скачать книгу бесплатно
Не знаю навiть коли, бо спецiально себе не примушувала, я почала цiкавитися всiм, що потрапляло пiд руки, i чим бiльше пiзнавала, тим настирливiше вiн дошукувався у менi невiгластва, i я не знала: радiе, що знаходить його щораз менше, чи жалкуе з цього приводу. Те вивiдування ставало все жорстокiшим, я вiдчувала: вiн намагаеться для чогось зробити мене собi рiвною; моi знання незмiрно збiльшувалися, i пропорцiйно зростала дотичнiсть до невiдомого, яке треба було пiзнавати, щоб урештi наважитися сказати йому:
– Ви так багато знаете, а що вмiете самi? Покажiть.
Я помiтила, що вiн завагався. Чому? Адже ще недавно ревниво випитував, чи я бачила його роботи, якi зрiдка експонувалися на колективних виставках; я знала, що художники люблять показувати своi творiння – вони завжди мучаться тим, що iх мистецтво найменш доступне – для огляду; вiн мрiяв про персональну виставку – чому раптом завагався показати своi полотна?
Але я наполягла, я вже вiдчувала в собi силу оцiнити iх.
Одне за одним поставали передi мною дива: буяння лiнiй, пластичнiсть людських тiл, неозорiсть подiльських полiв, химернiсть карпатських сюжетiв, де чiткi контури гiр оповивалися примарними вихорами хмар, в яких можна було вгадати силуети чудовиськ з гуцульськоi демонологii, – i у всьому легкiсть, мов у танцi або в пiснi; я чула, як пiдносять мене його витвори, менi на мить здалося, що якби я збагнула секрет його творення, то… Та раптом вкралося i вибухло в менi розчарування – це сталося тодi, коли я вiдвернулася до вiкна: жодне обличчя не запам’яталось.
– А де очi, уста, думка, людина, де серцевина цього царства лiнiй i настрою? – спитала я.
Вiн здригнувся, потiм нервово висунув з кута мольберт, поставив на нього чисте полотно, довго дивився на мене, в його очах я побачила сумiш злостi й захвату i не зрозумiлого для мене страху; вiн стояв непорушно, не зважуючись iще пiдвести вуголь, а потiм заводив, заводив ним по полотнi i врештi опустив руку. Зняв полотно з мольберта, повернув його до стiни, i я знiтилася вiд його докiрливо-скептичного погляду, який примусив мене подумати: а я, хто я? Чому досi тупцюю в масовках, чому не спромоглася зробити хоча б одну роль, котрою могла б похвалитися перед ним?
Я боровся з ii образом не для того, щоб прогнати його, а щоб утвердити – без нього я обiйтися вже не мiг. На моему колись не зайнятому полi я не знаходив таких чiтких, рельефних рис; тепер, коли я вихопив з ii обличчя конкретнi штрихи, якi передавали зовнiшню красу, порив, допитливiсть, думку, моi картини ожили, стали предметними; я не виходив з майстернi тижнями, мiсяцями, а на нових полотнах з’являлася вона, тiльки вона в рiзних виявах багатства свого образу.
Довго не бачив ii, i одного разу пройняла мене тривога, що бiльше не зустрiну: образ, який залишився для мене, колись-таки вичерпаеться, а живий напевне мiняеться – збагачуеться чи бiднiе, – i я повинен його побачити, щоб ще раз пересвiдчитися, чи справжня та краса, чи мiцнi тi пориви, i вичерпати його до кiнця.
Я вийшов з майстернi i, йдучи до театру, згадав ii перший опiр моiй перевазi й вiдчув, як десь глибоко кiльчиться паросток страху, що вона колись мене переможе i я навiки стану рабом ii образу.
Я прийшов на другу дiю вистави «Нiч на полонинi». Саме танцювали русалки довкола заснулого пастуха Івана, я придивлявся, щоб побачити серед них ii – не було. Подумав, що нинi не зайнята, вже збирався виходити, та на сцену вийшла Мавка, i я затримався.
Цю п’есу я знав. Роль Мавки була досить складна: вона з’являлася Івановi увi снi, як мiфiчна iстота, але з обличчям реальноi Івановоi коханоi, а тому на сценi мусила дiяти одночасно у двох iпостасях – кожна зi своiм характером. Одна iпостась вирiшувалася виразом, мiмiкою обличчя, iнша – рухом, який повинен був створити iлюзiю примарностi образу.
Мавка виходила з глибини сцени, з бутафорних недеiв; розпростертi, мов для лету, ii руки плавно вигиналися, – нiби хвилi нiчного туману пробiгали вiд пальцiв до плiч, тонкостанна гнучка постать здавалася безтiлесною, вона готова була злетiти й закружляти над заснулим пастухом; Мавка повiльно наближалася до авансцени, я захоплено спостерiгав ii, а мозок дiймала думка, що десь уже бачив це видиво, добре знаю його – так, нiби мiй олiвець виводив лiнii рухiв Мавки; Мавка пiдпливала до Івана, а тодi пучок свiтла вихопив з пiвсутiнку ii обличчя, i я впiзнав: це був образ, який проник у всi моi картини, це була вона…
Я зрадiв: ми одне i те саме рiвносильно створювали в рiзних матерiалах, ми позичили одне в одного те, чого кожен зокрема не мав, i довершили кожен себе самого.
Моя боротьба з нею закiнчилася, за дар я заплатив сповна i мав право знову стати вiльним: хай напливають тепер на мое поле сотнi нових облич, ii було лише першим, та ось знову паросток страху, що прорiс колись у найглибших тайниках душi, проколювався тепер до свiдомостi: а що, коли я не вивiльнюсь нiколи вiд одного i того ж образу, чи не стане це моею творчою смертю?
Пiсля вистави вона сказала менi:
– Я вдячна вам…
Я запросив ii прийти вранцi до моеi майстернi: мусив зiзнатися перед нею, що завдячую iй не менше.
Вона оглянула моi старi картини, оживленi ii образом, i новi – створенi ним, радiсть спалахнула в ii очах, вона поривчасто мене обняла й прошепотiла:
– Я не знала, що стiльки важу для вас. Що я взагалi важу!
І ми втекли тодi обое з мiста.
Ми втекли вiд своiх свiтiв, захопивши з собою лише новонароджене кохання. Так нам хотiлося. Так нам здавалося.
Ми цiлувалися, а я чула байдужий голос свого чоловiка: «А хто грав нинi?» – «Я грала, я!» – гукнула я йому вчора, щаслива й зла. «Не може бути!» – той же рiвний, незворушний його голос.
Я гаряче обнiмав ii, а сумлiння шмагали слова моеi дружини, котрими вона несвiдомо хотiла повернути менi втрачену волю: «Ти так стомився, поiдь кудись». – «Я вже давно у вiд’iздi, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.
Ми втекли, а свiти нашi потягнулися за нами, безсоромно спостерiгаючи наш шал, i насмiхалися: ми вашi дiтища, i нiкуди ви вiд нас не дiнетесь!
«Ти виграла битву з двома сильнiшими супротивниками, – нашiптував менi мiй свiт, коли я, щаслива й заспокоена, лежала в гiркiй травi i дивилася в небо, – а тепер з ким подiлишся мною? Кинеш половину, мов дуельну рукавичку, мужевi, а чи всього принесеш у жертву своему коханому, як його вiрна дружина?»
Я стояв, спершись спиною до стовбура сосни, i думав:
«Ми допомогли одне одному стати самими собою, а могло б цього й не вiдбутися, коли б не зустрiлись. Ми тепер мiцно утвердились у своiх свiтах. А коли поеднаемося, кожен втратить щось вiд себе – без взаемних втрат ми не сумiснi. Ми стали надто сильними, щоб спiвiснувати».
Ми чули цi нашiптування, добре чули, але нам випав один день, який нiколи не повториться, як би ми свое життя потiм не влаштували. Тому затлумлювали голоси наших розумiв i сумлiнь поцiлунками, а заглушити не могли, i чим швидше кiнчався день, тим вiдчутнiше усвiдомлювали, що нашi поцiлунки – це плата одне одному за вчинене, а не завдаток на майбутне; забiгали в пiд’iзди i доцiловувались – не з радостi перед завтрашнiм днем, а з туги перед прощанням.
Ми згадали про хлiб, iшли вiдчуженi, а я ще вмовляла себе:
«Я готова вiддати йому свого свiту половину…»
Я почув ii жертовну обiцянку i мовчки вiдповiв:
«Не маю права вiдбирати того, що подарував, i тобi не вiддам узятого вiд тебе. Воно уже – мое».
«Вiн не зумiе нi вiддати, нi прийняти. Вiн мусить вивiльнитися, щоб мiг шукати i знаходити нове… А я – хiба iнакша?»
«Вона не поступиться менi своiм, як би не клялася нинi. Переможе мене або покине».
Ми стояли над хлiбом i запитували одне в одного: що буде потiм?
«Я малював радiсть, тепер малюватиму тугу».
«А я й не знаю, що буде зi мною – розбудженою i сильною».
А обое думали одне: а може, ми найкраще володiемо одним талантом – будити iнших iз спокою, розбурхувати, сердити, спонукувати, заражувати невдоволенням, а коли той iнший, розбудившись, видобувае з себе щось бiльше, – гнатися за ним, доганяти i вчитися вже в нього?
* * *
Дiвчина-продавчиня розчаровано дивилася на них обох, а коли в магазинi спорожнiло, пiдiйшла з ножем i розрiзала буханець надвое.
Тонконогий лошачок
Донинi вiн нi на крок не вiдступався вiд кобили, свiт його обмежувався пругким маминим животом, i бiльше нiчого не бажав для себе лошачок, крiм теплих цiвок солодкого молока й запаху маминого поту, бо ще йому не пахли нi трави, нi квiти, анi листя – i шия не зводилася вгору, до неба, а лише вигиналася донизу – пiд живiт, до дiйок, а деколи до кобилячих рухливих губ, якими вона м’яко обмацувала лошачка, дихаючи на нього пережованою травою.
У загорожi, де паслася кобила, набираючи сил пiсля ожереблення, теж пахло все ii животом i вим’ям; вориння, витерте ii боками, масно полискувало; на цвяхах, якими були прибитi жердки до стовпцiв, срiблилася довга волосiнь з хвоста; вiд землi iдко тягло послiдом, i це теж був мамин запах; навiть конюх, котрий вранцi виводив iх обох iз стайнi в загороду, теж пахнув кобилою – весь свiт для тонконогого лошачка був ще цiлiсним, вiн не знав, та й не мiг знати, що йому, крiм кобилячого живота й вименi, крiм загороди й просяклого кiнським потом конюха, уготовано щось бiльше.
А нинi конюх вивiв кобилу iз стайнi, та не провiв ii, як завжди, попри лiсничiвку з великими вiкнами через подвiр’я й дорогу – до молодого дубового гайочка, обгородженого воринням; звичний шлях кобилi й лошачковi, що терся мордочкою бiля маминого крупа, заступив двоколiсний повiз iз двома дишлами, з’еднаними дугою, а поруч лежала ремiнна збруя. Конюх тпрукнув, зупинив кобилу, потiм увiв ii мiж дишла пiд дугу, немов у дуже вузьку загорожу, в якiй не було мiсця для лошачка; ремiння обплутало ii всю, по зубах скреготнули вудила й застрягли в мордi, мама iх пожувала, та, скосивши поглядом на конюха, перестала жувати i стала мов укопана. Лошачок ще не бачив маму такою: вона не помахувала хвостом, не пофоркувала, навiть не повернула голови, коли Тонконогий оббiгав повiз i протискався то попiд одне, то попiд друге дишло до ii заднiх нiг.
Така чужакуватiсть кобили вельми стривожила лошачка, вiн уклякнув на переднi ноги i таки пропхався до маминого живота, конюх виштовхав його з-пiд дишла, це ще дужче злякало Тонконогого, адже досi вiн знав тiльки ласку, а тепер добрий конюх ще й прикрикнув на нього, а очi в мами були сторожкi й холоднi, наче вона враз забула про свого сина.
З лiсничiвки вийшов охайно одягнений чоловiк, вiн був чужий i пахнув зовсiм iнакше, нiж конюх i кобила; поплескав лошачка по мордi, Тонконогий чмихнув вiд цього iншого запаху; чоловiк вилiз на сидiння, бiля нього сiв конюх, зловiсно цьвохнув батiг, i мама побiгла не озираючись, потягнувши за собою повiз. Лошачок заiржав i побiг слiдом, гнаний вiдчуттям тривоги перед широким свiтом, який враз вихопився з-пiд теплого живота кобили й постав перед ним досi не вiдомими предметами, розлився довкола дивовижними, незнайомими запахами.
Вiдтепер Тонконогому довелося виконувати перший в його життi обов’язок: за те, щоб зрiдка допасти до маминого вим’я i заспокоiти голод, який постiйно його мучив i викочував з морди клубки пiни, вiн мусив бiгти i доганяти. Спочатку це було втомливо, та в постiйному русi тонкi лошачковi ноги змiцнiли й стали цупкими, як молодi дубчаки в загородi, i небавом Тонконогий перестав вiдчувати втому, до того ж було дуже цiкаво. Вiн високо тримав голову i бачив над собою глибоке небо або ж зелене лiсове склепiння, вiн мiг вiльно вибрикувати й вихвицькувати заднiми ногами, його весь час манили до себе левади й поля, та мусив бiгти за вiзком, тож не мiг собi дозволити приглянутися зблизька до тих полiв i левад.
Та одного разу дивно знайомий запах донiсся iз темно-зеленого лану, лошачка заносило боком-боком, вiн супроти своеi волi опинився по колiна серед соковитого трилистого зела з круглим кашкуватим цвiтом, над тим цвiтом кружляли круглi волохатi комахи, якi гудiли, нiби сварилися на когось. Забувши про вiзок, що покотився польовою дорiжкою, лошачок якийсь час полохливо приглядався до буркотливих отих комах, але трилисте темно-зелене зело з бордовим цвiтом надто звабливо пахло чимось дуже знайомим; лошачок ухопив губами тiеi зеленi, приемна терпкота розлилася у щелепах, вiн хапнув ще i ще, та враз згадав, що мама з вiзком вiд’iхала вже, мабуть, досить далеко, тодi вдарив копитцями i пустився стрiмголов наздоганяти. Застав ii бiля якогось будинку випряжену, допав до вим’я, а тодi зрозумiв, що те смачне зело пахло маминим молоком.
За це звiдання смаку терпкого зела довелося лошачковi розплатитися: кобила, обнюхавши Тонконогого, мордочка якого пахла свiжою конюшиною, коротко заiржала, немов чимось ураз зрадiла, злегка зiгнула задню ногу в колiнi й вiдштовхнула лошачкову голову вiд вим’я, вiн зайшов з другого боку, але й цього разу був вiдштовхнутий; кобила iла з опалки i раз у раз оглядалася, iгiкала, кликала, поки Тонконогий таки не пiдiйшов i не почав iсти разом з нею те саме скошене смачне зело, якого вiн тiльки що скуштував на заджмеленому лану.
Вiдтодi лошачок потроху почав забувати про теплий i пахучий мамин живiт, хоча iнколи ще й тягнувся до нього; тепер вiн усе рiдше залишався позаду, мав уже право йти поруч з мамою, бо ж iдять вони з однiеi опалки, вiн з гiднiстю йшов чи пiдбiгав – як цього хотiли конюх i той чужий охайний чоловiк; йому подобалося чути, як за ним, а не перед ним торохтить вiзок, це додавало гордостi: став-бо вiн нiби рiвноправний з мамою, хоч ще i не впряжений до дiла.
Тонконогого почала цiкавити мамина упряжка, оздоблена мусянжевими бляшками, i велична дуга над обома дишлами, пiд яку мала право зайти тiльки мама; йому не раз хотiлося, коли конюх виводив iх iз стайнi на подвiр’я, першому влiзти пiд дугу, якось навiть спробував це зробити, та конюх вивiв його з-помiж дишел i завiв туди таки маму – змирився з цим Тонконогий i далi йшов поруч з кобилою, тручись об неi i часто заважаючи. Спочатку лякав його ляскiт батога, та швидко вiн переконався, що нема чого боятися: конюх добрий, вiн тiльки вицвьохкуе ним у повiтрi, певне, з причини тоi самоi радостi, вiд якоi лошачковi хотiлося раз у раз iржати.
А то трапилося пiзньоосiнньоi днини на перебродi, коли краi рiки вже бралися хрустким льодом. Перебрiд був грузький, колеса стрягли, а на другому боцi тракту мчали один за одним наввипередки грузовики й автобуси; кобила, звична до зарiчноi лiсовоi й польовоi тишi, лякалася гуркоту й не хотiла йти до другого берега, лошачок боявся ще дужче за неi, тулився до мами й заважав. Ласкавий конюх, розсерджений на норов кобили i на Тонконогого, який зi страху залазив пiд дишло, вдарив лошачка батогом по спинi. Вiд пекучого удару аж почервонiло лошачковi в очах, вiн не вiдразу збагнув, звiдки впав на нього такий бiль, рвонув уперед i, перебiгши рiчку, помчав навмання трактом.
Спочатку бiг з переляку, а потiм усвiдомив, що це його вдарив конюх тим самим батогом, яким досi тiльки з радостi ляскав у повiтрi, вдарив люто, зi злостi; Тонконогий зрозумiв, що батiг призначений не тiльки для втiхи, а й для спонуки, що вiн обiзветься на його спинi не раз, коли його впряжуть замiсть мами у вiзок…
Ображений i зляканий мчав так, щоб не вертатися бiльше. Та образа минула швидко, як i прийшла; в серцi лошачка заскiмлила туга за матiр’ю, а ще й огортав страх перед великим метушним свiтом, в якому вiн опинився самотнiй i беззахисний. Бiль миттю минув, Тонконогий зупинився i почав розглядатися за вiзком, на якому сидiв конюх, що пахне мамою, i чужий охайний чоловiк, до запаху якого лошачок теж уже став звикати, почав шукати очима мами, запряженоi мiж два дишла з дугою, але на трактi iх не було. Вiн вернувся назад до рiки, але там котилися лише холоднi баранцi i брався хрустким льодом берег; по тракту мчали екiпажi – швидко, шалено, всi вони чимсь нагадували конюхiв повiз, i всi були iнакшi, та ось один зупинився на краю дороги, i лошачок побiг до нього.
Вiн бiг i впiзнавав: так само люди оберненi спиною, як конюх i чужий охайний чоловiк, екiпаж цей, щоправда, був бiльший i критий, але ж там, попереду, напевно, впряжена мiж дишла його мама; Тонконогий прудко помчав, щоб переконатися в цьому, та екiпаж з оберненими до нього людськими спинами раптом рушив.
Лошачок побiг слiдом. Цей повiз був таки бiльший, масивнi колеса не пiдскакували на вибоiнах, вони нiби втискали пiд себе дорогу, але ж бiльшим став i вiн, Тонконогий; йому згадався той час, коли вiн ще не куштував конюшини i бiг ззаду за маминим вiзком; лошачковi стало жаль, що вiн згарячу знову поставив себе в роль малого – треба чимшвидше обiгнати повiз i з гiднiстю пiти поруч з мамою, бо там тепер його мiсце.
Екiпаж був гарний, бiлий, ну, набагато кращий, нiж лошачок бачив його досi, вiн, правда, трохи iнакше пахнув, та це ще бiльше зацiкавило Тонконогого – хтось новий, напевне, пiдсiв до конюха й охайного чоловiка; лошачок радiсно заiржав i збитошно вихвицьнув заднiми ногами, вiн бiг i думав, що ось-ось спинить конюх маму, яка на рiвнiй дорозi надто розпустила крок, тодi пiдiйде до опалки, i вони вдвох iстимуть запашну конюшину, i батiг конюхiв здавався тепер марницею.
Та дiялося щось незрозумiле: екiпаж усе бiльше набирав швидкостi, лошачок теж почав бiгти швидше, та це не допомагало, вiддаль мiж ним i екiпажем збiльшувалась, лошачок iз гiркотою подумав про конюха, який з доброго став раптом злий, бо i його сьогоднi вдарив, i маму немилосердно пiдганяе, та все одно не боявся бiльше його – лякала самотнiсть.
Тонконогий тривожно iгiкнув i вже побiг скаком, вiн ковзався на ожеледi i падав на переднi колiна, пiна клаптями вилiтала з його морди, вiн почував себе зрадженим – та як це так, що мама втiкае вiд нього? Розпачливо заiржав, а тодi екiпаж стишив хiд, i лошачок заспокоiвся – це конюх почув його голос – вiн таки добрий, спиняе вiжками кобилу, тiльки чомусь не оглядаеться, сховався в буду на повозi, i видно лише його спину.
Лошачок пiдбiгав уже тихою риссю й вiддихувався, екiпаж котився все повiльнiше й повiльнiше. Тонконогому стало добре, вiн розглянувся довкола i глибоко вдихнув пiзньоосiнне повiтря, в якому вловив духмяний запах, вiн ще не бачив сiна, та вiдчув, що цi пахощi призначенi для нього – дорослого; ось тiльки б обiгнати цей повiз i пiти з мамою в однiй упряжцi…
Екiпаж зупинився. Тонконогий пiдвiв угору довгу шию, тихо iгагакнув – так вiн завжди озивався до матерi, коли до нього напливала радiсть вiд усвiдомлення, що вона е на свiтi; лошачок обходив повiз – тепер дивний i iдкий запах повоза насторожив його, надто був вiн чужий; вискочив уперед i з дива та ляку аж присiв на заднi ноги – повiз не мав нi дишла, анi дуги, не було тут мами, не було й сидiння з конюхом i чужим охайним чоловiком, тiльки з буди дивилися на нього незнайомi люди й чомусь тривожно вигукували. Тонконогий ще не мiг повiрити, що вiн так жорстоко обманутий, заскиглив, безпорадно озираючись, вiн згадав про бiль, завданий йому конюхом, каявся, що з образи утiк вiд нього, готовий був тепер витерпiти стократ бiльше, аби лише побачити маму i конюха, i рiдний повiз, i того охайного чоловiка, який уже не здавався чужим.
Але iх не було. Для певностi обнюхав автобус i поволi, крок за кроком, подався назад. Чужий екiпаж тим часом рушив, лошачок навiть не оглянувся, вiн навмання кудись iшов; широко роздутими нiздрями вдихав повiтря, щоб вловити в ньому рiднi запахи – маминого живота, конюшини, опалки, конюховоi одежi, навiть рук охайного чоловiка, та осiнне холодне повiтря, видно, заморозило тi пахощi, i лошачок не мiг пiти по iх слiду.
Збоку тракту шумiла рiка, вона була безмежно довга, на нiй не залишилося слiду вiд маминих нiг i колiс повоза – вода iх понесла, i скрушно подумав лошачок, дивлячись уздовж рiки, що йому довго треба буде йти i йти, щоб вiднайти свое, а то хто й зна, чи вiднайде…
Вiдплиття на острiв Цiтеру
У цю кiмнату iз заслоненим важкою шторою вiкном, умебльовану в стилi бароко, я зайшов утрете. Дiвчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кiмнати i ждав. Тримав руку в кишенi пiджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач iз зображенням австрiйськоi цiсарiвни Марii Терези, пучками впiзнавав знайомий з дитинства барельеф. Цього дукача, що менi подарувала колись моя бабуся як талiсман, я повинен був вiддати вiдомому в нашому мiстi Колекцiонеровi за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цiкавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь i сьогоднi зрадiв, що не застав тут Колекцiонера: бабусин талiсман був нiби кладкою мiж моiм нинiшнiм днем i далеким минулим, i цей зв’язок мав назавжди обiрватися.
Передi мною свiтлiла пройма дверей, завiшана портьерою, портьера хитнулася, на порозi стала стара жiнка i проказала, як минулого й позаминулого разу:
– А-а, сценарист…
Однiею рукою вона взялася за узголiвну спинку лiжка, другу заклала назад, наче притримувала портьеру, щоб я, бува, не прослизнув повз неi в ту кiмнату, звiдки вона виносила призначенi для продажу речi: старi книги й картини.
Якийсь час стояла мовчки, потiм простягнула з-за спини руку й подала менi невелику картину у важкiй багетовiй рамцi.
Я внутрiшньо аж зiщулився, мене ж цiкавили старi книги, iсторичнi, а вона ось утрете виходить до мене то з Бiблiею, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кiнцi минулого столiття на польську мову, я ж добре знав, що за тiею портьерою, куди стара мене нi разу не впустила, незважаючи на моi чемнi й настирливi прохання, розмiщена чимала й цiнна бiблiотека, успадкована, як картини й меблi, хтозна по кому.
Менi хотiлося вийти й не приходити сюди бiльше нiколи, я навiть зрадiв такiй можливостi, бо в кишенi залишався бабусин дукач, до якого я, попри весь свiй реалiзм, вiдчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало менi цього зробити, я простягнув руку, взяв картину i, ввiчливо посмiхнувшись, показав на вiкно. Стара зрозумiла й вiдсунула штору – саме настiльки, щоб свiтло впало на полотно.
На тлi блiдо-бузкових хвиль стояв обличчям до моря молодий чоловiк, одягнений в коротку делiю, з голими литками i цiпком у руцi, вiн обняв за талiю пишноволосу даму в розкiшнiй сукнi – кликав кудись; дама вiдхилила голову, наче опиралася спокусi.
Я поставив картину на лiжко, приперши ii до узголiвноi спинки, i придивлявся. Щось елегiйно-пасторальне, а разом з тим надiрване й сумне було в поставi цiеi пари; я не мiг визначити вартостi картини, вгадати автора, – а може, це й зовсiм дешевизна, проте менi сподобалася ця рiч. Чим саме – не мiг збагнути, а я ж не бозна-як знаюся на мистецтвi, – можливо, тiею душевною надломленiстю в обличчi жiнки; я дивився на картину, i чомусь зовсiм недоречно згадалася менi загадкова, нiби заздрiсна до чужого щастя, а разом з тим скептична усмiшка савояра з однойменноi картини Ватто, що в Ермiтажi, i пiсенька Бетховена про савояра проталанiла у вухах; менi на мить здалося, що я сам став тим бродячим музикантом, який ходить з шарманкою й бабаком по замiських дворах, спостерiгаючи людське життя i навiть вiдсутнiсть життя – як ось у цiй квартирi.
З кiнця в кiнець селом iду,
Бабак завжди зi мною…
Я спитав, скiльки коштуе картина. Стара заправила п’ятдесятку, i я виклав грошi. У цю хвилину задзеленчав шнурковий дзвiнок на вхiдних дверях, жiнка зникла за портьерою.
Знову – тихi кроки з бокового коридора, рип дверей, легко стукнули чиiсь скинутi черевики, почулося чемне, аж запобiгливе «добридень», хтось скрадливо зайшов до кiмнати. Я повернув голову й зустрiвся очима з Колекцiонером.
Рвучко пiшов йому назустрiч, наче боявся, щоб вiн не побачив картини, яка менi сподобалася. Колекцiонер iнтимно, майже по-змовницьки потиснув мене за лiкоть i поклонився, i я почув тепер вагу дукача, який обтягав менi лiву кишеню пiджака.
Я приглянувся до мого знайомого, нiби вперше його уздрiв: iнтелiгентне обличчя обрамлене рiзночинською[2 - Рiзночинець – у ХІХ ст. в Росii – прогресивний iнтелiгент недворянського походження.] борiдкою, одягнений у гуцульський сардачок з червоними кутасами; я нiколи не був пуританином чи консерватором, у далеких подорожах сам не раз вiдпускав бороду, а для своеi Нiлочки пристарав стилiзовану гуцульську свиту, проте в зовнiшньому виглядi Колекцiонера нiби навмисне пiдкреслювався борiдкою його iнтелект, а сардачком – зв’язок з народом. Може, це менi тiльки так здалося, та чомусь у моiй пам’ятi знову зринув ваттiвський савояр зi скептичною посмiшкою на губах: шарманщик прискiпливо оцiнював прибулого, i раптом спiснiла його посмiшка…
– Ну, як? – спитав пошепки Колекцiонер, киваючи головою в бiк портьери. – Вибрали для себе щось цiкаве?
У цьому питаннi я вчув натяк на свiй дукач, сягнув рукою в кишеню, обмацав його i зрозумiв, що менi дуже не хочеться його вiддавати.
– А менi принесли обiцяне для мого музею? – не чекав моеi вiдповiдi Колекцiонер.
– Ви знаете… забув, iншим разом… – затинався я, та допомiг менi той музей! Як парадно назвав вiн свою колекцiю. – Як ви сказали – музей? – Іронiя допомагала менi здолати знiяковiння.
– А хiба нi? Якби ви побачили!..
– У тiм-то й рiч, що вашого скарбу нiхто не бачить… То швидше комора…
– Вас муха вкусила. – Ображена гримаса перекосила iнтелiгентне обличчя Колекцiонера. – Ви пригадайте, скiльки в минулому пропало б скарбiв, якби не особистi колекцii аматорiв i меценатiв! А тут усе пропаде, пропаде, стара з дня на день чекае смертi, на вторгованi грошi гробiвець на цвинтарi будуе…
Менi стало тоскно: гробiвець! Вона – гробiвець, а вiн – комору… Я тепер згадав: за Колекцiонером водилася сумнiвна слава, я тому всьому не надавав ваги, не надто вiрив i тепер, та враз спливли менi на думку слова славного у нашому мiстi Охоронця скарбiв: «Хто шукае чистих слiдiв iсторii, сам мусить бути чистий» – менi захотiлося негайно йти геть звiдси.
Я подався до лiжка, на якому стояла, приперта до узголiвноi спинки, куплена щойно картина; Колекцiонер побачив мою покупку i, намагаючись випередити мене, теж поквапився до лiжка, та враз спинився: у проймi дверей стояла господиня.
– Добридень, добридень, – пiдiйшов вiн навшпиньках до староi, нагнувся, щоб поцiлувати iй руку, очима ж пас картину.
Менi згадалася розповiдь Охоронця скарбiв про те, як в одному гiрському селi невiруючий Колекцiонер падав на колiна i бив поклони перед старовинною iконою, щоб виманити ii в довiрливих релiгiйних селян, – правда це чи чиясь вигадка, тiльки щось схоже – блазнiвське i фальшиве – було в цьому прикладаннi до руки староi; знову всезнаюче посмiхнувся савояр, i чому саме тут, у цiй затхлiй кiмнатi, сплив вiн у моiй пам’ятi?
…Притулок на нiч десь знайду,
Бабак завжди зi мною…
Колекцiонер позадкував вiд староi, спинився бiля картини i прикипiв-таки до неi поглядом; нав’язливий шарманщик лукавим прижмуром нагадав менi ще одну небилицю про Колекцiонера – як його били гаварецькi гончарi, коли вiн, ревно молячись у сiльськiй каплицi, крав з аналоя старовиннi пiдсвiчники; а що, коли це правда, i я ось зараз стою з ним, мов рiвня, у домi, де торгують народними цiнностями… Я знову вiдчув бажання чимшвидше вийти звiдси, але вiн заступив собою картину i, закусивши губу, буквально поiдав ii очима.
Тодi я вiдтiснив його плечем, пильнiше приглянувся до картини i тут спiймав себе на думцi, що менi звiдкись знайомий цей елегiйний сюжет. Я перебрав у пам’ятi все, що запам’яталося з виставок Ермiтажу, Лувру, гаванського Капiтолiю, та не пов’язав жодноi iз бачених колись картин з цiею, а впертий савояр дивився тепер з тугою, заздрiстю i скепсисом на втечу двох закоханих вiд свiту юдолi й печалi в краiну мрiй i примарного щастя.
Минае нiч в тривожних снах,
Бабак завжди зi мною…
Колекцiонер, який у своiй домашнiй, захованiй вiд людського ока колекцii мав, кажуть, цiннi картини, iкони, свiчники, шати, гердани, кахлi, хрести, монети, дукачi, непогано знався на мистецтвi, вiн мiг допомогти згадати, звiдки менi знайома ця пара, зображена на картинi; з притаеною надiею – ану ж я купив за безцiнь вартiсну рiч! – i з острахом, щоб часом ii тут не втратити, напружено чекав, що скаже Колекцiонер, а в душi ворушилося гнiтюче каяття, що зв’язався з ним.
Я ще нижче нагнувся над картиною, i раптом мене приголомшив вигук Колекцiонера:
– Ватто! «Вiдплиття на острiв Цiтеру».
Шляхетне старече обличчя жiнки стало враз плюсклим, подiбним до меблевоi полiтури, поiденоi червоточиною, воно покрилося синюватими, аж фiолетовими плямами, очi ii зблиснули, вона не зрозумiла значення слiв Колекцiонера, але надривний його вигук дав iй вiдчути, що картина коштуе набагато бiльше, нiж вона отримала вiд мене. Стара потягнулася рукою до лiжка, викрикнувши: «Куплена, куплена!», та спинив ii чемний смiшок:
