скачать книгу бесплатно
– Порядок! – гукнув наостанок К. у прочиненi дверi. – Коли хочете пiдтримувати в пансiонi порядок, виженiть спершу мене. – К. зачинився в кiмнатi i вже не зважав на легенький стукiт у дверi.
Натомiсть К., оскiльки йому зовсiм не хотiлося спати, надумав ще трохи посидiти i, скориставшись цiею нагодою, дiзнатися достеменно, коли повертаеться додому панна Бюрстнер. Може, тодi йому таки пощастить, хоч година буде вже пiзня, поговорити з нею. К. сiв бiля вiкна, притулив до шибки втомленi очi i якусь хвилину навiть думав про те, щоб покарати господиню й намовити панну Бюрстнер разом з ним розiрвати угоду з фрау Грубах. Тiеi ж митi цей намiр видався К. страшенною дурницею, i вiн навiть запiдозрив, що йому заманулося мiняти квартиру через подii сьогоднiшнього ранку. Такий безглуздий, нiкчемний учинок був би гiдний усiлякоi зневаги.
Коли К. набридло споглядати безлюдну вулицю, вiн прилiг на канапу, але спершу прочинив дверi до передпокою, щоб, не встаючи з канапи, бачити кожного, хто зайде до квартири. Вiн лiг близько одинадцятоi години i спокiйно курив сигару. Докуривши, пiдвiвся й вийшов до передпокою, неначе мiг тим прискорити прихiд панни Бюрстнер. К. не дуже кортiло ii бачити, вiн навiть до ладу й не пригадував, яка вона з лиця, – просто прагнув поговорити з нею, i його дратувало, що своiм пiзнiм поверненням панна Бюрстнер ще й кiнець цього дня затьмарюе неспокоем i неладом. Вона завинила ще й тим, що вiн сьогоднi не вечеряв i не пiшов, хоч i мав такий намiр, до Ельзи. Але i те, i те можна ще надолужити, якби К. пiшов тепер до корчми, де працювала Ельза. Зрештою, до Ельзи можна пiти й пiзнiше, пiсля розмови з панною Бюрстнер.
Була вже половина дванадцятоi, як на сходах почулися чиiсь кроки. К., що, замислившись, походжав, не стишуючи ходи, по передпокою, мов у власнiй кiмнатi, заховався за своi дверi. Прийшла панна Бюрстнер. Замикаючи дверi, дiвчина мерзлякувато накинула шовковий шарф на вузенькi плечики. Вона от-от зайде до своеi кiмнати, i К., звичайно, не мае права вдиратись туди опiвночi; йому слiд заговорити до неi тепер, але, як на лихо, вiн забув запалити в своiй кiмнатi електричне свiтло, тож, як вийде зненацька з темноi кiмнати, його поява скидатиметься на напад, i панна Бюрстнер, напевне, дуже перелякаеться. Становище було безпорадне, i К., не можучи гаяти часу, прошепотiв у прочиненi дверi:
– Панно Бюрстнер! – здавалося, вiн не гукав, а благав ii.
– Хто тут? – запитала панна Бюрстнер i, широко розплющивши очi, стала роздивлятися навколо.
– Це я, – ступив наперед К.
– Ах, пан К.! – засмiялася панна Бюрстнер. – Добрий вечiр! – i вона простягла йому руку.
– Я хотiв би сказати вам кiлька слiв, ви менi дозволите?
– Тепер? – здивувалася панна Бюрстнер. – Невже це треба робити саме тепер? Здаеться, пора непiдходяща, га?
– Я чекав вас iз дев’ятоi години.
– Бачите, я була в театрi i не знала про вас.
– Те, що спонукало мене звернутися до вас, сталося тiльки сьогоднi вранцi.
– Що ж, я в принципi не заперечую, от тiльки втомилася так, що аж падаю. Зайдiть на кiлька хвилин до моеi кiмнати. Тут нам аж нiяк не можна залишатись, ми всiх побудимо, а для мене це буде ще прикрiша рiч, нiж для навколишнiх. Зачекайте, поки я запалю свiтло в своiй кiмнатi, а потiм вимкнiть тут.
К. вимкнув, але чекав, поки панна Бюрстнер з кiмнати знову запросила його зайти.
– Сiдайте, – проказала дiвчина, показуючи на отоманку, а сама, випроставшись, стала коло лiжка, незважаючи на щойно згадану втому; вона навiть не скинула неширокого, проте прикрашеного надмiром квiтiв капелюшка. – Тож чого ви хочете? Менi справдi дуже цiкаво. – Дiвчина трохи схрестила ноги.
– Ви, певне, скажете, – почав К., – що справа не така вже й важлива, щоб говорити про неi цiеi пiзньоi пори, але…
– Самi вступи та передмови, – нетерпеливилась панна Бюрстнер.
– Вашi слова полегшують мое завдання, – зiтхнув К. – Певною мiрою через мене сьогоднi вранцi у вашiй кiмнатi стався розгардiяш, його спричинили чужi люди всупереч моiй волi, але, як я вже казав, провина тут моя; за це я й хочу вибачитись перед вами.
– У моiй кiмнатi? – перепитала панна Бюрстнер i замiсть обдивитися кiмнату стала пильно приглядатись до К.
– Атож, – кивнув К., i вони вперше подивились одне одному у вiчi, – а що саме тут вiдбувалось – про те й згадувати не варто.
– Таж це якраз найцiкавiше, – заперечила панна Бюрстнер.
– Нi, – боронився К.
– Що ж, – наче змирилася панна Бюрстнер, – якщо ви наполягаете, що тут нема нiчого цiкавого, то я й не заперечую, я не прагну докопатись до таемниць. А ваше вибачення я охоче приймаю, тим паче, що в кiмнатi тепер i згадки нема про нелад. – І дiвчина, впершись руками в боки, так що долонi аж вгрузли в тiло, пройшлась по кiмнатi. Бiля килимка з фотографiями вона зупинилась. – Дивiться! – гукнула вона. – Моi фотографii справдi висять не так. Оце вже прикро. Отже, хтось-таки, не маючи на те права, побував у моiй кiмнатi!
К. кивнув головою i мовчки прокляв Камiнера, що нiколи не спромагався приборкати свою огидну, недолугу проворнiсть.
– Дивно, – мовила панна Бюрстнер, – я змушена забороняти вам те, чого ви й самi не повиннi були робити: заходити до моеi кiмнати, коли мене нема вдома.
– Панно, я зараз поясню вам, – сказав К. i теж пiдiйшов до фотографiй, – це не я брав без дозволу вашi фотографii, та оскiльки ви менi не вiрите, я ще мушу признатися, що слiдча комiсiя привела трьох банкiвських службовцiв, i один з них, котрого я при першiй нагодi викину з банку, справдi чiпав вашi фото. Так, тут була слiдча комiсiя, – додав К., коли панна очима запитала його, що за комiсiя.
– Та комiсiя приходила до вас? – нарештi озвалася вона.
– Так, – пiдтвердив К.
– Не може бути! – засмiялася панна.
– Отож ви вiрите, – запитав К., – що я невинний?
– Ну, невинний… – збентежилась панна Бюрстнер. – Я б не хотiла так похапцем висловлювати думку, що може мати дуже важливi наслiдки, до того ж я вас не знаю, це, певне, мав бути якийсь тяжкий злочин, якщо до вас прислано вiдразу слiдчу комiсiю. Але, одначе, ви ще на волi, – принаймнi з вашого спокою я висновую, що ви не втекли з в’язницi, – тож такий злочин ви аж нiяк не могли скоiти.
– Авжеж, – притакнув К. – але саме слiдча комiсiя мае визначити, що я невинний або винний не такою мiрою, як вона гадала перед тим.
– Атож, звичайно, – якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер.
– Бачите, – пояснював iй К., – ви не дуже обiзнанi з судовими процедурами.
– Справдi, я таки необiзнана, – визнала панна Бюрстнер, – i не раз шкодувала про це, бо менi хочеться знати все, а судовi процедури цiкавлять мене надзвичайно. Правосуддя мае якусь дивовижну вабливу силу, хiба не так? Але я безперечно поповню своi знання в цiй галузi, бо наступного мiсяця йду працювати секретаркою до адвокатськоi контори.
– Чудово, – зрадiв К., – ви тодi зможете трохи допомогти менi в моему процесi!
– Авжеж, – погодилась панна Бюрстнер, – чом би й нi? Я з радiстю застосую своi знання.
– А моя пропозицiя теж поважна, – не вгавав К., – чи принаймнi наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дрiб’язкова, аби наймати адвоката, але порадник менi придасться.
– Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, – нагадала панна Бюрстнер.
– Ось тут i заковика, – зiтхнув К., – бо я й сам нiчого не знаю.
– Тодi ви просто пожартували зi мною, – страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. – І навiщо було вибирати для цього таку пiзню нiчну годину? – І дiвчина подалась геть вiд фотографiй, де вони так довго стояли разом.
– Панно, нi, – заперечив К., – я не жартував. Ви просто не хочете менi вiрити! Все, що знаю, я вже розповiв вам. Навiть бiльше, нiж знаю, бо тут не було слiдчоi комiсii, я назвав ii так, бо не мiг дiбрати якоiсь iншоi назви. Тут нiхто нiчого не розслiдував, мене заарештовано, та й годi, але арешт провадила комiсiя.
Панна Бюрстнер сiла на отоманку i знову засмiялася.
– Як це вiдбувалося? – запитала вона.
– Жахливо, – вiдповiв К., але не думав тепер про те, прикипiвши очима до панни Бюрстнер, що однiею рукою пiдперла голову, – лiкоть спирався на подушки отоманки, – а другою повiльно погладжувала стегна.
– Це звичайна рiч, – мовила панна Бюрстнер.
– Що звичайна рiч? – похопився К., але, пригадавши, запитав: – Може, вам показати, як усе вiдбувалося? – К. хотiлося руху, але не хотiлось iти геть.
– Я вже втомлена, – вiдмагалася панна Бюрстнер.
– А не ходiть так пiзно, – кинув К.
– Ну от, усе закiнчуеться тим, що я чую докори, i так менi й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з’ясувалось, у цьому не було жодноi потреби.
– Потреба була, i я вам зараз усе покажу, – доводив К. – Можна я вiдсуну тумбочку вiд лiжка?
– Що з вами? – вразилась панна Бюрстнер. – Я, звiсно, такого не дозволю!
– Тодi я не зможу нiчого показати, – образився К., немов тiею вiдмовою йому завдано непоправноi кривди.
– Гаразд, коли вона потрiбна вам тiльки для розповiдi, то, будь ласка, пересувайте, але тихо, – погодилась панна Бюрстнер i за мить iще слабшим голосом додала: – Я така втомлена, що дозволяю бiльше, нiж годиться.
К. поставив тумбочку серед кiмнати й сiв за неi.
– Ви повиннi правильно уявити собi, де хто був, це дуже цiкаво. Я – iнспектор, он там на валiзi сидiли обидва вартовi, коло фотографiй стояли три молодики. Я тiльки побiжно згадаю, що на вiконнiй защiпцi висiла бiла блузка. І тодi все почалося. Ох, я й забув, найважливiша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидiв дуже спокiйно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, – телепень, якого й шукати годi. Ну, тепер уже справдi все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, вiн просто загорлав, i я, на жаль, щоб ви зрозумiли так як слiд, теж мушу крикнути, власне, вiн викрикнув тiльки мое iм’я.
Панна Бюрстнер, що, смiючись, дослухалася до розповiдi, приклала вказiвного пальця до вуст, аби зупинити К., але запiзно! К. надто ввiйшов у роль i повагом закричав:
– Йозефе К.! – хоч i не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кiмнатi, мало-помалу виповнив ii всю.
У дверi сусiдньоi кiмнати кiлька разiв постукали – твердо, коротко, через однаковi промiжки часу. Панна Бюрстнер збiлiла й схопилася за серце. К. через це так налякався, що якусь мить тiльки й думав про подii сьогоднiшнього ранку та дiвчину, якiй вiн унаочнював iх. Тiльки-но опанувавши себе, вiн пiдскочив до панни Бюрстнер i взяв ii за руку.
– Не бiйтеся, – прошепотiв вiн, – я все залагоджу. Хто б це мiг бути? Поряд з нами тiльки кiмната, де нiхто не спить.
– А проте, – зашепотiла панна Бюрстнер на вухо K., – вiд учора там спить якийсь небiж фрау Грубах, капiтан. Бо решта кiмнат зайнятi. Я й забула про нього. Це ж ви так голосно крикнули! Яка я нещаслива!
– Нема чого хвилюватись, – заспокоював К. i поцiлував ii, бо тепер вона вiдхилилась на подушки, в чоло.
– Геть, геть! – обурилась панна i притьмом випросталась на лiжку, – забирайтеся геть, iдiть звiдси, чого вам треба, таж вiн слухае пiд дверима i все чуе. Як ви мене мучите!
– Я пiду тiльки тодi, – сказав К., – як ви трохи заспокоiтесь. Ходiмо в iнший куток кiмнати, там нас нiхто не почуе. – Панна дозволила повести себе. – Подумайте, лишень, – переконував К., – тут iдеться лише про невеличку прикрiсть для вас, а небезпеки нема нiякоi. Ви ж знаете, як шануе мене фрау Грубах i вiрить усьому, що я скажу, i саме iй тут належить вирiшальне слово, надто якщо капiтан ii небiж. Зрештою, вона ще й залежна вiд мене, бо я позичив iй чималеньку суму. Я вiдповiм, якщо буде доцiльним, на кожну ii вимогу пояснити, що ми робили тут удвох, i, обiцяю, фрау Грубах не тiльки про людське око погодиться з моiми поясненнями, а й справдi щиро повiрить iм. А ви при цьому нiтрохи мене не покривайте. Якщо захочете заявити, буцiмто я напав на вас, то так i кажiть iй, i вона, хоч i повiрить вам, однаково не втратить довiри до мене, – така-бо сила ii прихильностi. – Панна Бюрстнер, похнюпившись, мовчки дивилась на пiдлогу перед собою. – Чого б це фрау Грубах не повiрила, що я напав на вас? – додав К. Перед очима в нього було ii волосся – зачесане в продiл, трохи розпушене знизу й мiцно перев’язане рудувате волосся. К. сподiвався, що панна подивиться на нього, але вона заговорила, не пiдводячи голови:
– Вибачте, але мене злякав скорше несподiваний стукiт, нiж тi наслiдки, якi може мати капiтанова присутнiсть. Як ви крикнули, стало тихо, а тут раптом постукали, й через те я злякалась, я сидiла майже коло самих дверей, менi здалося, нiби стукають десь поряд. Я дякую за вашу пропозицiю, але не приймаю ii. Я й сама можу вiдповiсти за все, що сталось у моiй кiмнатi, i то байдуже перед ким. Менi дивно, що ви не помiчаете, яка образа криеться для мене у вашiй пропозицii – поряд, звичайно, з добрими намiрами, яких я не заперечую. А тепер iдiть, залишiть мене саму, тепер менi це ще потрiбнiше, нiж ранiше. Тi кiлька хвилин, про якi ви просили, обернулись на пiвгодини, а то й бiльше.
K. узяв ii за руку, а потiм за зап’ясток.
– Ви вже не гнiваетесь на мене? – запитав вiн.
Панна Бюрстнер висмикнула руку:
– Нi-нi, я нiколи й нi на кого не гнiваюсь.
К. знову схопив дiвчину за зап’ясток, цього разу вона вже не пручалась, i повiв ii до дверей. Вiн твердо постановив вийти нарештi з кiмнати. Але перед дверима К., немов не сподiвався побачити тут дверi, зупинився, i цiею миттю скористалася панна Бюрстнер, що вивiльнилась, вiдчинила дверi, прослизнула в передпокiй i звiдти тихо сказала:
– Будь ласка, виходьте. Подивiться, – i вона показала на капiтановi дверi, бiля самоi пiдлоги з-пiд них пробивалося свiтло, – вiн запалив лампу i тепер пiдслухае нас.
– Уже йду, – кивнув К., вибiг у передпокiй, схопив панну Бюрстнер, поцiлував ii у вуста, а потiм став цiлувати все обличчя, допавшись до дiвчини, наче спраглий звiр до нарештi знайденоi води. Врештi решт вiн поцiлував ii спереду в шию, а потiм довгим цiлунком приклався до ii вуст. У капiтановiй кiмнатi щось зашарудiло, i К. пiдвiв очi.
– А тепер я пiду, – сказав вiн i хотiв назвати панну Бюрстнер на iм’я, але згадав, що не знае його. Вона втомлено кивнула головою, подала, вже майже вiдвернувшись, мовби нiчого й не знаючи про те, руку для поцiлунку i, згорбившись, пiшла до своеi кiмнати. Невдовзi по тому К. лiг спати. Вiн заснув дуже швидко, але перед тим якусь мить думав про свою поведiнку i був дуже задоволений нею, дивуючись тiльки, чому його задоволення не ще бiльше: адже через нього й завдяки капiтановiй присутностi панну Бюрстнер може спiткати чималенький клопiт.
Роздiл 2
Перше розслiдування
К. сповiстили по телефону, що наступноi недiлi проведуть невелике розслiдування з приводу його справи. Причому наголосили, що такi розслiдування провадитимуть регулярно, хай, може, не щотижня, але якомога частiше. З одного боку, швидке закiнчення процесу вiдповiдае загальним iнтересам, але, з другого боку, розслiдування мае бути докладним у щонайменших подробицях, проте не забирати надто багато часу з огляду на пов’язанi з ним величезнi зусилля. Через те й вибрано таку форму, як короткi розслiдування, що йдуть одне за одним невпинною чередою. А вибiр недiлi як слiдчого дня зумовлений тим, щоб К. нiщо не заважало виконувати професiйнi обов’язки. К. повiдомили, що коли раптом вiн захоче вибрати якийсь iнший час, то, як буде така змога, йому йтимуть назустрiч. Розслiдування, наприклад, можна провадити й уночi, але тодi вдень К. був би змарнiлий i невиспаний. Одне слово, поки К. не заперечуе, нехай усе вiдбуваеться в недiлю. Зрозумiло, що вiн безперечно мае з’являтись на розслiдування, iнакше б йому не нагадували про це. Йому назвали вулицю й номер будинку, куди вiн мав з’явитися, то був будинок у далекому передмiстi, де К. ще нiколи не бував.
Вислухавши цей наказ, К., нiчого не вiдповiвши, повiсив слухавку. Вiн одразу вирiшив пожертвувати недiлею, звiсно, така жертва доконечна, процес уже почався, i вiн мусить як слiд пiдготуватись, щоб це перше розслiдування стало водночас i останнiм. К., замислившись, стояв бiля апарата, аж раптом почув позаду голос директорового заступника, що йшов до телефону, але К. заступав йому дорогу.
– Кепськi новини? – мимохiдь запитав заступник, прагнучи не дiзнатися що-небудь, а вiдвести К. вiд апарата.
– Нi, нi, – заперечив К. i дав дорогу, проте нiкуди не пiшов. Заступник директора пiдступив до телефону i, чекаючи, поки йому налагодять зв’язок, сказав понад трубкою:
– Пане К., одне запитання: може, ви менi зробите таку ласку i в недiлю вранцi покатаетеся зi мною на моiй яхтi? Там буде чимале товариство, серед них, звичайно, i вашi знайомi. Зокрема прокурор Гастерер. Ну, приiдете? Приiжджайте!
К. спробував зосередитись на словах директорового заступника. Вони чимало для нього важили, бо таке запрошення вiд заступника, що з ним вiн нiколи не жив у злагодi, означало спробу примирення й показувало, якоi ваги набув К. у банку, якою потрiбною видаеться його приязнь або принаймнi безстороннiсть найвищому пiсля директора працiвниковi банку. Таке запрошення було для заступника приниженням, дарма що вiн зробив його перед телефонним апаратом, чекаючи зв’язку. Але К. мусив завдати йому ще дошкульнiшого удару:
– Дуже дякую! Але, на жаль, у недiлю я не маю часу, в мене е певнi зобов’язання.
– Шкода, – зiтхнув заступник i став розмовляти по телефону, бо якраз забезпечили зв’язок. То була коротенька розмова, але К., не можучи зосередитись, увесь час стояв бiля апарата. Аж коли заступник договорив, К. перелякався й сказав, аби бодай трохи виправдати свою непотрiбну присутнiсть:
– Менi щойно телефонували, я вже хотiв був пiти, але менi забули зазначити годину.
– А ви запитайте ще раз, – порадив заступник директора.
– Та це не мае значення, – махнув рукою К., хоча така вiдповiдь ще бiльше знецiнила його вже й так незадовiльне виправдання. Заступник, вiдходячи, говорив уже про щось iнше. К. присилував себе вiдповiсти, а сам думав здебiльшого про те, що в недiлю йому найкраще прийти на дев’яту годину ранку, бо саме такоi пори починають працювати всi суди.
У недiлю надворi була негода. К. почувався дуже змученим, напередоднi завсiдники справляли в пиварнi якесь свято, вiн засидiвся до пiзньоi ночi i вранцi мало не заспав. Похапцем, не маючи часу зосередитись i зiбрати докупи розмаiтi плани, якi снувались у головi протягом тижня, К. одягнувся й, навiть не поснiдавши, побiг до вказаного йому передмiстя. Дивно, по дорозi К., хоч i не мав часу розглядатися, побачив усiх трьох причетних до його справи банкiвських службовцiв – Рабенштайнера, Кюлiха та Камiнера. Першi два iхали в трамваi, перетнувши дорогу К., натомiсть Камiнер сидiв на терасi кав’ярнi i з цiкавостi перехилився через балюстраду, коли вiн проходив поряд. Усi трое проводжали його очима, дивом дивуючись, куди це бiжить iхнiй начальник. У тому, що К. вiдмовився найняти автомобiль, проступала своерiдна впертiсть: вiн боявся будь-чиеi, навiть щонайменшоi допомоги в цiй своiй особистiй справi, йому нiкого не хотiлося обтяжувати, до того ж вiн волiв якомога менше втаемничувати людей у свiй клопiт. І нарештi, К. аж нiяк не хотiв принизитись перед слiдчою комiсiею своею завеликою пунктуальнiстю. Хай там як, а тепер К. мчав щодуху, намагаючись устигнути на дев’яту годину, дарма що точного часу йому не призначили.
К. здавалося, нiби вiн уже здалеку впiзнае той будинок – за певними ознаками, яких вiн сам навiть не годен був уявити, або за жвавим рухом перед дверима. Але на мить зупинившись на початку вулицi Юлiуса, на якiй стояв указаний будинок, К. побачив, що по обидва боки тягнуться майже однаковiсiнькi високi сiрi будинки, де жила в найманих помешканнях бiднота. Сьогоднi, в недiлю, майже в кожному вiкнi хтось стояв. Чоловiки в самих сорочках повихилялись i курили або обережно i нiжно садовили на пiдвiконня малечу. В iнших вiкнах майже до самого верху лежали ковдри та подушки i понад ними iнодi показувалась на мить скуйовджена жiноча голова. Люди гукали щось одне одному через вулицю, одна з таких вуличних розмов скiнчилась якраз над головою К. гучним реготом. Уздовж довгоi вулицi раз по раз траплялися невеличкi напiвпiдвальнi крамнички з рiзноманiтним харчем, до них провадило кiлька сходинок. Жiнки заходили до крамничок i виходили з них або стояли на сходах i теревенили. Зеленяр, такий самий неуважний, як i K., пропонував овочi, задираючи голову до вiдчинених вiкон, i разом iз своiм вiзком мало не впав в одну з таких сходових заглибин. Десь навiть огидно заскавучав грамофон, що вже вiдслужив свое в багатших мiських кварталах.
К. неквапом iшов вулицею, неначе вiн мав доволi часу або з якогось вiкна на нього дивився слiдчий i знав, що К. нарештi з’явився. Було вже по дев’ятiй. Будинок стояв далеченько, вiн був напрочуд довгий, а найдужче вражала висока й широка в’iзна брама. Крiзь неi вочевидь мали iздити навантаженi хури, якi належали рiзним складам, що, тепер замкненi, тяглись навколо подвiр’я, над кожним виднiла назва фiрми, деякi назви К. не раз уже бачив на банкiвських документах. Усупереч своiй тодiшнiй звичцi К. надумав пильнiше до всього придивитись i трохи постояв коло в’iзду на подвiр’я. Неподалiк сидiв на скринi босоногий чолов’яга й читав газету. На вiзочку гойдалися два хлопчики. Бiля крана стояла хирлява дiвчинка в спальнiй пiжамi i, поки дзюрчала вода в глечик, дивилась на К. У закутку подвiр’я з вiкна до вiкна натягнули мотузку i вже чiпляли на неi бiлизну. Один чоловiк стояв унизу i криком керував тiею роботою.
К. попрямував був до сходiв, щоб пiднятися до кiмнати слiдчого, але знову застиг на мiсцi, бо, крiм цих сходiв, побачив на подвiр’i ще три пiд’iзди зi сходами, до того ж у кiнцi подвiр’я виднiв вузенький прохiд до ще одного, дальшого подвiр’я. К. розсердився, що йому докладно не пояснили, де мiститься потрiбна кiмната, до нього ставляться з просто дивовижною недбалiстю чи байдужiстю, i К. намiривсь на повен голос недвозначно заявити про це. Зрештою вiн ступив на сходи, подумки втiшено пригадуючи слова вартового Вiлема, мовляв, вiд правосуддя тхне злочином, з чого, власне, випливало, що кiмната слiдчого мае бути в тому пiд’iздi, який випадково обрав К.
Ідучи нагору, К. усякчас мусив обминати купи дiтлахiв, що гралися на сходах i, пропускаючи його повз себе, дивилися на нього лихим оком. Коли менi доведеться сюди йти наступного разу, говорив вiн подумки, то я або цукерок наберу, щоб прихилити дiтей до себе, або вiзьму рiзку, щоб добре iх вiдшмагати. Перед майданчиком другого поверху К. був змушений навiть зупинитися на мить, поки пролетить повiтряна кулька, тим часом два малюки з лукавими личками дорослих волоцюг схопили його за холошi. К., може, й струсив би iх, дав би iм кiлька тумакiв, але злякався iхнього крику.
На другому поверсi, власне, й почалися його пошуки. Оскiльки К. не зважився запитувати про слiдчу комiсiю, вiн вигадав такого собi столяра Ланца, – йому сподобалося це прiзвище, бо воно належало капiтановi, небожевi фрау Грубах, – i намiрявся запитувати в кожнiй квартирi, чи тут живе столяр Ланц: таким чином вiн мав би нагоду зазирнути до кiмнати. Виявилося, що здебiльшого зазирнути в кiмнати дуже просто, майже всi дверi були вiдчиненi, з квартир на сходи i навпаки без упину сновигали дiти. Як правило, то були комiрчини з одним вiкном, усерединi ще й готували страву. Чимало жiнок держали однiею рукою немовля, а другою порались на плитi. Найпрудкiше бiгали в рiзнi боки дiвчатка-недолiтки, вбранi, здаеться, в самi фартушки. В кожнiй кiмнатi ще й досi лежав хтось у лiжку: спочивали хворi, спали або валялись, не роздягнувшись, утомленi й ледачi. К. стукав у дверi зачинених кiмнат i запитував, чи тут живе столяр Ланц. Здебiльшого вiдчиняли жiнки, слухали запитання i зверталися до когось у кiмнатi, що пiдводився з лiжка:
– Пан запитуе, чи тут живе столяр Ланц.
– Столяр Ланц? – перепитували з лiжка.
– Так, – кивав К., хоч там безперечно не було слiдчоi комiсii, i на тому його завдання закiнчувалось.
Чимало людей гадали, нiби столяр Ланц украй потрiбний К., вони надовго замислювались, згадували якогось столяра, що мав iнше прiзвище, або називали прiзвище, дуже вiддалено схоже на Ланц, розпитували сусiдiв чи водили К. до якихсь далеких дверей, де, на iхню думку, той чоловiк мiг жити, пiднаймаючи квартиру, або жила людина, що могла дати куди докладнiшу iнформацiю, нiж вони самi. Зрештою К. сам майже нiчого й не запитував, тепер уже пожильцi водили його за собою з поверха на поверх. К. став нарiкати на свiй план, що попервах видавався йому таким практичним. Перед шостим поверхом вiн надумав припинити пошуки, розпрощався з приязним молодим робiтником, що намiрявся вести його далi, й пiшов униз. Там його знову розгнiвила марнiсть уже витрачених зусиль, вiн iще раз пiднявся нагору й постукав у найближчi дверi на шостому поверсi. Перше, що вiн побачив у тiснiй кiмнатi, – великi настiннi дзигарi, що показували вже десяту годину.
– Тут живе столяр Ланц? – запитав К.
– Заходьте, – запросила його молода жiнка з чорними палахкими очима, що саме прала пелюшки в шаплику, й показала мокрою рукою на вiдчиненi дверi сумiжноi кiмнати.
К. здалося, нiби вiн потрапив на якiсь збори. Строката людська юрба, – нiхто навiть уваги не звернув на прибульця, – тиснулась у не дуже великiй залi з двома вiкнами, яка мала пiд самою стелею навкружну галерею, теж ущерть заповнену народом; люди могли там стояти лише зiгнувшись, упираючись головою та плечима в стелю. К., що з задухи аж вiдсахнувся, вийшов назад i знову заговорив до молодицi, яка, напевне, зрозумiла його неправильно:
