скачать книгу бесплатно
– Я запитував, чи тут живе столяр Ланц.
– Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка.
K., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала:
– Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити.
– Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину.
Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягши руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К. побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум’яний хлопець.
– Заходьте, заходьте, – запрошував вiн.
К. пiшов за хлопцем, з’ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К. майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту. Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii.
На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов’яга, що гучно сапав i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця. Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К., насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов’яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь. Потiм узяв годинника й метнув очима на К.:
– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин.
К. збирався щось вiдповiсти, але не мав часу, бо, тiльки-но чолов’яга проказав цi слова, права половина залу заремствувала.
– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин, – повторив чоловiк уже гучнiше i швидким оком зиркнув на залу. Миттю знявся обурений галас i, оскiльки чоловiк далi мовчав, мало-помалу таки вщух. У залi тепер стало набагато тихiше, нiж тодi, як заходив К. Тiльки люди на галереi ще дiлилися враженнями. Вони, хоч iх i важко було роздивитися в напiвсутiнi, серед пороху й випарiв, мали гiрший одяг, нiж тi, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали iх мiж головою та стелею, щоб не набити гуль.
K. вирiшив бiльше спостерiгати, нiж говорити, й через те передумав виправдовуватися за свое нiбито спiзнення i просто сказав:
– Може, я й справдi спiзнився, але тепер я тут.
Його слова були схваленi оплесками – знов-таки правоi половини зали. Таких людей неважко прихилити, подумав К., але його прикро вразило мовчання лiвоi половини; вiн стояв до неi плечима i звiдти долинули лише поодинокi оплески. К. намагався придумати, що можна сказати, аби остаточно чи принаймнi на якийсь час здобути прихильнiсть i решти зали.
– Так, – погодився чоловiк, – але тепер я вже не зобов’язаний вислуховувати вас. – Знову почувся буркiт, цього разу незрозумiлий, бо чоловiк, махнувши людям рукою, провадив далi: – Проте як виняток я ще послухаю вас. Таких запiзнень надалi вже не повинно бути. А тепер пiдiйдiть сюди!
Хтось зiскочив з помосту, звiльняючи мiсце К., i вiн пiднявся нагору. К. стояв бiля самого столу, але на нього так тиснули ззаду, що вiн був змушений щосили впиратися, аби не скинути з помосту стiл, а то й самого слiдчого.
Зате слiдчий нiтрохи не переймався таким дрiб’язком, сидiв собi спокiйно на стiльцi i, коли чоловiк, що стояв позаду, попрощався, взяв до рук невеликого нотатника, едину рiч, що лежала на столi. То був пошарпаний, схожий на шкiльний зошит блокнот, чимало аркушiв уже були мов обгризенi.
– Отже, – заговорив слiдчий, гортаючи зошита i немов стверджуючи кожне слово, – ви маляр?
– Нi, – вiдповiв К., – я перший прокурист великого банку.
Цю вiдповiдь зустрiв такий щирий смiх правоi половини зали, що К. несамохiть i сам засмiявся. Люди хапалися руками за колiна i аж трусилися вiд несамовитих нападiв реготу. Смiявся навiть дехто на галереi. Розгнiваний слiдчий, що, напевне, не мав жодноi влади над людьми, якi стояли внизу, спробував надолужити свое на галереi, скочив на рiвнi ноги й махнув кулаком у ii бiк, а його загалом нiчим не примiтнi брови чорними крислатими кущами зiйшлись над очима.
Лiва половина зали й далi була спокiйна, люди стояли рядочками, повтуплювались очима в пiдлогу i слухали, що дiеться в залi, галас другоi половини нiтрохи не дратував iх; оця байдужiсть i терпимiсть iще дужче виявлялась у тому, що дехто з iхнiх лав навiть походжав попiд руку з представниками iншоi партii. Тi, хто належав до цiеi лiвоi партii, – зрештою, iх було менше, – могли, по сутi, так само не мати нiякого впливу, як i представники правоi партii, але сам спокiй iхнього поводження надавав iм ваги. К. знову заговорив, сподiваючись, що тепер його слова припадуть до душi вже лiвiй половинi зали.
– Ваше запитання, пане слiдчий, чи я маляр, – а скорше, навiть не запитання, а категоричне твердження, – добре характеризуе весь той судовий процес, який ви почали проти мене. Ви, може, заперечите, що це взагалi не процес, – i матимете слушнiсть, бо процес буде тiльки тодi, коли я сам погоджусь його так називати. Але поки що я погоджуюсь, i одна з моiх причин – це спiвчуття. Адже до цього процесу, якщо взагалi на нього зважати, можна ставитись лише спiвчутливо. Я аж нiяк не стверджую, нiби це недбалий процес, але пропоную вам таке визначення задля самопiзнання.
К. замовк i подивився на залу. Його слова були гострi, гострiшi, нiж вiн сподiвався, але правдивi. Вiн, певне, заслужив бодай поодиноких схвальних вигукiв, але панувала тиша, люди вочевидь напружено чекали дальших слiв, серед мертвого супокою, певне, готувавсь якийсь вибух, що покладе всьому край. Прикро, що саме тiеi митi вiдчинилися дверi й зайшла молода праля, що, мабуть, скiнчила свою роботу; попри всю ii обережнiсть, до неi таки звернулось кiлька поглядiв. Тiльки слiдчий зрадiв, почувши слова К., вони, здаеться, неабияк вразили його. Досi вiн слухав стоячи, бо був приголомшений вiдповiддю К. саме тодi, як скочив на ноги, погрожуючи галереi. А тепер пiд час паузи вiн поволi сiв, немов прагнучи, щоб цього нiхто не побачив. Либонь, щоб заспокоiтись, вiн знов узяв до рук зошита.
– Не допоможе, – не вгавав К., – навiть ваш зошит, пане слiдчий, потвердить моi слова. – Задоволений, що серед цього чужого збориська лунае лише його тихий голос, К., не соромлячись, навiть зважився забрати зошит у слiдчого i, мов гидуючи ним, пiдняти його за один середнiй аркуш, тож по обидва боки звисали дрiбно списанi засмальцьованi, пожовклi на краях сторiнки. – Це акти слiдчого, – пояснив К. i пустив зошит на стiл. – Пане слiдчий, спокiйно читайте собi далi, я й справдi не боюся цiеi книги провин, хоча вона менi недоступна, я можу лише торкнутися ii двома пучками, але до рук не братиму.
Слiдчий схопив зошита, який упав на стiл, трохи опорядив його i знову заходився читати, i така поведiнка свiдчила про його крайне приниження, – принаймнi саме так ii можна було тлумачити.
Поприкипавши очима до К., люди в першому ряду мали такi напруженi обличчя, що вiн якусь мить приглядався до них. Там стояли самi лiтнi чоловiки, дехто навiть iз сивою бородою. Може, саме iм належить вирiшальне слово, може, вони спроможнi вплинути на всi збори, що, занiмiвши пiсля слiв К., навiть не ворухнулися, побачивши, як принижено слiдчого?
– Те, що зi мною сталося, – провадив К. далi вже трохи тихiшим голосом, знову придивляючись до облич першого ряду, трохи стривожених його попереднiми словами, – те, що зi мною сталося, – лише поодинокий, отже, цiлком незначущий випадок, i я ним не дуже й переймаюсь, але вiн засвiдчуе, що такi процеси порушено проти багатьох людей. Ось через те я й тут, а не тому, що скоiв щось лихе.
К. мимоволi пiдвищив голос. Десь у залi хтось пiдняв руки догори, заляскав i крикнув: «Браво! А чом би й нi? Браво! Іще раз браво!» У передньому ряду старi подекуди похапалися за бороди, але нiхто не обернувсь на той крик. Навiть К. не надавав йому ваги, дарма що трохи звеселився духом: тепер вiн уже не вважав за доконечне, щоб усi його схвалювали; його задовольняло, що спiльнота почала замислюватись над справою, а вiн сам уряди-годи спромагався когось переконати i обернути на свого прихильника.
– Я не хочу переконати вас своею красномовнiстю, – озвався К. по цих роздумах, – бо я навряд чи й спроможусь на таке. Пан слiдчий i справдi говорить набагато краще за мене, ораторський хист – складова його фаху. Я прагну лише прилюдного обговорення того неладу, що з’явився серед нашого суспiльства. Ось послухайте: днiв десять тому мене заарештували, з того арешту я можу тiльки посмiятись, але тут iдеться не про це. Вранцi мене заскочили ще в лiжку, можливо, – а зi слiв слiдчого випливае, що це рiч iмовiрна, – й справдi був наказ заарештувати якогось маляра, такого ж невинного, як i я, але ж обрали мене. У сусiднiй кiмнатi сидiли два здоровила-вартовi. Якби я навiть був небезпечний грабiжник, годi було б ужити ще суворiших заходiв. До того ж тi вартовi були деморалiзована потолоч, вони протуркали менi вуха балачками, хотiли, аби я дав iм хабара, брехнею намагалися виманити в мене бiлизну та одяг, вимагали грошей, щоб нiбито принести менi снiданок, а мiй власний снiданок без усякого сорому з’iли перед моiми очима. Але це ще не все. Інспектор повiв мене до третьоi кiмнати. У тiй кiмнатi жила дама, яку я дуже шаную, i я мусив дивитись, як через мене, але не внаслiдок моеi провини та кiмната стала певною мiрою занечищена, бо туди вдерлися варта та iнспектор. Було важко зберегти спокiй у тiй ситуацii. Менi, проте, пощастило, i я абсолютно спокiйно запитав iнспектора, – якби вiн був тут, то потвердив би, – чому мене заарештовано. І що ж менi вiдповiв той iнспектор, – я й досi бачу, як оте втiлення найбезглуздiшоi чванькуватостi сидить на стiльцi тiеi дами? Панове, вiн, власне, нiчого не вiдповiв, може, нiчогiсiнько й не знав, а просто заарештував мене й задовольнився тим. Вiн навiть утнув iще одну дурницю, привiвши до кiмнати тiеi дами трьох дрiбних службовцiв мого банку, якi заходилися мацати й перевертати фотографii, власнiсть тiеi дами. Звiсно, присутнiсть тих службовцiв мала певну мету, вони, як i моя квартирна господиня та ii служниця, мали рознести чутки про мiй арешт, прилюдно спаплюжити мою особу, а надто – захитати мое становище в банку. Але нiчого з того не вийшло, вони не доскочили свого нi на дрiбку, навiть моя квартирна господиня, жiнка без усяких претензiй, – ii iм’я я тут вимовлятиму з пошаною, ii звати фрау Грубах, – навiть сама фрау Грубах спромоглася добачити, що такий арешт – не що iнше, як спроба вивести на вулицю молодь, за якою нема достатнього нагляду. Кажу вам iще раз, це все завдало менi тiльки прикрощiв, я лише на хвилину вiдчув гнiв, але хiба не могло тут бути ще тяжчих наслiдкiв?
Коли К. замовк i подивився на незворушного слiдчого, йому здалося, нiби той очима подав знак комусь серед натовпу. К. засмiявся i сказав:
– Тут бiля мене пан слiдчий подае комусь iз вас таемнi знаки. Отже, серед вас е людцi, якими можна керувати з цього помосту. Я не знаю, що мав означати цей знак – сигнал до шикання чи до оплескiв, – i тому, зразу викривши цю нечеснiсть, цiлком усвiдомлено зрiкаюся намiру дiзнатися його значення. Менi це все байдужiсiньке, i я прилюдно уповноважую пана слiдчого замiсть таемних знакiв уголос вiддавати накази своiм платним агентам, що стоять серед вас. Тож нехай вiн каже: «Шикайте!», а наступного разу: «Плещiть!»
Вiд збентеження або вiд нетерплячки слiдчий зайорзав на стiльцi. Чоловiк, який стояв позаду i з яким вiн розмовляв на початку, знову нахилився до нього, напевне, щоб покрiпити його дух або дати неоцiненну пораду. Мiж людьми в залi точилася тиха, проте жвава розмова. Обидвi партii, що попервах начебто дотримувались абсолютно протилежних поглядiв, збились докупи, дехто пальцем показував на К., дехто – на слiдчого. Випари людських тiл оберталися на гнiтючу, густу iмлу, що не давала змоги навiть роздивитися тих, хто стояв позаду. Надто дошкуляв той туман людям на галереi, вони були змушенi, проте боязко, скоса позираючи на слiдчого, ледве чутно розпитувати решту учасникiв зборiв, аби знати, що дiеться, iм вiдповiдали так само тихо, прикриваючи рота рукою.
– Я вже закiнчив, – сказав К. i вгатив, оскiльки не було дзвоника, кулаком по столу. Перелякавшись, слiдчий та його дорадник миттю перезирнулись. – Менi ця справа чужа, отже, про неi я можу говорити спокiйно, а ви, якщо оце нiбито правосуддя щось та важить для вас, вислухавши мене, матимете велику користь. Але обговорення моiх слiв вiдкладiть, будь ласка, на потiм, бо тепер я не маю часу i скоро пiду звiдси.
Одразу залягла тиша, К. цiлковито пiдкорив собi збори. Люди вже не перегукувались, як на початку, не чулося й схвальних оплескiв, хоча, здаеться, публiка схилилась на його бiк або принаймнi от-от мала схилитись.
– Нема жодного сумнiву, – тихо заговорив К., бо його тiшило напружене чекання всiх зборiв, хоча серед тiеi тишi чувся якийсь шум, збудливий, наче радiсне схвалення, – нема жодного сумнiву, що за всiма словами цього слiдчого, а в моему випадку ще й за арештом та сьогоднiшнiм розслiдуванням, криеться якась широка органiзацiя. Органiзацiя, яка не тiльки наймае вартових, що iх можна пiдкупити, дурнуватих iнспекторiв та слiдчих, якi в най-кращому разi скромнi, а ще й утримуе суддiв високого i найвищого рангу, залучаючи необхiдну iм численну юрбу слуг, писарiв, жандармiв та решту допомiжних сил, може, навiть, не побоюся вимовити слово, катiв. І, шановнi добродii, який же сенс мае ця широка органiзацiя? Їi створено, щоб заарештовувати невинних i порушувати проти них безглузду, а здебiльшого, як i в моему випадку, безрезультатну судову справу. Тож як можна за отакоi безглуздостi всiх заходiв уникнути найтяжчоi корупцii службовцiв? Це неможлива рiч, навiть найправеднiший суддя не наведе тут ладу. Через те й прагнуть охоронцi здерти з заарештованих останню одежину, через те й удираеться iнспектор до чужих помешкань, через те й не вислуховують невинних, а принижують iх перед усiма зборами. Вартовi розводяться про якiсь комори, куди складають майно заарештованих, але я хотiв би подивитись на тi комори, де гние так тяжко зароблене добро заарештованих, якщо його ще не розiкрала злодiйкувата обслуга.
У кiнцi зали хтось зойкнув, К. замовк i прикрив очi рукою, аби роздивитися, що там, бо бiлуватий туманець, омитий каламутним свiтлом, що сiялося з вiкон, слiпуче полискував. Здаеться, там щось сталося з пралею, ii, як вона ще тiльки заходила до зали, К. одразу вважав за перешкоду. Годi було дiзнатися, винна вона чи невинна, К. тiльки бачив, що якийсь чоловiк затяг ii в куток за дверима й притис до себе. Проте зойкнула не вона, а чоловiк, що дивився на стелю, широко роззявивши рота. Навколо них утворилося невеличке коло, найближчi слухачi з галереi, здаеться, тiшилися, що ту поважну тишу, яка завдяки К. запанувала на зборах, порушено таким чином. Корячись першому враженню, К. хотiв пiдбiгти туди, гадаючи, нiби всi мають бути зацiкавленi, щоб вiдновити лад i принаймнi вивести оте двiйко з зали, проте першi ряди перед ним навiть не ворухнулись, нiхто не посунувся, нiхто не дав К. дороги. Навпаки, його затримали, старi вчепилися йому в руки, чиясь рука – К. не мав часу обернутись – схопила його ззаду за комiр. K., власне, вже й не думав про тих двох, – адже тепер обмежують його особисту свободу, справдi вiрять, що вiн заарештований, – i вiн, нi на кого не зважаючи, зiскочив з помосту. Тепер вiн вiч у вiч зiткнувся з натовпом. Невже вiн не роздивився тих людей? Невже вiн приписав своiм словам завелику силу? Невже вiн усе переплутав, поки виголошував промову, а тепер, як дiйшло до висновкiв, упиваеться тiею плутаниною? Що за обличчя навколо нього! Малi чорнi очицi перелякано бiгають, щоки пообвисали, мов у п’яниць, довгi бороди жорсткi та рiденьки, тож як схопити за них, волосся й нема – тiльки затиснутий кулак. А пiд бородами, – для К. то було справжне вiдкриття, – полискують на комiрцях рiзноманiтнi за формою та барвою нашивки. Скiльки око сягало, тi нашивки мав кожен. Усi належали до одного гурту, дiлячись про людське око на праву та лiву партii, а коли К. зненацька обернувся, то побачив такi самi нашивки на комiрi слiдчого, що, склавши руки, спокiйно приглядався до зали.
– Отже, – закричав К., здiймаючи руку догори, бо несподiване вiдкриття потребувало розголосу, – ви всi, як я бачу, службовцi, ви та скорумпована зграя, яку я критикував, вас зiгнано сюди як слухачiв та шпигунiв, подiлено начебто на партii, щоб одна плескала, аби випробувати мене, ви прагнули подивитись, як спокушають невинного! Нi, ви прийшли сюди не даремно, сподiваюсь, ви або плекали думку, що комусь iз вас доручать стати на захист невинного, або, – пусти, бо вдарю! – крикнув К. котромусь стариганевi, що трусився всiм тiлом i надто близько пiдступив до нього, – або таки справдi чогось навчилися. Отже, бажаю вам щастя у вашiй кар’ерi! – К. притьмом схопив капелюха скраю на столi й серед загальноi тишi, що, хай там як, свiдчила про цiлковиту несподiванку, став тиснутись до виходу. Однак слiдчий виявився ще проворнiшим, бо вже чекав його пiд дверима.
– Хвилиночку! – мовив вiн. К. зупинився, проте дививсь не на слiдчого, а на дверi, якi вже тримав за ручку. – Я хочу звернути вашу увагу, – провадив далi слiдчий, – що сьогоднi – ви, певне, ще й не усвiдомили цього – ви позбавили себе тiеi переваги, яку майже завжди надае заарештованому допит.
К., не повертаючи голови, засмiявся.
– Ганчiрко! – гукнув вiн. – Я дарую вам усi допити! – Вiдчинив дверi i збiг сходами вниз. Позаду загомонiло, неначе розкуте, зборисько, певне, обговорюючи, мов студенти, все бачене й чуте.
Роздiл 3
У порожнiй залi засiдань. Студент. Канцелярiя суду
Увесь наступний тиждень К. щодня чекав нового повiдомлення, вiн не йняв вiри, що його вiдмову ставати на допит сприйняли так буквально, i коли у суботу ввечерi йому так i не принесли сподiваноi звiстки, К. подумав, нiби його, припускаючи, що вiн здогадаеться, запрошено до того самого будинку на ту саму годину. В недiлю К. знову пiшов туди, цього разу вже не плутаючись на сходах та в коридорах, дехто з пожильцiв, упiзнавши його, привiтався з ним бiля своiх дверей, але К. не мав потреби розпитувати й хутко пiднявся до потрiбних дверей. На його стукiт дверi одразу вiдчинили, i К., не дуже придивляючись до знайомоi жiнки, що зупинилась коло дверей, хотiв iти до сусiдньоi кiмнати.
– Сьогоднi нема засiдання, – сказала жiнка.
– Як це нема засiдання? – запитав К., не ймучи вiри. Проте жiнка переконала його, широко розчахнувши дверi. Зала справдi була порожня i через те здавалась iще злиденнiша, нiж минулоi недiлi. На столi, що й тепер стояв на помостi, лежало кiлька книжок.
– Можна подивитися книжки? – запитав К., i не тому, що зацiкавився, а тому, що прагнув бодай трохи виправдати свiй недоречний прихiд.
– Нi, – не дозволила жiнка i знову зачинила дверi. – Не можна, книжки належать слiдчому.
– Ага, – кивнув головою К., – напевне, то кодекси законiв, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необiзнану.
– Так i треба, – вiдказала жiнка, не зрозумiвши його як слiд.
– Ну, тодi я пiду, – зiтхнув К.
– А слiдчому щось переказати? – запитала жiнка.
– Ви його знаете? – здивувався К.
– Звiсно, мiй чоловiк служить при судi.
Аж тепер зауважив К., що кiмната, в якiй минулого разу стояв тiльки шаплик, тепер перетворилась на цiлком обставлене помешкання. Жiнка помiтила його подив i пояснила:
– Так, ми тут живемо безкоштовно, проте в днi засiдань мусимо звiльняти кiмнату. Посада мого чоловiка пов’язана з багатьма невигодами.
– Мене дивуе не так кiмната, – лихим оком подивився К., – як те, що ви одруженi.
– Ви, певне, натякаете на ту оказiю на останньому засiданнi, що урвала вашу промову? – спитала жiнка.
– Авжеж, – заквапився говорити К., – сьогоднi все вже минуло й майже забулось, але тодi я був страшенно розгнiвався. А тепер я ще чую, що ви замiжня жiнка.
– Те, що ваша промова урвалася, вам анiтрохи не зашкодило. Пiсля того про вас однаково говорили дуже неприхильно.
– Може, й так, – кивнув К., – але це не зменшуе вашоi провини.
– А от менi прощають геть усi, хто знайомий зi мною ближче, – пояснювала жiнка, – бо той, хто обняв мене тодi, вiддавна переслiдуе мене. Я, може, загалом i неприваблива, але вiн завжди мене жадае. Тут вiд нього нема як вiдборонитись, навiть мiй чоловiк уже змирився: якщо вiн не хоче втратити своеi посади, то мусить терпiти, бо той нахаба – студент i з часом може здобути велику владу. Вiн завжди чiпляеться до мене, а перед тим, як ви прийшли, саме пiшов кудись.
– Бачу, тут усюди дiеться казна-що, – мовив К., – я навiть не дивуюсь.
– Ви хочете змiнити тут щось на краще? – повiльно запитала жiнка, пильно придивляючись до К., немов казала те, що могло стати небезпечним як для неi, так i для нього. – Для себе я зробила такий висновок ще з вашоi промови, вона менi дуже сподобалась. Я чула, правда, тiльки частину, бо початок пропустила, а пiд кiнець лежала зi студентом на пiдлозi. Тут так гидко, – додала вона пiсля паузи, беручи К. за руку. – Ви вiрите, що вам пощастить змiнити щось на краще?
К. засмiявся i трохи поворушив рукою, вiдчуваючи ii м’якi пальцi:
– Власне, я не збиравсь, як ви кажете, мiняти тут щось на краще, i якби ви, скажiмо, розповiли про це слiдчому, вас би висмiяли, а то й покарали. Звичайно, з власноi волi я й справдi не втручався б у цi справи, потреба вдосконалити правосуддя нiколи не заважала б менi спати. Але через те, що мене нiбито заарештовано, – а мене справдi заарештовано, – я був змушений говорити про такi речi, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригодi ще й вам, то, звiсно, робитиму це з охотою. Не з самоi любовi до ближнього, а й тому, що ви теж спроможнi допомогти менi.
– Як я вам допоможу? – запитала жiнка.
– Покажете менi, наприклад, книжки, що лежать там на столi.
– Та певне ж! – гукнула жiнка i якнайшвидше потягла К. за собою. То були старi, пошарпанi книжки, одна майже роздерта посерединi палiтурка трималась на самих нитках.
– Яке тут усе брудне, – похитав головою К., а жiнка, пiднявши фартух, проворним рухом бодай змела порох iз книжок, перше нiж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голi чоловiк та жiнка сидiли на канапi, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправнiсть була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише двi надмiру натуралiстичнi постатi, якi сидiли занадто прямо, а внаслiдок порушення перспективи були оберненi мало не в рiзнi боки. К. далi й не гортав, а подививсь на титульний аркуш другоi книжки, то був роман iз назвою «Нещастя, яких зазнала Грета вiд свого чоловiка Ганса».
– Отакоi, то оце тi кодекси законiв, якi мають отут вивчати? – обурився К. – І це цi люди судитимуть мене?
– Я допоможу вам, – озвалася жiнка. – Хочете?
– А ви справдi годнi допомогти, не накликавши на себе небезпеки? Ви ж перед тим казали, що ваш чоловiк дуже залежний вiд начальства.
– Я однаково хочу допомогти вам, – не вiдступала жiнка. – Ходiмо, нам треба поговорити. Про небезпеку не кажiть менi нiчого, я боюся небезпек тiльки там, де хочу iх боятися. Ходiмо. – Жiнка показала на помiст i попросила К. сiсти поруч з нею на сходинку. – У вас дуже гарнi карi очi, – зазираючи знизу в обличчя К., сказала вона йому, як вони посiдали. – Менi теж казали, що в мене гарнi очi, але вашi набагато гарнiшi. А втiм, ви менi сподобались одразу, як прийшли сюди вперше. Саме через вас я потiм зайшла до зали засiдань, чого ранiше нiколи не робила, почасти менi навiть заборонено заходити до зали.
Ось воно що, думав К., вона сама пристае до мене, вона така ж зiпсута, як i всi тут навколо. Їй, зрозумiло, вже набрид судовий службовець, i через те вона лiзе зi своiми комплiментами про очi до першого-лiпшого незнайомця. І К. мовчки пiдвiвся, неначе висловив своi думки вголос, отже, й пояснив жiнцi свою поведiнку.
– Я не вiрю у вашу спроможнiсть допомогти менi, – сказав вiн, – бо для справжньоi допомоги треба мати зв’язки з судовиками високого рангу. А ви, звичайно, знаете тiльки дрiбних судовцiв, що тиняються тут цiлими юрбами. Їх ви, звiсно, знаете надто добре i чималого можете добитися вiд них, тут я не сумнiваюсь, але навiть найбiльше, чого вам пощастить досягнути, абсолютно не вплине на остаточний результат процесу. А ви при цьому втратите кiлькох друзiв. Такого я не хочу. Тож i далi ставтесь до тих людей, як i досi, бо, як на мене, таке поводження – це ваша внутрiшня потреба. Я кажу це не без певного жалю, бо, аби хоч якось вiдповiсти на ваш комплiмент, ви менi теж дуже подобаетесь, надто тепер, коли так сумно дивитесь на мене, дарма що журитись у вас немае причини. Ви належите до суспiльства, з яким я мушу боротися, проте добре почуваетесь у ньому, ви навiть кохаете студента, а якщо не кохаете, то принаймнi вiн вам милiший за чоловiка. З ваших слiв здогадатись про це не важко.
– Hi, – скрикнула жiнка, – посидьте! – i схопила К. за руку, якоi вiн не встиг швиденько вiдсмикнути. – Вам не можна отак тiкати, ви не повиннi йти з хибною думкою про мене! Навiть якщо я справдi така безвартiсна, невже ви не зласкавитесь i не побудете зi мною ще хвилинку?
– Ви не так зрозумiли мене, – мовив, знову сiдаючи, K., – якщо ви справдi прагнете, щоб я залишивсь, я охоче побуду з вами, я маю час: адже прийшов сюди, сподiваючись, що буде слухання справи. А щодо того, що я казав, то я тiльки попрошу вас не втручатися задля мене в мiй процес. А якщо вам раптом спаде на гадку, нiби менi байдужiсiнько, чим скiнчиться процес, i я лише поглузую з вироку, то й тодi ви не повиннi ображатися. Це, звiсно, якщо процес узагалi матиме якийсь кiнець, у чому я дуже сумнiваюсь. Я скорше вiрю, що через ледачiсть та забудькуватiсть судовцiв, а то й унаслiдок iхнього страху процес уже припинився або припиниться десь найближчим часом. А проте може виявитись, що, сподiваючись великого хабара, процес про людське око вестимуть далi, але, i в цьому я запевняю вже сьогоднi, марно, бо хабарiв я нiкому не даю. Мене б дуже потiшило, якби слiдчому або ще комусь, хто швидко поширюе важливi звiстки, ви повiдомили, що я нiколи, навiть коли вдадуться до хитрощiв, на якi та панва така вигадлива, не вiдступлюся й не даватиму хабарiв. Усi iхнi зусилля будуть марнi, ви так прямо й скажiть iм. А втiм, вони, певне, й самi вже збагнули, та навiть як не збагнули, менi, власне, байдуже, дiзнаються вони тепер про це чи нi. Отже, тi добродii матимуть менше клопоту, щоправда, i я уникну деяких прикрих обов’язкiв, але я б радо взяв iх на себе, якби знав, що кожен з них – це ще й удар по суддях. І я дбатиму, щоб i справдi так було. Ви, здаеться, казали, нiби знаете слiдчого?
– Звичайно, – вiдповiла жiнка, – саме про нього я й подумала спершу, пропонуючи вам допомогу. Я не знала, що вiн – тiльки дрiбний судовець, але, коли ви так кажете, може, це й правда. І все-таки я впевнена, що рапорт, який вiн посилае нагору, мае якийсь вплив. А вiн пише довжелезнi рапорти. Ви казали, нiбито судовцi ледачi, – не всi, звичайно, цей слiдчий зовсiм не ледар, вiн пише дуже багато. Скажiмо, минулоi недiлi засiдання тривало аж до вечора. Всi розiйшлися, проте слiдчий сидiв у залi, я мусила принести йому лампу, в нас лиш одна маленька гасова лампа, але вiн задовольнився нею й одразу взявся писати. Тим часом повернувся й мiй чоловiк, що якраз тiеi недiлi мав вихiдний, ми поперетягали меблi, знову обставили нашу кiмнату, потiм поприходили сусiди, ми трохи побазiкали при свiчцi, – одне слово, геть забули про слiдчого й полягали спати. Раптом серед ночi, а була, певне, вже глупа нiч, я прокидаюсь, бiля лiжка стоiть слiдчий i прикривае лампу рукою, щоб вона не свiтила на чоловiка, то була непотрiбна осторога, мiй чоловiк так мiцно спить, що його й свiтло не розбудить. Я так перелякалася, що мало не зойкнула, але слiдчий був дуже люб’язний, нагадав, щоб я була обережна, шепнув, що вже все написав, повертае менi лампу й нiколи не забуде митi, коли побачив мене сонну в лiжку. Цим усiм я хотiла тiльки сказати, що слiдчий справдi пише багато рапортiв, надто про вас, бо, зрозумiло, ваш допит становив головну частину недiльного засiдання. Такi довгi рапорти аж нiяк не можуть бути безвартiснi. Крiм того, з цього випадку ви зрозумiли, що слiдчий залицяеться до мене i що саме тепер, у першi хвилини, – а вiн, певне, взагалi тiльки тiеi ночi мене помiтив, – я можу мати на нього великий вплив. До речi, я маю ще один доказ його великоi прихильностi до мене. Вчора через студента, – а вiн йому дуже довiряе, то його молодший колега, – слiдчий подарував менi шовковi панчохи, начебто за те, що я прибираю в залi засiдань, але це тiльки привiд, та робота – це ж мiй обов’язок, i за неi мiй чоловiк дiстае платню. Ось подивiться, якi гарнi панчохи, – жiнка випростала ноги, пiдiбрала до колiн сукню i теж задивилась на подарунок. – Панчохи гарнi, хоч занадто тонкi й для мене вони не годяться.
Жiнка раптом замовкла, поклала долоню на руку К., немов хотiла заспокоiти його, й зашепотiла:
– Тихо, на нас дивиться Бертольд.
К. поволi пiдвiв голову. У дверях зали засiдань зупинився молодик; миршавий i кривоногий, вiн намагався надати собi гiдностi куцою та рiденькою рудою борiдкою i ненастанно ворушив ii пальцем. К. iз цiкавiстю придивився до студента, що вивчав таемничу юриспруденцiю, вiн уперше бачив такого студента-правника, так би мовити, в натурi i теж подумав, що той може доскочити колись найвищих судових посад. Натомiсть студент, либонь, навiть уваги не звернув на К. i тiльки одним пальцем, витягши його на мить з бороди, поманив жiнку й пiшов до вiкна. Жiнка нахилилась до К. й прошепотiла:
– Благаю вас, не сердьтеся i не думайте нiчого поганого про мене, я мушу тепер iти до нього, до цього бридкого виродка, ви тiльки подивiться, якi в нього ноги кривi. Але я одразу повернусь i тодi пiду з вами, якщо вiзьмете мене, пiду куди захочете, ви зможете робити зi мною що завгодно, я буду щаслива не повертатися сюди якомога довше, а найкраще – нiколи.
Жiнка ще погладила К. руку, скочила на ноги й побiгла до вiкна. К. несамохiть iще намацував у порожнечi ii руку. Жiнка й справдi вабила його, i, попри всi своi роздуми, вiн не бачив жодноi поважноi причини, чому йому не треба пiддаватися звабi. Легеньке заперечення, мовляв, та жiнка наставляе йому пастку, щоб полегшити суд над ним, К. вiдкинув без труднощiв. Як вона може його пiймати? Хiба вiн i досi не мае такоi свободи, що мiг би розтрощити весь апарат правосуддя, – принаймнi ту його частину, що опiкуеться ним? Хiба вiн не може бодай трохи покладатись на себе самого? До того ж ii пропозицiя допомогти звучала щиро, можливо, така допомога ще придасться, i, певне, нема кращого способу помститися слiдчому та його поплiчникам, як вiдiбрати в нього цю жiнку й самому розкошувати нею. І тодi може виявитись, що слiдчий, з тяжкою мукою написавши неправдивi рапорти про К., побачить серед ночi, що лiжко цiеi жiнки порожне. А порожне тому, що вона належить К., ця пишна, зграбна, гаряча жiнка, що стоiть бiля вiкна в темнiй сукнi з грубоi важкоi тканини, взагалi належить тiльки К.
Коли К. позбувся отак сумнiвiв щодо жiнки, тиха розмова коло вiкна видалася йому задовгою, вiн спершу щиколотками постукав по помосту, а потiм ударив кулаком. Студент через плече жiнки мигцем подивився на К., про те розмови не припинив, навпаки, ще тiснiше пригорнувся до жiнки i обняв ii. Вона, начебто уважно слухаючи його, низько схилила голову, а вiн, майже не сповiльнюючи мови, з вилясками цiлував iй нахилену шию. К. добачив у цьому потвердження тиранiчноi влади, що ii, як скаржилася жiнка, мае над нею цей студент, отож вiн пiдвiвся й заходив по кiмнатi. Скоса позираючи на студента, вiн метикував, як найшвидше можна спровадити його, тож, К. було тiльки на руку, коли студент, вочевидь роздратований отим вештанням по кiмнатi, що згодом обернулось на гучне тупотiння, зауважив:
– Якщо вам не стае терпцю, йдiть собi. Ви вже давно мали вийти звiдси, тут ви нiкому не потрiбнi. Ви мали забратися ще тодi, як я ступив до кiмнати, i то якнайшвидше.
У цьому зауваженнi могла б вилитись уся насилу тамована лють, проте в ньому вiдчувалася ще й пиха майбутнього судовця, що звертаеться до нелюбого йому звинуваченого. К. зупинився близько вiд студента й засмiявся:
– Менi й справдi уриваеться терпець, але моя нетерплячка найшвидше мине тодi, як ви заберетеся звiдси. А якщо, може, ви прийшли сюди, аби вчитись, – я чув, нiби ви студент, – я вам охоче поступлюся мiсцем i пiду з цiею жiнкою. А втiм, вам iще довго треба вчитись, аби стати суддею. Вашого правосуддя я до пуття й не розумiю, але, гадаю, самими брутальними словами, що iх ви, до речi, навчились уживати без усякого сорому, суду вже не вiдбудеш.
– Не годилося залишати йому такоi свободи пересувань, – сказав студент, немов прагнучи пояснити жiнцi, чому К. удаеться до образ, – то була помилка. Я вже казав про це слiдчому. Треба було мiж допитами принаймнi не випускати його з кiмнати. Слiдчого iнколи дуже важко збагнути.
– Пустi балачки, – сказав К. i простяг руку до жiнки, – ходiмо.
– Ах так! – здивувався студент. – Нi, вона вам не дiстанеться, – i з силою, якоi годi було навiть сподiватися вiд нього, пiдхопив жiнку на одну руку й, нiжно позираючи на неi, зiгнувши спину, побiг до дверей. Не можна було не помiтити, що студент трохи боiться К., але таки наважився ще й дратувати його, бо вiльною рукою гладив i м’яв плече жiнки. К. пробiг кiлька ступнiв поряд з ним, ладний схопити його, а якщо доведеться, то й задушити, аж тут озвалася жiнка:
– Це нiчого не дасть, слiдчий звелiв мене привести, я не можу пiти з вами, цей малий виродок, – тут вона провела рукою по студентовому обличчю, – цей малий виродок мене не вiдпустить.
– І ви не хочете, щоб я вас визволив? – закричав К. i схопив студента за плече, той спробував зубами хапнути його руку.
– Нi! – закричала жiнка, двома руками вiдбороняючись вiд К. – Нi, тiльки не це, що ви собi надумали! Це стало б моею згубою. Пустiть його, будь ласка, пустiть! Вiн тiльки виконуе наказ слiдчого й веде мене до нього.
– То нехай бiжить, а вас я вже не хочу бачити! – гнiвно й розчаровано прокричав К., так стусонувши студента межи плечi, що той аж спiткнувся, але тiеi ж митi, тiшачись, що не впав, iще вище пiдскочив зi своею ношею. К. неквапом iшов за ними, збагнувши, що це його перша безперечна поразка, якоi вiн зазнав вiд судовцiв. Не було, звичайно, причини тривожитись через це, вiн зазнав поразки тiльки тому, що прагнув боротьби. Якби вiн сидiв удома й жив собi, як завжди, то був би в тисячу разiв вищий вiд цих людей i кожного розчавив би на своему шляху. І К. став уявляти собi найкумеднiшi сцени, що сталися б, скажiмо, якби цей нiкчема-студент, цей набундючений хлопчисько, горбатий бородань, став навколiшки перед лiжком Ельзи i, склавши руки, благав ii ласки. К. так сподобалася ця уявна картина, що вiн вирiшив, якщо бодай коли-небудь трапиться сприятлива нагода, повести студента до Ельзи.
Із цiкавостi К. пiдбiг до дверей, йому кортiло подивитись, куди понесуть жiнку, студент навряд чи й на вулицi нестиме ii на руцi. Виявилось, що дорога набагато коротша. Якраз навпроти квартири починалися вузенькi дерев’янi схiдцi, що вели, напевне, на горище, схiдцi завертали, тож краю не було видно. Тими схiдцями студент понiс жiнку нагору, вiн уже ледве ступав ногами i важко, аж стогнучи, дихав: бiг таки знесилив його. Жiнка рукою привiтала згори К. i спробувала, зводячи та розводячи плечi, показати, що вона не винна в цьому викраденнi, проте великого жалю в ii рухах не вiдчувалося. К. дививсь незворушно, мов чужий, вiн не хотiв виказати нi свого розчарування, нi того, що йому так легко притлумити його.
Тi двое вже зникли, а К. i далi стояв на порозi. Тож, напевне, жiнка не тiльки обдурила його, а й, сказавши, що ii понесли до слiдчого, ще й набрехала. Хiба слiдчий сидiтиме й чекатиме ii на горищi? Дерев’янi схiдцi, хоч скiльки дивився на них К., нiчого не пояснювали. Аж тут коло першоi сходинки К. помiтив невеличкий папiрець, пiдступив ближче й побачив, що на ньому дитячою невправною рукою написано: «Вхiд до канцелярii суду». Тож канцелярiя суду тут, на горищi зданого в оренду будинку? Виходить, це установа, до якоi навряд чи можна ставитися поважно, i звинувачений мiг тiшитись, уявляючи, як мало грошей мае у своему розпорядженнi суд, коли розмiстив свою канцелярiю там, де орендатори житла, що й самi становлять найзлиденнiший прошарок, звалюють непотрiбний мотлох. А втiм, не треба вiдкидати й можливостi, що суд мае досить грошей, але судовики розкрадають iх i не вживають на потреби судочинства. Зiпершись на свiй дотеперiшнiй досвiд, К. уважав, що ця можливiсть дуже ймовiрна; щоправда, такий занепад правосуддя принизливий для звинуваченого, хоча, звiсно, меншою мiрою, нiж злиденнiсть суду. Аж тепер тiльки К. зрозумiв, що пiд час першого допиту звинуваченого соромляться запросити на горище, i через те його слухали в приватному помешканнi. Тож яке становище посiдае К., якщо порiвняти його з суддею, що сидить на горищi: в банку К. займае великий кабiнет iз передпокоем, крiзь величезне вiкно вiн може дивитися на майдан, де невпинно сновигае юрба! А втiм, вiн не мае там побiчних прибуткiв, бо не бере хабарiв i нiчого не розкрадае, там служник не принесе йому до кабiнету жiнку на руцi. Але таких вигод, принаймнi в цьому життi, К. волiв би зректися.
K. стояв перед клаптиком паперу, аж тут на порiг ступив якийсь чоловiк, що крiзь вiдчиненi дверi зазирнув до житловоi кiмнати, звiдки можна було побачити й залу засiдань, i зрештою запитав К., чи той не бачив тут недавно однiеi жiнки.
– Ви судовець, так? – запитав К.
– Атож, – вiдповiв чоловiк. – Ага, ви звинувачений К., тепер я впiзнав вас, ласкаво прошу заходити, – i вiн простяг К. руку, чого той аж нiяк не сподiвався. – Сьогоднi, правда, засiдання нема, – додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить.
