скачать книгу бесплатно
Люлька з червоного дерева. Новели, оповiдання та оповiдки 1976-2016 рр.
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #8
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письмен-ник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близь-ко двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. Вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а накреслюе багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.
До 8-го тому повного зiбрання творiв Романа Іваничука увiйшли новели, оповiдання та оповiдки, написанi протягом 1976–2016 рокiв, у яких вiн постае неперевершеним майстром новели. Основу цього тому склали видання – «На перевалi» (1981) та «Люлька з червоного дерева» (2009); також до збiрки увiйшли новели й оповiдання iз циклiв «На стежках i тротуарах», «Осiннi узори», «Nota Bene!», а в «Додаток» – твори, що друкувалися тiльки в часописах. Збiрка малоi прози Р. Іваничука мiстить докладнi примiтки.
Роман Іваничук
Люлька з червоного дерева Новели, оповiдання та оповiдки 1976—2016 рр
На перевалi
(1981)
На стежках i тротуарах
Цикл новел
Слiди життя
Ясенюк це сказав, i я стрепенувся, бо вже чув один раз в життi такi самi слова:
«Вiн був майже два метри зростом, бугая стримував однiею рукою за шию, а коли йшов на вiйну, сказав матерi: “Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»
Я дивився на свого друга i мовчав: чи ж мiг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька i що знаю я про нього бiльше, нiж вiн, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту тi самi слова: «Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють».
І я поiхав туди ще раз – разом iз своiм другом.
Потрiсканий, спалений жорстоким сонцем степ дихае задухою в обличчя, я висуваю руку з вiкна вагона, щоб зловити на швидкостi прохолоду, а беру лише спеку, вiд якоi шерхне i лущиться шкiра; степ iжиться кураем, блищить плiснявими шкуринками солончакiв, а далi таки не витримуе палу – кришиться на пiсок, i вже куряться пiщанi дюни вiд легкого вiтру, немов крихiтнi кратери, i тiльки зеленi куполи гробниць, розкиданi зрiдка в пустелi, та стада верблюдiв засвiдчують, що й тут не мертвий свiт, що й тут живуть люди.
Усе це менi знайоме й навiть рiдне, бо ж у цьому степу я провiв три своiх юних роки, збагнув цiну краплинi води й клаптиковi тiнi пiд саксаулом, навчився перемагати не тiльки лiнощi, а й крайне виснаження, видобувати iз себе незвiданi запаси сил i радiти вiдпочинку.
Мiй друг мовчить, вiн зараз там – на кiнцевiй зупинцi нашоi дороги, у тих людей, якi, можливо, бачили останнi й не вiдомi йому слiди батькового життя. А я впiзнаю усе довкола, хоч бурi не раз i перегорнули тут пiски, засипавши моi власнi слiди – теж дорогi менi. Курай перекотився степом чи не два десятки разiв вiдтодi, як тут стояли нашi солдатськi намети, а все виглядае незмiнним на цьому жовтому неозорi, що розтiкаеться в безмежжя i тiльки одним боком недосяжно далеко спиняеться перед окрайкою Читкальських гiр, якi манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обiтована земля.
Десь тут, а може, он там, стояли щолiта нашi вiйськовi табори, i затишнi казарми поблизу Бухари, мiнарети, медресе й торговi куполи здавалися нам тодi хiба що казкою, бо так завжди в пустелi: нереальним здаеться людинi живий свiт.
О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся вiд далеких гiр, наче в’iзд до степу, – це ж у ньому стояли нашi машини й зенiтки; ось полустанок, залiзничний будиночок, а бiля нього колодязь, з якого ми брали воду, i жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поiзд мчить, не зупиняеться, бiля будиночка стоiть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руцi, бiля криницi жiнка пере шмаття – так було i тодi, тiльки це вже iншi люди… І враз видиво – чiтке, мов малюнок вуглем, – скресае перед моiми очима: навiдник з моеi зенiтноi обслуги Хамракул порскае водою бiля криницi, розкошуе i крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»
Таке виразне вiдчуття дотичностi до минулого, нiби час повернувся назад, i я ступив удруге в той самий слiд, давно засипаний пiском, i мене в цю мить не обходив мiй друг, якому байдужi були i каньйон, i полустанок, i криниця; я вже йшов тiею дорiжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися iз стежкою Ясенюкового батька.
Я мало не скрикнув, мало не зiрвав стоп-кран, на який обiперся лiктем; поiзд простугонiв на повнiй швидкостi, станцiйний будиночок змалiв, лише Хамракул зостався зi мною, i розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кiнострiчку.
Хамракул iз Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.
Вiн прийшов у наш зенiтний полк через рiк пiсля мене. Був високий, немов жердина, i горбився, згинався серед нас – натоптаних коротунiв-хлiборобiв: йому незручно було за свiй зрiст, якого досi, певне, не помiчав, бредучи глибокими iзворами за овечими отарами. Добродушнi його очi нiтилися ще й вiд того, що по-росiйськи знав не бiльше десяти слiв; широкий нiс розплющувався у знiяковiлiй посмiшцi, коли у командирiв опускалися руки, тому що не могли з ним порозумiтися; карабiн вiн тримав, мов герлигу, i повертався в строю завжди не в той бiк.
Хамракул був добрий. На всi труднощi, навiть коли одержував наряд на кухню, мав одну вiдповiдь – «хорошо», в людях бачив тiльки гарне, погане взагалi для нього не iснувало – видно, в доброму краю вирiс. Усе розумiв, усе вибачав, крiм одного: цiдив незрозумiлу, певне, круту лайку, дивлячись, як нашi навiдники, стрiляючи по мiшенях, безбожно «мазали». Його тихi, немов гiрський серпанок, очi гостро напружувались, коли над полiгоном пролiтав лiтак, буксируючи за собою конус; зарядник Хамракул, який спочатку навiть снаряди подавав не тим, що треба, боком, кожного разу пiсля черговоi серii пострiлiв сплескував руками i, вилаявшись, бiдкався: «Вай-вай…»
Я не знаю, коли те сталося, а полюбив його i сам дивувався, що мене не бентежить його свята, незаймана простота. Хамракул став моiм другом. Одного разу вiн сказав:
– Поiдеш зi мною в Хумсан.
Це було не запрошення, а ствердження того, що мае вiдбутися, i нiби для переконання, що там справдi варто побувати, вiн показав на силует високоi гори, що блiдо синiла на видноколi:
– Бачиш, орел над Кук’юлем лiтае… Не вiриш, що бачу орла? Постав мене один раз навiдником – сам переконаешся…
Вiн кiлька разiв просив мене про це, i я самовiльно, ризикуючи потрапити на гауптвахту, посадив його за калiматор на бойових стрiльбах. Тодi сталося диво, якого ще не знав полк: Хамракул трьома чергами тричi розсiк конус-мiшень – тiльки клаптики рожевого шовку впали на полiгон.
Примчав на газику сам командир дивiзii, послав нас обох умиватися до нашоi криницi бiля станцiйного будиночка: Хамракул отримав десятиденну вiдпустку, я – триденне звiльнення.
– Вода в сапог поехал! – смiявся i кректав Хамракул, умиваючись, а другого дня ми вже були в Хумсанi.
Мiй друг, напевно, вiдчув, що я, мандруючи своiми слiдами, наближаюся до тих, якi тривожать його, вiн дiткнувся до мого плеча, мовив:
– Розкажи, але слово в слово, що повiв тодi Асам-ака… І я, облишивши свое, пригадував останню стежку Ясенюкового батька.
Хамракул постукав у хвiртку, вмуровану у високий дувал, ми довгенько чекали, поки вона вiдчинилася. До нас вийшов, спираючись на милицi, сивоголовий чоловiк, подiбний до Хамракула, лише нижчий зростом; побачивши сина, вiн прицмокнув, дивуючись не так з його появи, як, певне, з вiйськовоi форми, потiм пошкутильгав попереду нас стежкою в сад.
Важке вiд абрикосiв i слив гiлля вгиналося аж до землi, з виноградних заростей визирали медовi грона, а помежи кронами дерев просвiчувалися синюватi, порослi кущами головатi пагорби, що спиналися один над одним, немов велетенськi сходи до гостроверхого Кук’юлю. Я задивився на це справжне диво пiсля одноманiтних i нiмих пiскiв; Асам-ака сказав осмiхаючись:
– Казав мiй дiд: коли зневiришся в Аллаховi, пiди в гори – i знову увiруеш, побачивши, що вiн створив… А ти звiдки будеш?
– Теж з гiр. Карпатських…
– Земляк! – сплеснув у долонi Асам-ака, i милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…
Вiн загукав щось по-своему, на рундук вийшла жiнка з немовлям на руках, спiвучим голосом привiтала сина, вiддала йому сповиточок, а сама забiгала, виносячи в сад тарелi з фруктами й сулii з вином. Хамракул гуцав на руках немовля i теж говорив незрозумiле для мене:
– Твоя сестра, в нiй також твоя кров.
Асам-ака наливав у склянки вино i говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:
– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, вiн казав, що в нього е син… Ай, забув його фамiлiю… Вiд Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на мiну, весь одяг зiрвало з мене вибухом, тiльки ремiнь залишився на тiлi, дивлюсь – а ноги нема… А потiм вiн дав менi кров, моя вся витекла. Вiн мав ii багато, вiн був такий, як ми разом утрьох, i вся кров у менi – його кров…
Асам-ака змовк i, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:
– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Нi… Вай-вай, як вiн звався? Дерево таке мiцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана пiсля контузii. Вiн говорив завжди: «Мене нi осколок, нi куля не вiзьмуть, мене хiба що прямий снаряд уб’е…»
– Що сталося з ним? – спитав я обережно.
Асам-ака обхопив обома руками голову i довго, немов маятник, хитався в тузi з боку на бiк, а потiм сказав:
– Його вбило на перевалi… прямим снарядом… Нiщо не зосталося вiд нього. Про це менi написали в госпiталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров i пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як вiн звався?.. Дерево таке росте у вас…
– Це був батько… – прошепотiв мiй друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…
За вiкном поiзда промайнули жовтолистi тополi, а далi зелень густiшала i стишувався стрiмливий хiд – ми пiд’iжджали до станцii, за якою спиналися один над одним головатi пагорби, немов велетенськi сходи до гостроверхого Кук’юлю…
…Хамракул казав менi на прощання: «Приiдеш – найкращого барана зарiжу». Обiцяли доконче зустрiтися – i обидва не вiрили у своi обiцянки…
І ось iдемо iз щемом у душi – я i Ясенюк. Дорога звиваеться пiд гору, звужуеться, стае крутою стежиною, що пролягла помiж дувалами, я впiзнаю тут кожен закрут; мiй друг сторожко придивляеться до незнайомих мiсць, наче хоче знайти слiд свого батька i взяти з нього щось важливе й таке необхiдне для життя.
Хамракул навiть не скрикнув, побачивши мене, – такi вже врiвноваженi й спокiйнi узбецькi пастухи! Ми тихо обнялися, i вiн пiшов попереду у сад, до того мiсця, де ми пили колись вино.
Я дивився на нього, шукав змiн на його обличчi i не знав, з чого почати розмову, та випередив мене Ясенюк:
– Де ваш батько, Асам-ака?
Хамракул зiгнувся дугою, невизначено розвiв руками, прошепотiв:
– Немае вже Асам-аки…
Я побачив, як здригнулися плечi в Ясенюка, померк погляд: для мене стежка спогадiв лише розсотувалася, i я нинi пiду нею в довгiй розмовi iз старим побратимом, для Ясенюка ж вона закiнчилась – слiд згубився…
Хамракул гукнув у бiк дому, звiдти вийшла молода дiвчина у квiтчастiй хустинi:
– Юлдуз, неси до саду обiд – брат приiхав. – І до мене: – Немовлям тодi була, це моя сестра…
Юлдуз подавала на дастархан запашнi страви й напоi, i коли ми вже роззнайомилися, сидiли й розмовляли, Ясенюк сказав дiвчинi:
– Ти моя сестра теж…
І ступив у живий батькiв слiд, на його стежку, що враз продовжилась, i не буде iй кiнця…
Трамвайна зупинка «Базар»
Менi це прийшло до голови нинi вранцi, i я таки зроблю те, що задумав…
Я працюю в майстернi електропобутових приладiв, що мiститься на першому поверсi нашого нового будинку, вiкна з якого виходять на стару мiську магiстраль.
Щоранку спускаюся лiфтом з сьомого поверху i прямо з лiфта заходжу до робiтнi. Менi добре: я не мушу, як iншi, товпитися у дверях трамваiв чи автобусiв, влiтку не стiкаю потом у переповнених вагонах i автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання i роздягання, не боюся запiзнитися вранцi до працi, а ввечерi на телепрограму «Новини», якщо, бувае, на дорозi станеться затор. Мiським транспортом користуюся тiльки у вихiднi, коли забагнеться виiхати за мiсто подихати чистим повiтрям або ж повештатися старими кварталами, де музей бiля музею, кав’ярня бiля кав’ярнi, де першi поверхи – суцiльнi крамницi, а в кожному кварталi свiй кiнотеатр, де прохолодний пiдземний перехiд виводить тебе в старовинний район мiста з вiдновленими фортечними стiнами та вежами.
Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, i тому я спiвчуваю людям, яким доводиться тяжче, нiж менi.
Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вiкна майстернi я маю можливiсть спостерiгати невпинну метушню, яка в години пiк до краю виморюе людей, коли вони вранцi квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового мiста, – а ввечерi не менш квапливо повертаються до своiх жител. Я не старий, ще й не жонатий, i досвiду в мене не бозна-скiльки, зате я мiстянин потомствений, не зайшлий, i тому мене обходить усе, чим i як живе наше мiсто, – тож радiю радiстю його мешканцiв, i болять мене iхнi болi, як моi власнi, бо й до своiх вигод i невигод я теж не байдужий. Менi здаеться, що та мiська метушня, яка вдвiчi або i втричi помножилася за останнi кiлька рокiв, найбiльше наше лихо, i хоч воно породжене добробутом (якби жилося в мiстi погано, то не подвоiлось би його населення, не кажу вже про приватнi автомашини), – треба якось з цiеi бiди вилазити.
Тож нинi вранцi прийшла менi до голови непогана iдея: зменшити, хоча б для початку, кiлькiсть трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, вирiс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немае, то й вiдпала потреба у трамвайнiй зупинцi, яка досi вируе навпроти вiкон моеi майстернi, i якби ii зняти – спала б бодай на стiлечки тижба на цiй перевантаженiй магiстралi, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, якi тут працюемо, вiдпочили б вiд невпинного галасу – в нас нерви також не залiзнi.
Мое робоче мiсце – обличчям до вiкна. Кожного ранку о восьмiй тридцять я бачу, як, притримуючи однiею рукою капелюха й витягаючи з-помiж щiльно збитих людських тiл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхуеться з трамвайних дверей сивий i поважний учитель математики Іван Григорович; трохи ранiше вискакуе з трамвая кругленький коротун з рiденькими вусиками, завжди усмiхнений голяр Влодко; о восьмiй сорок п’ять, за цiлу годину до початку свого робочого дня, приiжджае кравчиня Павлина – тi колишнi селюки завжди бояться запiзнитися; грацiйно, не кваплячись, нiби проникаючи крiзь юрбу, прямуе до пивного бару розкiшностанна буфетниця Аня, i тiльки швець Юзько завжди сидить за машиною у своiй майстернi, що на другому боцi вулицi, – вiн, як i я, теж мешкае над своею робiтнею.
Та найбiльше спiвчуття викликае в мене незнайома дiвчина з розпущеним бiлим волоссям; вона появилася на цiй зупинцi не бiльше року тому – така тендiтна, тоненька, з «дипломатом» у руцi, певне, студентка: дiвчина весь час нервово позирае на годинника i розпачливим поглядом супроводжуе щонайменше три трамваi, не маючи сили пробитися досередини. Я не витримую, вибiгаю з майстернi, й коли пiдходить четвертий, заштовхую ii зi сходинок на площадку i вертаюся назад. І хоч вона, звiсно, й не пiдозрюе, що мае в моiй особi такого доброго приятеля, все ж останнiм часом помiчаю, що бiлявка вже й не пробуе сама входити до трамвая, а менi вiд того якось добре на душi. Я вирiшив було допомагати iй пробиватись у перший трамвай, та досi ще нi разу не виконав своеi обiцянки: так менi любо дивитися на ii тендiтний стан, на стурбоване личко, на той плавний жест, коли вона позирае на годинника.
Я не вперше нинi задумався над проблемою зменшення руху, штовханини, скреготу в мiстi, вона мене весь час турбуе, i я iнодi приходив до зовсiм нiсенiтних висновкiв, наприклад: розселити б людей за мiсцями iх працi! Розумiю всю марнiсть своеi фiлософii. Бо якби це старе i вiчно поновлюване новими районами мiсто хтось i справдi якимось чудом перебудував наново, якби навiть у кожному кварталi вiдкрили майстерню «Хвилинку» i пив’ярню, подiбну до нашого «Вiтерцю», все одно комусь знадобився б саме Юзьо, який бездоганно накладае шви на розпоренi жiночi чобiтки, комусь не смакувало б пиво в iншiй пив’ярнi, а тiльки в Анi, яка вправно вишиковуе керамiчнi кухлi на ляду, i вони стрiмливо пливуть по нiй не розливаючись, попадаючи в руки спраглих чоловiкiв; зрештою, коли б у кожному мiкрорайончику був свiй iндпошив, то багато хто не мiг би обiйтися без майстринi Павлини з ателье «Оксана», бо вона знае свiй, сiльський секрет крою жiночих свит; десятки, а то й сотнi чоловiкiв доiжджали б до голяра Влодка, який вiртуозно дрiбно сiче ножицями над вухом i завжди мае свою постiйну клiентуру; iнший ходив би сюди спецiально для того, щоб поглянути крiзь пройму мiж висотними будинками на Замкову гору, яку звiдси видно всю – вiд пiднiжжя до купола, всiяного людьми, схожими на цвяшки; припустимо на мить, що всi школи нашого великого мiста стали рiвноцiнними, – все одно хтось посилав би свою дитину в тридцять дев’яту, висунуту до самого тротуару скреготливоi вулицi, бо тут працюе видатний математик Іван Григорович, а той, що проживае поруч зi школою, посилав би свого вундеркiнда на другий край мiста, щоб тiльки якнайдалi вiд цього деспота, несправедливця i мучителя.
Неможливо, нiяк неможливо навести тишу в мiстi; рух, який розносить людськi потоки з краю в край, мов кров по жилах, оживляючи всi його клiтини, е, власне, життям мiста, бо тiльки так воно може обмiнятися досвiдом, клопотами, радощами; я не хотiв би, щоб наше майже мiльйонне мiсто розпалося на безлiч автономних мiстечок, не зв’язаних единим кровообiгом, – тодi б його просто не стало. І все ж, коли дивлюся на цю зупинку, яка називаеться «Базар», а базару давно немае, я усвiдомлюю ii непотрiбнiсть: адже нижче на якихось двiстi метрiв е зупинка для медикiв, вище – на стiльки ж – для полiтехнiкiв, тому я впевнений, що зроблю добру справу, якщо напишу просьбу в мiськраду, щоб ii злiквiдували: цей захiд заощадить людям дрiбку часу i звiльнить iх вiд зайвоi нервозностi.
Це тверде рiшення остаточно викристалiзувалося в менi, коли спускався до майстернi. Я вийшов з лiфта, сiв за свiй робочий столик, вiкно запiтнiло вiд весняного туману – трамвайноi зупинки не було видно, а намiр мiй був такий твердий, що менi здалося: зупинки давно вже нема, принаймнi мiсяць.
І ось я дивлюся в матове вiкно i бачу: шастають автомобiлi по магiстралi не зупиняючись, зрiдка прогуркотить трамвай, а на тротуарi гнiтюча тиша; я намагався зловити хоча б одне обличчя в трамвайному вiкнi, та це не вдаеться, i менi стае шкода, що вже нiколи жодне не вкарбуеться в мою пам’ять, мало – шкода, я вiдчуваю терпкий щем усамiтнення, бо ж минув тiльки мiсяць, а людей довкола мене стало менше, я тих людей, з трамваiв i автобусiв, упiзнавав у всiх кiнцях мiста, з деякими навiть вiтався, а тепер мое знайомство щоразу звужуеться, i мене огортае почуття осиротiння.
Тротуар порожнiй, чисто пiдметений, нiхто не заважае менi бачити другий бiк вулицi. Доля частково компенсувала моi втрати: я маю можливiсть вряди-годи помахувати рукою Юзьовi, який теж сидить обличчям до вiкна i вiдкивуе менi головою: руки й ноги в нього зайнятi. Вiн без упину махае колiном, розганяючи колесо шевськоi машини, голка дрiбно строчить по швах жiночих чобiткiв – до Юзя завжди довга черга. Бiля нього, за другою машиною, сидить без роботи молодий хлопчина, тiльки що з профтехучилища, я бачу, як Юзьо жестами переконуе клiентiв: я ж не сторукий, та йдiть до хлопця, вiн умiе, чогось-таки навчився в училищi; хто не мае часу, виходить з черги, стае бiля другоi машини, з недовiр’ям приглядаючись, як працюе молодий майстер, та ось одна жiнка розмахуе руками, не йде, впираеться: а може, я аж з Левандiвки йшла до вас, а ви мене до хлопчика вiдсилаете; друга масно усмiхаеться: та де ми такого сторукого найдемо; Юзьо статечно витирае об фартух долонi й, зiтхаючи, береться далi за шиття, бо – що маю з вами робити?
А тротуар давно порожнiй, не скриплять на вулицi гальма, не товпляться й не галасують люди, жодного знайомого обличчя, нi на кому око зупинити, Юзьо махае колiном i, зайнятий за шитвом, не мае часу глянути в мiй бiк, а менi вже Юзя й замало; мчать трамваi i автобуси мов шаленi, я ловлю себе на думцi, що Павлини-кравчинi давно не бачив i не скоро побачу: в неi раз на два роки псуеться пилосос, а «Оксана» вище, i Павлина виходить з трамвая десь там, бiля полiтехнiкiв, виходить теж, напевно, з запасом на годину, i з ким-то вона збавляе той час, а приходила ж до мене iнодi на балачку. «Ой, майструню, маю того мiста по гульку, i яка то лиха година вигнала мене з села, таж там така благодать – запахи, щебети, шелестiння, а тут стук та грюк, та я там усiх до одного знала: що говорить, що думае, що iсть, а що п’е, а тут немов у пущi; людей багато, i всi чужi, в одному будинку роками живуть i не знайомляться, повiтря смердить бензином, вода – залiзом, а там такi криницi, Боже: гукнеш у неi вранцi, а ввечерi луна вертаеться». Я слухаю, посмiхаюся i потiм кажу iй, що хто не любить людей, той не знае iх нi в селi, нi в мiстi, а я на Базарнiй зупинцi якщо не з кожним розмовляю, то хоч вiтаюся, i ви не думайте, Павлино, що пахнуть тiльки трави, ви лише принюхайтеся до розiгрiтого влiтку асфальту – i вже нiколи того запаху не забудете, таж навiть трамвайнi рейки пахнуть пiсля того, як пройдуть вагони, а втiм, плачте собi за тiею сiльською криницею, а я тут маю свою у дворi i дивлюся не в неi, а з неi – вгору, тiльки того, що плюнути не можу, бо вернеться слина… «А то, майструню, в яку криницю не плюнеш, все одно твiй плювок тобi й повернеться». – «Щоб вам добре було, Павлино».
Нема Павлини, а пилосос у неi ламаеться раз на два роки, з ким вона цю годину пробалакуе?.. Господи, коли то я розмовляв з Влодком? Пiдстригатися ще не час, а на зупинцi ми майже щодня балакали; я виходив курити й частував його «Орбiтою», а вiн за те випалював менi, мов з кулемета, всi вiдомостi про своiх клiентiв; не можу твердити, що Влодко завжди правду каже, та все одно менi здаеться, що я побував на всiх художнiх виставках, бо вiн стриже художникiв. Знаю, що хто намалював i за що дiстав нагороду, кого хвалять, а кого критикують; Влодко таки не все бреше, я сам бачив, як вiн у Анi пив пиво з тими малярами – i як вiн iх стриже та голить, коли вони всi патлатi й бородатi. Влодко хвалькувато пiдморгнув, але не пiдходив до мене – де б то! – а потiм, коли вони вийшли, таки пiдкотився й показав услiд рудобородому: голови лiпить, а три його сини вчаться в Художньому iнститутi, i всi будуть лiпити голови, але чи то так повинно бути, чи моi дiти теж колись мають стати голярами, а той другий, вусатий, мае двi коханки, диви-диви, пiдiйшов до них третiй, з мiшками пiд очима, той з натурницею оженився, бо вона – хи-хи – щодня стояла перед ним у чiм мати народила; я вiд Влодка знав про всiх письменникiв – то теж його клiенти, тепер же не знаю нiчого, бо зупинку зняли, а я стрижуся раз на мiсяць.
Менi сумно, що давно не бачив Івана Григоровича; хоча з ним ми особисто й не знайомi, але я вiд Анi багато дечого дiзнався про нього: вiн мiг би вчити не лише малих голопуцькiв, а й студентiв – таку мае голову; Аня знае, бо в Івана Григоровича вчиться ii син, i най заткнуться тi, якi брешуть, нiби вiн злий… Згадую, що давно не бачив, як учитель виштовхуеться зi своiм портфелем з трамвайних дверей, вiн тепер сходить на зупинцi внизу або вверху i двiстi метрiв тюпае, бо школа поруч з моiм будинком, i менi його жаль… І Аня вже давно не вигинае розкiшний стан перед моiм вiкном, i дiвчина з довгим бiлим волоссям не пропускае три трамваi…
Сумно менi… І враз я проганяю задуму, дивлюся на годинник: восьма сорок п’ять, на вулицi тихо – це ж та раптова тиша пiсля години пiк повернула мене до дiйсностi. Встаю, протираю запiтнiлу шибу: на зупинцi вже нема нiкого, тiльки – мамо рiдна! – стоiть вона, така тендiтна, русоволоса, з «дипломатом» у руцi, раз у раз поглядае на годинника, трамваi проходять один за одним, а вона не сiдае i – чи це менi здалося – позирае на мое вiкно. Кидаюся до дверей – бiдна, не могла без мене сiсти, вибiгаю на тротуар, вона лукаво посмiхаеться i йде до трамвая, я за звичкою пiдбiгаю за нею, допомагаю iй увiйти до вагона i аж тодi помiчаю, що вiн напiвпорожнiй; дiвчина повертае до мене свое слiпучо-бiле обличчя й каже: «Дякую, ви такий добрий…»
Менi присихае язик до пiднебiння, я вiдриваю його, ковтаю слину й питаю: «Ви студентка?» Вона знизуе плечима, вiдказуе: «Чому конче – студентка? Може, я у вашому трестi прогресивку вам нараховую? Хiба це мае якесь значення?»
Трамвай рушив i швидко поiхав униз, я ж стою, мов очманiлий, i перше, що приводить мене до тями, – залiзний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, пiдiйшов, нiжно повiв рукою по залiзу i вмить вiдчув, як мое рiшення написати листа в мiськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двiрничку, яка замiтае засмiчений недопалками тротуар. Менi жаль стало, що нинi запiтнiло вiкно в моiй майстернi i я не побачив, як iдуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збiднiв, i подумав, що все менi в цьому мiстi дороге, i зупинка також, i якщо ii знiмуть, то це, безперечно, добре, але хай воно станеться без моеi участi. Терпiли дотепер i ще потерпимо: i галас, i скрип гальм, i метушню, i спiзнення на роботу, i шарпання нервiв.
Нiчого тут не вдiеш – мiсто е мiсто.
1975
Несподiване…
Таке хiба що вигадаеш: у те саме село пiд Яблуницьким перевалом, у якому що другий господар – то Василь, а господиня – Василина, Оксана зовсiм випадково потрапила втрете.
Стояла на порозi кiмнати, в якiй цього разу замешкае, можливо, надовго, i не могла перебороти почуття здивування вiд того, що все на свiтi для неi змiнилося, навiть гори довкола Довгопiлля змалiли, тiльки ця свiтлиця така, нiби звiдси нiколи й не виходила, i вдову Василину, вiдколи не стало ii Івана й вона почала жити для свого Василька, неначе обминули роки – щоб дужа була для подвiйноi ношi.
– Та певно, що будеш у нас, а що робити, – вже котрий раз повторила господиня, i Оксана подумала, що Василина зовсiм така, якою була i десять, i три роки тому, бо навiть тональнiсть мови залишилась у неi та сама, лише до того згiдливого, м’якого i ледь винуватого «а шьо робити» додалася чомусь дрiбка гiркоти й покiрливостi.
– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, i… ти нiби вже й наша, – говорила про себе у множинi, хоч була у хатi сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де вiн, коли його дома немае.
Але Оксана змовчала й за третiм, i за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навiчно до Василининоi хати, бо ж не з власноi волi прийшла сюди, хоч з власноi пiде звiдси назад до того життя, яке десь там, у мiстi, давно закрутилося мiцним трибом, а Довгопiлля, i Василина з Василем, i висока Тарниця, i млин обiч рiки залишаться лише епiзодом, як та мельникова недоспiвана пiсня:
Закувала зозуленька на високiм дуб’ю:
Вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю…
Оксана не спитала, i господиня проказала з тiею ж дрiбкою гiркоти й покiрливостi в голосi:
– Лiпше, якби-сь уже була й не iхала вiд нас з тiеi прахтики. Але що робити…
– Мусила ж я унiверситет закiнчити, – вiдповiла Оксана. – Та й звiдки могла тодi знати, що мене пошлють у Довгопiлля…
Василина поправила на шиi хустину, немов хотiла приховати терпку спазму, що пробiгла горлом, опустила очi, спитала:
– То ти не сама сюди… захотiла?
– Направили, Василино!
– Та й то правда… – І додала нiби й недоречне: – Якби ж то людина могла наперед знати…
Пiсляобiдне сонце вдарилось об шибки, ковзнуло по старiй iконi на чiльнiй стiнi, зачепилось об смугасту верiтку, що звисала, як i колись, зi сволока, i снопик променiв освiтив гарячо-барвисту картину над лiжком: вранiшнi гори при сходi сонця, з ущелини бiжить рiка, рiкою пливе дараба, за кермом – на першому планi – дужий бокораш. То робота Оксаниного батька, вiн ii закiнчив того дня…
