скачать книгу бесплатно
Я прощаюся i йду.
А потiм, коли менi потрiбно перетнути велику площу, я все забуваю. Важкiсть цiеi авантюри мене бентежить; i я часто думаю про себе: «Якщо такi великi площi будують тiльки через бундючнiсть, чому б не будувати i кам’янi перила, якi б вели через площу? Сьогоднi дме пiвденно-захiдний вiтер. Повiтря на площi хиляеться. Баштовий шпиль ратушi описуе маленькi кола. Чому не вгамують цю штовханину? Що це за гармидер такий! Усi шибки дзвенять, а стовпи лiхтарiв гнуться, як бамбук. Плащ святоi Марii на колонi надимаеться, i бурхливе повiтря хоче зiрвати його. Невже нiхто цього не бачить? Панове й дами, яким слiд було б iти по камiнню, пливуть по повiтрю. Коли вiд вiтру спирае подих, вони зупиняються, перекидаються кiлькома словами i кланяються на знак вiтання, а коли вiтер здiймаеться знову, вони не можуть чинити опiр йому i всi одночасно пiднiмають ноги. Хоч iм i доводиться притримувати своi капелюхи, очi iхнi дивляться весело, немов погода стоiть лагiдна. Тiльки менi страшно». Протестуючи проти такого порозумiння зi мною, я сказав:
– Історiю, яку ви ранiше розповiли менi про свою матiр i жiнку в саду, менi геть не видаеться цiкавою. Я не тiльки чув i спостерiгав безлiч подiбних iсторiй, у деяких я навiть брав участь. Це ж рiч звичайнiсiнька. Думаете, коли б я був на балконi, я не мiг би сказати того ж, а з саду вiдповiсти так само? Найпростiший випадок!
Коли я сказав це, вiн здався дуже щасливим. Вiн сказав, що я гарно вбраний i йому дуже подобаеться моя краватка. І яка у мене нiжна шкiра! І що зiзнання стають особливо зрозумiлi, коли iх спростовують.
в) Історiя богомiльника
Потiм вiн сiв поруч зi мною, бо я злякався, я поступився йому мiсцем, схиливши голову вбiк. Проте вiд мене не вислизнуло, що i вiн сидiв у якомусь замiшаннi, весь час намагався триматися на невеликiй вiдстанi вiд мене i говорив на превелику силу:
– Якi днi я проводжу! Вчора ввечерi я був у гостях. Я тiльки вклонився при газовому свiтлi панночцi зi словами:
«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тiльки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собi, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скiпиця[4 - Колiнна чашка.] теж трохи розширилася.
Тому я сiв i сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок мiж своiми фразами: «Бо взимку живеться багато простiше, легше триматися як слiд, не треба так напружуватися через своi слова. Правда ж, мила панянко? Сподiваюся, я маю рацiю у цьому питаннi». При цьому права моя нога завдавала менi багато неприемностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсiм розпалася на частини, i лише поступово, шляхом стискань i цiлеспрямованих зсувiв, я бiльш-менш довiв ii до ладу.
Тут я почув, як дiвчина, яка зi спiвчуття теж сiла, тихо каже:
– Нi, ви менi зовсiм не iмпонуете, бо…
– Стривайте, – сказав я задоволено i з надiею, – ви не повиннi, мила панянко, витрачати i п’яти хвилин на те, щоб говорити зi мною. Їжте мiж словами, прошу вас.
Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чашi, пiднесеноi бронзовим янголятком, потримав його в повiтрi, потiм поклав на тарiлочку з синьою облямiвкою i не без витонченостi подав дiвчинi.
– Ви зовсiм не iмпонуете менi, – сказала вона, – все, що ви говорите, нудне й незрозумiле, але лише тому не слушне. Я думаю, пане, – чому ви весь час називаете мене «мила панянко» – я думаю, ви тiльки тому уникаете правди, що вона для вас занадто важка.
Боже, тут я збудився!
– Так, панночко, панянко, – мало не закричав я, – як ви маете рацiю! Мила панянко, зрозумiйте, це величезна радiсть, коли раптом з’ясовуеться, що ти такою мiрою зрозумiлий, хоча зовсiм не прагнув до того.
– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирiзанi з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, i коли ви ходите, повиннi шелестiти. Тому не варто хвилюватися через вашi манери або вашi думки, ви ж повиннi згинатися вiд протягу, який зараз якраз провiвае кiмнату.
– Я цього не розумiю. Ось тут у кiмнатi стоять там i сям рiзнi люди. Вони охоплюють руками спинки стiльцiв, або туляться до пiанiно, або повiльно пiдносять до губ келих, або боязко йдуть у сусiдню кiмнату, i коли заб’ються в темрявi правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед вiдчиненим вiкном: «Онде Венера, вечiрня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут е якийсь зв’язок, я не розумiю його. Але я навiть не знаю, чи е тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усiх цих людей, якi, згiдно з такою для себе неяснiстю, поводяться так по-рiзному, так навiть смiшно, здаеться, я один гiдний того, щоб почути про себе щось зовсiм ясне. А щоб це було до того ж наповнене приемнiстю, ви говорите це глузливо, так що помiчаеш ще щось, як крiзь великi стiни вигорiлого всерединi будинку. Для погляду тут майже немае перешкод, удень крiзь великi дiри вiкон бачиш хмари неба, а вночi зiрки… Що, якщо я на знак подяки за це повiдаю вам, що коли-небудь усi люди, якi хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирiзаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помiтили, – i при ходьбi вони шелестiтимуть. Вони будуть не iнакшими, нiж тепер, але вигляд у них буде такий. Навiть у вас, мила…
Тут я помiтив, що дiвчина вже не сидить поруч зi мною. Пiшла вона, мабуть, пiсля своiх останнiх слiв, бо тепер вона стояла далеко вiд мене бiля вiкна в оточеннi трьох юнакiв, якi, смiючись, щось говорили з високих бiлих комiрцiв.
Потiм я залюбки випив келих вина i пiшов до пiанiста, який в повнiй самотi грав саме, киваючи головою, якусь сумну п’есу. Я обережно схилився до його вуха, щоб вiн тiльки не злякався, i тихо сказав пiд мелодiю п’еси:
– Будьте такi ласкавi, вельмишановний пане, пустiть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.
Що вiн не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потiм, притлумлюючи свою сором’язливiсть, взявся ходити вiд одного гостя до iншого i ненароком казав:
– Сьогоднi я гратиму на пiанiно. Так.
Усi, здавалося, знали, що я не вмiю грати, але люб’язно смiялися з приводу цього приемного вторгнення в iхнi розмови. Але геть уважнi стали вони лише тодi, коли я дуже голосно сказав пiанiсту:
– Будьте такi ласкавi, вельмишановний пане, пустiть тепер пограти мене. Я, розумiете, маю намiр бути щасливим. Йдеться про якийсь трiумф.
Пiанiст хоч i прислухався, але не покинув своеi коричневоi лавочки, так, здавалося, i не розумiв мене. Вiн зiтхнув i закрив обличчя своiми довгими пальцями.
Я вже поспiвчував йому i хотiв було пiдбадьорити його, щоб вiн продовжив гру, коли пiдiйшла господиня з групою гостей.
– Це смiшна затiя, – сказали вони i голосно засмiялися, наче я хотiв зробити щось протиприродне.
Дiвчина теж пiдiйшла, презирливо глянула на мене i сказала:
– Будь ласка, панi, дозвольте йому пограти. Вiн, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, панi.
Усi голосно зрадiли, явно, як i я, вважаючи, що це говориться iронiчно. Тiльки пiанiст мовчав. Вiн сидiв з опущеною головою i водив указiвним пальцем лiвоi руки по дереву ослiнчика, немов малюючи на пiску. Я затремтiв i, щоб приховати це, застромив руки в кишенi штанiв, i говорити чiтко я не мiг, бо все мое обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смiшною.
– Панi, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…
Забувши причину, я раптово сiв за пiанiно. Тут я знову зрозумiв свое становище. Пiанiст встав i делiкатно переступив через ослiнчик, бо я загородив йому дорогу.
– Погасiть, будь ласка, свiтло, я можу грати тiльки в темрявi.
Я випростався.
Тут два пани взялися за ослiнчик i понесли мене геть вiд пiанiно до обiднього столу, насвистуючи якусь пiсеньку i трохи хитаючи мене.
Усi дивилися схвально, а панночка сказала:
– Бачите, панi, вiн непогано зiграв. Я це знала. А ви так боялися.
Я зрозумiв i подякував поклоном, який у мене вийшов нiвроку.
Менi налили лимонаду, i якась панянка з червоними губами поiла мене зi склянки. Господиня подала менi на срiбнiй тарiлцi печиво зi збитих бiлкiв, i якась дiвчина в бiлiсiнькiй сукнi сунула менi його в рот; пишна панянка з копицею свiтлого волосся тримала надi мною гроно винограду, i менi треба було тiльки вiдривати ягоди, а вона в цей час дивилася менi в заведенi вгору очi.
Що всi так добре поводилися зi мною, мене здивувало, що вони одностайно заходилися мене утримувати, коли я знову кинувся до пiанiно.
– Досить уже, – сказав господар, якого я доти не помiчав. Вiн вийшов i вiдразу повернувся з жахливим цилiндром i мiдно-коричневим пальто в квiточках. – Ось вашi речi.
Це були, правда, не моi речi, але менi не хотiлося обтяжувати його знову. Господар сам одягнув на мене пальто, яке припало до мiри, щiльно приставши до мого худого тiла. Якась дама з добрим обличчям, поступово нахиляючись, застебнула на менi пальто вiд верху до низу.
– Отже, прощайте, – сказала господиня, – i приходьте незабаром знову. Ви завжди бажаний гiсть, ви це знаете.
Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але мое пальто було занадто тiсне. Тому я взяв капелюх i, ймовiрно, занадто нiяково вийшов за дверi.
Але коли я кроком вийшов з пiд’iзду, на мене налетiли небо з мiсяцем, зiрками i великим склепiнням i Кiльцева площа з ратушею, Марiiнською[5 - Марiiнська чи Марiанська колона на Старомеськiй площi в Празi – це статуя на честь Дiви Марii (вона i височiла на колонi). Пам’ятник був поставлений 1650 року за наказом iмператора Фердинанда III на знак подяки за звiльнення вiд шведськоi армii 1648 року. 1918 року колону зруйнували.] колоною i церквою.
Я спокiйно вийшов з тiнi на мiсячне свiтло, розстебнув пальто i нагрiвся, потiм, пiднявши руки, змусив замовкнути свист ночi i поринув у думки.
«З чого це вам удавати, нiби ви справдi iснуете? Ви хочете мене запевнити, що насправдi не iснуе мене, того, який смiшно стоiть на зеленiй брукiвцi? Але вже пройшло багато часу, вiдколи ти, небо, таки iснуеш, а тебе, Кiльцева площо, насправдi нiколи не було.
Певно, у вас досi е перевага надi мною, але тiльки тодi, коли я вас залишаю в спокоi.
Слава богу, мiсяцю, ти вже не мiсяць, але, може, це недбалiсть iз мого боку, що я все ще називаю мiсяцем тебе, мiсяць лише на прiзвисько. Чому ти вже не так зарозумiлий, коли я називаю тебе «паперовий лiхтар дивного кольору»? І чому ти майже вiдступаеш, коли я називаю тебе «Марiiнською колоною», i я вже не впiзнаю твоеi загрозливоi пози, Марiiнська колоно, коли називаю тебе «Мiсяць, який свiтить жовтим свiтлом»?
Здаеться, i справдi, вам не на користь, коли про вас розмiрковують, у вас зменшуються хоробрiсть i здоров’я.
Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!
Чом усе стихло? Менi здаеться, ущух вiтер. І будиночки, якi часто котять по площi на колiщатках, стоять як укопанi… Тихо… тихо… геть не видно тiеi тонкоi чорноi риси, що зазвичай вiдокремлюе iх вiд землi».
І я побiг. Я тричi оббiг без перешкод велику площу i, оскiльки не зустрiв жодного п’янички, побiг, не втрачаючи швидкостi й не вiдчуваючи напруги, до Карповоi вулицi. Моя тiнь, часто менша мене, бiгла поруч зi мною по стiнi, немов в улоговинi мiж будинками i тротуаром.
Пробiгаючи повз будинок пожежноi команди, я почув з боку малого кiльця шум i, коли звернув туди, побачив бiля грат фонтана п’яного, який стояв, розвiвши руки в сторони, i топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.
Я спершу зупинився, щоб вiдсапатися, потiм пiдiйшов до нього, зняв з голови цилiндр i рекомендувався:
– Добрий вечiр, нiжний шляхтичу, менi двадцять три роки, але у мене немае iменi. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навiть спiвучим iм’ям з цього великого мiста Парижа. Вас оповивае запах непутящого двору Францii.
Ви, звичайно, бачили своiми пiдведеними очима тих великих дам, якi, iронiчно повернувшись в осинiй талii, вже стоять на високiй i свiтлiй терасi, тодi як кiнець iхнього розстеленого по сходах розписного шлейфу ще лежить на пiску саду. Чи не правда, що по рiвномiрно розставлених жердинах деруться вгору слуги в сiрих, зухвало скроених фраках i бiлих штанях, обвиваючи ногами жердину, а тулуб часто вiдкидаючи назад i вбiк, бо ж iм слiд пiдняти за товстi мотузки з землi i натягнути нагорi величезнi сiрi полотнища, адже велика дама побажала туманного ранку.
Оскiльки вiн вiдригнув, я майже злякано запитав:
– Це ж правда, пане, ви з’явилися сюди з нашого Парижа, з бурхливого Парижа, з цiеi романтичноi бурi з градом?
Коли вiн знову вiдригнув, я знiяковiло сказав:
– Я знаю, менi випала велика честь.
І, застiбаючи пальто швидкими пальцями, я заговорив палко i боязко:
– Я знаю, ви вважаете, що менi не варто вiдповiдати, але мене чекало б жалюгiдне життя, якби я не запитав вас сьогоднi.
Прошу вас, ошатний добродiю, чи правда те, що менi розповiдали? Є в Парижi люди, якi складаються лише з оздобленого вбрання, i е там будинки, в яких немае нiчого, крiм порталiв, i чи правда, що в лiтнi днi небо над мiстом переливчасто-сине, але прикрашене притиснутими бiлими хмарками i що всi до одноi в формi сердечка? І е паноптикум, куди плавом пливе народ i де стоять тiльки дерева, на якi навiшенi таблички з iменами найзнаменитiших героiв, злочинцiв i закоханих?
І потiм ще ця звiстка? Ця явно брехлива звiстка!
Чи не правда, цi вулицi Парижа раптом розгалужуються; вони неспокiйнi, еге ж? Не завжди все в порядку, та й як це може бути! Бувають нещаснi випадки, збираються люди, приходячи з сусiднiх вулиць столичним кроком, ледь-ледь торкаючись брукiвки; всiм цiкаво, але всi й бояться, що будуть розчарованi; вони швидко дихають i випинають своi маленькi голови. Але, доторкнувшись один до одного, вони низько вклоняються i просять вибачення. «Дуже шкодую… це вийшло випадково… страшна тиснява, вибачте, прошу вас… це вийшло дуже нiяково з мого боку… визнаю. Мене звуть… мене звуть Жером Фарош, я бакалiйник з рю де Каботен… дозвольте запросити вас пообiдати у мене завтра… Моя дружина теж була б дуже рада». Так вони кажуть, а вулиця оглушена, i дим з коминiв лягае мiж будинками. Адже так воно бувае. А чи можливо, щоб на жвавому бульварi аристократичного кварталу зупинилися раптом двi коляски? Слуги з серйозним виглядом вiдкривають дверцята. Вискакують вiсiм шляхетних сибiрських ярчукiв i з гавкотом стрибками мчать по брукiвцi. Так ось, кажуть, що це перевдягненi молодi паризькi фертики.
Очi його були майже заплющенi. Коли я замовк, вiн застромив у рот обидвi руки i рвонув нижню щелепу. Весь його одяг був задрипаний. Його, може бути, викинули з винарнi, а вiн ще не усвiдомив собi цього.
Була, напевно, та коротка, цiлком спокiйна перерва мiж днем i нiччю, коли голова у нас несподiвано для нас повисае i коли все, хоча ми цього не помiчаемо, зупиняеться, бо ми нi на що не дивимося, i потiм зникае. А ми, зiгнувшись, залишаемося на самотi, потiм озираемося, але вже нiчого не бачимо, навiть опору повiтря вже не вiдчуваемо, але внутрiшньо твердо пам’ятаемо, що на певнiй вiдстанi вiд нас стоять будинки з дахами i, на щастя, кривими димарями, крiзь якi темрява втiкае в будинки, крiзь горищнi комiрчини у всiлякi кiмнати. І це щастя, що завтра буде день, коли, як це нi неймовiрно, можна буде все бачити.
Тут п’яний пiдняв брови так, що мiж ними й очима виникло сяйво, i з паузами повiдомив:
– Ось, розумiете, яке дiло… мене, розумiете, забирае на сон, тому я пiду спати… У мене, розумiете, е зять на Вацлавськiй площi… туди я i пiду, тому що там я живу, тому що там у мене е лiжко… зараз я пiду… я тiльки, розумiете, не пам’ятаю, як його звуть i де вiн живе… менi здаеться, я це забув… Але це нiчого, адже я навiть не пам’ятаю, чи е у мене взагалi зять… Тепер, розумiете, пiду… Думаете, я знайду його?
На це я вiдповiв без роздумiв:
– Без сумнiву. Але ви з чужих краiв, i вашi слуги, бува, не з вами. Дозвольте менi проводити вас.
Вiн не вiдповiв. Я жестом запропонував йому взяти мене пiд руку.
г) Продовження розмови мiж товстуном i богомiльником
А я вже деякий час намагався пiдбадьоритись. Я розтирав свое тiло i казав собi: «Час тобi щось сказати. Ти ж уже знiяковiв. Ти вiдчуваеш себе пригнiчено? Почекай! Тобi ж знайомi такi становища. Подумай не поспiшаючи! Твое оточення теж почекае.
Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читае по списаному звiдкись тексту. Одну сторiнку я сам списав на його прохання. Прочитавши пiдпис пiд сторiнками, що iх вiн написав, я лякаюся. Це нi в тин нi в ворота.
Люди схиляються над цим з трьох бокiв столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мiй пiдпис.
Але чим це схоже на сьогоднiшне? Адже тiльки вiд тебе залежить, щоб нав’язалася цiлеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мiй голубе!.. Ти ж знайдеш якусь вiдмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцiльнi перешкоди? Що ти згадуеш?.. Я згадую високорiвню, яка пiднiмалася до великого неба, як щит Землi. Я побачив ii з гори i вже ладен був ii перетнути. Я заспiвав».
Моi губи були сухi й не слухалися мене, коли я сказав:
– Хiба не можна жити по-iншому?
– Нi, – сказав вiн з питанням, з посмiшкою.
– Але чому ви вечорами молитеся в церквi? – запитав я тодi, i мiж мною i ним зникло усе, що я досi як увi снi пiдпирав.
– Нi, навiщо нам про це говорити. Вечорами нiхто, якщо вiн живе один, не несе вiдповiдальностi. Боiшся багато чого. Що, можливо, зникне тiлеснiсть, що люди справдi такi, якими вони здаються в сутiнках, що не можна вийти без цiпка, що треба, можливо, пiти до церкви i голосно молитися, щоб на тебе дивилися i ти знайшов тiло.
Що вiн так говорив, а потiм замовк, то я вийняв з кишенi свою червону хустку i заплакав згорбившись.
Вiн встав, поцiлував мене i сказав:
– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгi пальцi, якi тебе майже слухаються, чому ти не радiеш цьому? Носи завжди темнi манжети, ось тобi моя порада… Нi… я тiшуся тобi, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цiлком розважливо.
Ми будуемо непотрiбнi, власне, машини для вiйни, вежi, стiни, завiси з шовку, i ми могли б всiляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаемося на вису, ми не падаемо, ми пурхаемо, хоча ми i бридкiшi за кажанiв. І вже навряд чи хто завадить нам однiеi чудовоi днини сказати: «Ах, боже мiй, сьогоднi прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своiй землi i живемо на основi своеi згоди.
Ми ж як пеньки на снiгу. На вигляд вони просто лежать зверху, здаеться, що iх можна зрушити легким поштовхом. Але нi, не можна, бо вони мiцно пов’язанi з грунтом. Але навiть це всього лише подоба.
Плакати заважали менi роздуми: «Зараз нiч, i нiхто завтра не дорiкне менi за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано увi снi».
Потiм я сказав:
– Так, усе так i е, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освiтлення неба, бо ж стоiмо в глибинi пiд’iзду. Нi… все-таки ми могли говорити про це, бо хiба ми не зовсiм незалежнi в своiй розмовi, якщо прагнемо не якоiсь мети i якоiсь iстини, а тiльки жарту i розваги. Але не могли б ви менi все-таки ще раз розповiсти iсторiю про жiнку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жiнка! Ми повиннi триматися ii робом. Як вона подобаеться менi! І ще добре, що я зустрiв вас i пiдстерiг. Для мене було великою втiхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого ранiше, можливо, навмисно не слухав… я втiшений.
У нього був задоволений вигляд. Хоча зiткнення з людським тiлом менi завжди неприемне, я мимоволi його обiйняв.
Потiм ми вийшли з пiд’iзду пiд небо. Кiлька розрiзнених хмаринок мiй друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зiркова рiвнина. Мiй друг ледве дибав.
д) Загибель товстуна
Тут усiх охопила швидкiсть, i все покотилося вдалину. Воду рiчки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потiм звалилася валами i димом бризок.
Товстун не мiг бiльше говорити, вiн крутився i зникав у гучному стрiмкому водоспадi.
Я, той, хто спiзнав стiльки веселощiв, стояв на березi i бачив це.
– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самi по собi, вiд внутрiшнiх отрут! Якщо ви дихатимете повiльно, ви задихнетеся вiд повiтря, непридатного для дихання, вiд обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрiбний темп, то загинете через самi пошуки!
При цьому берег рiчки безмiрно розширився, i все ж я торкнувся долонею залiзноi площини крихiтного здалеку дорожнього покажчика. Це було менi не зовсiм зрозумiло. Я ж був малого росту, не менший, нiж зазвичай, i кущ iз бiлими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому вiн був поруч зi мною.
