регулярно був i молився своiм звичаем. Але вiн завжди проходив повз мене з великим поспiхом, вiдвернувши обличчя. Можливо, рiч тут у тому, що я завжди уявляв його собi тiльки в русi, i тому, навiть коли вiн стояв, менi здавалося, що вiн крадеться.
Якось я затримався у себе в кiмнатi. А проте ще пiшов-таки до церкви. Дiвчини я там уже не застав i хотiв пiти додому. Раптом я побачив, що цей юнак знову лежить тут. Тепер той старий випадок згадався менi й пробудив у менi цiкавiсть.
Я навшпиньки прослизнув до дверей, дав монету слiпому жебраковi, який там сидiв, i причаiвся поруч iз ним за вiдкритим дверним створом. Я просидiв там годину, скорчивши, можливо, лукаву фiзiономiю. Почувався я там добре i поклав приходити сюди частiше. Але в ходi другоi години я вирiшив, що безглуздо сидiти тут через цього богомiльника.
І все-таки я вже зi злiстю дозволив павукам повзати по своему вбраннi i третю годину, коли останнi вiдвiдувачi, голосно дихаючи, виходили з темряви церкви.
Тут вiн теж з’явився. Вiн iшов обережно, i ноги його спершу немов обмацували пiдлогу, перш нiж ступити на неi.
Я пiдвiвся, зробив великий i прямий крок i схопив хлопця за комiр.
– Добрий вечiр, – сказав я i, тримаючи його за комiр, зiштовхнув сходами вниз на освiтлену площу.
Коли ми спустилися, вiн сказав геть нетвердим голосом:
– Добрий вечiр, дорогий-дорогий пане, тiльки не гнiвайтесь на вашого покiрного слугу.
– Так, – сказав я, – я хочу дещо запитати у вас, пане, минулого разу ви дременули вiд мене, сьогоднi це вам навряд чи вдасться.
– Ви жалiсливi, пане, i вiдпустiть мене додому. Мене можна пожалiти, це щира правда.
– Нi, – закричав я пiд шум трамвая, що сунув попри нас, – я вас не вiдпущу! Якраз такi iсторii менi подобаються. Ви – щаслива знахiдка. Я можу привiтати себе.
Тодi вiн сказав:
– Ах, боже мiй, у вас швидке серце i голова мов якийсь виливанець. Ви називаете мене щасливою знахiдкою, як же ви, мабуть, щасливi! Адже мое нещастя – це нещастя хитке, нещастя, що хитаеться на вiстрi, i якщо доторкнутися до нього, воно впаде на запитувача. На добранiч, пане.
– Добре, – сказав я i схопив його за праву руку, – якщо ви не вiдповiсте менi, я зарепетую тут, на вулицi. І збiжаться всi продавчинi, якi зараз виходять з крамниць, i всi iхнi коханцi, якi з радiстю чекають iх, бо вони подумають, що впав якийсь кiнь, запряжений у дрожку, або сталося ще що-небудь таке. Тодi я покажу вас людям.
Тут вiн, плачучи, по черзi поцiлував обидвi моi руки.
– Я скажу вам те, що ви хочете дiзнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.
Я кивнув головою, i ми пiшли туди.
Але вiн не задовольнився темрявою провулка, де стримiли тiльки вiддаленi один вiд одного жовтi лiхтарi, а завiв мене в низький пiд’iзд якогось старого будинку пiд лiхтарик, який висiв перед дерев’яними сходами i з якого капало.
Там вiн церемонно взяв свiй носовичок i, розстеливши його на сходах, сказав:
– Сiдайте, дорогий пане, так вам буде зручнiше запитувати, я постою, так менi буде зручнiше вiдповiдати. Тiльки не мучте мене.
Я сiв i, пiднявши на нього примруженi очi, сказав:
– Ви справжнiсiнький божевiльний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церквi! Як це смiшно i як неприемно присутнiм! Як можна перейматися побожнiстю, якщо доводиться дивитися на вас.
Вiн притулився до стiни, тiльки головою рухав вiльно.
– Не гнiвайтесь… навiщо вам сердитися через речi, якi не мають до вас вiдношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь iнший поводиться погано, я радiю. Не гнiвайтесь тому, якщо я скажу, що в тому i полягае мета моiх молитов, щоб люди дивилися на мене.
– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохiд, але побоявся притишити голос, – справдi, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, вiдколи побачив вас, в якому станi ви перебуваете. У мене е досвiд, i я зовсiм не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на сушi. Природа хвороби така, що ви забули справжнi iмена речей i тепер похапцем обсипали iх випадковими iменами. Тiльки б швидше, тiльки б швидше! Та щойно втiкши вiд них, ви знову забуваете iхнi назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотiли знати, що це була тополя, знову гойдаеться безiменно, i ви називаете ii «П’яний Ной».
Я трохи знiяковiв, коли вiн сказав:
– Я радий, що не зрозумiв того, що ви сказали.
Хвилюючись, я забубонiв, як старий дяк:
– Тим, що ви цьому радi, ви показуете, що зрозумiли мене.
– Певна рiч, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.
Я поклав долонi на верхню сходинку, вiдкинувся назад i в цiй майже неприступнiй позi, яка служить борцям останнiм порятунком, сказав:
– Веселий у вас спосiб рятувати себе: ви припускаете, що й в iнших ваш стан.
Пiсля цього вiн посмiлiшав. Вiн склав руки, щоб надати еднiсть своему тiловi, i з легким внутрiшнiм опором сказав:
– Нi, я ж роблю так не з усiма, i з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби мiг, адже тодi менi вже не потрiбна була б увага людей в церквi. Знаете, чому вона менi потрiбна?
Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав i думаю, що й не хотiв знати. Я ж i сюди приходити не хотiв, сказав я собi тодi, але ця людина змусила мене слухати ii. Менi досить було тiльки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не мiг i ворухнути головою.
Людина, що стояла передi мною, посмiхнулася. Потiм вона опустилася навколiшки i заговорила сонливим голосом:
– Нiколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собi я був переконаний в тому, що справдi бачу. Всi речi навколо я уявляю собi настiльки непевно, що менi завжди здаеться, нiби вони жили колись, а тепер iдуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я вiдчуваю болiсне бажання побачити речi такими, якими вони, напевно, бачаться, перш нiж менi показатися. Вони тодi, напевно, прекраснi i спокiйнi. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсi.
Що я мовчав i лише мимовiльними двиготами обличчя показував, як менi тяжко, вiн запитав:
– Ви не вiрите в те, що люди так говорять?
Я вважав за потрiбне кивнути головою, але не змiг.
– Справдi, ви в це не вiрите? Ах, послухайте, одного разу в дитинствi, розплющивши очi пiсля короткого пiсляобiднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднiшим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жiнка вiдповiла з саду:
«Я п’ю каву на лонi природи». Вона сказала це не задумавшись i не дуже чiтко, немов кожен мав цього очiкувати.
Я вирiшив, що менi задають питання. Тому я полiз у задню кишеню штанiв i вдав, нiби щось шукаю там. Але нiчого не шукав, я хотiв тiльки змiнити свiй вигляд, щоб показати свою участь у розмовi. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цiкавий, i що я абсолютно не розумiю його. Я додав також, що не вiрю в його автентичнiсть, i що вiн, ймовiрно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка менi невтямки. Потiм я заплющив очi, бо вони у мене болiли.
– О, це добре, що ви подiляете мою думку, i жодноi своекорисливостi не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати менi це.
Хiба не правда, чому я повинен соромитися або чому повиннi ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись i важко, не стукаю палицею об брукiвку i не зачiпаю одягу людей, якi голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тiнi, зiщулившись, шмигають уздовж будинкiв, iнодi зникаючи в шибках вiтрин?
Якi днi я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високi будинки, а зовнiшньоi причини на те знайти неможливо. Я лажу потiм по купах щебеню i питаю кожного, кого зустрiну: «Як це могло статися? У нашому мiстi… Новий будинок… Сьогоднi це вже п’ятий… Подумайте тiльки». Тут менi нiхто не може вiдповiсти.
Часто падають люди на вулицi i залишаються мертвi лежати. Тодi крамарi вiдкривають своi завiшанi товарами дверi, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потiм виходять, посмiхаючись ротом i очима, i кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головнi хустки… йдуть добре… Атож, вiйна». Я шмигаю в цей будинок i, боязко пiднявши кiлька разiв руку iз зiгнутим пальцем, стукаю нарештi у вiконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привiтно, – до вас принесли покiйника. Покажiть менi його, прошу вас». І коли вiн хитае головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:
«Дорогий. Я з таемноi полiцii. Покажiть менi мерця вмить». – «Мерця? – питае вiн тепер майже ображено. – Нi, у нас тут жодного мерця немае. Це пристойний будинок».
