скачать книгу бесплатно
Мальви. Орда (збiрник)
Роман Іваничук
Історiя Украiни в романах
Перший iсторичний роман «Мальви» (1968) принiс письменнику величезний успiх у читачiв i шалену партiйну критику. Вiн зображуе подii мало або й зовсiм не висвiтленi в украiнськiй лiтературi. Автор розповiдае про iсторiю життя украiнськоi полонянки Марii та ii дiтей, котрi, як i мати, потрапляють у турецьку й татарську неволю. Повстання Богдана Хмельницького розбудило до життя затурканих басурманством юнакiв i дiвчинку, яких автор символiчно називае мальвами.
У романi «Орда» (1992) вiдтворенi подii мазепинськоi доби в iсторii Украiни – зруйнування гетьманськоi столицi Батурина.
Роман Іваничук
Мальви. Орда (збiрник)
Мальви
Роздiл перший
«Хiба ви не ходили по землi i не бачили, який був iх кiнець? Були вони могутньою силою, але Аллаха нiщо не може ослабити нi на небi, нi на землi».
Коран, 35 сура, пророча
Навеснi тисяча вiсiмнадцятого року гiджри[1 - Магометанське лiточислення, що починаеться з 622 року – дати переселення Магомета з Мекки до Медини. За нашим лiточисленням – 1640 рiк.] разом з багатьма галерами, каторгами i паштардами причалила до Кафськоi пристанi невелика турецька фреката[2 - Фреката – веслове турецьке судно.]. З неi зiйшов на берег сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому арабському бурнусi, його обличчя заховалося в густiй довгiй бородi – годi було б угадати вiк старця, та був вiн древнiй як свiт i в глибоких брунатних очах таiлася мудрiсть багатьох поколiнь.
Старець вклякнув на землi, схилився i прошепотiв:
– Вiтай, благодатний краю, пiсля довгоi розлуки. Тобi вклоняеться анатолiець, меддах[3 - Меддах – турецький спiвець, оповiдач.] Омар, якого ти шiстнадцять рокiв тому вигнав iз Кафи мечем Шагiн-Гiрея[4 - Шагiн-Гiрей – татарський полководець iз роду Гiреiв, що 1624 року вигнав турецьких васалiв iз Кафи.]. Тодi я, не ображений, а здивований, пiшов мандрiвником по всiй iмперii вiд Карпат до Балкан, вiд Дунаю до Нiлу, щоб самому переконатися, чи справдi народи ненавидять нас, туркiв. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву i глупоту, а зустрiвся зi шляхетним прозрiнням ослiплених богатирiв; думав я, що зустрiнуся з озлобленням до мене, турка, а побачив високу шляхетнiсть, пошану до розуму, ненависть до кайданiв. І спитав я тодi себе, хто винен, що мiй народ став носiем зла й неволi? Чи ж це йому потрiбне? Адже анатолiйський райя не став багатим вiд того, що завойовуе чужi краi… Я повернувся до тебе, Кримський краю. Не мститися – твiй гнiв був жорстокий, але справедливий, – я хочу поглянути, чи мiцно скував тебе Осман кайданами, чи, може, ти ще дихаеш своею буйною непокорою; далi ти топчеш чужi землi, за прикладом свого сусiда й повелителя, чи, може, осiнило тебе свiтло визвольного духу i дикi пристрастi твоi змiнились пошуками правди?
Пiдвiвся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькi купцi, йшли маршовою колоною яничари – султанська охорона для кафського пашi, поспiшали мубашири[5 - Мубашири – рахiвники, що вiдраховували данину для султана.] вiдраховувати п’яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха – йшла османська ненасить на кримську землю.
Меддах Омар проводжав iх поглядом.
«О люде османський… Коли тобi вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужi землi, не розоравши своеi, чому не нагодуеш власним багатством рiдних дiтей, а примушуеш iх голодними рискати по не своiх полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли ти втамуеш свою захланну спрагу? У тебе е сьогоднi влада, i ти сваволиш. Хто ж захистить тебе вiд божоi помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикаеться вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши свое покликання на землi. Вернешся, осуджений свiтом.
О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославнi i властолюбнi вождi твоi, i ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами, кров’ю i ненавистю до себе пiвсвiту. А що маеш за це? Сидиш, як божевiльний скупар серед скарбiв, загарбаних у чужих коморах, хлiб, вiдiбраний з голодних ротiв, не йде тобi до горла, сидиш у лахмiттi й нуждi, не знаючи, що подiяти з награбованим добром. Зубожив народи, а збагатитися не можеш i родиш тiльки люту ненависть до себе.
А мiг би ти жити, народжувати мудрецiв, поетiв, астрологiв… Та нуртуе уже праведний гнiв ворогiв твоiх. І крикнули вони: «Брехливий хадiс[6 - Священний вислiв пророка Магомета.] пророка Магомета про те, що не iснуе народностей пiд берлом iсламу. Ми е!» Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали[7 - Грецькi даскали – грецькi вчителi.] понесли книги своiм людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто врятуе тебе? Твоi розумнi дiти кизилбашi[8 - Кизилбашi– турецькi повстанцi проти султанiв.] пiдносять меч на призвiдцiв твого горя i будучоi загибелi твоеi, а ти, заслiплений i нерозумний, убиваеш iх – своiх спасителiв.
Чому не бачиш, не розумiеш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабiжником, не прийшов на свiт злодiем, якого карати треба. Тебе таким зробили.
Хiба не мiг би ти жити iз сусiдами у згодi й купатися у своiх власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi, ускоковi[9 - Ускок – сербський повстанець.], клефтовi[10 - Клефт – грецький повстанець.], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: «Спам’ятайся, не вбивай сам себе! О народе мiй…»
Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий i величний, до Карантинноi Слободи, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки.
Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчноi кафськоi стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушилися пiд ногами курай i сухi вiники тамариску, репалася глевка земля, i ледь сльозилися фонтани.
Лише при входi до пiвнiчних ворiт зеленiв розкiшний самотнiй платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену спекою людину.
Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв, невiльникiв, що тяглися журавлиними ключами з ринку на галери турецьких дервiшiв ордену Хаджi Бекташа[11 - Хаджi Бекташа – монах, який заснував у XIV ст. орден дервiшiв-бекташiв.], що заснували на околицi мiста такiе.[12 - Такiе– дервiшський монастир.]
Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужне дерево, що витримуе суховii, спрагу i безжалiсне палюче сонце.
Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп’явся мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не iсть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленiе, поки струхлявiе корiння старого дерева, роз’iдене плющем, доки воно звалиться i вкрие паразита своею порохнею…
…Надто скоро почалося цього року лiто в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспiвши, виноград не зав’язався, попадали жовтi персики величиною з лiщиновий горiх, вiтри не наганяли на небо нi одноi хмаринки. Достиг ячмiнь, ледве покривши собою сiру кам’янисту груду, i розвiялося половою виколошене просо.
А в червнi налетiла до Кафських степiв сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесiя сiро-сукманних дервiшiв, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як довкола погибае життя.
Серед натовпу жiнок, що в розпачi вже не дбали про те, щоб закривати визоленi тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилася в його очах.
– Кара Аллаха за грiхи нашi… Отак чорнiе i стогне земля, коли йдуть правовiрнi вiйська у чужi краi, – мовив сам до себе, i повернули до нього голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. – Такий же шум тодi летить над землею, i так само лунае плач жiнок та дiтей.
Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi, вiн пiдiйшов до меддаха Омара, зарослий i босий, смиреннi очi зайшли гнiвом.
– Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаеш нам кару християнського Бога за джихад[13 - Джихад – священна вiйна проти християн.]? І хто ти такий? Ти, видно, мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка: «Пiде до раю той, хто загине на полi бою з гяурами?»
– Але сказано теж у сьомiй сурi Корану, отче, – вiдповiв спокiйно меддах Омар, – у сурi пророчiй: «Скiльки сiл ми марно погубили!»
– Якщо ти знаеш Коран, хай осiнить нас свiтло едино правдивого вчення, – посмиреннiшали очi дервiша, – то згадай слова пророка: «Ми покажемо нашi знамення у всiх краiнах, поки вони не зрозумiють, що це правда».
– Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим, що пишуть писання своiми руками, а потiм кажуть: це вiд Аллаха». Бо знамення, про якi ти говориш, несуть нашi воiни i до Азова, i до Багдада. І там, i там чорнiе земля вiд наших ратникiв, як Кафський степ вiд сарани. Скажи менi, яка ж вiйна священна? Проти християн чи проти единовiрних мусульман?
Затремтiв посох у руцi дервiша, а жiнки з тривогою й надiею дивилися в розумнi очi аксакала[14 - Аксакал – сивоборода, шанована людина.] – що скаже вiн ще, може, це прийшов до них вiщун горя або радостi?
Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок воiнiв, що вiддали або вiддають життя за Високий Порiг[15 - Висока Порта, Високий Порiг – султанський уряд Туреччини.] над Євфратом i Доном, – жаль закроiвся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв священних воен – зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий.
– Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада. До лозини нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати ii. А лозина вiдiслала його до iншоi. І ще побачив падишах увi снi шулiк, що iли падаль, виригали i знову iли, i гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця i спитав його, що означае цей сон.
– Це вiщування на нинiшнiй день, – вiдповiв мудрець. – Лозина, що вiдсилае нiж до своеi подруги, – це ми самi, що не щадимо брата задля своеi користi. А шулiки – то знову ж таки ми, що пожираемо чуже добро, вiдригуемося людським стражданням i робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо вiд своеi ненаситностi.
Закричав дервiш:
– Ти шиiт[16 - Шиiт – мусульманська секта, визнана в Іранi й Іраку. В Туреччинi – суннiти.], перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шиiт, хай почорнiе його голова, яку, напевно, стяв великий падишах!
Заверещали дервiшi:
– Хто ти такий? До каiрського пашi вiдвести його!
Навiть не здригнувся аксакал.
– Я Омар-челебi, анатолiець. І цю вiдповiдь султановi дав я.
Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi, iм’я Омара зашелестiло на губах вражених монахiв. О, його – цього мандрiвника, меддаха i хафiза[17 - Хафiз – вчений богослов, що знае Коран напам’ять.], на якого ще не звелася рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi, в Бахчисараi i Кафi.
– Молiться, люди, – мовив меддах. – Привид голоду блукае над степом. Благайте Бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм худих корiв, що пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв, що пожирають сiм налитих. Просiть милостi в неба…
Вiн звiв руки, прошепотiв молитву i подався в безвiсть розпаленого степу.
Роздiл другий
Зажурилась Украiна, що нiде прожити,
Витоптала орда кiньми маленькii дiти.
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих, середульших, у полон забрала.
Украiнська народна пiсня
Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на волю. Два роки тому вiн купив ii з хворою семилiтньою дитиною на ясир-базарi i привiв iх до своеi тiсноi й темноi лiплянки.
Посерединi татарськоi хати стояв килимний верстат, а за ним, на мiндерi[18 - Мiндер – пiдвищення вздовж стiни для спання.], стогнала недужа жiнка. Вона не пiдвелася, тiльки скрушно глянула на невiльницю, потiм ii склянi очi надовго вп’ялися в татарина i враз погасли, збайдужiли.
– Якши гяурка, – сказала. – Твоя буде.
Знiяковiлий господар розвiв руками, показав на верстат iз нап’ятою на кросна основою, i зрозумiла Марiя, що вбогий ii власник, i купив вiн собi рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
Навчилася ткати швидко. Крiзь натягнутi нитки дивилася, як росте ii донечка, тягнеться руками до кольоровоi волiчки, вплiтае iх помiж основу, стае помiчницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, i сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарi та й щоб легше було дитинi на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора i пiсню наспiвувала, та все оту:
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякае,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликае… —
i дивно було чути, що доня пiдспiвуе за матiр’ю часто чужими словами.
Татарин продавав килими, що iх наткала Марiя, i годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь.
За рiк господиня померла вiд сухот. Знала Марiя, що запропонуе iй тепер хазяiн. Чого тiльки не передумала, якi сумнiви не мучили ii днями i увi снах, та вiдганяла вiд себе слабкостi, спокуси й вагання – десь глибоко в серцi ще жеврiла надiя повернутися в Украiну.
А татарин таки сказав небавом:
– Будь моею дружиною, Марiям.
Заплакала. Просила пожалiти ii – не може вiри своеi зрадити, чоловiка свого, знакомитого полковника Самiйла, забути не може…
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан i мусульмани рiзали баранiв на байрам, привiв на святковий обiд жiнку у бiлому фередже[19 - Фередже – жiноче покривало поверх плаття в туркень.] – злооку туркеню. Здогадалася Марiя, що це нова ii господиня, i занiмiла вiд страху: продасть ii тепер господар. І тодi каяття, ганебне й боягузливе, скрутило душу: чом не стала жiнкою татариновi, тепер же iх розлучать iз дочкою!
Нова хазяйка вiдразу дала зрозумiти, який порядок буде в хатi. Витягла з казана баранячу кiстку i пошпурила нею в кут – жерiть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марii:
– Не буду тебе продавати, хай лютуе. Ти добра, Марiям.
Ще вчора господиня штурхала ii в спину i погрожувала продати дочку, бо що з неi за користь, ще вчора падала Марiя на колiна, обiцяючи ночами сидiти за верстатом, аби тiльки не розлучали iх… А нинi вранцi, коли туркеня подалася на базар, татарин увiйшов до хати, жалiсливо глянув на Марiiну дочку – не мав своiх дiтей – i сказав ледве чутно:
– Ідiть собi. Ви вiльнi…
Це слово «вiльнi» було несподiваним для Марii, приголомшило воно ii зовсiм. Вклонилася господаревi до нiг, подякувала, похапцем зiбрала своi мiзернi пожитки, схопила дiвчинку на руки i вибiгла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи вiд страху, що повернеться з мiста туркеня i дожене ii, бiгла, ховаючись за кам’яними стiнами, що заступали вiкна будинкiв, квапилася до пiвнiчних кафських ворiт, щоб вийти з тiсного мiста на волю. Здавалось iй, що мине одна лише хвилина, i зачиняться ворота. Ось вийшов iз-пiд зеленого платана вартовий, крикнула йому:
– Я вiдпущена!
Високий яничар у шапцi з довгим шликом, що спадав по спинi аж до пояса, лiниво дiткнувся рукою до ятагана i знову ступив у тiнь: iди, мовляв, небого, хто тебе тримае. Зелений колiр яничарського кафтана злився з плюшевим листям, вартовий спокiйно закурив люльку. Вiд такоi байдужостi – адже тiльки одне слово «яничар» наводило жах на невiльникiв – змоторошилося серце в Марii: невже це не останнiй мур, що огороджуе Кафу? Вийшла на хребет Тепе-оба[20 - Тепе-оба – у перекладi з татарськоi – вершина-гора.], що довгим насипом вiддiлив рештки гiр вiд рiвнин, – нi, далi – простiр i жодноi людини в степу. Передихнула, промовила вголос:
– Я вiльна. І Мальва моя теж. О Господи…
І тут запримiтила, що ii бiльше не дивуе чудне iм’я доньки. Так назвала свою дiвчинку давно, ще на початку неволi. Дитя було хворе i зжовкле, здавалося, не витримае тяжкоi дороги з Карасубазару до Кафи. Несла дитину на руках i пiдставляла спину пiд нагайки, затуляючи свою крихiтку. А пiд ногами то тут, то там подибувалися вигнанi, певне вiтрами, на чужину мальви – тi самi, що пишалися разом iз соняшниками, рiвнi з ними, бiля украiнських бiлостiнних хат. Там пишалися. А тут ховалися в колючий курай, низькi, збiдованi, та все-таки живi. Тож повiрила Марiя, що дочка теж виживе, як цi квiти на чужiй землi, якщо тiльки назве ii Мальвою.
Помiтила тепер, що не дивуе ii бiльше довгополий бешмет, нi турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, i навiть те, що Мальва запитуе в неi про се i про те по-татарськи.
Мiсто було позаду. Зубчастi стiни оперезали його навколо, масивнi башти пiдвелися i давили, стискали громаддя будинкiв, мечетi, вiрменськi церкви i караiмськi кенаси. Мiсто ревiло й гуло, стогнало. Внизу кишiла смердюча яма невiльничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари i греки: на галери, що стояли в порту, вiдправляли партii вiдiбраних, приганяли новi; торохтiли мажари по кам’яних вибоiнах, захлиналися осли, викрикували азан[21 - Азан – заклик до молитви.] муедзини, закликаючи правовiрних до обiднього намазу.[22 - Намаз – молитва.]
І ще одне зауважила Марiя: усе це для неi давно звичне, наче й не було нiколи iншого життя. А та хвилева радiсть волi раптом почала пригасати, й у свiдомiсть повiльно заповзало тупе почуття безвихiддя… Сiрий хребет Тепе-оба i дуга високого мiського муру тiсно обступили ii, нiби обсотали вужiвками цупкого кримського плюща, i нiкуди звiдси не дiнешся, i будеш у цьому свiтi вiчно…
А що було?
Йшли хозари, половцi, печенiги, хто не йшов? Падали трави i люди, у вимiшанiй копитами землi конав розтоптаний дюшан. Журилася Украiна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, i плакало небо над молочним степом i над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським i Муравським шляхами пролетiла з гиком татарва – хто тепер ii зупинить? Закатували Пiдкову ляхи, вмер Сагайдачний вiд турецьких ран, вбили Остряницю таки своi на висланнi в Чугуевому городищi, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своiх братiв, i прослиз по Украiнi ганебний час байдужостi i зради. Сховалися за облогами низькi хати, стiкалися до Криму ясирнi валки, по-яничарилися юнаки i народили потурнакiв степовi дiвчата.
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякае… —
замугикала Марiя. Спiвуча Мальва пiдтягнула за матiр’ю, та враз обiрвала пiсню, запитала:
– Що це за пiсня, мамо?
Гiрко вразила Марiю чиста татарська вимова дочки, iй хотiлося сказати, що вони вже на волi i нiхто тепер не мае права заборонити iм розмовляти по-своему. Та рудий хребет Тепе-оба нiби впав раптом Марii на спину i придавив до колючоi землi, придавив туго, щоб не рухалася i бачила перед собою тiльки невiльничий ринок i галери, а ще пiвнiчнi кафськi ворота, бiля яких стоять два вартовi: яничар i мертвий платан, обвитий плющем.
Це те, що е… Але що ж було?
Був козак Самiйло. Ховала губи вiд поцiлунку, хоч знала, що поцiлуе, втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п’янкому полинi, хоч знала, що не оборониться, i народила йому двох соколят-синiв…
Ой сини, синочки!.. Чиi руки розчiсують вам кучерi, яка мати вас у постелi укривае? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiтi, чи очi вашi виклювали яструби в ногайському степу, а голiвоньку дощi миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують?
Несхожi були, наче й не близнята. Один – у Самiйла: чорнокудрий та темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник, i очi мав блакитнi, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя – пропав бiлявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею, сама в городi поралася i – не застала. Повз село проходили тодi цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в походi…
Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi другий – уже чотирнадцять рокiв мав – пропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли, а там донечка знайшлася, Соломiею назвали.
Та нею вже не змiг тiшитися Самiйло – козацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшавi, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зiбрали переможцi козацьку старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд ноги свою славу – бунчуки i прапори. «Всi давнi права i старшинства та iншi привiлеi козацькi через бунти втраченi нинi, – падали клинками на оголенi козацькi голови слова польного гетьмана Потоцького, – i на вiчнi часи вiдбираються, бо Рiч Посполита бажае мати козацтво в хлопiв повернене».
Переможець дае закони!
Повернувся полковник Самiйло з Маслового Ставу сплюгавлений, знiвечений, без бунчука.
– Сором нам далi жити на цiй землi, – сказав, запрiг воли i подався за Остряницею в чужу сторону – Слободу.
Рипiли вози, висла над Украiною прощальна пiсня, падала в холоднi тумани, тяглися валкою сiмсот сiмей козацьких iзгоiв до Бiлгорода присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у своiх хоромах.
Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у день у пасiцi, i не знала Марiя, що думае колишнiй полковник, а чи й думае? Вiн так i не рушився, тiльки зсунувся з колоди на землю i сидiв з розчерепленою татарським ятаганом головою, i не ридала тодi Марiя, не могла. Горiла тiльки що покладена хата, а ii з Соломiею повели на сирицi до Перекопу.
Чи то щастя – по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i iх тому не розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi.
…Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi? Куди подiтися? Там, у господаря, вони таки мали шматок хлiба, а зараз хто прогодуе бездомну гяурку? Страшне слово – гяур, яке позбавляе працi, довiр’я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби[23 - Хатиби – мусульманськi проповiдники.] в мечетях!
