скачать книгу бесплатно
– Ви повиннi вiдповiсти, – наполягав К. – Ось мое посвiдчення особи, покажiть тепер вашi, а насамперед – ордер на арешт.
– Господи! – скрикнув вартовий. – Ви нiяк не годнi змиритися зi своiм становищем i через те, здаеться, схильнi без усякоi причини дратувати нас, людей, якi тепер вочевидь вам найближчi!
– Повiрте, це й справдi так, – докинув Франц, проте не пiднiс до рота чашку кави, яку тримав у руцi, а подививсь на К. довгим i, напевне, значущим, але однаково незрозумiлим поглядом. К. мимоволi став очима перемовлятись iз Францом, але потiм розгорнув своi папери й проказав:
– Ось моi документи.
– Навiщо вони нам? – знову гримнув на нього черевань. – Ви поводитесь гiрше, нiж дитина. Чого вам треба? Невже ви хочете, щоб той проклятий довжелезний судовий процес над вами отак зразу й скiнчився, якщо сперечаетесь iз нами, вашою вартою, про документи та ордер на арешт? Ми простi виконавцi, в тих посвiдченнях ми навряд чи й тямимо до ладу, а з вашою справою пов’язанi лише тим, що маемо щодня сторожити вас по десять годин i дiставати за те платню. Оце й уся наша робота, а проте ми таки розумiемо, що високе начальство, якому ми служимо, докладно з’ясувало пiдстави арешту й довiдалось про особу пiдозрюваного, перше нiж вiддавати наказ про арешт. Помилки тут не може бути. Наскiльки я знаю, наше начальство, – щоправда, я знаю тiльки найнижчi ланки, – саме не шукае злочинiв серед народу, бо, як проголошуе закон, тодi й вiд начальства тхнутиме злочином, i тому змушене посилати нас, вартових. Такий закон. Де б тут узялася помилка?
– Я такого закону не знаю, – сказав К.
– Тим гiрше для вас, – мовив вартовий.
– Цей закон, певне, тiльки у ваших головах, – говорив далi К., прагнучи хоч як-небудь дiзнатися, що на думцi у вартових, якщо не вдасться прихилити iх до себе. Але вартовий ухильно вiдказав йому:
– Ви й самi в усьому пересвiдчитесь.
– Слухай, Вiлеме, – втрутився до розмови й Франц, – вiн каже, що не знае законiв, i водночас заявляе про свою невиннiсть.
– Маеш слушнiсть, – погодився гладун, – але як йому це втовкмачити?
К. уже мовчав. Чи треба, думав вiн, iще бiльше заплутуватись, розмовляючи з цими, як вони самi попризнавались, найнижчими ланками? Адже, хай там як, вони торочать про те, чого й нiтрохи не тямлять. Вони такi самовпевненi, бо дурнi. Кiлька слiв iз людиною, що буде менi рiвня, з’ясують мою ситуацiю куди краще, нiж нескiнченнi балачки з цими телепнями. К. пройшовся кiлька разiв по кiмнатi й бачив стару навпроти у вiкнi, що притягла до шибки ще й старезного дiда, пiдтримуючи його за тулуб. Нi, треба скiнчити цю виставу!
– Поведiть мене до вашого начальства, – попросив К.
– Тiльки тодi, як воно накаже, не ранiше, – вiдповiв вартовий, що звався Вiлем. – А зараз я б вам порадив, – додав вiн, – пiти до своеi кiмнати, сiсти й тихенько почекати дальших розпоряджень. Ми вам радимо не забивати собi голову дурницями, а зосередитись, попереду ще великi випробування. Ви поставились до нас не так, як заслуговуе наша зичливiсть та прихильнiсть. Ви забули, що ми, принаймнi щодо вас, завжди можемо почуватися вiльними людьми, а це величезна перевага. А проте ми ладнi, якщо у вас е грошi, принести вам снiданок iз кав’ярнi навпроти.
Навiть не вiдповiвши на цю пропозицiю, К. iз хвилинку постояв. Можливо, вартовi, коли вiн вiдчинить дверi наступноi кiмнати або навiть дверi передпокою, не наважаться йому перешкодити, можливо, найпростiший розв’язок полягае в тому, щоб довести ситуацiю до крайностi. А можливо, його таки схоплять i тодi, повалений ниць, вiн утратить усю перевагу, яку в певному розумiннi вiн i досi мае над ними. Отже, так i не позбувшись непевностi, К. надумав чекати природного розвитку подiй i знову пiшов до своеi кiмнати, навiть нiчого не сказавши вартовим, тi теж не озивалися до нього.
К. простерся на лiжку й дiстав з умивальника стигле червоне яблуко, яке приготував учора до снiданку. А тепер тiльки й можна поснiдати, що цим яблуком, але такий снiданок, думав вiн, вiдкушуючи перший, якомога бiльший шматок, набагато кращий за харчi з брудноi нiчноi кав’ярнi, що iх мали принести йому з ласки вартових. К. почувався тепер добре й упевнено, вiн, щоправда, сьогоднi до полудня не прийде на роботу, але з огляду на бiльш-менш високу посаду, яку вiн займае в банку, йому таке легко вибачать. А чи справдi треба щось пояснювати на роботi? Либонь, треба. А якщо йому не йнятимуть вiри, – а в теперiшнiй ситуацii така недовiра буде цiлком зрозумiлою, – вiн зможе привести як свiдка фрау Грубах, а то й тих обох старих, що тепер, мабуть, переходять до вiкна навпроти його кiмнати. Лиш одне дивувало, ба просто спантеличувало К.: що собi думае та варта, дозволивши йому зайти до кiмнати й залишатися тут на самотi, де вiн мае не одну нагоду накласти на себе руки? А водночас вiн уже дивувався своiм думкам: якi в нього можуть бути причини вкорочувати собi вiку? Тiльки тому, що тi двое сидять за дверима i з’iли його снiданок? Накладати на себе руки буде таким безглуздям, що вiн, навiть якби мав те бажання, через оту безглуздiсть не змiг би собi нiчого заподiяти. Якби розумова обмеженiсть вартових не була така очевидна, можна було б припустити, нiби й вони, дотримуючись цiеi самоi думки, не вбачали жодноi небезпеки в тому, щоб залишити його на самотi. Якби хотiли, вони б могли тепер бачити, як К. пiдiйшов до стiнноi шафки, де в нього стояла добра горiлка, i випив спершу одну чарчину, що мала заступати снiданок, потiм другу, аби набратися духу, i нарештi третю – з огляду лише на той неймовiрний випадок, коли вона стане в пригодi.
Крик iз сусiдньоi кiмнати налякав його так, що вiн ударився зубами об склянку. «Вас кличе iнспектор!» – гукнули йому. Отже, К. налякав тiльки крик, коротка, наче рубана вiйськова фраза: вiд вартового Франца вiн такого й не сподiвався. Але сам наказ йому сподобався. «Нарештi!» – гукнув К. у дверi, замкнув шафку й похапцем вийшов до сусiдньоi кiмнати. Там стояли обидва вартовi i, немов виконуючи очевидний для всiх ритуал, знову загнали його до кiмнати.
– Що ви собi думаете? – запитали вони. – До iнспектора – i в сорочцi? Та вiн нас вiдшмагае разом з вами!
– Ідiть ви до бiса! – закричав К., уже припертий до шафи з одягом. – Пiднявши мене з лiжка, вам годi сподiватись, що я буду вбраний у фрак!
– Нiчого не вдiеш, – вiдказав вартовий, що, поки К. кричав, був спокiйний, ба майже засмучений, i цим спокоем ще дужче спантеличив К. або ж певною мiрою навернув його до розважливостi.
– Смiховиннi церемонii! – бурчав К., але взяв зi стiльця пiджак i з хвилину потримав його в руках, немов чекаючи, що скажуть вартовi. Тi лише похитали головою.
– Пiджак мае бути чорний, – проказали вони. К. кинув пiджак на бильце i сказав, навiть сам не знаючи, що, власне, вiн мав на увазi:
– Хiба це визначна судова справа?
Вартовi розсмiялись, але наполягали на своему:
– Пiджак одягайте чорний.
– Якщо це прискорить процес, нехай буде й так, – кивнув К., сам вiдчинив шафу, довго порпався серед численних костюмiв i нарештi вибрав свого найкращого чорного пiджака, який так увиразнював талiю, що йому чудувались усi знайомi, потiм зняв iншу сорочку й заходився ретельно одягатись. Вiн потай плекав надiю, що швидшому з’ясуванню ситуацii сприятиме ще одна обставина: вартовi забули примусити його вмитися. К. чекав, чи вартовi часом не згадають про вмивання, але тим, звичайно, такого на думку не спало, зате Вiлем не забув послати Франца до iнспектора з рапортом, що К. вже одягаеться.
Розправивши останню складку, К. мусив пройти через порожню сусiдню кiмнату до наступноi кiмнати, ii двостулковi дверi були вже вiдчиненi, Вiлем мало не наступав йому на п’яти. В тiй кiмнатi, як достоту знав К., вiднедавна жила така собi панна Бюрстнер, друкарка, що вдосвiта вибиралась на роботу, поночi поверталась, i К. мав змогу хiба що коли-не-коли привiтатися з нею. А тепер ii тумбочка бiля лiжка обернулась на робочий стiл i стояла серед кiмнати, за нею примостився iнспектор. Вiн схрестив ноги й зiперся однiею рукою на спинку стiльця.
У кутку стояли три молодики й розглядали фотографii панни Бюрстнер, причепленi до сплетеного з соломи килимка на стiнi. На защiпцi розчахнутого вiкна висiла бiла блузка. У вiкнi навпроти знову стовбичили старi, але тепер iх стало бiльше, позаду першоi пари й неначе нависаючи над нею, стояв чоловiк у розхристанiй на грудях сорочцi, що м’яв i крутив пальцями рудувату загострену борiдку.
– Йозеф К.? – запитав iнспектор, можливо, тiльки на те, аби привернути до себе неуважливий погляд заарештованого. К. кивнув головою. – Вас, певне, приголомшили подii сьогоднiшнього ранку? – провадив далi iнспектор, присуваючи обома руками кiлька дрiбничок, що лежали на тумбочцi: свiчку та сiрники, книжку й подушечку на голки, неначе вони були йому потрiбнi для роботи.
– Авжеж, – вiдповiв К., зрадiвши, що нарештi вiн стоiть перед розумною людиною й може поговорити з нею про свою справу. – Авжеж, я був приголомшений, але не так щоб дуже.
– Не дуже приголомшенi? – перепитав iнспектор, ставлячи свiчку посеред тумбочки й розкладаючи навколо неi решту предметiв.
– Ви, певне, неправильно зрозумiли мене, – поквапився додати К. – Я мав на увазi… – тут вiн замовк i став розглядатись, чи нема стiльця. – А можна менi сiсти?
– Такого не заведено, – вiдрубав iнспектор.
– Я мав на увазi, – знову, вже не зупиняючись, заговорив К., – що я таки був приголомшений, але людина, проживши на свiтi тридцять рокiв i мусивши сама пробивати собi дорогу, як-от менi довелося, вже готова до всiляких несподiванок, i ii годi збити з пантелику. Надто сьогоднiшнiми подiями.
– Чого це «надто сьогоднiшнiми»?
– Я аж нiяк не хотiв сказати, нiби добачаю в них жарт, бо тi заходи, яких ви вжили, видаються менi надто поважними. В них, певне, беруть участь усi квартиранти фрау Грубах, та й ви всi на додачу, а це вже виходить за межi жарту. Отже, я не хотiв сказати, нiби це лише жарт.
– Правильно, – похвалив iнспектор i став придивлятися, скiльки сiрникiв у сiрниковiй коробцi.
– З iншого боку, – знову озвався К., звертаючись тепер уже до всiх i навiть до тих трьох, що розглядали фотографii, – з iншого боку, ця справа навряд чи може бути й дуже важливою. З усього я висновую, що мене в чомусь звинувачено, але не бачу за собою найменшоi провини, за яку можна звинуватити. Але й це – рiч другорядна, головне питання таке: хто мене звинувачуе? Хто саме провадить цей процес? Ви з полiцii? Але на жодному з вас нема мундира, якщо не називати мундиром, – тут К. повернувся до Франца, – ваш одяг, але ж це скорше якийсь дорожнiй костюм. Я вимагаю ясностi в цих питаннях i певен, що пiсля такого з’ясування ми зможемо по-дружньому розпрощатися з вами.
Інспектор кинув коробку з сiрниками на стiл.
– Ви жертва величезного непорозумiння, – промовив вiн. – Оцi добродii i я майже не причетнi до вашоi справи, ми навiть майже нiчогiсiнько не знаемо про вас. Ми, звiсно, могли б одягнути нашi справжнi мундири, i ваше становище вiд того не погiршилося б. Я, крiм того, зовсiм не знаю, що ви звинуваченi, чи, радше, не знаю, чи ви справдi звинуваченi. Ви заарештованi, це правда, але бiльше я не знаю нiчого. Може, вартовi бовкнули вам що iншого, але то однаково самi балачки. Якщо я тепер i не вiдповiв на ваше запитання, я все ж можу порадити вам менше думати про нас i про те, що спiткае вас, – подумайте краще про себе. І не зчиняйте несамовитого галасу з приводу своеi невинностi, вiн псуе не таке вже й погане враження, яке у нас склалося про вас. Вам узагалi треба бути стриманiшим у розмовах, бо майже з усього, що ви казали перед цим, навiть якби ви зронили лише кiлька слiв, можна зробити висновок про вашу поведiнку, що вже й так не дуже сприятливий для вас.
К. втулився очима в iнспектора. То це його виховуе чоловiк, що, може, ще й молодший вiд нього? Йому вичитують за щирiсть i вiдвертiсть? А про причини арешту i про те, хто видавав наказ заарештувати його, вiн нiчого не довiдався? К. охопив неспокiй, вiн заходив по кiмнатi, правда, йому нiхто й не заважав, пiдкотив манжети, випнув груди, зачесав волосся на правий бiк, а проходячи повз трьох молодикiв, проказав: «Яке безглуздя!» – тi обернулись, зичливо, але з повагою дивлячись на нього; зрештою К. знову зупинився перед столиком iнспектора.
– Прокурор Гастерер – мiй добрий приятель, – сказав вiн. – Можна йому зателефонувати?
– Звичайно, – вiдповiв iнспектор, – але я не знаю, який сенс йому дзвонити, мабуть, вам треба обговорити з ним якiсь приватнi справи.
– Який сенс? – скрикнув К., дужче вражений, нiж розгнiваний. – Хто ви в такому разi? Ви хочете, щоб був сенс, але бiльшого безглуздя, нiж ви коiте, годi уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на смiх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собi сидите чи стоiте i ще й напучуете мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому.
– Чого ж, – заперечив iнспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, – будь ласка, телефонуйте.
– Нi, я вже не хочу, – вiдмовився К. i пiдступив до вiкна. За вiкном по той бiк вулицi ще й досi витрiщалися люди, i, здаеться, саме через те, що К. притулився до самоi шибки, iх опанував неспокiй. Старi хотiли були пiдвестись, але чоловiк, що стояв позаду, заспокоював iх.
– Он там iще й глядачi! – щосили закричав К. iнспекторовi, показуючи пальцем у вiкно. – Геть звiдти! – крикнув вiн просто у вiкно.
Усi трое нараз вiдступили на кiлька крокiв, старi навiть заховалися за чоловiка, що прикрив iх широкими грудьми i, як можна було виснувати з рухiв його вуст, напевне, казав, що треба вiдiйти вiд вiкна. Але глядачi не подалися геть, вони, здаеться, чекали слушноi митi, щоб непомiтно знову пiдкрастись до вiкна.
– Набридливi, безсоромнi люди! – обурювався К., знову вийшовши на середину кiмнати, кутиком ока вiн помiтив, що iнспектор начебто схвалюе його слова. Але водночас могло б виявитись, що вiн i не чув нiчого, бо твердо вмостив одну долоню на столi i, здаеться, порiвнював довжину пальцiв. Обидва вартовi посiдали на прикриту килимочком валiзу й розтирали собi колiна. Трое молодикiв уперлись руками в боки i блукали очима по кiмнатi. Було тихо, мов у забутiй конторi.
– Ну, панове, – заговорив К., бо йому раптом здалося, нiби тепер усе залежить тiльки вiд нього, – як можна прочитати на ваших обличчях, настала пора закрити мою справу. Гадаю, найкраще вже не зосереджуватись на тому, виправданi чи нi вашi дii, а примиритись, забути про цю пригоду, потиснути один одному руки й розiйтись. Якщо й ви такоi самоi думки, як я, тодi, будь ласка… – i вiн пiдiйшов до столу iнспектора й простяг йому руку. Інспектор пiдвiв очi, куснув собi губи й зиркнув на простягнену руку; К. i досi здавалося, що iнспектор погодиться й потисне йому руку. Але iнспектор пiдвiвся, взяв твердого круглого капелюха, що лежав на лiжку панни Бюрстнер, i обережно обома руками вдягнув його на голову, немов мiряючи в крамницi обновку.
– Як, по-вашому, все просто! – обiзвався вiн при цьому до К. – Тож нам треба примиритись i закрити справу? Нi, такого не станеться нiзащо! Бо iнакше чого б я вам одразу не сказав, що вам можна сумнiватись? Ну, скажiть менi? Ви просто заарештованi, бiльш нiчого. Я вам сповiстив про це, заарештував вас i побачив, як ви сприйняли цей арешт. Тож на сьогоднi досить i нам уже можна попрощатися, щоправда, ненадовго. Ви, напевне, захочете тепер пiти до банку?
– До банку? – здивувався K. – А я гадав, що я заарештований. – К. тепер навмисне суперечив, бо, хоч йому й не потисли руки, почувався, надто вiдколи пiдвiвся iнспектор, дедалi незалежнiшим вiд усiх тих людей. Вiн грався з ними. К. мав намiр, якщо вони таки надумають пiти, податись услiд за ними аж до дверей на вулицю i пропонувати, щоб його заарештували. Через те вiн знову став запитувати: – Як я можу пiти до банку, якщо я заарештований?
– Ось воно що, – протяг iнспектор, уже пiдiйшовши до дверей, – ви не зрозумiли мене. Ви, звiсно, заарештованi, але арешт не повинен заважати вам виконувати службовi обов’язки. Крiм того, вам нема потреби змiнювати свiй звичний спосiб життя.
– Ну, такий арешт – не така вже й погана рiч, – мовив К. i пiдступив до iнспектора.
– А я iнакше й не думав, – вiдказав той.
– Тепер, здаеться, менi вже й не треба повiдомляти про арешт, – сказав К., пiдступаючи ще ближче. Але пiдступили й решта людей, i тепер усi зiбралися на невеличкому тiсному клаптику бiля дверей.
– Це був мiй обов’язок, – мовив iнспектор.
– Дурний обов’язок, – не поступався К.
– Можливо, – вiдповiв iнспектор, – але на такi балачки ми тiльки марнуемо час. Я зрозумiв, нiби ви хочете йти до банку. Оскiльки ви прискiпуетесь до кожного слова, я додам: я вас аж нiяк не силую йти до банку, я лише припустив, що ви хочете йти до банку. А щоб полегшити вам цей крок i зробити ваше прибуття до банку якомога непомiтнiшим, я тримав тут для вас цих трьох добродiiв, ваших колег.
– Як? – закричав К., здивовано придивляючись до тих трьох. Тi невиразнi, недокрiвнi молодики, яких вiн завжди пам’ятав лише як групу на фотографiях, справдi працювали в його банку, але це не колеги, називати iх так було б занадто, i саме це слово виказувало прогалину в iнспекторовiй усеобiзнаностi; але, хай там як, вони таки обiймали якiсь дрiбнi банкiвськi посади. Як це К. не помiтив iх? Як вiн, напевне, переймався iнспектором i вартою, що навiть не пiзнав цих молодикiв! Незграбного Рабенштайнера, що все вимахував руками, бiлявого Кюлiха з запалими очима i Камiнера, чие обличчя внаслiдок хронiчного скорочення м’язiв завжди сяяло нестерпною посмiшкою.
– Доброго ранку! – привiтався перегодом К., простягаючи руку шанобливо схиленим молодикам. – Я навiть не впiзнав вас. Що ж, ходiмо тепер на роботу?
Хлопцi, смiючись, кивнули головами й запопадливо, немов тiльки й чекали митi, коли К. згадае про залишений у своiй кiмнатi капелюх, усiм гуртом, виявивши саме цим свою збентеженiсть, побiгли по капелюха. К. спокiйно стояв i дивився на них крiзь двое розчинених настiж дверей, останнiм, звичайно, плентався незворушний Рабенштайнер, що лише вдавав якийсь елегантний клус. Камiнер принiс капелюха, i К. мусив, як, зрештою, не раз доводилось i в банку, зауважити, що Камiнер смiеться без причини, вiн узагалi завжди смiеться без усякоi причини. В передпокоi фрау Грубах, що мов i не чула за собою жодноi провини, вiдчинила всьому товариству квартирнi дверi, i К., як не раз i давнiше, подивився на пояс ii фартуха, що без усякоi потреби глибоко врiзався в ii опасисте тiло. На вулицi, поглянувши на годинника, К. надумав найняти автомобiль, щоб не збiльшувати даремно вже й так пiвгодинне запiзнення. Камiнер вибiг на рiг, щоб узяти машину, службовцi, що залишились бiля К., вочевидь намагалися розважити його, аж тут Кюлiх зненацька показав пальцем на дверi будинку навпроти, там щойно показався той гевал з русявою гострою борiдкою, попервах трохи збентежившись, що тепер йому довелося показатись в усiй своiй величi; вiн позадкував i сперся на стiну. Старi ще спускалися сходами. К. розсердився, що Кюлiх звернув його увагу на чоловiка, якого вiн уже бачив перед тим i навiть чекав на нього. «Не дивiться на нього!» – гукнув вiн, навiть не помiчаючи, що таким тоном не годилося б розмовляти з дорослим i самостiйним чоловiком. А проте пояснень не знадобилось, якраз нагодився автомобiль, усi сiли й поiхали. В машинi К. пригадав, що не бачив, як вийшли з будинку iнспектор та вартовi, iнспектор приховав вiд нього трьох банкiвських службовцiв, а тепер уже вони приховали iнспектора. Незворушнiсть службовцiв нi про що тут не свiдчила, i К. подумав, що йому самому треба до всього докладно придивитись. Вiн майже несамохiть обернувсь i нахилився, зазираючи в задню шибку, аби, якщо е змога, таки побачити, куди подiлись iнспектор та вартовi. Проте нараз вiдвернувся й затишно вмостився в кутку автомобiля, не вдаючись уже до спроб когось шукати. Саме тепер, хоча зовнi це прагнення нiчим не виявлялось, йому закортiло з кимсь поговорити, але супутники видавалися йому змученi, Рабенштайнер дививсь на правий бiк дороги, Кюлiх – на лiвий, i тiльки Камiнер, осмiхаючись, здавалося, був ладен поглузувати геть з усього, i тiльки звичайна людянiсть стримувала його.
Цiеi весни К. узяв собi звичай щовечора пiсля роботи, – коли була змога, бо вiн часто засиджувавсь у банку аж до дев’ятоi години, – ходити самому, а то й з колегами на невеличку прогулянку; потiм вiн подавався до пиварнi, де здебiльшого iз старшими за себе чоловiками сидiв за столом завсiдникiв звичайно до одинадцятоi години. Часом, проте, К. вiдступав вiд такого розпорядку, коли, наприклад, директор банку, вельми цiнуючи роботящiсть, чеснiсть та сумлiннiсть свого службовця, запрошував його на автомобiльну прогулянку або на вечерю до своеi замiськоi вiлли. Крiм того, раз на тиждень К. вибирався до дiвчини на ймення Ельза, що цiлу нiч аж до пiзнього ранку працювала подавальницею в корчмi, а вдень приймала вiдвiдувачiв тiльки в лiжку.
Проте цього вечора, – а за напруженою роботою i багатьма шанобливими та дружнiми привiтаннями з днем народження час проминув дуже швидко, – К. захотiлось одразу пiти додому. Коли пiд час роботи траплялися невеличкi перерви, йому не раз спадало на гадку, дарма що вiн до пуття й не знав, що саме непокоiть його, нiби вранiшнi подii спричинили великий розгардiяш в усiй квартирi фрау Грубах i тому потрiбно всюди вiдновити лад. Коли знову запануе лад, зникнуть усi слiди тих подiй i все знову пiде по-давньому. Зокрема отих трьох службовцiв йому навiть нема чого боятися, вони знову розчинилися серед численного банкiвського персоналу, К. не помiтив у них жодноi змiни. Вiн не раз поодинцi, а то й гуртом закликав iх до свого кабiнету, i то тiльки на те, аби придивитися до них; щоразу вiн вiдпускав iх задоволений.
Коли о пiв на десяту вечора К. пiдiйшов до свого будинку, на порозi вiн побачив парубка, що стояв, широко розставивши ноги, й попахкував люлькою.
– Хто ви? – одразу запитав К., зблизька придивляючись до хлопця, бо в напiвсутiнi за дверима важко було щось добачити.
– Ласкавий пане, я син домовласника, – вiдповiв хлопець, виймаючи люльку з рота й вiдступаючи вбiк.
– Син домовласника? – перепитав К., нетерпляче вдаривши цiпком по долiвцi.
– Може, ласкавому пановi щось треба? Може, гукнути батька?
– Нi-нi, – заперечив К., i голос у нього був такий, неначе хлопець скоiв щось лихе, а вiн тепер вибачав йому. – Все гаразд, – проказав К. i пiшов собi далi, але, перше нiж братися сходами вгору, ще раз озирнувся.
К. мiг пiти просто до своеi кiмнати, але йому хотiлось поговорити з фрау Грубах, i вiн одразу тихенько постукав у ii дверi. Господиня сидiла за столом i плела панчоху, на столi виднiла ще цiла купка старих панчiх. К. недбало вибачився за свiй пiзнiй прихiд, але фрау Грубах була дуже приязна i навiть чути не хотiла жодних вибачень: адже з ним вона завжди балакае залюбки, хiба вiн не знае, хто саме ii найкращий i найулюбленiший квартирант? К. розглянувся, але в кiмнатi все було точнiсiнько так, як i давнiше, посуд iз снiданком, що вранцi стояв на столику бiля вiкна, уже прибрали. Жiночi руки, думалось К., завжди непомiтно наводять лад, вiн, напевне, потрощив би той посуд на мiсцi, але навряд чи змiг би кудись його винести. К. з удячнiстю подивився на фрау Грубах.
– Чого ви працюете так пiзно? – запитав вiн. Тепер вони вже обое сидiли за столом i К. вiд часу до часу обмацував рукою панчохи.
– Бо багато роботи, – вiдповiла господиня. – Вдень треба дбати про пожильцiв, а на моi власнi справи залишаеться тiльки вечiр.
– Певне, сьогоднi я завдав вам ще й чимало додаткового клопоту?
– А це ж чого? – трохи жвавiше запитала фрау Грубах, опустивши роботу на колiна.
– Я кажу про тих чоловiкiв, що приходили сюди вранцi.
– А, ось воно що, – проказала, знову заспокоiвшись, господиня. – Та нi, який же вiд них клопiт.
К. мовчки дививсь, як господиня знову взялася за плетиво. Йому здалося, нiби вона дивуеться, що вiн запитуе про таке, нiби вона не схвалюе цих згадок про вранiшнi подii. Тим краще, що я таки заговорив про них, думав К. Адже про таке я можу поговорити тiльки з цiею старою жiнкою.
– А все ж вам довелося попрацювати, – вимовив вiн урештi, – але такого бiльше нiколи не трапиться.
– Нi, такого вже не трапиться, – мов пiдтверджуючи, повторила господиня i майже сумовито всмiхнулася К.
– Ви справдi такоi думки? – запитав К.
– Атож, – вiдповiла вона тихо, – але передусiм вам не слiд так перейматися. На свiтi ще й не таке бувае! Пане К., якщо ви вшанували мене такою довiрою, я признаюся вам, що я трохи пiдслухала пiд дверима, та й вартовi розповiли менi дещо. Тут iдеться про ваше щастя, i я справдi дуже за вас переживаю, бiльше, нiж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, нiби йдеться про щось погане. Нi. Ви, правда, заарештованi, але не так, як заарештовують якого-небудь злодiя. Якби вас заарештували як злодiя, було б дуже погано, але цей арешт… Менi здаеться, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурницi, але тут нiби й справдi щось мудроване, чого я навiть не розумiю, чого, напевне, й нiхто не розумiе.
– Фрау Грубах, вашi слова – аж нiяк не дурницi, бо принаймнi i я почасти подiляю вашу думку, але я суджу про все куди категоричнiше, нiж ви, i вважаю, що тут не якiсь мудрування, а взагалi нiщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немае Анни, а одразу встав i пiшов до вас, не зважаючи нi на кого, хто заступив би менi дорогу, якби я сьогоднi вранцi зробив виняток i поснiдав на кухнi, якби ви повиносили одяг з моеi кiмнати, – одне слово, якби я поводився розважливiше, то нiчого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку. Але людина нiколи не готова до несподiванок. Скажiмо, в банку я пiдготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моему столi стоять мiський i внутрiшнiй телефони, там весь час сновигають люди, як клiенти, так i нашi працiвники, а насамперед – робота в банку вимагае ненастанноi уважностi, i через те моя пильнiсть не знае вiдпочинку, там для мене було б справжньою втiхою зiткнутися з такою несподiваною оказiею. Гаразд, уже минулося, i я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто менi хотiлося почути вашу думку, думку розважливоi жiнки, i я дуже втiшений, що ми дiйшли з вами згоди. Тепер ви повиннi подати менi руку, таку згоду треба скрiпити ручканням.
А чи вона подасть менi руку? Інспектор не подав менi руки, думав К. i вже по-iншому, допитливо приглядавсь до господинi. Та пiдвелася, бо й К. на той час уже пiдвiвся, i трохи збентежилась, оскiльки не все зрозумiла з того, що наговорив iй пожилець. Через оцю збентеженiсть вона сказала зовсiм не те, що намiрялась, а до того ж i геть недоречне:
– І все ж не переймайтеся так, пане К., – благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.
– А я не бачу, чим тут можна перейматися, – промовив К., раптом вiдчувши втому i зрозумiвши марнiсть своiх спроб дiйти порозумiння з цiею жiнкою.
Бiля дверей К. iще запитав:
– А панна Бюрстнер уже вдома?
– Нi, – вiдказала фрау Грубах i засмiялася, додавши до куцоi вiдповiдi запiзнiле змовницьке пiдморгування. – Вона в театрi. Вона вам потрiбна? Може, iй щось переказати?
– Та я хотiв тiльки словом перекинутись iз нею.
– На жаль, не знаю, коли вона повернеться; коли вона в театрi, то приходить звичайно пiзно.
– Та менi, зрештою, байдуже, – мовив К. i повернув опущену голову до дверей, намiряючись iти далi, – я просто хотiв перед нею вибачитись, бо сьогоднi вранцi я заходив до ii кiмнати.
– Пане К., у цьому нема потреби, ви надмiру запобiгливi, а панна нiчогiсiнько й не знае, вона вийшла з дому вдосвiта, i я там уже прибрала, ось самi подивiться, – i господиня вiдчинила дверi до кiмнати панни Бюрстнер.
– Дякую, я вам вiрю, – вiдмовився К., але таки пiдiйшов до дверей. Мiсяць лагiдним сяевом затоплював темну кiмнату. Скiльки можна було побачити, все й справдi стояло на мiсцi, навiть блузка вже не висiла на вiконнiй защiпцi. Тiльки на лiжку привертала око подушка з плямою мiсячного свiтла.
– Панна часто поночi вертаеться додому, – сказав К. i подивився на фрау Грубах, немов дорiкав iй за те.
– І ми були молодими! – вiдповiла господиня, виправдовуючи дiвчину.
– Авжеж, авжеж, – погодився К., – але так може зайти задалеко.
– Може, – кивнула фрау Грубах. – Ви, пане К., завжди маете слушнiсть i, певне, навiть тепер. Звичайно, я не хочу обмовляти панну Бюрстнер, це добра й мила дiвчина, приязна, охайна, пунктуальна й роботяща, i за це я ii дуже цiную, але правда й те, що iй годилося б мати бiльше самоповаги i стриманостi. Цього мiсяця я вже двiчi бачила ii на далеких вiд центру вуличках, i щоразу з iншим чоловiком. Для мене це дуже прикра рiч, i, Господом присягаюсь, я розповiдаю про це лише вам, хоча вже видаеться неминучим, що треба поговорити про це з самою панною. Зрештою, це не едине, що схиляе мене до певних пiдозр.
– Ви дуже i дуже помиляетесь! – розсердився К., майже неспроможний приховати свого гнiву. – А втiм, ви, напевне, хибно зрозумiли моi зауваження про панну, бо я такого i в гадцi не мав. Я прямо застерiгаю вас, щоб ви нiчого не казали паннi, ви в полонi хибних уявлень, я дуже добре ii знаю, вона зовсiм не така, як ви кажете. Але, напевне, я собi дозволяю забагато, я аж нiяк не хочу командувати вами, кажiть iй, що хочете. На добранiч.
– Пане К., – благально заговорила фрау Грубах, пiдбiгаючи вслiд за К. аж до його вже вiдчинених дверей, – я й не збираюсь розмовляти з панною, я, звичайно, як i до цього, далi наглядатиму за нею, але я тiльки з вами подiлилася тим, що знаю. Зрештою, кожен пожилець зацiкавлений, щоб у пансiонi був порядок, i я присвячую цiй метi всi своi зусилля.
