скачать книгу бесплатно
– Знаю, – вiдповiв К. i став придивлятись до цивiльного одягу судовця: поряд iз звичайними гудзиками були пришитi два позолоченi, зрiзанi, напевне, зi староi офiцерськоi шинелi: тiльки вони й засвiдчували належнiсть цього чоловiка до судового прошарку.
– Десь хвилину тому я розмовляв iз вашою дружиною. Тепер ii тут нема. Студент забрав ii до кiмнати слiдчого.
– Бачите, – заходився пояснювати судовець, – ii завжди забирають вiд мене. Сьогоднi недiля, мiй неробочий день, але ж, щоб мене викурити звiдси, менi звелiли переказати якесь геть непотрiбне повiдомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надiю, що, як покваплюсь, iще вчасно повернуся. Отже, я бiг щодуху, прокричав урядовцевi, до якого мене послано, оте повiдомлення в прочиненi дверi, i менi так забивало дух, що вiн навряд чи й зрозумiв мене, потiм побiг назад, але студент виявився меткiший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збiгти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцiй стiнi. Отут, бiля цього папiрця. Я мрiяв про це вже не раз. Ось вiн прибитий трохи вище вiд пiдлоги, руки розведенi, пальцi розчепiренi, кривi ноги вигинаються, немов колесо, i всюди навколо плями кровi. Але досi це була тiльки мрiя.
– А що, бiльше нiчим зарадити не можна? – смiючись, запитав К.
– Не знаю, – вiдповiв судовець. – А вiн тепер став iще паскуднiший, досi вiн забирав ii тiльки до себе, а тепер водить ii, – власне, цього я давно сподiвався, – ще й до слiдчого.
– А ваша дружина тут зовсiм невинна? – присилував себе запитати К., бо навiть йому цiеi митi страшенно допiкали ревнощi.
– Де там, – зiтхнув службовець, – ii провина якнайбiльша. Вона сама чiпляеться йому на шию. Ну, а той уганяе за кожною жiнкою. Лиш у цьому будинку е п’ять квартир, куди вiн пробрався, але його звiдти викинули. А втiм, моя дружина найгарнiша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися.
– Якщо така ситуацiя, тут i справдi нiчим не зарадиш, – погодився К.
– Чого ж це не зарадиш? – здивувався судовець. – Треба тому студентовi, як приставатиме до моеi дружини, – а вiн таки боягуз, – бодай раз добряче натовкти боки, щоб вiн уже й не дивився на неi. Але я не смiю його бити, i нiхто не зробить менi цiеi ласки, кожен боiться його влади. На це здатний тiльки такий чоловiк, як ви.
– Чого саме я? – вразився К.
– Бо ви звинуваченi, – пояснив судовець.
– Так, – кивнув К., – але менi тим паче треба боятися, що вiн, навiть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, мае, напевне, вплив на попередне розслiдування.
– Звичайно, – кивнув судовець, немов слова К. збiгалися з його власною думкою. – А в нас тут, як правило, безрезультатних процесiв не бувае.
– Я теж такоi думки, – признався К., – але це аж нiяк менi не зашкодить при нагодi таки взятися за студента.
– Я був би вам дуже вдячний, – трохи офiцiйно сказав судовець, здаеться, вiн, власне, й не вiрив у здiйсненнiсть свого найпотаемнiшого бажання.
– Можливо, – говорив далi К., – годиться вiддухопелити ще декого з судовцiв, а то й усiх гамузом.
– Так-так, – кивав головою судовець, немов iшлося про очевиднi речi. Потiм подивився на К. з довiрою, що ii попри всю його приязнiсть досi не вiдчувалося, й додав: – У нас завжди виникають якiсь бунти. – Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо вiн урвав ii словами: – А тепер менi треба подати рапорт до канцелярii. Ви пiдете зi мною?
– А що я там робитиму? – запитав К.
– Побачите канцелярiю. Там на вас нiхто й уваги не зверне.
– А чи варто ii дивитися? – завагався К., дарма що йому дуже кортiло пiти туди.
– Бачите, – взявся пояснювати судовець, – я гадаю, вона вас зацiкавить.
– Добре, – наважився врештi К., – я пiду з вами. – І швидше за судовця збiг схiдцями вгору.
Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка.
– А на вiдвiдувачiв тут не дуже зважають, – зауважив вiн.
– Тут на них узагалi не зважають, – поправив судовець. – Ви лиш погляньте, яка тут почекальня.
Перед очима тягся довгий коридор, неоковирнi дверi обабiч провадили до окремих комiрчин горища. Свiтло не потрапляло безпосередньо в коридор, але й темряви не було, бо чимало комiрчин замiсть суцiльних дерев’яних перегородок з боку коридора мали тiльки дерев’янi каркаси, що, проте, сягали аж до покрiвлi. Через цi каркаси сiялось трохи свiтла, можна було побачити, як за столами сидять та пишуть поодинокi судовцi, дехто, правда, пiдступив до каркаса й крiзь його дiри споглядав людей у коридорi. Напевне, через те, що недiля, людей прийшло небагато. Вони видавались жалюгiдними й сидiли майже на однаковiй вiдстанi одне вiд одного на двох рядах довгих дерев’яних лав, що стояли пiд стiнами. Мало не всi були абияк одягненi, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борiдки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрiбних рис, належали до вищих суспiльних прошаркiв. Оскiльки вiшакiв для одягу не було, всi, мабуть, наслiдуючи одне одного, поставили капелюхи пiд лави. Побачивши К. та судовця, тi, що сидiли одразу коло дверей, посхоплювались для вiтання, решта, побачивши це, подумала, що i iм треба привiтати прибульцiв, тож коли К. i судовець iшли коридором, люди пiдводились. Повнiстю вони, правда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зiгнувши колiна, немов вуличнi жебраки. К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, i сказав:
– Якi вони, певне, приниженi!
– Атож, – кивнув головою судовець, – це звинуваченi, всi, кого ви тут бачите, – звинуваченi.
– Справдi? – здивувався К. – Тодi це моi колеги. – І вiн звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловiка: – Чого ви тут чекаете? – запитав вiн увiчливо.
Несподiване запитання збентежило вiдвiдувача, i його безпораднiсть ще дужче посилювало те, що вiн скидався на досвiдченого чоловiка, який добре знае людей та свiт i в будь-якiй iншiй ситуацii нiзащо не розгубився б, не поступившись своiми здобутими в життевiй боротьбi перевагами над багатьма людьми. А тут, проте, вiн знiтився й не знав, що вiдповiсти на таке просте запитання, поглядав на решту чекальникiв, немов тi були зобов’язанi пiдказати йому i нiхто не доб’еться вiд нього жодноi вiдповiдi, коли цiеi пiдказки не буде. Проте надiйшов судовець i сказав, аби заспокоiти i збадьорити того чоловiка:
– Пан лише запитав, чого ви чекаете. Вiдповiдайте.
Уже знайомий, напевне, голос судовця подiяв краще:
– Я чекаю… – почав був чоловiк i затнувся. Вiн вочевидь обрав такий початок, щоб точно вiдповiсти на запитання, але тепер не знав, що казати далi. Кiлька чекальникiв пiдступили ближче, постававши навколо групи з трьох чоловiкiв, проте судовець наказав iм:
– Розходьтеся, вiдiйдiть, звiльнiть прохiд.
Люди трохи позадкували, проте на своi попереднi мiсця не повернулись. Тим часом чоловiк, що його запитали, зосередився й вiдповiв, навiть тихо засмiявшись:
– Я вже мiсяць, як принiс деякi свiдчення, пов’язанi з моею справою, i чекаю, поки iх приймуть.
– Здаеться, ви дуже переживаете? – мовив К.
– Так, – кивнув головою чоловiк, – адже це моя справа.
– Але не кожен такоi думки, як ви, – сказав К., – бо я, наприклад, теж звинувачений, а проте, щоб i далi залишатися щасливим, анi свiдчень жодних не даю, анi взагалi нiчого не роблю для цього правосуддя. А по-вашому, це необхiдна рiч?
– Я точно не знаю, – збентежився знову чоловiк; певне, йому здавалося, нiби К. з ним жартуе, i через те, мабуть, вiн найраднiше, аби не скоiти новоi помилки, слово в слово повторив би свою попередню вiдповiдь, проте нетерплячий погляд К. змусив його висловитись коротше: – Щодо мене, то я принiс свiдчення.
– То ви не вiрите, що я звинувачений? – запитав К.
– Звичайно, вiрю, – вiдповiв чоловiк i вiдступив трохи вбiк, але його вiдповiдь виказувала не вiру, а страх.
– То ви менi не вiрите? – знову запитав К. i, напевне, спровокований сумирнiстю чоловiка, схопив його за руку, немов намiрявся силою втовкмачити йому оту вiру. Вiн не завдав йому болю, а тiльки легенько взяв за руку, але чоловiк зарепетував, неначе К. хапав його не пучками, а розпеченими лещатами. Вiд цих смiховинних крикiв К. увiрвався терпець: йому не вiрять, що вiн звинувачений, – тим краще, його, можливо, тут уважають навiть за суддю. Тож на прощання К. стиснув бiдолаху таки дужче, вiдiпхнув на лаву й пiшов далi.
– Бiльшiсть звинувачених такi вразливi, – немов вибачався судовець. Позаду них майже всi чекальники скупчились навколо чоловiка, що вже припинив кричати, i, здаеться, докладно розпитували його, що сталося. К. побачив, як назустрiч йому ступае охоронець, вiн одразу його впiзнав, бо той мав шаблю, i ii пiхви, принаймнi як свiдчив колiр, були алюмiнiевi. К. здивувався i навiть помацав iх рукою. Охоронець, прийшовши на крик, запитав, що сталося. Судовець спробував кiлькома словами заспокоiти його, але той пояснив, що вiн сам мае в усьому пересвiдчитись, вiдсалютував i квапливою, проте дрiбною, скутою, напевне, подагрою, ходою, подибав далi.
К. уже не переймався нi охоронцем, нi людьми, що сидiли на лавах, надто коли десь посерединi коридору з’явилась нагода повернути праворуч у якийсь позбавлений дверей отвiр. К. запитав судовця, чи правильна ця дорога, той кивнув головою, i тiльки тодi К. повернув. Йому вже набридло, що судовець неодмiнно йде на один-два кроки позаду: адже принаймнi тут може створитись враження, нiби його ведуть як заарештованого. Через те вiн часто зупинявся й чекав судовця, але той завжди залишався позаду. Зрештою К. заговорив, аби покласти край своему неспокоевi:
– Ну, я вже побачив, як воно тут, i тепер хочу вийти.
– Ви ще не все бачили, – безневинно сказав йому судовець.
– А я й не хочу всього бачити, – заперечив К., що, власне, таки справдi вiдчув утому, – я тепер хочу пiти, де тут вихiд?
– Ви що, вже заблукали? – здивувався судовець. – Вернiться до рогу, а там повертайте праворуч i йдiть аж до дверей.
– Ходiть зi мною, – попросив К., – покажiть менi дорогу, бо я туди не потраплю, там так багато всiляких переходiв.
– Тут тiльки одна дорога, – майже з докором вiдказав судовець, – а я не можу пiти з вами назад, бо менi треба подати рапорт, а через вас я згаяв чимало часу.
– Ходiть зi мною, – гострiшим тоном повторив К., неначе зловив нарештi судовця на брехнi.
– Не кричiть так, – зашепотiв судовець, – тут усюди кабiнети. – Якщо не хочете вертатися самi, пройдiть ще трохи зi мною або зачекайте тут, поки я подам рапорт, i я тодi залюбки пiду з вами назад.
– Нi, нi, – затявся К., – я не чекатиму, ви повиннi пiти зi мною тепер. – К. iще не роздививсь як слiд, де вiн опинився, аж тут однi з багатьох навколишнiх дверей прочинились, i К. скинув туди очима. Вийшла дiвчина, почувши, напевне, гучну розмову, й запитала:
– Чого вам треба?
Позаду неi в напiвсутiнi можна було добачити, як пiдходить iще й чоловiк. К. глянув на судовця. Адже той запевняв, що на К. нiхто не зверне уваги, а тепер вийшло аж двое, ще трохи – i збiжаться всi, доведеться пояснювати, чому вiн тут. Єдиною зрозумiлою й прийнятною вiдповiддю була б та, що вiн звинувачений i хоче довiдатись про дату наступного допиту, але саме такого пояснення К. не хотiв давати, надто тому, що й воно не вiдповiдало правдi; K. прийшов сюди тiльки з цiкавостi, але на таку причину тим паче не можна покликатись, бо ж як йому признаватися, що всерединi ця судова установа така сама гидка, як i зовнi? Виявляеться, вiн не дурно пропонував зупинитися, йому не хотiлося йти далi, бо й так остогидло все побачене; саме тепер у нього нема настрою розмовляти з високими судовиками, що можуть визирнути з кожних дверей; вiн хоче пiти геть, щоправда, зi своiм судовцем, а як доведеться, то й самому.
Але безглузде мовчання К., певне, привернуло до себе увагу, бо i дiвчина, i судовець дивились на нього так, немов от-от з ним станеться якесь велике перетворення, чого iм аж нiяк не можна прогавити. А в дверях уже стояв чоловiк, К. бачив перед тим його здалеку, вiн мiцно тримався за верхню частину одвiрка низеньких дверей i, ставши навшпиньки, погойдувавсь, мов нетерплячий глядач. Дiвчинi попервах здалося, нiби причина такоi дивноi поведiнки К. – невеличка кволiсть, тож вона принесла стiльця й запитала:
– Може, сядете? – К. одразу сiв i, аби краще триматись, лiктями зiперся на бильце. – Вам, певне, голова запаморочилась? – знову запитала дiвчина.
К. бачив перед собою тiльки ii обличчя, де проступав той вiдбиток сили, що властивий багатьом жiнкам у розквiтi юноi краси.
– Не переживайте, – заспокоювала К. дiвчина, – тут немае нiчого незвичайного, майже з кожним трапляються такi напади, коли вiн приходить сюди вперше. Ви тут уперше? Ну, тодi нема чого дивуватись. Сонце розпiкае дах, нагрiвае крокви й бантини, а вiд нагрiтого дерева повiтря стае важке i задушливе. Тож для канцелярii це мiсце не дуже й добре, проте воно мае i неабиякi переваги. Ну, а повiтря, коли напливае багато люду, а таке трапляеться майже щодня, стае просто нестерпним. А як узяти до уваги, що пожильцi ще й бiлизну отут вивiшують, – нiякi заборони не зараджують, – то вже й не дивно, чого це ви раптом мало не зомлiли. Але, зрештою, до такого повiтря звикають, i то швидко. Прийшовши сюди вдруге чи втрете, ви навряд чи й вiдчуете, яке воно гнiтюче. Ну, вам уже краще?
К. нiчого не вiдповiв, йому було надто прикро, що через цю несподiвану кволiсть до нього позбiгалися люди, крiм того, довiдавшись про причину свого кепського стану, вiн почувався не краще, а навiть гiрше. Дiвчина одразу помiтила таку змiну i, аби впустити свiжого повiтря, взяла притулену до стiни ключку й вiдкрила нею невеличкий люк, що був якраз над головою К. i виходив у небо. Щоправда, з люка посипалося стiльки сажi, що вона мусила миттю зачинити його i своею хусточкою протерти К. руки, сам вiн був надто знесилений, щоб подбати про себе. К. б охоче посидiв на стiльцi, щоб набратися сили й пiти собi, i, безперечно, швидше б оклигав, якби ним менше клопоталися. Аж тут дiвчина пояснила йому:
– Тут вам не можна залишатися, ви заважаете руховi. – К. очима запитав ii, якому руховi тут можна заважати. – Я проведу вас, як хочете, до кiмнати для недужих. Допоможiть менi, будь ласка, – звернулася вона до чоловiка в дверях, що вiдразу пiдступив ближче.
Проте К. не хотiлося до кiмнати недужих, вiн якраз щосили намагався уникнути, щоб його вели далi, бо що далi його поведуть, то гiрше йому ставатиме, i тому сказав:
– Нi, я вже можу йти, – i, розслаблений спокiйним вiдпочинком на стiльцi, тремтячи звiвся на ноги. Але стояти було несила. – Ноги не йдуть, – зiтхнув вiн i, похитавши головою, знову сiв. К. згадав про судовця, що мiг би легко вивести його звiдти, але той, здавалося, давно вже подався геть. К. дивився повз дiвчину й чоловiка, що поставали перед ним, i нiде не бачив свого судовця.
– Гадаю, – сказав чоловiк, що, до речi, був елегантно вбраний, надто впадав у вiчi його сiрий жилет iз двома довгими загостреними полами, – пановi недобре, бо на нього подiяло тутешне повiтря, отже, найкраще, – i йому самому це сподобаеться найдужче, – не вести його до кiмнати для недужих, а просто вивести з канцелярii.
– Щира правда! – закричав К., з великих радощiв майже урвавши чоловiка на словi. – Звiсно, менi одразу стане краще, я, зрештою, не дуже й кволий, треба тiльки пiдтримати мене попiд руки, я великого клопоту не завдам, та тут i дорога недовга, доведiть мене до дверей, я там ще посиджу трохи на сходах i миттю зберуся на силi, я, власне, на такi напади не страждаю, ця кволiсть i менi самому несподiванка. Адже я теж службовець i звик до конторноi задухи, але тут вона вже надто дошкульна, ви й самi казали про це. Тож, будь ласка, виявiть люб’язнiсть, проведiть мене трохи, менi, власне, голова паморочиться i тому стане зле, як я пiдведуся сам. – І К. пiдняв плечi, аби помiчникам було легше взяти його пiд руки.
Та чоловiк не послухав його, а спокiйнiсiнько сунув руки в кишенi штанiв i розреготався.
– Дивiться, – сказав вiн дiвчинi, – я, отже, не помилився. Пановi тiльки тут так погано, а не всюди.
Дiвчина теж засмiялась, але легенько вдарила чоловiка пучками по руцi, немов вiн дозволив собi з К. занадто смiливий жарт.
– Але ви собi нiчого не думайте, – сказав iй чоловiк, смiючись i далi, – я справдi виведу звiдси цього добродiя.
– Тодi добре, – i дiвчина схилила на мить свою гарненьку голiвку. – Ви не зважайте на його смiх, – звернулась вона до К., що, знову спохмурнiвши, втупився в простiр перед собою i, здаеться, не потребував жодних пояснень, – цей добродiй, – можна я вас представлю? (Чоловiк рукою дав дозвiл.) – Цей добродiй дае довiдки. Нашим клiентам вiн дае всi потрiбнi iм довiдки: адже населення не дуже обiзнане з нашим правосуддям i багато хто вимагае довiдок. Вiн знае вiдповiдь на всi запитання, можете, якщо коли з’явиться бажання, випробувати його. Але це не едина перевага, друга його перевага – елегантне вбрання. Ми, судовцi, якось собi подумали, що той, хто дае довiдки i неодмiнно перший розмовляе з клiентами, повинен, аби справляти гiдне перше враження, вишукано вдягатись. Натомiсть ми, решта, як уже й на менi можна бачити, вдягаемось, на жаль, поганенько i старомодно, а проте нема й жодного сенсу щось витрачати на одяг, бо ми майже завжди сидимо в канцелярii, навiть ночуемо тут. Але, як я вже казала, вважаемо, що подавач довiдок мае бути ошатний. Та оскiльки вiд нашого начальства, яке в цьому питаннi трохи дивне, годi чогось домогтися, ми склали грошi – нам допомагали навiть притягненi до суду – i купили йому оце гарне вбрання, а також iншi костюми. Тепер усе було б готове, аби справляти добре враження, але оцей його смiх знову псуе геть усе, i люди лякаються.
– Справдi, – глузливо потвердив чоловiк, – але, панно, я не розумiю, навiщо ви розповiдаете чужому про нашi внутрiшнi справи, або, радше, мало не силою втовкмачуете йому те, про що вiн i слухати не хоче? Ви ж подивiться, вiн хоч сидить отут, а мiркуе про щось свое!
К. не мав бажання заперечувати, намiр дiвчини був, може, й добрий, вона, можливо, прагнула трохи розважити його або дати йому змогу зосередитись, але ii зусилля виявились марнi.
– Я мушу пояснити йому, чому ви смiетесь, – мовила дiвчина. – Ваш смiх ображае його.
