скачать книгу бесплатно
Процес (збiрник)
Франц Кафка
До книги вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883–1924) увiйшли роман «Процес» та оповiдання «Вирок», «Перетворення» й «Голодомайстер».
Творчiсть Ф. Кафки можна вважати автобiографiчною. Подii особистого життя письменника, його стосунки з нареченою знайшли свое лiтературне втiлення в романi «Процес», де заручини автора перетворюються на арешт героя, а «суд» над ним, тобто розрив заручин, обертаеться стратою…
Свiт творiв Кафки дивовижний тим, що в ньому всi – невiльники. Анi героi, анi читачi не мають змоги виплутатися з невiдступного абсурду життя.
Франц Кафка
Процес
Передмова
Лiтература – це я сам…
Двадцяте столiття породило небагато художникiв, шанованих сьогоднi так, як i Франц Кафка. Одна з причин полягае в його абсолютнiй чесностi, у безкомпромiсностi, в цiлковитiй вiдсутностi пози. Письменникiв робить великими не тiльки лiтературний талант, а й здатнiсть вiдчути життя. Важливо не лише вiдгадати його таемницi, а саме його вiдчути, бо знання небагато варте, якщо ним володiе той, хто стоiть iззовнi. Кафка ж завжди перебував усерединi: був заглиблений у свiй свiт i вбирав у себе всю його тяжкiсть.
Можуть заперечити, що кафкiвський художнiй свiт дрiбний, тривiальний, безподiевий, жахний своею агресивною абсурднiстю, смiшний своею трагiчною пародiйнiстю. Але хiба немае в ньому схожостi з тим свiтом, який усiх нас оточуе? Із свiту людей вiн перетворився на свiт математичних чисел, де смерть – повсякденнiсть, а убивство – професiя, де загибель роду людського набула науковоi перспективи i кiнцевi свiту перешкоджае лише власне його знаряддя – надлишок термоядерних бомб, де прогрес супроводжуеться екологiчними бiдами, здатними знищити й сам прогрес.
Зрозумiло, кафкiвський свiт не копiя цього, не «натуральний» з нього злiпок. Кафкiвський свiт – iдея реального свiту, його iнакомовлення, його метафора. Але, як i будь-яка справжня метафора, вiн прообразу своему конгенiальний. Тут напрошуеться порiвняння з геометрiею Лобачевського, яка в усьому аналогiчна евклiдовiй, за винятком того, що криволiнiйна. І якщо математичний свiт Лобачевського розширюе уявлення про природу простору, то художнiй свiт Кафки робить те саме з природою людських вiдносин, що склалися у двадцятому столiттi, незвичайному якраз своею «усередненiстю», яка вже нiкого не дивуе…
* * *
Можливо, не було на свiтi письменника, у творчостi якого власне життя й власна доля вiдiгравали б таку вирiшальну роль, як у Кафки. І не тому, що вiн чогось такого прагнув (навпаки, це завдавало йому тiльки страждань), а тому, що так склалося. Та вiн i не розумiв, напевне, до кiнця всiеi вагомостi, всiеi показовостi своеi долi, ii начебто навпаки вивернутоi «взiрцевостi». Але вiн це вiдчував i тому з такою невсипущою увагою, з такою невтоленною цiкавiстю, з такою непiдробною тривогою вдивлявся, вчувався й вживався в себе, в усi своi дивовижно банальнi й до банального дивовижнi обставини.
Кафка – письменник, створений своею бiографiею. Якби вiн не мав такоi бiографii, то ii слiд було б вигадати. Адже «вибудував» для себе життя Хемiнгуей – вигадував його i, вигадуючи, реалiзовував: боксував, полював, ходив по морях, воював. Кафка, проте, нiколи не грав жодних ролей: важко знайти людину аж таку нехитру, людину, за всiеi своеi непослiдовностi таку послiдовну. Але на вiдмiну вiд Хемiнгуея в життi Кафки нема й на дрiбку авантюрностi: життя його належить до таких, якi прийнято iменувати «мiщанськими». Проте його життя таке лише назовнi, всерединi ж воно сповнене «пригод душi», це життя раз у раз вибухало трагедiями, що не поступаються тим, якi свого часу стрясали царствений рiд Атридiв.
Франц Кафка народився 3 липня 1883 року в Празi. Його батько, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родинi належала й невелика фабрика. Герман Кафка, син сiльского рiзника, здобув усе це сам, наполегливо долаючи злигоднi. Його дружина Юлiя походила з роду Льовi, бiльш забезпеченого й освiченого, в ньому траплялися раввiни, а один з братiв матерi Франца навiть був директором залiзниць у Мадридi.
Франц закiнчив нiмецьку гiмназiю та правничий факультет Празького унiверситету. Вiдбувши стажування в окружному судi, вiн почав служити в страховому товариствi. Але вже через рiк перейшов у напiвдержавну органiзацiю, яка страхувала виробничi травми. Нове мiсце служби виявилося й останнiм: Кафка прослужив тут чотирна-дцять рокiв i в 1922 роцi вийшов по хворобi на пенсiю. Жити йому лишилося менше двох рокiв, iх вiн провiв частково в Берлiнi, частково в санаторiях i лiкарнях. Помер 3 червня 1924 року в курортному мiстечку Кiрлiнг пiд Вiднем. Похований у Празi.
Таким е, сказати б, офiцiйний curriculum vitae, що окреслюе, однак, лише поверхневий шар життя Кафки. Все iнше й головне звершувалося в глибинi, навiть нiби десь збоку. У «Листi до батька» (1919) – в цiй вiдчайдушнiй спробi порозумiтися – син сказав, що прагнув «знайти таку професiю, яка з найбiльшою легкiстю давала би змогу, не надто вражаючи самолюбство, виявляти байдужiсть. Отож найбiльше пiдходила юриспруденцiя». Іншими словами, йому придалась би лише така служба, котра не дуже заважала б лiтературним заняттям. Адже вони й тiльки вони визначали, спрямовували все його життя, були його альфою й омегою, чимось бiльшим, нiж мета чи навiть мiсiя. Вiн писав у 1914 роцi Фелiцii Бауер: «У мене немае iнтересу до лiтератури, лiтература – це я сам, це моя плоть i кров, i бути iншим я не можу».
Його письменництво почалося на зламi столiть (перший з рукописiв, що зберiгся, «Опис однiеi боротьби», датують 1904 роком) i обiрвалося смертю: за день до неi вiн ще виправляв верстку «Голодомайстра». Були, проте, й перерви: найтривалiша – мiж 1917 i 1920 роками. Але зумовлювалися вони тiльки цiлковитою фiзичною нездатнiстю взяти до рук перо. Коли ж мiг, Кафка працював з рiдкiсною, незламною затятiстю.
Служба влаштовувала його ще й тим, що тривала тiльки до обiду. Повернувшись додому, вiн кiлька годин спав (вiрнiше, намагався спати, бо страждав на безсоння й хворобливо реагував на найменший шерех); коли ж дiм стишувався, сiдав до письмового столу й, долаючи головний бiль, нудоту, задуху, списував папiр цiлiсiнькими ночами. Кафку можна було б вважати графоманом, якби з-пiд його пера не виходила найдосконалiша проза i якби вiн сам нею не був так незадоволений. Про своi твори вiн висловлювався здебiльшого нищiвно: «Я цiную лише хвилини, коли вони писалися», – повiдомляв вiн Макса Брода, вiдомого лiтератора й, мабуть, найближчого свого приятеля.
Кафка писав про себе й для себе. Але чи спроможна така «езотерична» творчiсть пробудити бодай найменший iнтерес в iнших людей? Колись це питання ставилося багатьма. Австрiйський письменник Франц Верфель, хоча й приятелював з Кафкою, однак твердив: «За межами Тетчен-Боденбаха Кафку вже нiхто не зможе зрозумiти», – тобто надто вiн вузький, локальний. Верфель пророком не став…
«Кафка не любив теорiй, – свiдчив Брод. – Вiн говорив образами, тому що мислив образами. Образна мова була для нього найприроднiшою. Навiть у так званому щоденному спiлкуваннi». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у свiт. Потiм менi запихнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, зав’язали хусткою очi. Кiлька разiв мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокiй, а потiм стали глибоко встромляти в мене щось гостре…» – це запис вiд 3 серпня 1917 року. Ясна рiч, з Кафкою нiчого подiбного нiколи не траплялося. Перед нами – чиста метафора його душевного стану. Але духовне замiщено чуттевим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, – читаемо в щоденнику вiд 21 липня 1913 року. – Воно пройняте почуттям. Все, навiть украй не визначене, сприймаеться як думка». Це i е його метод, що втiлюеться в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.
Романна плоть, звичайно, завжди складнiша, багатозначнiша, iй бiльше притаманна невизначенiсть. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовiша як приклад: ii метафорику легше розпiзнати. Мало не кожне його оповiдання (тим бiльше малий фрагмент) – це метафора, яка персонiфiкуе внутрiшне життя предмета: i зелений безногий дракон, що заповзае в кiмнату, i меч, що стримить у спинi людини, котра налаштувалась на прогулянку, i бар’ер театральноi ложi, що виявився довготелесим худющим чоловiком… Це – як сон, де все також незрозумiле, алогiчне й водночас – незаперечне, безсумнiвне, начебто само собою зрозумiле.
Кафка рiдко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у свiт «Перетворення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед iлюстрацiй до книжки не було зображення Замзи у виглядi багатонiжки. I вимога ця надiйнiше за всi iншi докази свiдчить, що багатонiжка – метафора й саме тому ii й не можна малювати. Адже це – образ невиправного людського вiдчуження. I невиправнiсть опредмечуеться лише тим, що людина, перевтiлена на щось нелюдське, полишена у своему попередньому середовищi. Вона i вже багатонiжка, й ще людина. Виникае трагiкомiчна «перевернутiсть» його вiдносин зi службою та родиною. Однак тiльки це й вписуе «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповiдання, перешкоджае його зiсковзуванню в ходячу алегорiю, нарештi, надае всьому, що тут вiдбуваеться, дивовижноi послiдовностi. Адже навiть коли не повiрити в можливiсть такого перевтiлення, а лише прийняти його як «умову гри», i ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатонiжкою, то все вiдбувалось би так, як в оповiданнi, i що це зовсiм не гра, а сама дiйснiсть, химерно змiщена.
Тут усе змiщуеться за тими ж приблизно законами, що й увi снi. Що надае нашим снам фантастичностi? Як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбуваеться, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, iхня непоеднуванiсть. Це по-перше. А по-друге – незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена iхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджае сприймати iх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.
Як особистiсть Кафка був незбутньо нещасливим, але як письменниковi йому «пощастило»: можна навiть сказати, що йому «щастило» тим бiльше, чим тiснiше налягали на нього нещастя.
Кафка, що вмiв дивуватися, зiткнувся з дiйснiстю дивовижною, при всiй своiй буденностi – навiть фантастичною. То була занепадаюча на його очах Австро-Угорська монархiя – свого роду кунсткамера, де збереглися всi соцiальнi раритети минулого, зiбралися всi болячки i деформацii людськоi iсторii. Але й цього замало: доля пiдготувала йому, такому, який вiн був, спецiальну роль iзгоя, коли зробила евреем, оселила у Празi, та ще й в родинi галантерейника, який вибився в люди. «Як еврей, – писав один з нiмецьких його бiографiв, – вiн не був своiм у християнському свiтi. Як iндиферентний еврей – бо ж таким Кафка був на початку – вiн не був своiм i серед евреiв. Як людина, що говорила по-нiмецькому, вiн не був своiм серед чехiв. Як еврей, що говорив по-нiмецькому, вiн не був своiм серед нiмцiв. Як богемець вiн не був цiлком австрiйцем. Як службовець при страхуваннi робiтникiв вiн не цiлком належав до буржуазii. Та й на службi вiн не був увесь, бо вiдчував себе письменником. Та й письменником вiн не був, бо вiддавав усi сили сiм’i. Але «я живу у своiй сiм’i бiльш чужим, нiж найчужiший» (остання фраза запозичена автором з листа Кафки до батька Фелiцii).
Дiйсно, Кафка i в родинi був майже таким же чужим, як i в мiстi, краiнi, добi. Мав трьох сестер, та тiльки наймолодша Оттла його любила, але, як i всi, не розумiла. Та й нiхто його не розумiв, навiть мати, хоча й по-своему любила сина. Найскладнiше й найбезнадiйнiше складалися взаемини Франца з батьком. Та обставина, що Герман Кафка самотужки, без чиеi б то не було допомоги, вибився в люди, до краю зiпсувала йому характер; упертий, самозакоханий, нетерпимий, властолюбний, вiн постiйно похвалявся своiми життевими успiхами й дорiкав дiтям, що вони не зазнали злигоднiв, зростали на всьому готовому. Синовi призначив стати продовжувачем свого дiла й нiяк не мiг утямити, що син – iнакший, що iнтереси, вiрування, цiлi в нього iншi. Батько тиснув, син, як тiльки мiг, чинив опiр. Оскiльки ж належали вони до рiзних вагових категорiй («я – худий, слабкий, вузькогрудий, – писав Кафка-молодший у листi, якого мати так i не передала батьковi. – Ти – сильний, великий, з широкими плечима»), батькiв тиск скалiчив сина. «Я втратив вiру в себе, натомiсть набув безмежне почуття провини», – сумно констатував вiн у тому ж листi. І повiдомляв Фелiцii: «Я й батько ненавидимо один одного…» Але то була особлива ненависть, яка межувала з поклонiнням: «Якби свiт складався лише з Тебе й мене, – а таке уявлення менi було дуже близьке, – тодi чистота свiту завершилася б на Тобi, а з мене, за Твоею думкою, почався би бруд…» Батько для сина – з тих «вищих iнстанцiй», з якими кожен приречений рахуватися, незалежно вiд того, данi вони йому на благо чи на погибель. І звiдси нiби самi собою простягаються нитки до всiеi чиновноi iерархii з роману «Процес»…
Жiнок у життi Кафки було зовсiм небагато, легко на пальцях порахувати: три-чотири випадковi зв’язки, вже згадувана Фелiцiя Бауер, Грета Блох, Юлiя Вохрицек, Мiлена Єсенська й, нарештi, Дора Дiмант (або Дiамант) – супутниця останнiх мiсяцiв кафкового життя. З кожною (за винятком лише Грети) Кафка мав намiр взяти шлюб (з Фелiцiею навiть двiчi), i якщо з Дорою до заручин не дiйшло, то тiльки тому, що ii батько, правовiрний схiдноевропейський еврей, звернувся за порадою до раввiна, а той без вагань прорiк: «Нi!» Судячи з усього, Кафка був натурою пристрасною, i – як свiдчить Макс Брод – «жiнки завжди до нього горнулися». А проте в його щоденнику е такий запис: «Коiтус – як покарання за щастя бути разом. Жити по змозi аскетично, аскетичнiше, нiж неодружений, – це едина можливiсть для мене зносити шлюб». Хiба з цього не випливае, що шлюб (а вiдтак i жiнка) для Кафки щось зовсiм iнакше, нiж для iнших людей, – не тiльки щось бiльше, а й взагалi таке, що тяжiе до «iдеальних», ледь не релiгiйних сфер, щось на зразок неухильноi для виконання обiтницi. Вiн писав батьковi: «Одружитися, створити сiм’ю, прийняти всiх народжених дiтей, зберегти iх у цьому несталому свiтi й навiть повести вперед, – це, на мое переконання, найбiльше благо, яке дано людинi». Але в «Листi до батька» звучить i таке: «Я зовсiм не передбачав, чи можливий шлюб i що вiн означатиме для мене; це найбiльше жахiття мого життя зринуло на мене майже зовсiм несподiвано».
Слiд гадати, спочатку ним рухало бажання емансипуватися вiд батька, позбутись його влади, стати незалежним. Але – так уже Кафка був влаштований – на це трохи прагматичне бажання одразу наклалися й прагнення «iдеальнi», «релiгiйнi». Й тодi сталося непередбачуване: обов’язок людський (або краще сказати «гуманiстичний»?) зiткнувся з обов’язком письменницьким. Сумiститися одне з одним рiшуче не бажало.
Суперечнiсть мiж творчiстю й службою – ось ще одна нерозв’язна проблема, буцiмто навмисне Кафкою вигадана, так вона ускладнювала йому життя.
Здавалось би, усе ясно: вiн обрав професiю i знайшов мiсце роботи, яке його мiнiмально обтяжувало, тому що письменник, «якщо хоче уникнути божевiлля, взагалi не мае права вiддалятися од письмового столу». І коли батько вимагав його участi в справах родинноi фабрики, це кидало Кафку в такий розпач, що йому спадало на думку самогубство.
Але ясностi нема: щоденна шестигодинна служба – перешкода незрiвнянно бiльша, нiж перiодичнi вiдвiдини фабрики. Тим не менше Кафка одного разу заперечив Фелiцii, що навряд чи коли зможе залишити службу. Зрозумiло, служба давала йому деяку – принаймнi фiнансову – незалежнiсть од батька. Але цим нiяк не пояснюеться, чому, тяжко занедужавши, Кафка погодився на вiдпустку з половинним окладом, але на пенсiю, що забезпечила б його не гiрше, виходити не хотiв. Очевидно, ще щось утримувало його в конторi.
Чотирнадцятого грудня 1911 року в щоденнику промайнула думка, що йому не хотiлося б «вивiльнити весь свiй час для лiтератури». Рiч у тiм, що Кафка не бажав стати письменником професiйним. Як митцю це йому б нiчого не дало («…навiть коли я не пишу, то залишаюсь письменником», – зiзнався вiн якось Бродовi), але це могло позбавити права власностi на те, що виходило з-пiд його пера. Вiн прагнув володiти своiми творiннями неподiльно: адже писав вiн тiльки про себе й для себе! І не покинув служби, можливо, тому, що не тiльки «складався з лiтератури», а був також прив’язаний i до життя…
Якщо навiть вважати, що логiка, за якою Кафка, кленучи службу, ii не кидав, бiльш-менш з’ясована, то цього нiяк не сказати про його ставлення до власноi творчостi. З одного боку, творчiсть для нього – все, а з другого – нiщо. Кафка-письменник до себе був нещадний, що пiдтверджуеться не тiльки його останньою волею спалити пiсля смертi всi рукописи, а й, власне, усiм його творчим життям. Три незавершених романи Кафки стали приступнi читачам уже пiсля його смертi: «Процес» – в 1925 роцi, «Замок» – в 1926-му, «Америка» – в 1927-му. Нинi спадщина письменника (здаеться, вже повнiстю зiбрана) складае десять грубих томiв: крiм романiв, новел, притч, афоризмiв, начеркiв, сюди входять «Щоденники» 1910–1923, «Листи 1902–1924», «Листи до Мiлени» (iхнiй адресат – подруга Кафки, чеський лiтератор i перекладачка М. Єсенська), «Листи до Фелiцii» (iх основнi адресати – наречена Кафки Ф. Бауер та ii приятелька Грета Блох), «Листи до Оттли та родини» (адресати – улюблена сестра й батьки). Те, що сам автор вважав за можливе обнародувати, становить чи не шосту частину його спадщини. Вiн передав видавцям (та й то здебiльшого неохоче, пiд тиском) лише сорок одне оповiдання та уривки. Є серед них речi бiльшi – такi, як «Перетворення», «У виправнiй колонii», але е й зовсiм крихiтнi на зразок «Нового адвоката» чи «Імператорського послання». По-своему кожна з них чудова. Але вони не принесли б автору тiеi слави, на яку вiн заслуговуе i яку, врештi-решт, здобув, тому що справжнiй Кафка – це вiн увесь, з його незавершеними (а можливо, й незавершуваними) романами, з його щоденниками й листами, з усiма розхристаними фрагментами. Тiльки таким його можна хоч би якось осягти i хоч якось оцiнити. Адже його творчiсть – не що iнше, як колосальний, вiдчайдушний i генiальний фрагмент, сколок iз фрагментарного буття людства. Вiдмовляючись друкуватися, Кафка, безперечно, себе обдiляв… Проте i в цьому можна побачити все той же страх перед професiоналiзацiею: передаючи рукописи до друку, вiн не тiльки нiби втрачав на них право, але й у буквальному розумiннi «випускав у свiт», чим прирiкав на самостiйне, вiд нього вже не залежне, iснування.
Важче зрозумiти його там, де вiн починае взагалi заперечувати себе як митця. Жоден справжнiй письменник не бувае своiми творами цiлковито задоволений: милуватися собою – привiлей графоманiв або людей не вельми розумних, хоч i не позбавлених здiбностей (що незрiдка серед лiтераторiв трапляеться). Але в Кафки самозаперечення переходило всi межi. Здавалось би, в такому разi належало покинути письменництво. Але вiн не кидав, не мiг кинути – писав i постiйно ганив написане. Про «Перетворення» сказав Фелiцii, що це «мерзенне оповiдання», а вiдсилаючи Бродовi в груднi 1917 року деякi своi манускрипти, додав: «Роман я не надсилаю. Навiщо ворушити старе? Тiльки тому, що я його досi не спалив?»
А водночас ота всiляко ним паплюжена творчiсть нi для кого не мала такого колосального значення, як для нього самого. «Усе, що не належить до лiтератури, наводить на мене нудьгу, викликае ненависть…» Коли подiбна антиномiя може бути взагалi якось пояснена, то лише тим, що Кафка-художник ставив до себе явно завищенi, нездiйсненнi, можна б сказати, надлюдськi вимоги: «…щасливий я був би тiльки тодi, коли змiг би привести свiт до чистоти, правди, непохитностi». Недосконалостi свiтопорядку вiн хотiв протиставити бездоганнiсть своеi творчостi. Навряд чи вiн сподiвався в такий спосiб виправити свiт – швидше тiльки довести (й не свiтовi, а собi самому), що довершенiсть усе ж таки можлива. Отож у нього, зрештою, була не так естетична, як етична мета, а це означало, за його поняттям, – недосяжна. Тому я й сказав, що вiн ставив до себе вимоги надлюдськi. Талант менший був би цим, можливо, зруйнований. Кафка заплатив прокляттям довiчноi невдоволеностi собою. А щодо мистецтва слова, то пiд дiею високого тиску й високих температур воно лише виграло, перетворившись на незнищенний дiамант.
* * *
«…Поза сумнiвом, – так починае свою промову перед слiдчим герой роману «Процес» Йозеф К., – за всiм судочинством, тобто в моему випадку за цим арештом i за сьогоднiшнiм розглядом, стоiть величезна органiзацiя. Органiзацiя, яка мае напохватi не тiльки продажних стражiв, нетямущих iнспекторiв i слiдчих, яким притаманна в кращому разi похвальна скромнiсть; до неi входять також i суддi високого й найвищого рангу з незлiченним, неминучим у таких випадках штатом служникiв, писарiв, жандармiв та iнших помiчникiв, а може бути, навiть i катiв, – я цього слова не боюсь. А в чому сенс цiеi величезноi органiзацii, панове? Щоб арештовувати невинних людей й затiвати супроти них безглуздий i переважно – як, наприклад, у моему випадку – безрезультатний процес».
Навряд чи хто, прочитавши цi рядки, засумнiваеться в тому, що перед ним твiр гостроi соцiально-критичноi спрямованостi. Але, взятий у цiлому, цей роман не змiцнить такого враження, а швидше його похитне. Чому суд, що веде справу Йозефа К., такий таемничо неофiцiйний? Чому вiн, такий всесильний, тулиться на горищах старих будинкiв, у тiснявi й задусi, поряд iз розвiшаною бiлизною? Проте й це можна ще якось пояснити загальною iнакомовнiстю твору.
Але як бути з тими його епiзодами, мiсцем дii яких е пансiон панi Грубах? Ясна рiч, там Йозеф К. мешкав, саме там уранцi був захоплений раптовим арештом, позбавлений снiданку, допитаний у кiмнатi вiдсутньоi сусiдки, фрейлейн Бюрстнер, i нiби вiдпущений на свободу. Але й пiсля цього пансiон та його пожильцi, фрейлейн Бюрстнер i фрейлейн Монтаг, вiдiграватимуть непропорцiйно велику роль у долi Йозефа К. Особливо фрейлейн Бюрстнер: вона несподiвано з’являеться й у фiналi. Кати (як i всi тут, неофiцiйнi) ведуть Йозефа К. через вечiрне мiсто до занедбаноi каменярнi, щоби там зарiзати. Раптом вiн помiчае фрейлейн Бюрстнер або дiвчину, схожу на неi. Кати «дали йому можливiсть скерувати iхнi кроки, i вiн скерував iх у той же бiк, куди йшла перед ним фрейлейн Бюрстнер, але не тому, що хотiв ii наздогнати, не тому, що хотiв бачити ii якомога довше, а лише для того, щоб не забути те провiщення, яке вiн у нiй побачив».
Ясно, що фрейлейн Бюрстнер в цьому романi не з хористок, – у неi сольна партiя. Але яка? Вiдповiдь слiд шукати в особистому життi автора. Дванадцятого липня 1914 року Кафка розiрвав заручини з Фелiцiею Бауер, а в першiй половинi серпня засiв за «Процес». Збiг не випадковий: роман – це продукт розриву з Фелiцiею, його лiтературне перетлумачення. Сам образ суду навiяний тим, що вiдбувалося 12 липня в Берлiнi. В готелi «Асканiшер Гоф» зiбралися наречений, наречена, iхнi родичi й друзi. Й запис у щоденнику вiд 23 липня, який вiдтворюе подii того дня, починаеться словами: «Засiдання суду в готелi». Фрейлейн Бюрстнер – i е Фелiцiя Бауер (невипадково ii в рукопису роману, як правило, позначають iнiцiали Ф.Б.), фрейлейн Монтаг – ii подруга Грета Блох, яка активно звинувачувала Кафку на тому судилищi, але й сама перебувала з ним у близьких стосунках (вона згодом твердила, що народила вiд нього дитину).
У своiй книжцi «Другий процес. Листи Кафки до Фелiцii» Елiас Канеттi (також письменник, а ще й лауреат Нобелiвськоi премii) поклав собi за мету показати, як функцiонувала кафкiанська метода «принаджування» всесвiту до власного письмового столу. Думка Канеттi полягала в тому, що роман, коли поглянути на нього крiзь призму приватного життя автора, нiчого в собi не мiстить, окрiм сумлiнного звiту про хворобливi стосунки мiж ним i його нареченою Фелiцiею Бауер: «Двi вирiшальнi подii в життi Кафки, якi вiн, як це йому взагалi було властиво, хотiв би вважати за суто особистi, розiгрувалися в обстановцi нестерпноi гласностi: офiцiйнi заручини на квартирi сiмейства Бауер 1 червня i шiсть тижнiв по тому, 12 липня 1914 року, «судовий процес» у берлинському готелi «Асканiшер Гоф», який завершився розривом. Легко показати, що емоцiйний змiст обох подiй увiйшов у «Процес», робота над яким почалася вже у серпнi. Заручини в першому роздiлi перевтiлилися в арешт, а «суд» обернувся стратою в останньому».
Отже, матерiал болiсно-iнтимний, що, за уявленням Кафки-людини, мав би бути старанно прихований, а згiдно з його заповiтом – навiть спалений, дав, тим не менш, життя одному з найзначнiших екзистенцiйних романiв XX столiття. І це так дивовижно почате життя виявилося настiльки химерним, що «Процес» почали перетлумачувати як щось соцiальне, майже полiтичне.
Дiя в романi розгортаеться у Празi, хоча мiсто й не назване. Там у справi Йозефа К., прокуриста великого банку, веде слiдство якийсь неофiцiйний, але всесильний суд: його установи розмiщенi на горищах усiх будинкiв. Герою, який не знае за собою нiяких грiхiв, здаеться, що варто лише зробити вигляд, наче нiчого не сталося, i все само собою уладнаеться, неясна загроза розвiеться. Адже говорить йому священник, з котрим вiн стрiвся в соборi нiби цiлком випадково: «Суду нiчого вiд тебе не потрiбно. Суд приймае тебе, коли ти приходиш, i вiдпускае, коли ти йдеш». Проте з часом тихий плин процесу дедалi бiльше затягае Йозефа К. І саме тому, що розслiдування ведеться у глибокiй потаемностi, що все неясно, непевно, хистко, наче й зовсiм нереально, грунтуеться на чутках, на припущеннях. Герой не ховаеться вiд долi, вiн кидае iй виклик i, борючись з нею, дедалi бiльше заплутуеться в павутиннi процесу. В його опорi е чимало трагiчноi гiдностi: якомусь комерсанту Блоку, що плазуе перед адвокатами i судовцями, вдаеться розтягти розгляд своеi справи аж на п’ять рокiв, а в Йозефа К. страшний кiнець настае швидко, бо вiн по-своему вiдмовляеться прийняти несправедливий закон. На Заходi часом схильнi зводити проблематику цього роману до суду людини над собою. Але кафкiвський текст, здаеться, не дае для цього вагомих пiдстав.
Суд, так схарактеризований, – дещо цiлком об’ективне; це водночас i та ворожа соцiальна система, в якiй iснував Кафка, свiт, який автор добре знае, з яким болюче зрiсся i який мiфiзуеться за рахунок такого зрощення. Позначаеться це й на героевi. Йозеф К. – плоть вiд плотi системи, що породила цей жахливий суд. З одного боку, вiн «просто людина», переслiдувана, гнана, а з другого – високого рангу бюрократ, захищений затулком секретарiв вiд усiх несподiванок i випадковостей (арешт вiдбувся вранцi, у пансiонi, i застав героя зненацька). Іншими словами, Йозеф К. – частина ворожого йому самому буття, i це робить його «нечистим» у власних очах, викликае щоразу бiльше почуття вини. Через те вiн не може уникнути суду, хоча суд його не затримуе.
Слiд гадати, суд у Кафки – це i зовнiшнiй свiт, де навiть угадуються риси новiтнього тоталiтаризму, i вища справедливiсть, iндивiдуальний закон, що його кожен створюе для себе. Завдяки кафкiвському феномену зрощення друге значення поступово нiби бере гору. Йозеф К. починае не стiльки оглядатися, скiльки вдивлятися в себе. Тому все, що його оточуе, таке туманне, розпливчасте, химерне, метафорично-фантастичне, безпросвiтне. Адже i в собi вiн бачить лише те, що робить його спiвпричетним «усезагальному злочинству», страхiтливiй i безглуздiй органiзацii буття. І навiть як особистостi йому не лишаеться нiчого, крiм стоiцизму вiдчаю. «Завжди менi хотiлося хапати життя у двадцять рук, – думае вiн, – але далеко не завжди з похвального метою. І це було неправильно. Невже i зараз я покажу, що навiть процес, який тривав цiлий рiк, нiчого мене не навчив? Невже я так i пiду тупим i упертим? Невже про мене потiм скажуть, що на початку процесу я бажав його закiнчити, а тепер, у кiнцi, – розпочати спочатку? Нi, я не хочу, щоб так казали!» І Йозеф К. покiрливо дозволяе двом схожим на вiдставних акторiв суб’ектам заколоти себе в нiчнiй каменярнi.
Фiнал «Процесу», а також сюжети новел «У виправнiй колонii» та «Братовбивство» – ось i все (або майже все), що Кафка сказав на тему звiрств i кровопролиття. Чи не правда, надзвичайно мало для митця, що жив у катастрофiчну епоху «свiтових воен i пролетарських революцiй», та ще й налаштованого на песимiстичну хвилю. Бiльше того, в цьому дивовижному кафкiанському свiтi мов би взагалi немае примусу. Йозефа К. заарештовано й тут же вiдпущено на волю, проти нього провадиться процес, але йому не забороняеться виконувати свою роботу в банку, навiть на допити його викликають по недiлях, щоб не заважати службi. Нiби то процес, так би мовити, «факультативний».
І дивовижний цей кафкiанський свiт насамперед тим, що в ньому всi невiльники, хоча, як уже мовилося, нiхто нiкого не приневолюе. В усякому разi, вiдкрито: Йозеф К., здаеться, мiг би процес iгнорувати, але поступово все так складаеться, що «думка про процес вже не полишала його». Тут присутня ота невiдступна логiка абсурду, з тенет якоi не виплутатися. Тут усiм погано: Йозеф К. в банку мае кабiнет куди зручнiший, нiж його слiдчий, але Йозеф К. перебувае пiд слiдством; звинувачуваним нiчим дихати у канцелярiях на горищi, а в судовцiв, навпаки, голова паморочиться вiд свiжого повiтря.
Пiсля Другоi свiтовоi вiйни, коли фашизм був ще кривавою раною, а сталiнiзм – живою реальнiстю, багато хто зiставляв нового лiтературного кумира – Кафку – з фашизмом або зi сталiнiзмом. У розумiннi pro («за»), як нiмецький лiтературознавець Г. Андерс, але ще частiше в розумiннi соntra («проти»). Останнi ближчi до правди, але доконче ii всю не охоплюють. Кажу це не в докiр Кафцi. Навпаки: фашизм згинув, згинув i бiльшовизм, а явище, котре провiстив Кафка, не просто живе, а й ознак занепаду не виявляе – лише повсякчас змiнюе обличчя. Адже притаманне воно й новiй нашiй цивiлiзацii в цiлому, становить ii унiверсальну прикмету, тому що до певноi мiри е байдужим до специфiки суспiльних систем. От тiльки не знаю, як назвати цю описану Кафкою модель. Бiльше за iншi пiдiйшло б слово «тоталiтаризм», якщо тiльки взяти його в значеннi розширювальному.
Кафка глибоко заглянув у природу зiткнень мiж iндивiдом i такою, «тоталiтарною», владою, а вiдтак i осягнув iхню новiтню особливiсть. Бiльш того, йому вiдкрилося, що алогiзм закладено у фундамент будь-якоi влади, що вiн у тому чи iншому виглядi притаманний усiм суспiльним системам. Вiдчуження особистостi – iх неминучий побiчний продукт, який вона, однак, «утилiзуе», з успiхом використовуючи як iнструмент насильства. Живучи в Австро-Угорщинi, спостерiгаючи ii розпад, Кафка зрозумiв механiзм анонiмного, всюдисущого, але майже невловного насильства i – що, мабуть, не менш важливо – сам виявився чимось на зразок його пiддослiдного кроля. Ось це й зробило його великим експертом не лише з питань влади, а й з питань вiдчуження.
На зламi столiть кожен австрiйський письменник був оточений iдеею держави, нiби замковою стiною. Куди б вiн не йшов, наштовхувався на неi – на свою дивну iмперiю, яка то вимагала якогось «давньоримського» собi служiння, захисту, то напрошувалася на огуду, осмiяння чи знизування плечима. Автори з iнших краiн мали нацiональнi проблеми, австрiйцi – тiльки проблеми iмперськi. Хоч би про що вони писали, бодай помiж рядкiв проглядала потреба обгрунтувати або право габсбурзького свiту на iснування, або неминучiсть його кiнця. І змiст пiдказував форму.
Скажуть, у Кафки вона саме й вiдiрвалася вiд змiсту, набула подоби тих шат XVI столiття, в якi Дюрер одягав апостолiв. Та придивiться уважнiше. Музiль зазначив про свою Каканiю, що «кожен був там негативно вiльним», зазначив нiби мiж iншим. Однак мiркування це засадниче, вiдтак мае право стати ледь не домiнантою кафкiвського романного свiту. Кафка не мiг запозичити цю думку в Музiля хоча б тому, що твiр «Людина без властивостей» тодi ще не був написаний. Просто обидва спостерiгали ту ж саму габсбурзську дiйснiсть.
У ситуацii Йозефа К. найбiльше впадае в око й водночас е найбiльш дивовижним те, що вiн сам «негативно вiльний». Влада примушуе його не брутально, без насильства, у м’яких рукавичках, вiдступаючи, коли вiн стае непохитним, i утверджуючи себе, коли вдаеться заскочити його зненацька. Вона бере Йозефа К. собi в союзники, навiть у виконавцi наказiв, використовуе проти нього його облудну й загрозливу свободу, той вакуум, що довкола нього утворюеться, ту самотнiсть, яка робить його безпорадним i беззахисним.
Невсипуща, розгалужена, всепроникна дiяльнiсть судових iнстанцiй у «Процесi», дiяльнiсть, котра на третину – звичка, на третину – потурання, на третину – хитрiсть, позбавляе все навкруги смислу i тим дужче нагадуе функцiонування бюрократичного апарату староi Австро-Угорщини.
Імперiя розлазилася по всiх швах, i подовжити ii iснування «у борг» спроможнi були методи, лише iй самiй адекватнi. Не тiльки свiдомо охороннi, а й такi, що складалися довiльно, спонтанно, всупереч глуздовi. У хiд iшло все: стареча немiч владних структур i iхнiй колосальний управлiнський досвiд, традицiйний, неповороткий фаталiзм i постiйно оновлювана полiцейська чiпкiсть, уроджений консерватизм i набута, вимушена терпимiсть, своi й чужi помилки, свое й чуже безсилля, навiть корупцiя, навiть глупота. І виникала видимiсть рiвноваги, ще не осягнутоi мудростi, ще не розгаданоi передбачливостi. Той свiт новiтнього захiдного «плюралiзму», що за часiв Кафки тiльки утверджувався i в якому тотально вiдчужений, «негативно вiльний» iндивiд б’еться «головою об стiну камери без вiкон i дверей», якщо й не е прямим продовженням Дунайськоi монархii, то принаймнi спiввiдноситься з нею. Габсбурзька бюрократiя – провiсник всезагальноi формалiзацii суспiльства XX столiття. Тому вона для Кафки, як i для Музiля, – модель, хоча й використовувана, мабуть-таки, несвiдомо.
Деякi «темнi мiсця» й чимало абсурдiв з кафкiвських романiв свiтлiшають, коли поглянути на них пiд таким кутом зору.
Священик у соборi розповiдае Йозефу К. притчу про людину бiля Брами Закону. Ось ii сюжет. Приходить селянин i просить сторожа пустити його. Однак той говорить, що зараз пройти не можна. І селянин чекае, про всяк випадок надiляючи сторожа дрiбними подарунками, а сторож, щоб не кривдити його й не позбавляти надii, хабарi бере. Селянин чекае все життя. І коли надходить час його смертi, вiн питае, чому, власне, за цi довгi роки нiхто iнший не спробував наблизитися до Закону. І сторож вiдповiдае: «Нiкому сюди ходу немае, ця брама була призначена для тебе одного. Тепер пiду й замкну ii». Священик знайомить Йозефа К. iз численними тлумаченнями притчi. Йозеф К. i сам пробуе вправлятися в цьому мистецтвi. Іще бiльше спроб робили iнтерпретатори Кафки. Є величезна критична лiтература з цього питання. Не маю намiру додавати до сонму невиразних тлумачень iще одне. Хотiлося б лише зазначити, що позицiя селянина – це своерiдне уособлення «негативноi свободи».
У романi Кафки образ держави нiби зрiзаний рамою картини: вершина iерархiчноi пiрамiди лишилася за нею. Великим планом дано другий рiвень – той, на якому влада зiштовхуеться з людиною. Парадоксальнi кафкiвськi ситуацii зростають на конкретному австрiй-ському грунтi внаслiдок зiткнення з особливостями саме габсбурзькоi влади, – столiттями непорушна, а наприкiнцi майже непримiтна, вона всепроникна у своему всепридушеннi, всепригнiченнi. Кафка помiтив тотальне зрощення офiцiйного й приватного, тотальне закрiпачення iндивiда саме через приватну сферу, тобто закрiпачення опосередковане, не вiдверто насильницьке.
Втiм, пiдемо далi. Демократiя з терпимiстю нинi виросли в цiнi аж нiяк не внаслiдок повсюдного поширення того гуманiзму, який володiв европейськими умами з часiв Вiдродження i до кiнця ХІХ столiття. Цiну на них пiдняли мiркування прагматичнi. Атомну бомбу люди створювали, аби ii пiдiрвати, вибуху термоядерноi бомби злякалися через ii надмiрну убивчу силу, здатну знищити все живе. Так спочатку думали, але потiм виявилося, що термоядерний вибух взагалi не потрiбен, що взаемний страх уже бiльш нiж пiвстолiття береже людство краще за будь-якого ангела-охоронця. Диявольська зброя, здатна з примхи кожного маньяка вiдправити свiт у пекло, цей самий свiт i охороняе! Мабуть, за всю iсторiю людства нiкому не наснився сюжет бiльш абсурдний. Хай не кожному дано зрозумiти, що вiн заручник безумства, та не вiдчувати цього вiн просто не може. І звертаеться до Кафки, бо Кафка ще й великий експерт з питань абсурду.
З феноменом влади пов’язана i новела «Вирок». Хоча героя звуть Георг Бендеман i займаеться вiн комерцiею, це розповiдь про власнi трагедii й глухi кути: ворожнеча з батьком, заручини i пов’язанi з ними надii (не випадково автор присвятив «Вирок» Фелiцii Бауер) i той раптовий, насильницький кiнець, який, очевидячки, постiйно був присутнiй у пiдсвiдомостi Кафки.
Немiчний, неначе несподiвано здитинiлий батько присуджуе Георга до смертi, i той, не роздумуючи, кидаеться з мосту в рiчку. Вiн покараний за те, що вирiшив одружитися i тим позбавити главу сiм’i патрiарших прав. Але е у батькiвського присуду i мотив дещо несподiваний: старий стае на бiк синового петербурзького друга, людини непрактичноi, в життi i в дiлах нещасливоi. Саме вiн втiлюе тут духовну iпостась Кафки, його письменство. Георг же, навпаки, – iдеал бюргерського сина, той Франц Кафка, про якого мрiяв його власний батько. І в цьому поворотi, в цьому зламi – увесь Кафка-творець, його нескiнченнi вагання, вся його в собi невпевненiсть.
У новелi «Перетворення» Кафка звертаеться нiбито до iнших проблем: перевтiленням комiвояжера Замзи в комаху. «Замок» i «Вирок» сповненi подiй дивних, але нiчого надприроднього там не вiдбувалося. Тут воно з’явилося. Правда, лише як засновок, бо далi все розвиваеться строго логiчно, цiлком природно. Якщо пропустити, що Замза мiг стати величезною багатонiжкою, то доведеться визнати, що i поводив би вiн себе вiдповiдно, й iншi ставилися б до нього так само.
І все ж новела чимось Кафку мучила. Не маючи сил ii позбутися, вiн повертався до неi в щоденниках, листах, розмовах зi знайомими… «…Тепер так багато пишуть про тварин, – пояснював вiн молодику на iм’я Густав Яноух, що деякий час ходив за ним слiдом i записував його думки. – Це – вияв туги за вiльним, природним життям. Але життя, природне для людини, – це життя людське».
Отже, Замза засуджений: перетворившись на комаху, вiн, мовляв, зрадив батька i сестру, для якоi був единою опорою. Але чому тодi багатонiжка-Грегор у той доленосний ранок турбувався лише про те, щоб заспокоiти схвильоване сiмейство, виправдатися перед паном управителем i встигнути на поiзд? Навпаки, як закiнченi егоiсти поводять себе його близькi, особливо батько. Отож, мабуть, не слiд вiдкидати i тлумачення, яке пропонуе Х. Мюллер: «Перевтiлення вiдкривае його (Замзи. – Д. З.) потаемнi бажання. Вiн хоче скинути соцiальнi пута i повертае проти поневолюючоi його влади – влади роботодавця i влади батька». За Мюллером, виходить, що перевтiлення у комаху – не так зрада людського обов’язку, як спроба опору знелюдненню з боку суспiльства.
Слiд гадати, те, що трапилось iз Грегором Замзою, не виключае жодного з цих смислiв. Перед нами метафора, широка й багатозначна, що уможливлюе рiзнi тлумачення. Серед них i таке: перетворивши слухняного сина i старанного службовця на багатонiжку, проте залишивши його в сiмейному колi, Кафка створив виразний образ людського вiдчуження, трагiчноi й безвихiдноi самотностi. Для автора мiж новелами «Вирок», «У виправнiй колонii» i «Перетворення» iснував якийсь зв’язок, недаремно вiн об’еднав цi новели в цикл за назвою «Покари».
Свого часу Густав Яноух – такий собi молодий чоловiк, син одного з Кафкових колег по роботi, видав книжку пiд назвою «Розмови з Кафкою» (1951). Існуе думка, нiби це – пiдробка. Менi важко погодитися з цим, i аргумент мiй простий: Яноух не був генiем, а в його книжцi трапляються спостереження генiальнi, – отже, принаймнi вони мусять належати Кафцi. Є серед них i таке (стосуеться воно малюнка вiдомого нiмецького графiка Георга Гросса): «Товстун у цилiндрi сидить у бiднякiв на шиi. Це вiрно. Але товстун уособлюе капiталiзм, i це вже не зовсiм вiрно. Товстун пануе над бiдняком у межах певноi системи. Але вiн не е сама система. Вiн навiть не володар ii. Навпаки, товстун так само носить кайдани, якi не показано. Зображення неповне. Тим-то воно й невдале. Капiталiзм – система залежностей, що йдуть iзсередини назовнi, зокола в середину, зверху додолу й знизу вгору. Все залежне, все скуте. Капiталiзм – стан свiту й душi…»
Як бачимо, Кафка, вiдсунувши вбiк «товстуна в цилiндрi», ототожнив капiталiзм iз сучасною цивiлiзацiею, ба навiть нiби з його постiндустрiальною стадiею, про яку ще не мiг мати уявлення. Що впало йому в вiчi? Влада як така не зникае, бiльше того – змiцнюеться («все залежне, все скуте»), зникають, наче в туманi розчиняються, iндивiдуальнi ii носii. Настае ера багатоступеневоi безвiдповiдальностi. «…Кнопка, на яку натискають, – писав у романi «Людина без властивостей» Роберт Музiль, – завжди бiла й гарна, а що там вiдбуваеться на другому кiнцi дроту, стосуеться iнших людей, якi на жодну кнопку не тиснули».
Музiль був холодним аналiтиком з математичним складом розуму, а Кафка жив в царствi образних iнакомовлень. «Керiвники iснували споконвiку, – читаемо в його оповiданнi „Як будувалася Китайська стiна“, – i тут нi до чого пiвнiчнi народи, яким примарилося, наче то iхня провина, i нi до чого достойний iмператор, який уявив собi, нiбито вiн наказав побудувати стiну». Але й Музiль, i Кафка б’ють в одну точку. І iм’я iй – деперсоналiзацiя влади, а тим самим i розмивання всiх ii меж.
Середньовiчнi правителi вказували пiдданим, яку кiлькiсть поверхiв належиться мати в будинку, навiть число вiкон на поверсi, але у особисте, внутрiшне життя мешканцiв не втручалися. Принаймнi порiвняно iз володарями сучасними – тими, яких мав на увазi Орвелл у своiй антиутопii «1984». У часи Кафки диктатури XX столiття ще не вибуяли. Але перед його очима стояли диктатори вiку минулого, особливо перший з них – Наполеон. Його iм’я подибуемо в листах i щоденниках, а Яноуху вiн сказав про iмператора французiв таке: «У кiнцi будь-якого революцiйного процесу з’являеться який-небудь Наполеон Бонапарт… Чим ширше розливаеться повiнь, тим мiлкiшою й каламутнiшою стае вода. Революцiя випаровуеться, i залишаеться тiльки намул новоi бюрократii. Кайдани змученого людства зроблено з канцелярського паперу».
За доби панування комунiстичноi iдеологii письменника Кафку тривалий час (хоча був уже знаменитий i уславлений в усьому свiтi) у нас не друкували i навiть майже не згадували. Саме тому, що вважали художником асоцiальним i аполiтичним. А в 90-i роки, коли його почав друкувати навiть московський «Полiтвидав», iнтерпретатори здiйснили миттевий «оверштаг» i вiдповiдно до принципiв, що вже ввiйшли у плоть i кров, оголосили письменника соцiальним критиком. У цьому була, на жаль, своя логiка. Адже усiх нас довгими десятилiттями переконували, що вартий визнання лише той письменник, який змальовуе не стiльки людину, скiльки суспiльнi вiдносини, схвалюючи «прогресивнi» i викриваючи «реакцiйнi». Деякi нашi лiтератори не задовольнилися тим, що оголосили кафкiвську новелу «У виправний колонii» антифашистською, – вони угледiли у перепохованнi Старого коменданта неначебто пророчий натяк на спочилого в бозi Сталiна. Кафка ж прагнув – мабуть, неусвiдомлено, iнтуiтивно-спонтанно – з’еднати мiж собою найдрiбнiше й приватне (людську долю) з найбiльшим, усеохопним – з Буттям, з Існуванням, iх абсурднiстю та iх непозбутнiстю. Кафкiвський Наполеон по-своему спiввiднесений з атмосферою «Процесу» й «Замку». І все ж, мовлячи у другому з цих романiв про владу канцелярii Кламма не стiльки над службою, скiльки над спочивальнею героя, Кафка мав на думцi щось iнше – не орвеллiвське й навiть не «бонапартiвське». Найперше проглядае тут Кламмiв прототип – чоловiк Мiлени Єсенськоi Ернст Полак. Але присмак автобiографiчного в даному разi важливий не сам по собi: вiн задае тон – суто особистий, майже iнтимний тон, котрий i на полiтику дае змогу глянути як на «сферу побуту».
І справдi, влада в романi «Замок» поводить себе так само пiдкреслено-неофiцiйно: сiльський староста веде бесiду з К. про справи, лежачи в лiжку. Так само, як i чиновник замковоi адмiнiстрацii, вiд якого нiби залежить доля героя. Та цього разу засинае сам герой… А все ж таки це – влада. Причому не тiльки полiтична, державна чи навiть церковна, вона – й новiтне вiдчуження, i новiтнiй речовизм, i недосконалiсть будь-якоi адмiнiстрацii, i невидющiсть усякого натовпу, i людське користолюбство, i фанатизм, i плазування, i моторошний жах, – одне слово, весь тягар обставин, що тиснуть на нас, iхня необмежена над нами влада. Ця тотальна влада по-своему дiйсно «тоталiтарна».
Допоки ми на нашiй шостiй частинi планети жили пiд диктатурою, Кафка залишався для нас tеrrа inсоgnitiа. Та, гадаю, ми в тi часи його по-справжньому й не зрозумiли б. Для прозрiння нам тодi був би потрiбнiший Орвелл, якого ми, на жаль, також не знали. Кафка мiг здатися надто безпристрасним, а його образ свiту – знекровленим i тим на нашi ГУЛАГи несхожим. Лише сьогоднi вiн мае, нарештi, шанс стати цiлковито нашим письменником. І, вiдкриваючи його для себе, нам ще належить пройти шлях од богорiвного суспiльства, яке завжди мае рацiю, до окремоi людини, яка часто не мае рацii, але залишаеться при цьому мiрою всiх речей.
Для Кафки людина завжди була мiрою всiх речей, i людська недосконалiсть не вiдiгравала при цьому жодноi ролi. Просто Кафка дивився на свiт з позицii недосконалоi людини, котра становить мiру всiх речей. У 1921 роцi Мiлена Єсенська написала про нього Бродовi: «Вiн знае про цей свiт у десять тисяч разiв бiльше, нiж всi люди свiту». А що коли це слушно? Принаймнi роман «Процес» на цю думку наштовхуе.
Дмитро Затонський
Процес
Роздiл 1
Арешт. Розмова з фрау Грубах, потiм iз панною Бюрстнер
Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що вiн не скоiв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Грубах, його хатньоi господинi, щодня на восьму годину ранку носила йому снiданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще нiколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не пiдводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боцi вулицi i тепер з не баченою досi цiкавiстю приглядалась до нього, а тодi, водночас здивований i голодний, погукав куховарку. В дверi нараз постукали й зайшов чоловiк, дотепер К. ще не бачив його у цiй квартирi. Вiн був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тiла вбрання, схоже на дорожнi костюми, мало всiлякi складки, кишеньки, пряжки, гудзики та ще й пояс i тому, хоч годi було второпати, навiщо те все, видавалося дуже практичним.
– Хто ви? – запитав К. i пiдвiвся на лiжку.
Чоловiк, проте, не звернув уваги на цi слова, немов з його появою треба було змиритись, i натомiсть запитав сам:
– Ви гукали?
– Анна мала принести менi снiданок, – мовив К. i спробував, не вдаючись до слiв, уважно придивитись до незнайомця, помiркувати й визначити, хто вiн, власне, такий. Але той не дав йому цiеi змоги, бо пiдiйшов до дверей, прочинив iх i сказав комусь, хто, здаеться, стояв бiля самого порога: «Вiн хоче, щоб Анна принесла йому снiданок». У сусiднiй кiмнатi розлiгся регiт, проте годi було визначити, смiеться одна людина чи декiлька. Хоча така вiдповiдь не сповiстила незнайомцевi нiчого, чого б вiн не знав уже давнiше, цей непроханий гiсть обернувся до К. i немов наказав йому:
– Неможливо.
«Дивна рiч, – подумки мовив К., зiскочив з лiжка i притьмом надягнув штани. – Зараз подивлюся, що там за люди в тiй кiмнатi i як фрау Грубах пояснить менi цю ситуацiю». К. одразу звернув увагу, що вiн не наважився заговорити вголос, – отже, певною мiрою визнав за незнайомцем право бути присутнiм у кiмнатi, – але така несмiливiсть видалася йому незначущою. Та чужинець, здаеться, прочитав його думку, бо сказав:
– Може, вам краще залишатися тут?
– Я й тут не залишусь, i не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви.
– Та я хотiв як краще, – промовив чужинець i тепер уже сам вiдчинив дверi.
К., як i намiрявся, повiльно ступив до сусiдньоi кiмнати, i попервах йому видалось, нiби з учорашнього вечора там нiчогiсiнько не змiнилось. То була вiтальня фрау Грубах, i, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографiями кiмната стала трохи просторiша, нiж звичайно, проте одразу помiтити таке збiльшення простору було годi, тим паче, що головна змiна полягала в присутностi чоловiка, який сидiв iз книжкою коло вiдчиненого вiкна i тепер вiдiрвав вiд неi очi.
– Чого ви вийшли з кiмнати? Хiба Франц нiчого не казав?
– Казав, але чого вам вiд мене треба? – вiдповiв К. i озирнувся, на мить перевiвши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц i тепер став у дверях. Потiм глянув у вiкно i знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цiкавiстю пiдступила до вiкна, щоб i далi приглядатися геть до всього. – Я хочу бачити фрау Грубах, – проказав К. i, намiряючись iти, вдав, немов вириваеться вiд обох чоловiкiв, хоча тi були далеченько вiд нього.
– Hi, – заперечив чоловiк бiля вiкна, кидаючи книжку на стiл i пiдводячись. – Вам нiкуди не можна, ви заарештованi.
– Я вже бачу, – кивнув головою K. – А за що?
– Ми тут не для пояснень. Зайдiть до своеi кiмнати i чекайте. Ваш процес тiльки-но на початку, тож про все ви дiзнаетесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межi своiх обов’язкiв. Але, сподiваюсь, нас нiхто не чуе, крiм Франца, а вiн i сам усупереч iнструкцiям занадто приязний з вами. Якщо вам i далi так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого.
К. захотiв сiсти, але аж тепер побачив, що в кiмнатi е тiльки отой стiлець бiля вiкна.
– Ви ще пересвiдчитесь, що з вами тут нiхто не жартуе, – сказав Франц i водночас з iншим чоловiком пiдступив до К. Вони обидва помацали нiчну сорочку К. i додали, що вiдтепер йому доведеться вдягати куди грубшу бiлизну, але оцю сорочку, так само як i решту одягу, вони зберiгатимуть, i якщо вирок суду буде для нього сприятливий, речi йому повернуть. «Це навiть краще, нiж просто вiддавати iх на збереження, – переконували вони, – бо там не раз трапляються крадiжки, крiм того, як мине певний час, там продають геть усе, не зважаючи, чи вже скiнчився процес тiеi особи, яка здавала речi. А якi довжелезнi тепер процеси, надто останнiм часом! Хай там як, зрештою вам повертають виторг за проданi речi, але, по-перше, той виторг украй мiзерний, бо пiд час розпродажу все вирiшуе не запропонована цiна, а розмiр хабара, до того ж, як показуе досвiд, сума виторгу, переходячи з рук до рук, з роками дедалi меншае». – К. навряд чи й дослухався до цих слiв, право користуватись власними речами, якi начебто ще належали йому, вiн поцiновував невисоко; набагато важливiше, гадав вiн, з’ясувати свое становище, але в присутностi тих людей нi на мить не спромагався зосередитись; другий вартовий – так, це безперечно варта – всякчас нiби по-дружньому припирав його черевом, та, придивившись, К. побачив, що до того гладкого тiла аж нiяк не пасуе сухе, кiстляве обличчя з довгим, скрученим набiк носом, побачив, як понад його головою вартовi очима порозумiваються мiж собою. Що це за люди? Про що вони говорять? Чиi накази виконують? Адже К. живе в правовiй державi, де всюди пануе мир i шанують закон, – хто ж наважиться принизити його у власному помешканнi? К. завжди був схильний якомога менше всiм перейматися, згадував про лихо тiльки тодi, як воно ставалося, нiтрохи не дбав про майбутне, навiть коли навколо вчувалася загроза. К. здавалося, нiби тут щось не так, нiби до цiеi пригоди можна поставитись як до жарту, щоправда, грубого, i цей жарт з якихсь незбагненних причин, можливо, тому, що сьогоднi йому виповнюеться тридцять рокiв, надумали утнути з ним його колеги з банку, – чом би й нi? Може, треба знайти якийсь привiд i розреготатись вартовим в обличчя, i тодi вони теж засмiються, може, це просто посильнi, що стовбичать на розi вулицi, – а вони наче й скидаються на них, – проте цього разу К., вiдколи вiн уперше вiдчув на собi погляд вартового Франца, не хотiлося випускати з рук бодай найменшоi своеi переваги, – напевне ж, вiн мае iх! – над оцими людьми. В тому, що згодом казатимуть, мовляв, вiн не розумiе жартiв, К. не вбачав великоi для себе небезпеки, добре пам’ятаючи, дарма що не мав звички вчитись на власному досвiдi, про одну, власне, незначущу пригоду, коли вiн, на вiдмiну вiд своiх куди стриманiших товаришiв, повiвся, навiть не здогадуючись про можливi наслiдки, так необережно, що стягнув на себе кару. Такого бiльше не станеться, принаймнi цього разу; якщо це комедiя, вiн пiдграватиме.
К. iще тiшився свободою. «Дозвольте», – кинув вiн i поквапно пройшов мiж вартовими до своеi кiмнати. «Здаеться, вiн поводиться розважливо», – почувся голос позаду. В кiмнатi К. одразу повисував шухляди письмового столу, там усе було складене дуже охайно, але, розхвилювавшись, вiн нiяк не мiг знайти такого потрiбного тепер посвiдчення особи. Нарештi К. пощастило знайти документ про право водити велосипед, i вiн хотiв був податись iз ним до вартових, як раптом той папiр видався йому безвартiсним, i бiдолаха заходився шукати далi, аж поки знайшов довiдку про народження. Коли К. знову ступив до сусiдньоi кiмнати, якраз вiдчинились протилежнi дверi i в кiмнату намiрялася зайти фрау Грубах. Вона показалась лише на мить, бо, заледве його впiзнавши, так збентежилась, що, навiть не вибачившись, зникла й украй обережно причинила дверi. «Та заходьте!» – ще встиг гукнути iй К. А тепер вiн стояв серед кiмнати зi своiми паперами, дивився на дверi, якi вже не вiдчинялись, i аж злякався, коли його погукав вартовий, що сидiв за столиком бiля вiдчиненого вiкна i, як тiльки тепер побачив К., доiдав його снiданок.
– Чому вона не зайшла? – запитав К.
– Їй не можна, – вiдповiв гладун. – Адже ви заарештованi.
– Та як я можу бути заарештованим? І то ще так дивно?
– Бачу, ви знову починаете, – вiдказав вартовий, мочаючи намащену маслом скибку в тарiлочку з медом. – На такi запитання ми не вiдповiдаемо.
