скачать книгу бесплатно
– Куплена? Це ви, сценаристе, встигли?.. Боже, яка дешева пiдробка! – Колекцiонер хихикнув. – І скiльки ви за неi взяли, добродiйко? П’ятдесят?.. Що ж, для вiдомого сценариста п’ятдесятка – марниця, рамки ж добротнi, пригодяться йому… Чи не можете принести менi щось для огляду?
Стара потупцювала на мiсцi, не наважуючись виходити, та вираз обличчя Колекцiонера був холодно-байдужим, вона врештi зникла за портьерою, а тодi мiй знайомий припав до картини.
Часто дихаючи вiд хвилювання, вiн шнарив пальцями вздовж рамки, його пучки, певне, чутливi, мов у хiрурга, обмацували кожен рельеф, горбинку i врештi щось-таки намацали. Колекцiонер послинив пальця, та згадавши, що картина намальована олiйними фарбами, вийняв з кишенi плящину, розкоркував i, намочивши палець у розчиннику, повiв ним по горизонтальному горбиковi у лiвому кутку рамки. Довго приглядався, а потiм повернув до мене голову i, не встигнувши пригасити жадiбного полиску в очах, зблiдлий i з опалими щоками, прохрипiв:
– Я куплю ii у вас… Ви ж книжки збираете… Я дам вам сто… двiстi…
Вiн виглядав жалюгiдно, менi стало його шкода, я сказав:
– Облиште, не будьте смiшнi… Я бачив «Вiдплиття на острiв Цiтеру» в Луврi.
– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекцiонер. – Але я дуже люблю Ватто, навiть бездарнi копii… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, вiн заслоняв собою картину.
Тодi я згадав: щось вiн там мазюкав пальцем, силою вiдсторонив Колекцiонера, схилився над картиною i на смужцi, прокладенiй розчинником, прочитав: «Wаtео».
Фрагмент. Ескiз. Заготовка до картини… Оригiнал!
Я схопив у руки картину за верхнiй край рамки, Колекцiонер – за нижнiй, ми засiпали кожен у свiй бiк, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб е скарбом, я озвiрiв так само, як i мiй суперник, мене палив сором, що тепер цiлком зрiвнявся з ним – я вже не сумнiвався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готовi були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьера, i вiн опустив руки.
Вийшла стара з двома картинами й подала iх Колекцiонеровi. Вiн глянув на них, заахав i попросив:
– Залиште нас, добродiйко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…
І коли стара знову зникла, Колекцiонер пiдсунув до мене крiсло, сам сiв на друге i мовив примирливо, витираючи росу з чола:
– Погодьмося… Що хочете. Грошi… Будь-яку рiч з мого музею. Навiщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали менi вiддати…
Колекцiонер удруге нагадав менi про те, що я теж колекцiоную, вiн брав мене у спiльники, пропонував нечистий гендель, i я чув, як мене облипае незримий бруд, вiд якого важко вивiльнитися: я навiть у думцi оцiнив вартiсть дукача, i вiн здався марницею в порiвняннi з можливою вартiстю картини. Менi в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполi пiд час останньоi моеi подорожi за кордон… Такий iнтелектуальний, з гарною зовнiшнiстю iнженер не повернувся на теплохiд, ми чекали на нього пiвдня, i даремно – вiн попросив притулку. Я i тодi, i зараз думав про те, що зрадником вiн став не вiдразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, вiн колись не зумiв скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцiнна картина, яка дiсталася менi за марницю, дивилася на мене, я не мiг ii покинути тут i взяти теж не мiг: благання Колекцiонера присмоктувалися до мене, мов полiпи.
Я не пiдводив голови, а нашепти про грошi заповзали у моi вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота чимраз збiльшувалася, названi суми подумки матерiалiзувалися в речi.
– Тисяча… пiвтори… двi… п’ять… десять!
Спочатку я розбагатiв перським килимом, потiм iмпортними меблями, далi – машиною, врештi – дачею; всього цього я не мав, усi своi заробiтки вiд сценарiiв я проциндрив на подорожi за кордон, цi ж грошi дали б менi волю для творчостi, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачi, в будинках творчостi; фрагмент картини Ватто, який менi врештi-решт не потрiбен, дозволив би вiдплисти на свiй острiв Цiтеру, i ця втеча окупилась би новими моiми творами, потрiбними людям.
Я вагався, хоч розумiв, що саме це вагання е злочинним… Я подумав про Охоронця скарбiв, який жив у дуже скромнiй квартирi, а володiв замками не гiршими, нiж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував вiд явноi загибелi тисячi скарбiв i всi вiддав людям, нинi сущим i тим, якi прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовнi багатства, без яких хтось iз його внукiв, ним же обкрадений, може стати не захисником своеi землi, а вiдступником, бо не матиме на чому виховати в собi гордiсть за багатство духа предкiв… А може, той iнженер, який став зрадником у Неаполi, може, вiн був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись вiддав бабусин талiсман, як непотрiб, за дрiб’язкову вигоду i став безродним?.. Усе це я розумiв, а сам сидiв i слухав, як засипають мене грошi, дуже багато грошей…
Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврi: люди пориваються до корабля, що стоiть бiля причалу, море розбурхане i тривожне, а там десь спокiй, i радiсть, i багатство, тiльки одна – не ця, що на фрагментi, – жiнка, збентежена, сидить збоку i сумнiваеться, напевне, так само, як я тепер, – сиджу i прислухаюся до пiсеньки савояра:
Дадуть окраець хлiба нам,
Бабак завжди зi мною…
Окраець хлiба такий великий, аж не вмiщаеться в мою свiдомiсть; пропонованi суми з речей враз перемiнилися в товстелезну пачку банкнотiв, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових бiлетiв загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, i побачив перед собою розпаленi гарячкою очi Колекцiонера. З напiввiдслоненого вiкна, з-за штори, падало на нього смужкою денне свiтло, його рiзночинська борiдка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк вiд гарячки, менi хотiлося глянути на нього вiд голови до нiг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну цiну, та нiг не побачив: вiн стояв передi мною на колiнах так, як колись перед iконою в гуцульськiй хатi.
Я спитав упалим голосом:
– Ви маете такi грошi? Звiдки?
– Я маю велику колекцiю, вона вартуе бiльше!
– І готовi вiддати ii всю за оцю ось картину?
– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав передi мною Колекцiонер, а менi згадалася ще одна билиця про нього: вiн до кровi побив свого сина, який з цiкавостi вiдчинив вiдмикачкою дверi до комори з коштовностями… І тепер готовий iх вiддати?
– Як ви вiддасте менi свою колекцiю? – спитав я.
– Разом з хатою. Жiнка мене покинула, син геть пiшов… Через нотарiуса, як купiвлю-продаж, все буде чисто…
– Ну, а самi?
Вiн мовчав, дивився благально на мене i ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспiвував:
А завтра знову по дворах,
І мiй бабак зi мною…
По дворах? З картиною Ватто? В iм’я чого? Я поволi вибирався з трясовини, в яку упхав мене своiми нашептами Колекцiонер, сахнувся вiд хисткого трапа, на який мало що не ступив однiею ногою, щоб вiдплисти на острiв Цiтеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматерiалiзувалася у свiй первiсний вигляд – у скарби, награбованi в iсторii i замкнутi в тюрму, i в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, вiддавши його Охоронцевi. Проте все це здавалось менi мiзансценою з якоiсь комедii, бо що може чинити Колекцiонер з картиною Ватто? Дивитись на неi буде? Продасть? Але кому? Таж навiть Ермiтаж не заплатить йому стiльки, скiльки пропонуе вiн менi. Який для нього сенс?
І враз усе для мене стало ясним: менi знову згадався iнтелiгентний з вигляду iнженер, який попросив притулку в Неаполi. Я побачив порожнi багетовi рами, картина – вирiзана, захована в подвiйне дно у валiзi, Колекцiонер-турист виiжджае в якийсь круiз, просить притулку десь в Афiнах, Парижi або ж у тому-таки Неаполi i стае мiльйонером… В одну мить я навiть зрадiв такiй перспективi: хай утiкае негiдник на свiй острiв, мое мiсто очиститься вiд нього, а його колекцiя опиниться в руках Охоронця скарбiв, але тут же спiймав себе на думцi, що вiзьму участь у злочинi; нi, я повинен цю картину, яка належить свiтовi, вiддати…
А тодi мiй погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – i аж здригнувся вiд реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засмiявся я сам.
Колекцiонер дивився на мене блiдими, нiчого не розумiючими очима, на мiй смiх увiйшла стара.
– Що тут робиться? – прошамкала.
– Скажiть, цю картину тримав хтось, крiм нас, у руках? – спитав я.
– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаете… – Плюскле обличчя жiнки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекцiонера. – Такий, знаете, ну… Вiн довго тут сидiв над нею з фарбами, рiзними пляшечками… Але не купив…
– Вiн погано знае французьку орфографiю, жарт не вдався. Художник пiдписувався не Wateo, а Watteau.
– Фальшива?! – зойкнув Колекцiонер.
– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…
Колекцiонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врештi прошепотiв:
– Ви… ви нiкому не розповiсте про нашу розмову?
– А що це дало б? Доказiв нема… Хiба що напишу сценарiй. Та так, щоб вас упiзнали…
– Уб’ю!.. – засичав Колекцiонер.
– Ну, ви на таке нездатнi, – сказав я i, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радiстю торкаючись пальцями в кишенi пiджака безцiнного скарбу – важкого бабусиного дукача.
На перевалІ
Братовi Євгеновi
Їхали мовчки. Вiд яруги, до якоi Нестор пiд’iхав заблукавши, а потiм над нею майже двi години розвертався машиною, до перевалу залишалося не бiльше десяти кiлометрiв.
Машина виповзла з бакаiстого путiвця на асфальт, вiн брався ожеледдю, а туман порошив бiлим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволi. Час нiби уповiльнився; у мовчаннi, довколишнiй темнотi й тихiй iздi – кожен мав змогу вiдшукувати в собi iншого, нiж вiн був тiльки що над проваллям, i сама пригода з хвилини на хвилину нiби втрачала свою значимiсть. Несторовi здалося навiть, що на перевалi, в колибi, де ждуть на них голоднi артисти, вiн розповiдатиме про випадок над прiрвою з недбалою посмiшкою, як про щось зовсiм незначуще.
Бажання звiльнитися вiд щойно пережитого дiймало й Леонiда. Та бо й справдi, страхи якi – передне колесо повисло над урвищем! Ще ж i не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв пiд стiнкою в гестапiвськiй катiвнi; iнженер Степан, який сьогоднi консультував зйомки на буровiй, живцем горiв, коли вибухнула свердловина… І актриса Адрiана, i вiн, сценарист Леонiд, навiть його скромна дружина Нiлочка – всi задовго до нинiшнього випадку пройшли важчi випробування.
За спинами, бiля заднього скла, дзеленькали пляшки з горiлкою, в машинi запахло хлiбом i ковбасою, всi були голоднi й у думцi радiли, що незабаром у товариствi артистiв, якi виiхали з буровоi ранiше, пiдкрiпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.
Перед машиною по осклизлому асфальту в свiтлi фар вилася змiйка снiговоi порошi. Кожен бачив ii, хотiв бачити, вона вiдволiкала нав’язливi думки, будила вiддаленi асоцiацii, та снiгова змiйка виводила друзiв з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, i всi вивiльняться вiд пережитого. І враз це млосне очiкування спокою обiрвалося зовсiм недоречною фразою:
– Отак починаеться пурга, – сказав Степан.
Мисливець мiг передбачити бiду: вчора сполохи на захiдному схилi неба вiщували вiтер. Та вiн не мiг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тiльки зсутенiв короткий, ще безсонячний день, на пiвденному заходi засвiтилася голубувато-фiолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неi нiжна, мов вуаль, спустилася зелена завiса.
Бiльше року, проживаючи на пiвночi, мисливець чекав цього видива, а його не було, вiн давно б уже виiхав – буровi роботи закiнчилися – та все вичiкував, ще ж лютуе зима, може, з’явиться… І нарештi, на межi зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.
У тундрi було поки що тихо й безвiтряно, бiла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарiлася оргiя кольорiв.
– Степане, вам, мабуть, нецiкаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адрiана, не повертаючи голови: бiла змiйка, що втiкала з-пiд колiс, товщала, вихорилася, здiймалася високо над дорогою, застеляла свiт, свистiла, ревiла i знову безпомiчно нишкла до асфальту, – Адрiана пробувала i не могла викликати в уявi картину хуртовини. – Вас аж на пiвнiч носило, Степане?
– Було. Шукали нафту бiля Хальмера.
– І бачили справжню пургу?
– Менi довелося боротися з нею чотири днi.
– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – i горiти, i замерзати через ту нафту? Уявiть, що ми вас знiмаемо на плiвку не тiльки у вогнi, а ще й у заметiлi – i над усiм, як символ людськоi мужностi, самого сенсу iснування – бурова вишка… Ха, а зал у кiнотеатрi порожнiй…
– Та нi, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.
– О, це вже цiкаво! А потiм?
– Потiм? Чотири доби на лижах без перепочинку.
Нiлочка недовiрливо подивилася на Степана, спитала:
– Чотири днi ви не iли, не спали i йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без iжi i сну…
– А що було робити – замерзати?
– Нiлочко, – промовив поблажливим тоном Леонiд, – в кожнiй людинi прихованi незвiданi запаси сил, так званi надсили, i вони виявляються, коли…
– Коли людиною опановуе страх, – докiнчила за Леонiда Адрiана.
– І не тiльки, – незворушно вiдказав Леонiд, вiн не бажав вступати в нову суперечку з Адрiаною. – Любов до життя…
– Джек Лондон.
– Любов до ближнiх…
– Чингiз Айтматов. «Рябий пес бiжить краем моря». А втiм, ви сьогоднi виявили свою надсилу, Леонiде. Той камiнь, що ви його пiдняли i поклали замiсть себе на сидiння, коли ми сповзали в провалля, не пiднiмуть i четверо.
– Скажiть спасибi. – Губи Леонiда згорнулися в дудочку.
– До смертi не забудемо… Несторе, – вже дiловито промовила Адрiана, – а чому б вам у майбутньому не зробити фiльм про полярникiв? Амундсен, Седов… Консультанта маемо – того ж Степана…
– Якщо про полярникiв, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонiд таки не стерпiв, щоб не заперечити Адрiанi, таж ii знання обмеженi колом iнформацii десятикласницi!
– А й справдi, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фiльм про полярникiв, то тiльки про Русанова. Рiч у тiм, що з ним пiшла його наречена, геолог i лiкар, француженка Жульетта Жан. Їхнi слiди знайшли ще в тридцять шостому роцi на Таймирi. Це – проблема! До чоловiчих подвигiв уже звикли. А то – жiнка!.. І нiхто нiчого не знае. Ось тобi, Адрiано, карти в руки. Уяви себе на мiсцi Жульетти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його iдею з голоду й холоду на таймирському шхерi?
– Не можу, Несторе. Я навiть не в силi уявити собi пургу.
– А я могла б… – несмiливо сказала Нiлочка, i всi здивовано поглянули на неi. Нестор аж машину пригальмував: вiн дотепер навiть у думках не припускав, що Нiлочка взагалi щось може.
– Люба, ти б уже… – почав Леонiд.
– Я можу, Леонiде, – перебила його Нiлочка.
…З пiвночi насувалася пурга. Інстинкт пiдказував Жульеттi Жан повертатися назад, на пiвдень, утiкати вiд снiговоi стiни, що котилася слiдом за поземкою, та Русанов знав, що треба йти супроти вiтру, iнакше – смерть. Жульетта вiрила йому. Нiчого, зрештою, не залишалося – тiльки вiрити: буря насувалася, як час, як саме життя, i треба було входити в неi, невiдому й небезпечну, а вертатися – хiба що в спогади. З чотирнадцяти полярникiв, якi наважилися пройти Пiвнiчним морським шляхом iз Шпiцбергена, минаючи Таймир, до Берiнговоi протоки, залишилося iх двое; у цiй розвихренiй, оскаженiлiй безвиходi iм зосталися тiльки згадки, тому Русанов думав про Киiвський унiверситет, про висилку в Печорський край за революцiйну дiяльнiсть, емiграцiю до Францii, а перед Жульеттою поставав Сорбоннський унiверситет, де вона побачила Русанова i, полишивши тихе благополуччя, пiшла за ним, неспокiйним i мужнiм.
Я повiрила в нього вiдразу, йому не можна було не вiрити. Добрi очi, обрамленi ледь помiтними зморшками – начеб вiд усмiшки або напруженоi думки, погляд вiдкритий, спокiйний, повнi губи пiд час розмови iронiчно складаються в дудочку, про все менi зовсiм невiдоме вiн знае до дрiбниць, говорить легко, впевнено, переконливо – так умiе розмовляти тiльки мiй батько, правда, лише про одне: як утiкав вiд нiмецького бауера до своеi манюсiнькоi, найкращоi з усiх дитинчат Нiлочки, а Леонiд – про все. Леонiд багато працював, писав, друкував, iздив на зйомки, i це його життя стало моiм, я iншого не могла i не хотiла знати, я нi за чим не шкодувала, хiба лише за одним… Коли ми обое приiжджали в село i батько пiсля другоi чарки починав свою розповiдь, Леонiд непомiтно зникав з-за столу, вiн уже знав ii напам’ять, i я його зовсiм не винила, бо й самiй ставало нецiкаво слухати. Батько це вiдчував, знiяковiло опускав очi, але наступна чарка додавала йому вiдваги, i вiн таки закiнчував свою билицю, яку замiсть мене й Леонiда слухала моя мама – iй ця розповiдь була завжди новою i дорогою. Я ставала подiбною до лошачка, який загубив свiй вiзок i побiг за iншим – цiкавiшим, гарнiшим, бiльшим; повiз той нестримно мчав, i я – за ним, поки ми разом, сьогоднi, не спинилися в бiгу над прiрвою.
Снiгова маса вже навалилася на обох лавиною, – ревiла, свистiла, гула, льодянi крупинки обпiкали щоки, заслiплювали очi. Жульеттi не страшно, адже iй не буде гiрше, нiж Русанову, вiн нiчого не зробить такого, щоб собi полегшити становище, а iй – нi; доля iх едина; коли вiн знайде рятунок – то i для неi, а якщо нi – буде разом з нею; чому повинно iй бути страшно?
Машина повисла над проваллям, та я не боялася, ми з Леонiдом були в цiй бiдi единi, i коли вiн поклав на сидiння замiсть себе камiнь й вискочив з машини – робив це для мене. Так, так, Адрiано, вiн робив це для мене, не будь такою злою, вiн тодi не про себе думав, а про всiх нас! Леонiд чистий, чесний, вiн носить бабусин дукач на грудях, вiн ревно оберiгае своi та чужi святощi, я знаю про нього те, чого не знаеш ти; людина, яка стоiть вище грошей, мусить бути високою. Ти, Адрiано, не пiшла б за своiм коханим у хуртовину, надто себе любиш, а я пiду, бо вiрю в нього, хочу вiрити. Той, хто хоч одну мить у життi був високим, може стати таким вдруге… Правда, Леонiде, ти не боiшся бурi, ти ж сильний… Тiльки прошу тебе: вислухай ще раз в життi розповiдь мого батька про його втечу з нiмецькоi каторги. Тiльки раз…
– Нiлочко, – Нестор вiдпустив гальмо, машина рушила з мiсця, – а ви уявляете собi, що таке бiла смерть? Бо менi важко…
– Я тiльки-но бачила те все, – знiяковiло посмiхнулася Нiлочка. – Лише полярного сяйва не було… Розкажiть, Степане, яке воно?
– Розповiсти про нього, як i про музику, неможливо.
На мить небо згасло, мов затемнився кiноекран, а тодi почалося величне дiйство. У зенiт вибухнув жмут променiв, iх перетяла вiд горизонту до горизонту свiтляна бинда, по якiй перебiгали з краю в край фiолетовий, оранжевий, зелений кольори; бинда, вгинаючись, мов лук, спинилася до зенiту i, не витримуючи напруги, ламалася. Тодi на ii мiсцi утворювалась промениста корона, у центрi якоi шалено витанцьовували найрозмаiтiшi кольори – все вирувало, крутилося, з корони, мов з кратера, вилiтали вогненнi смуги. Знову затемнення, а за мить серед зiрок почали розпускатися до горизонту весiльнi стрiчки, вони розкручувалися й згорталися, збиралися в тiснi складки, щоб знову бризнути рiзнобарвним феерверком.
А коли скiнчилося диво, на сiрому пiвнiчному схилi неба з’явилися подiбнi до сочевиць хмари, i по снiговiй корi побiгла змiйками колюча поземка. Мисливець упiзнав зловiснi прикмети страшноi хуртовини – бори, вiн поклав у ягдташ единого зайця-бiляка, якого вбив учора, i, залишивши теплу сторожку, вирушив на лижах на пiвденний захiд, немов навздогiнцi за полярним сяйвом.
Машина поволi пробиралася крiзь густий туман до перевалу, бiлою змiйкою вилась поземка по осклизлому асфальту.
«Ну все, я вже вiдчула пургу, вона iде до мене, – подумала Адрiана. – Викликаю в собi всю свою силу й гiднiсть. Це в мене е. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжуеться страхом перед самотнiстю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в нiй знайдеться мiй Русанов, з котрим я зможу iсти посполу хлiб – хай то з макухою, корою, сiчкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпораднiсть, яку дехто називае цим словом. Я готова, Русанов, iти з тобою, ти давно, сивий самiтнику, сидиш каменем у моiй душi… Я готова, але тодi лише, коли побачиш у менi людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надiю опертися. Тодi буде сенс iти менi з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смертi…»
– Знаете, iнженере, – Адрiана повернула голову до Степана, – Леонiд мав рацiю, коли говорив про тi надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого страху може зродитися й божевiлля. Щоб весь час викрешувати iх у собi, потрiбно знати, для чого, в iм’я якоi мети чиниш подвиг над самим собою. Що вам додавало б сили?..
– Увага, увага! – вигукнув Нестор. – Наша камерна актриса стае раптом максималiсткою! Гарантую, Леонiде: ви на цей раз спрацюетеся. Негайно пиши сценарiй про Русанова i виписуй роль Жульетти. Адрiана почала працювати над нею в улюбленому тобою ключi.
– Не кпiть, Несторе, – Адрiана сперлась на руки пiдборiддям. – Я справдi почала думати над особистiстю Жульетти Жан… Якщо вона загинула з Русановим, а це так, то вже ii роль максимальна, ту роль не Леонiд придумае, ii давно пiдтвердили трагiчнi документи. Трагедiя сама собою максимальна.
– Що менi додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумiете, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, i я – тепер. А тодi… А й справдi – що?
Мисливець утiкав вiд пурги на пiвденний захiд, вiн сподiвався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумiв тепер, що вiдбився надто далеко. Те вiдчуття волi, яке розпирало йому груди двi доби тому, коли вийшов у вiдкриту безлюдну тундру i побачив обрис пiвнiчного краю Полярного Уралу, змiнилося тепер щемкiстю каяття за той, як на його вiк, хлоп’ячий порив – утекти вiд людей, обов’язкiв, гамору, метушнi, диму й послiду в первозданну природу.
