скачать книгу бесплатно
– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!
– Що з тобою?
Тодi щось кинуло його з мiсця, вiн схопив Оксану мiцними, як вужiвки, руками за худi плечi i, цiлуючи ii обличчя, шию, очi, хрипiв злiсно:
– Якщо на лiкаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на iнженера, то так, так, так… А як бокорашем, то нi… нi… нi… А я буду, бо й тут живуть люди, i теж потрiбнi....
– Васильку, я не подумала так…
Вiн вiдпустив ii, вiдштовхнув i зник у нiч.
На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навiть не сказала на прощання того свого м’якого й згiдливого: «та що робити…».
Оксана склала до шафи своi речi, й тут знову впала iй у вiчi батькова картина. Приглянулась i здивувалась, бо кермував тепер на нiй дарабою не Іван-бокораш, а Василь, i подумала, що на змiну Василевi ще хтось прийде потiм, а нинi е вiн. І е гори, i сонце, i рудi води – лиш вони нiколи не мiняються, бо iм нема початку нi кiнця.
І е нинi вона, Оксана.
«Я вiдбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потiм повернуся з матерiалом, з готовою дисертацiею… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацiю Дулiба… «Вiдколи-м тя поцiлував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся i знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?.. А хiба не звiдси воно в мене повинно початися? І хто тобi сказав, що за два роки ти назбираеш матерiалiв для дисертацii… Та для цього, можливо, одного життя замало?»
Закрила порожню валiзку i враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як так можна?»
Вибiгла в сiни, звiдти на веранду.
– Василино!
– Агов, – виглянула господиня з лiтньоi кухнi. – Щось тобi треба?
– Нi, нiчого… Ви вибачте менi, Василино, я забула спитати… Василь часто приiжджае з жiнкою, дiтьми?
– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де вiн колись ожениться… Того я, певно, не дiждуся. А вже тепер… Вiн завтра прийде з гiр, то як знов тебе побачить – уже таки навiки лунчаком зостанеться. Це ж бiда справжня! Але – що робити…
На перевалi
Цикл новел
За стiною туману
Верталися з кiнозйомки. Суперечка досягла найвищого регiстру. Та враз вона обiрвалася: у вiтрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз iз перевалу, вибiлюючи передвечiрнiй сутiнок, i автомобiль увiйшов у нього, мов у воду. Нестор увiмкнув фари.
– Цього нам тiльки бракувало, – зiтхнув Леонiд. – І так запiзнюемось…
Дорога круто пiшла вгору – до вершини перевалу залишалося не бiльше п’яти кiлометрiв. Нестор уповiльнив швидкiсть, нахилився над кермом – попереду нiчого не було видно, тiльки мряка клубочилась густою пiною.
– Дурницi, ми зараз… – промовив пiсля короткоi мовчанки. – Чого ви враз посоловiли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаете, що найчiткiше закарбувалося менi з усiх военних рокiв? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хатi… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, i всi в машинi слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрiзнених суперечкою. – Тепла пахуча пiч, розпалена буковими полiнами, закiптявiлий гасник на столi, за столом – мiй батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Бiблiя… i звiдки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печi, i так вiдчутно сприймаю теплу затишну благодать, i так менi добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, i я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…
– Смиренiе паче гординi. Вiд Матфея, – кинула з заднього сидiння Адрiана.
– Хтозна, може, й вiд Езекiiла, – роздратовано вимовив Леонiд i тут же пожалкував, що зрадив своему стоiчному спокою в нинiшнiй суперечцi саме тодi, коли всi втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмiшка лягла на його повнi губи, Леонiд погладив по руцi свою молоду дружину Нiлочку, яка сидiла мiж ним i Адрiаною i всю дорогу мовчала. – Як ти гадаеш, Нiлочко? – спробував надати розмовi жартiвливого тону: не до серйозних дискусiй, коли ти на крутому пiдйомi, а перед вiкном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.
– Нас у школi не вчили Закону Божого, – зашарiлася молода жiнка.
– І нас – нi. Це тiльки шановний режисер Нестор мав щастя вiдвiдувати уроки релiгii в отця-професора Баранкевича. Ну, а наша кiнозiрка Адрiана все знае… Степане, не дрiмайте. – Леонiд дiткнувся до плеча кремезного чоловiка з рудою шкiперською борiдкою, який сидiв бiля Нестора. – Наберiться терпцю, вислухайте ще одну сентенцiю режисера, i тема розмови сама змiниться: ми за той час виiдемо на перевал, де в екзотичнiй колибi «Беркут» ждуть не дiждуться колеги.
– Я не сплю, – вiдказав Степан. – Я думаю.
Пiд колесами загуркотiло, машина пiшла по рiвному. Нестор згорбився над кермом.
– Це остання приступка, братове, – зрадiв Нестор. – Ми зараз… Але ж почекайте, тут був асфальт…
– Нiчого дивного, почали ремонтувати, – сказав Степан.
– Значить, вам потрiбна ще одна сентенцiя… – Нестор ослабив руки, двигун працював на малих обертах. – Я не знаю, яке враження у нашого нафтовика пiсля сьогоднiшнiх зйомок на буровiй, говоритиму вiд себе – я теж один з прототипiв. Твiй сценарiй, Леонiде, гострий, динамiчний – одне слово, люкс. Та ще в коломийському павiльйонi я зрозумiв, що ми взяли не ту тональнiсть. Усе те було, дорогий, тiльки трохи iнакше. Як тобi сказати… В часi, в напруженнi, в жертвах, у подвигах – так. А от у психологii, у зовнiшнiх ii виявах – набагато простiше, приземлено i досить-таки звичайно. Ти ж усюди поставив своiх героiв у винятковi обставини.
– Обставини всi винятковi, Несторе. – Повнi Леонiдовi губи стиснулися в рурочку. – І те, наприклад, що нас зараз не четверо, а п’ятеро у твоiй машинi – теж, бо моя Нiлочка поiхала з нами випадково.
– Ой, не чiпайте мене, – знову почервонiла жiнка. – Я поза ситуацiею, я тут нiчого не вирiшую…
– Хтозна, хтозна… – Адрiана пiдперла долонею обличчя.
– Рiч у тiм, що люди нiколи не готуються до виняткових ситуацiй… – Нестор говорив, не повертаючи голови, був напружено зосереджений. – Не заготовляють для них нi своеi поведiнки, анi фраз, як це де-не-де вийшло в тебе… Я можу тобi тепер щиро зiзнатися: коли в ту коломийську заложницьку тюрму гестапiвцi вкинули напiвживого Гарматiя, я не вигукував над ним: «Вiзьму твою пiсню!», так я не мiг поводитись за тих виняткових обставин.
– А як, скажи, будь ласка? Що ти вiдчував?
– Нiчого, крiм зацiпенiлостi… То було вiдчуття безнадiйного горя, але це я зараз так називаю той стан. А тодi… тодi те горе нудотно пахло прогнилими ранами в’язня, i мене таки знудило… – Нестор опустив вiкно i вдивлявся у сизу мряку, крiзь яку не проступали навiть силуети дерев. – Отак, дорогий… А коли помер мiй батько, я бiг з мiста додому, в село, i ноги менi пiдгиналися, i падав я бiжучи, але замiсть вигаданих тобою клятв у моему мозку вертiлася, немов борозняк у скибi, пiдленька думка про те, що батькова куртка залишиться менi…
– Ну, знаеш, це вже занадто! – спалахнув Леонiд. – То давай виведемо такого собi пiдлячка…
– Леонiде, – Адрiана вiдiрвала обличчя вiд долонi, – а ви читали «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?
– Не дочитав! Так само, як i ви… І досить, досить уже того хизування своею iнтелектуальнiстю. Ви ще зараз назвете «Сповiдь» Руссо i «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А ви i цих творiв не дочитали теж! – Леонiд уже не намагався приховувати за поблажливою усмiшкою своеi неприязнi до актриси.
– Може, й так, – вiдказала спокiйно Адрiана. – Страшенно нуднi речi… Зате правдивi. Бо там у виняткових обставинах люди поводяться як люди – злiпленi Господом Богом з глини, а не як безплотнi й безгрiшнi ангели, видуманi первiсними сценаристами.
Суперечка знову загострювалася, а туман ставав усе непрогляднiший, машина вже надто довго йшла по рiвнiй неасфальтованiй дорозi, Степан занепокоiвся.
– Ви впевненi, що ми добре iдемо? – спитав Нестора.
– Ах, якi ви, iнженери, рацiональнi… – Адрiана не виходила з фривольно-iронiчного тону. – Впевненi-невпевненi… То навiть цiкаво було б заблудитися i сперечатися до ранку.
– Ви першi б… – не докiнчив Леонiд.
– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пiшла бакаiста, билось камiння об днище. – Це ж i машина в мене ще не об’iжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…
Степан глянув на Нестора i в цю мить запримiтив, що його довге сивувате волосся доволi-таки рiденьке, воскувато-жовтi пролисини виднiють крiзь пасма, режисер був тепер набагато звичайнiший, нiж на зйомочному майданчику, де вiн грав себе самого i, за сценарiем, мав постати величним, мало що не iконописним; тодi, на зйомках, вiн сподобався Степановi, але тепер, певно, пiд впливом суперечки мiж Адрiаною й Леонiдом, ця буденна iпостась Нестора була для нього привабливiша. Перевiв погляд на людей, якi сидiли ззаду: Адрiана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, i хлопцевi вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих рокiв, коли вони iхали шукати бiлоi нафти i коли стався вибух на буровiй, – тiльки чомусь обрiзала довге лляне волосся; Боже мiй, як ця артистка зумiла так увiйти в роль Галi, що аж уподiбнилася iй… Нiлочка сховалася в знiяковiло-чемну посмiшку, немов у мушлю, Леонiд гладив Нiлину руку – це, очевидно, додавало йому рiвноваги у словесному двобоi.
– Ви ще нiчого не втратили, – промовив Степан, – навiщо ж так гостро сперечатися? Робота тiльки розпочалася, i режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грае Андрiя… Та ось думаю: навiщо та його смерть на буровiй? Андрiй – це я, а зi мною було зовсiм iнакше. Я справдi перший побачив, як скручуються труби, покриваючись iнеем, я справдi наказав усiм тiкати за горб, але до засувок не пiдбiгав, пiзно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утiк, тiльки й того, що останнiй… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрiбна глядачевi моя смерть?
– Потрiбна, конче потрiбна, – пiдкреслено iронiчно проказала Адрiана. – Треба ж було дати можливiсть вашiй нареченiй Галi, яку я граю, пококетувати з Нестором i вийти замiж за буровика Марка.
– З вами неможливо працювати! – махнув рукою Леонiд. – Для вас уже стала застарiлою довженкiвська символiка, урочистий тон…
Туман зовсiм окутав машину, притиснув до вiтрового скла свiтло фар – два жовтих кола повiльно повзли попереду, заслiплюючи водiя, машину кидало на вибоiнах. Нестор зупинився.
– Щось менi пiдозрiлий цей ремонт асфальту… – Вiн вихилив через вiкно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справдi не туди заiхали!
– То чому ж ти… – Леонiд насилу стримав злiсть. – Адрiанi не дивуюся, але ж Степан застерiгав… А там нас чекають – голоднi i в холоднiй колибi.
– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речi, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднiв… Не повмирають вони i не замерзнуть, – мовив лагiднiше, – ми зараз… – Вiн вийшов з машини, обiйшов довкола, приглядаючись, i безнадiйно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.
– Це для вас, Леонiде, – не вгавала Адрiана. – Матерiал для ще однiеi героiчноi сцени.
Повиходили. Вечiрнiй сутiнок, перемiшаний з туманом, важко налiг на гори, справа крiзь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високоi скелi, попереду бовванiв смерековий бiр, у який входила дорога, звузившись до возовоi, злiва гостинець обривався: глибину прiрви можна було тiльки вгадати по далекому дзюркотiнню потiчка.
– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонiд.
– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишенi люльку, мовчки набивав ii. – Ми в цю пастку в’iхали ще тодi, коли я виголошував останню сентенцiю, будь вона проклята. Кiлометрiв зо три проiхали, яке – назад…
Запалив люльку, пiднiс запальничку до Леонiдовоi цигарки, полум’я дрiбно похитувалося перед повними губами Леонiда.
– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обiрваноi розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирiшувати. – Кожна ситуацiя мае свою тональнiсть: коли урочисту, а коли й нi… На одному уроцi, я вчився тодi в дев’ятому класi, учитель пояснював нам гекзаметр. – Вiн умисне розтягував розповiдь, згаданий епiзод заспокоював його. – Для прикладу взяв вiрш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаешся сонця промiнням». Вiн учив нас скандувати, а я, захоплений емоцiйнiстю вiрша, задекламував, вiдповiдаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дiстав двiйку, бо урок був не про емоцii, а про розмiр вiрша. Слiд знайти справжнiй тон…
Леонiд зосереджено слухав.
– Справжне – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своеi появи уже вимагае вдосконалення.
– Ха… – Адрiана розiм’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторовоi люльки, щоб припалити. – Один мiй знайомий поет нiяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжне»?
– Оса… – посмiхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсiм спокiйне. – Ну, добре. Гасiть цигарки i сiдайте. Степане, помiняйтеся мiсцями з Адрiаною, вона легша. Треба ваги на заднiй мiст. Спробую розвернутися.
– А не краще, щоб ви самi… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька i… – Вiн змовк, вловивши на собi докiрливий погляд Нiлочки.
Цi самi слова мало що не зiрвалися з Леонiдових губ, та вiн впору побачив Нiлину реакцiю на пропозицiю Степана i сказав, пригашуючи неприемний присмак сорому за свое боягузтво:
– Бачите, як iнодi може занизитися тональнiсть…
– Бувае… – опустив широкi плечi нафтовик i перший пiшов до машини.
Вiн сiв з правого боку, вiдчужений i знiяковiлий, картаючи себе за виробничу рацiональнiсть. У його пiдпорядкуваннi багато людей, технiка, вiн усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських i матерiальних втрат. Як iм пояснити, що в цю мить вiн не думав про себе, а про жiнок – дорога ж вузька, там прiрва… І взагалi – що за дурницi, навiщо ризикувати, коли можна перечекати тут до ранку, тi, в колибi, й справдi не повмирають… Та не сказав нiчого: Нiлочка задала героiчний тон, його слова прозвучали б тепер дисонансом.
Адрiана сiла бiля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотiла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокiйне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; нi, нi, там друзi ждуть, треба сьогоднi добратися до перевалу.
Нiлочка почувала себе затишно й безпечно бiля Леонiда: вiн тримав свою долоню на ii зап’ястi.
Леонiдовi все настирливiше дошкуляла думка, що Степан мав рацiю: адже пiд час небезпечних переiздiв солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водiя; ним почало оволодiвати глухе невдоволення Нiлочкою, яка своiм докiрливим поглядом задала непотрiбний тон.
Нестор увiмкнув двигуна.
– Ось вам i виняткова ситуацiя, – сказав Леонiд.
– Це тiльки ii початок, i ще нiхто нiчого не знае, – мовила Адрiана навмисне спокiйно.
– Але ми могли б ii уникнути. – В голосi Леонiда вiдчулося наполягання.
– Тодi б ми розминулися зi справжнiм. Кожен iз собою – справжнiм.
– Це що – експеримент?..
– Не говорiть дурниць, – обiзвався Нестор. – Заднiй мiст добре важить, ми зараз… Не гибiти ж нам тут до ранку.
Машина вдарилася заднiм буфером у прямовисну скелю, переднi колеса стали врiвень з краем дороги, з-пiд них глухо покотилися в безодню камiнцi. Всi затамували подих, чутно було далеке дзюркотiння потiчка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзiв, потiм нагнувся над кермом.
– Це справдi нерозумна витiвка, – сказав скрушно.
– То поставте машину на попередне мiсце. – Степан вибирався iз в’язкоi трясовини вiдчуження, звичне почуття вiдповiдальностi за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих вiдчуттiв забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!
Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацiю: навiщо?
– Пiзно, Степане, – глухо вiдказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бiк розвертатися. Я винен…
Смеркло. Бiлувата темрява була густою i глухою, жоден звук, навiть дзюркотiння потiчка, вже не пробивався крiзь м’яку повсть туману, ставало моторошно.
– А чому й не майданчик? – мовив по хвилi Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тiльки й того, що нiкому знiмати.
– А жаль! – кинула виклично Адрiана.
Леонiд сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподiваеться, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблюе ця екстравагантна дiвиця? Я тисячi разiв продумую всi нашi розмови, зiткнення, порозумiння й непорозумiння i нiчого не знаходжу в своiй поведiнцi такого, що могло б викликати до мене антипатiю. Це просто не узгоджуються нашi темпераменти, вдача, ми на тi самi речi дивимося по-рiзному: я – пiднесено, вона – скептично; це ще не грiх – нi мiй, нi ii, i все одно менi тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив ii скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.
– Певно, що жаль, – пiдкреслено проказав Леонiд, i Адрiана теж прийняла його реплiку на свою адресу.
Нестор здав скiльки мiг, машина притиснулася до скелi, аж скреготнуло, далi вона не вiдiйде вiд провалля й на мiлiметр; бiлi пасмуги, що повiльно витягувалися й утворювали вири над глибоким iзвором, трохи вiддалились – Адрiана вiдчула, як полегшало iй у грудях, вона аж тепер зрозумiла, що боiться.
– Скажiть, Леонiде, що е в життi справжнiм? – спитала вона з придихом. – Ми нинi вже розпочинали розмову на цю тему…
Леонiд не озвався.
– Не знаете?
– Знаю. Справжнiй – хлiб.
– Боже, як парадно… Вiн справжнiй, поки його не з’iли. А неперехiдне справжне, постiйний контроль вчинкiв, мислення, стану…
– То вже кажiть, коли знаете.
– Страх справжнiй.
– О! – зрадiв Леонiд. – Я так i знав! Скептики завжди стають першими боягузами.
– Зачекайте… Так, я в цю мить вiдчула, що боюсь, але й одразу ж дiйняло мене ще бiльш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тiльки тут, а взагалi, i вчинити щось негiдне. Хотiла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжнiй.
