скачать книгу бесплатно
Інший комiвояжер, вiдкинувшись назад, слухав i рiвномiрно кивав головою. Видно було, що вiн згоден аж нiяк не з усiм i з часом висловить свою думку.
Рабан поклав на колiна складенi у жменi долонi i, нахилившись уперед, бачив мiж головами вояжерiв вiкно, а в вiкнi – вогнi, що пролiтали мимо, й iншi, що вiдлiтали назад удалину. Промови вояжера вiн анiтрохи не розумiв, не розумiв вiн i того, що вiдповiдав iнший. Тут потрiбна велика пiдготовка, бо це люди, якi займаються товарами змолоду. А якщо ти не раз уже тримав у руцi шпулю з пряжею i не раз уже передавав ii покупцям, то ти знаеш iй цiну i можеш говорити про це, коли села бiжать нам назустрiч i миттю щезають, коли вони водночас перекидаються в глибину мiсцевостi, де iм судилося зникнути для нас. А проте села цi населенi, i, можливо, вояжери ходять там вiд крамницi до крамницi.
Перед рогом вагона в iншому кiнцi встав якийсь здоровань, який тримав у руцi гральнi карти, i крикнув:
– Агов, Марiе, а зефiрову[8 - Зефiр – тонка бавовняна картата тканина.] сорочку ти запакувала?
– Як же, – сказала жiнка, що сидiла проти Рабана. Вона задрiмала i, коли тепер це питання розбудило ii, вiдповiла собi пiд нiс, немов кажучи це Рабановi.
– Ви iдете на ринок в Юнгбунцлау, чи не так? – запитав ii енергiйний вояжер.
– Так, у Юнгбунцлау.
– Там сьогоднi буде великий ринок, еге ж?
– Так, великий ринок.
Вона була сонна, спиралася лiвим лiктем на синiй вузол, i голова ii важко лежала на долонi, яка вдавилася в м’ясо щоки до самоi вилицi.
– Яка вона молода, – мовив вояжер.
Рабан вийняв з кишенi жилета грошi, отриманi ним у касира, i перелiчив iх. Вiн довго тримав кожну монету сторч мiж великим i вказiвним пальцями i ще крутив ii кiнчиком вказiвного на внутрiшнiй сторонi великого туди i сюди. Вiн довго розглядав зображення iмператора, потiм накинув оком на лавровий вiнок i на те, як той був зав’язаний на потилицi стрiчковими вузлами i бантами. Нарештi вiн вирiшив, що сума вiрна, i поклав грошi у великий чорний гаманець. Але коли йому потiм захотiлося сказати мандрiвниковi: «Це подружжя, ви не думаете?» – потяг зупинився. Шум руху припинився, кондуктори заходилися викрикувати назву якогось пункту, i Рабан промовчав.
Потяг iхав так повiльно, що можна було уявити собi, як обертаються колеса, та несподiвано вiн помчав схилом, i раптово за вiкнами довгi поручата мосту почали розбiгатися нарiзно i знову збiгатися – так здавалося.
Рабановi сподобалося тепер, що потяг так поспiшае, бо вiн не хотiв би залишитися на останнiй зупинцi. «Якщо там темно, якщо нiкого там не знаеш, якщо так далеко до будинку. Тодi там, напевно, i вдень страшно. А iнакше чи на наступнiй станцii, або на попереднiй, або на iншiй згодом, або в селi, куди я iду?»
Комiвояжер раптом заговорив голоснiше. «Ще ж далеко», – подумав Рабан.
– Пане, ви ж знаете це не гiрше за мене, цi фабриканти посилають своiх людей в найглухiшi кути, вони добираються до найпаскуднiших крамарiв, i думаете, вони призначають iм iншi цiни, нiж нам, гуртiвникам? Пане, дозвольте сказати вам це, абсолютно такi ж цiни, не далi як учора я бачив на власнi очi. По-моему, це пiдлiсть. Нас душать, за нинiшнiх умов нам просто взагалi неможливо робити справи, нас душать.
Вiн знову глянув на Рабана. Вiн соромився слiз, якi стояли в його очах; вiн притиснув до рота суглоби пальцiв лiвоi руки, бо його губи тремтiли. Рабан вiдкинувся назад i лiвою рукою тихенько посмикав своi вуса.
Крамарочка, навпаки, прокинулася й, усмiхаючись, погладила свiй лоб обома руками. Комiвояжер говорив тихiше. Жiнка ще раз прибрала зручну для сну позу, вона задрiмала на своему вузлi i зiтхнула. На ii правому стегнi натяглася спiдниця. За нею сидiв пан у кепi i читав газету. Дiвчина навпроти нього, ймовiрно, його родичка, попросила його – i схилила при цьому голову до правого плеча – вiдкрити вiкно, бо iй було дуже жарко. Вiн сказав, не пiдводячи очей, що зараз це зробить, тiльки спочатку дочитае якийсь роздiл у газетi, i показав iй, який роздiл вiн мае на увазi.
Крамарка не змогла бiльше заснути, вона випросталася i глянула у вiкно, потiм довго дивилася на керосинове полум’я, що жовтiло попiд стелею вагона. Рабан на хвилину заплющив очi.
Коли вiн розплющив iх, крамарочка якраз надкушувала покрите коричневим мармеладом тiстечко. Вузол поруч з нею був розв’язаний.
Комiвояжер мовчки курив сигару i весь час вдавав, що струшуе з ii кiнчика попiл. Інший длубався вiстрям ножа в механiзмi кишенькового годинника, це було чутно.
Майже заплющеними очима Рабан смутно побачив ще, як пан у кепi потягнув за вiконний ремiнь. Увiрвалося прохолодне повiтря, чийсь солом’яний капелюх злетiв з гачка. Рабан подумав, що вiн прокидаеться i тому його щоки так освiжiли, або що вiдкривають дверi i тягнуть його в кiмнату, або що вiн якось помиляеться, i швидко заснув, глибоко дихаючи.
[II]
Пiднiжок ще трохи тремтiв, коли Рабан тепер сходив з нього. У його обличчя пiсля вагонного повiтря штовхнув дощ, i вiн заплющив очi… На бляшаний навiс перед будiвлею станцii шумно лив дощ, а на навколишнiй простiр лише так, що здавалося, нiби чуеш, як рiвно дме вiтер. Пiдбiг босоногий хлопчисько – Рабан не помiтив звiдки – i, захекавшись, попросив дозволити йому понести валiзу, бо йде дощ. Але Рабан сказав: так, iде дощ, тому вiн поiде омнiбусом. Його допомога Рабановi нi до чого. У вiдповiдь хлопчисько зробив таку гримасу, наче вважав, що йти пiшки пiд дощем, доручивши валiзу носiевi, шляхетнiше, нiж iхати, негайно повернувся i втiк. Коли Рабан захотiв покликати його, було вже пiзно.
Видно було, як свiтяться два лiхтарi, i станцiйний служитель вийшов з дверей. Вiн, не гаючись, пройшов пiд дощем до паротяга, став там, схрестивши руки, i почекав, поки машинiст не нахилився над своею огорожею i не поговорив з ним. Покликали служителя, той з’явився, i його вiдрядили назад. У багатьох вiкнах потяга стояли пасажири, i, що дивитися iм доводилося на звичайну станцiйну будiвлю, то погляд iхнiй, напевно, був похмурий, повiки стискалися, як пiд час поiздки. Дiвчина, що похапцем прибiгла на перон з путiвця пiд квiтчастою парасолькою вiд сонця, поставила розкриту парасольку на землю, сiла i, випроставши ноги, щоб ii спiдниця швидше висохла, взялася погладжувати кiнчиками пальцiв напнуту спiдницю. Горiли тiльки два лiхтарi, ii обличчя годi було розгледiти. Служитель, який проходив повз, висловив свое невдоволення тим, що пiд парасолькою утворюються калюжi, вiн округлив перед собою руки, щоб показати величину цих калюж, а потiм заходився долонями, то однiею, то iншою, гребти повiтря, як риба, що йде в глибину, щоб роз’яснити, що ця парасолька заважае руху.
