скачать книгу бесплатно
– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всiх людей. Доброчинство, поряднiсть, геройство – пiд батогом найницiшого…
– Тодi пояснiсть менi, що таке сумлiння. Хiба це не батiг страху перед самим собою?
Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрiв уперед, п’ять назад, i вже – кут, потiм ще i ще… І напоумив мене бiс… Нi, Адрiана явно тут переборщила. Сумлiння – це сторожа, а не страх. А втiм, «сторожа» i «страх» походять вiд одного кореня. Щось е спiльного мiж цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людинi ж властивi почуття звичайноi боязнi, сумнiвiв, нерiшучостi, той-таки Леонiд не вiльний вiд них, вiн зараз боiться так само, як ми всi, проте в творчостi такий уже пуританин… А скiльки разiв ми самi себе перемагали!
…Одного весняного понедiлка раннiм ранком iшов я крiзь лiс з села до Коломиi, нiс у торбi кукурудзяного малая i грудку бриндзи – щотижневий батькiвський пай, який мав додати менi сили вчитися, бо того супу, котрим мене годувала господиня Перцовичева, не вистачало навiть на дорогу з Монахiвки до гiмназii – не те щоб витримати шiсть урокiв за фiлiпiками Катона та коментарями Цезаря про Галлiйську вiйну. Я йшов i радiв, що довкола весна, що мiй батько кульгавий i його не заберуть у вiйсько, що мати дужа, а я вчуся, хоч по свiту ходить смерть. Ту смерть я бачив, але здалека, вона ще не дотикалася до мене, а ця… Я йшов i насвистував веселоi коломийки, бо в мене входила мiцна молодiсть, а в торбi перекочувався то в один, то в другий бiк кукурудзяний малай i муляла спину туга грудка бриндзи; в театрi ж на сценi грала прекрасна Сотникiвна в гоголiвському «Вii» – словом, я був щасливий: передi мною вiдкривалося життя. І в той мент юнацького вiдчуття щастя я спiткнувся… Людина. Їi голова сховалася пiд кущем, а ноги витягнулися на лiсову стежку, я спiткнувся об тi ноги, i млосний страх, що тут, на цьому мiсцi, вбивають i мене можуть вбити теж, штовхнув мене в спину, я утiкав, шалено бiг, зеленi кола перекочувалися перед очима, бiг до крайньоi знемоги i аж внизу, коли передi мною заголубiла бинда Пруту, я згадав: уночi трiскотiли недалекi пострiли, а батько шепотом говорив до мами, що неспокiйно нинi у горах, вiйна вже докотилася i до нас. Я зупинився, i зовсiм iнший ляк пройняв мене: а може, ця людина була ще живою i я залишив ii? Я подумав, що сказали б про мiй вчинок батько, мати, учитель Страус, i тодi побiг назад, добiг, припав до людини, яка лежала пiд кущем, i вже не боявся нi мертвого, анi самоi смертi. Чоловiк був ще теплий, я притулив вухо до його грудей – серце не билось, а кров була така свiжа… Може, мае рацiю Адрiана? А Леонiд?.. Вiн зробив би единий варiант на цю тему: я несу напiвживу людину, тягну ii, врятовую iй життя. Це теж правдивий варiант. Але ж не можна художниковi бути постiйно однозначним. Чому не признатися, що був мент, коли сумлiння перемагало в тобi ниций страх? І тепер, у цю мить – теж…
Машина буксувала на мiсцi: ривок уперед – ривок назад, вона вже стала навскiс дороги. В Нестора полегшало на серцi: ще трохи-трохи – i розвернеться. І тут майнула думка i соромно стало, але ж вона була: вiн на одну мить зрадiв, що залишиться цiлою машина – така нова, ще не об’iжджена.
Степан виглянув через вiкно, вiн вирiшив, що небезпека минула, i, вмощуючись вигiднiше на сидiння, промовив:
– Справжнiм е стан людини в момент небезпеки.
– А що ви вiдчували тодi, коли вже побачили, що вибух на свердловинi неминучий? – спитала Адрiана.
– Те, що кожний вiдчув би на моему мiсцi – страх. Симптомiв катастрофи нiхто, крiм мене, не запримiтив, залишалися лiченi секунди, а всi стояли на своiх мiсцях… Мною ж кинуло назад, я вiдступав i тiльки одне бачив: труби скручуються, мов вужiвки, метал покриваеться iнеем, i я закричав. Ви знаете, я закричав з переляку, i добре, що здобувся на голос – мене почули всi i полишили своi мiсця. Тiльки Марко, той бевзь, вiн знав усi тонкощi нашоi справи не гiрше вiд мене, помiтив мое розгублення i, бачите, немов солдат, який бере на себе командування в розпалi бою, взявся пiдмiняти мене, – загорланив: «Усi за гору!» Я брутально вилаявся, пiдбiг до нього, штовхнув у груди, даючи йому зрозумiти, хто начальник, – вмить спрацювала моя амбiцiя.
– Сумлiння, страх… – перебила Адрiана. – Адже там була ще й ваша наречена, Галя. Ви не могли втекти, залишивши ii…
– У мене таке враження, що ви вже двiчi жили на свiтi, – невдоволено поморщився Степан.
– О, о! – пiдхопив Леонiд.
– …i коли Марко таки виконав мою волю i я побачив усiх своiх на горбi, тодi сам побiг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, i врятувався, як бачите. Таким був мiй стан. Я зовсiм не мав i в помислi пiдбiгати до засувок, як це…
– Менi починае здаватися, – знизав плечима Леонiд, – що ви навмисне заповзялися позбавити моiх героiв здатностi на добрi вчинки. Я розумiю, що е людськi слабкостi, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденцiя – занижувати людськi можливостi…
– Дорогий Леонiде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкiсть, мордуючи кермо, – нам усiм хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнiв, а провiвши ii через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тiльки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть менi на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцiй про жертовнiсть, ти схопиш дружину за руку…
– Облиште! – зойкнула Нiлочка.
Вона боiться, подумала Адрiана. І я боюся. Ще бiльше, я ж бачу урвище… І менi без упину, немов перед кiнцем, згадуеться одне i те ж, нiби воно в моему життi було найважливiше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравiше було? Чи найболючiше?
Я познайомилася з ним випадково у фойе театру i, як вiн потiм менi сказав, увiйшла в нього вся… Два роки переслiдував мене, виринаючи передi мною, то на вулицях, то в театрi, iнодi в тролейбусi – сам або зi своiм синком; менi приемно було його бачити, розмовляти – та й тiльки… Але цi зустрiчi стали потiм звичними, i я стала помiчати, що менi чогось бракуе, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частiше спалахували в нас з чоловiком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з мiста. Втекли далеко, кожен вiд свого свiту, i провели цiлий день у лiсi, забувши про все. Потiм, коли вертались, нам було ще замало радостi, ми забiгали в пiд’iзди й доцiловувалися, а день закiнчувався, i треба було йти додому. Я згадала, що в хатi нема хлiба, вiн теж згадав про те саме, ми увiйшли в магазин i, видно, були такi единi, що продавчиня й не подумала давати кожному по буханцевi – подала один на двох. Ми зрозумiли, що не треба ii розчаровувати, я взяла хлiб, i ми стояли мовчки збоку за столиком i довго дивилися на той хлiб, який нам нiколи не доведеться разом iсти, i не пiдводили голiв. У магазинi спорожнiло, продавчиня глянула на нас i зрозумiла. Вона пiдiйшла з ножем, розкраяла буханець, i ми розiйшлися не прощаючись – сумнi i скривдженi… Що ж було тодi справжнiм, що? Гарячi поцiлунки на травi i в пiд’iздах чи той хлiб, роздiлений надвое, який ми споживали потiм – кожен у своему домi?.. Тiльки до чого все це тут – над прiрвою?
Машина раптом хитнулася. З-пiд правого переднього колеса знову пошурхотiли камiнцi.
Нiлочка цього тривожного сигналу не почула. На ii зап’ястi лежала тепла й м’яка Леонiдова долоня – це ii захищало вiд будь-якоi тривоги. Вона намагалася думати про щось таке, що зовсiм не стосуеться подорожей, i, мабуть, тому, що намагалася, в пам’ятi сплив такий собi подорожнiй епiзод… Якось зимою вона iхала автобусом на село до мами. Ожеледь на асфальтi закiнчилася, шофер наддав газу, i тодi – Нiла побачила крiзь задне вiкно – з бiчноi стежки вибiг гандрабатий тонконогий лошачок, вiн радiсно заiржав i подався за автобусом. Спочатку було смiшно: лошачок бiг, весело вибрикуючи, та автобус набирав швидкостi, вiддалявся, i лошачок, намагаючись наздогнати його, галопував щодуху, вiн розпачливо iржав, падав на переднi ноги, Нiла зрозумiла, що вiн обманутий, скрикнула: «Шофере, зупинiться, лошачок вiдбився вiд кобили!» Автобус зупинився, лошачок пiдбiг, обнюхав заднiй буфер i притьмом повернув назад…
Машина ще раз пiдозрiло хитнулася. Нестор нахилився вперед: пiд правим колесом над самою прiрвою подався, вiдколюючись вiд дороги, великий камiнь. Нестор перестав кермувати, завмер.
Ту розколину, ще не глибоку, побачила й Адрiана. Ревматична ломота добралася спочатку до ii колiн, потiм спазмою стиснула груди, а мозок зв’ялила безнадiйнотужлива думка про такий безглуздий i нiчим не окуплений кiнець. Вона нахилилася до Нестора, вхлипнувши в себе повiтря; Степан, який сидiв позаду неi, вмить зрозумiв причину того схлипу, вiн глянув через вiкно, теж побачив розколину i сказав владно – так, напевно, вiн розмовляв з пiдлеглими в критичних ситуацiях:
– Усi з машини, швидко! Хай iй грець…
– Ми не можемо залишити машину, – здавлено вiдказав Нестор. – Власне, можете вийти ви й Адрiана. Нам з Леонiдом варто тiльки на кiлограм зменшити вагу…
– Пiсля нас вискакуйте ви – на той бiк разом.
– Нiлочка не встигне…
Заморосила мжичка, туман лiниво кружляв над прiрвою. Адрiана, мiж iншим, подумала, що в бiблiйнi часи святi ходили по таких площинах пiшки – це був решток ii скепсису, основна думка, дуже твереза й конкретна, була про те, що вона мае можливiсть вийти з машини. А право? Як е можливiсть, то можна знайти i право – Адрiана вже раз так виходила, коли вирiшила, що справжне для неi не половинка хлiба, а поцiлунки; вона покинула чоловiка, щоб не половинитись, як той хлiб; право бути цiлiсною дозволило iй вийти з машини, в якiй iхала досi. Вiн же не зробив цього…
Адрiана нерiшуче простягла руку до дверцят машини, вона ще придумувала для себе право вийти i легко знайшла його: без неi облегшиться правий бiк машини, який нахилився над прiрвою, вона повинна вийти, щоб другий бiк мiцнiше сiв на твердь; Адрiана зробила вже так одного разу, i тiй другiй половинi, ii колишньому чоловiковi, зараз зовсiм незле, напевно, й лiпше, вона тодi добре вчинила, чому ж цього не зробив вiн, не зробив i залишився розполовинений, як той хлiб…
Натиснула на ручку дверцят, i тоi ж митi мозок прошила думка, що вона напевне залишиться жива, а тi, що в машинi, ще не знати, а може, це саме подумав i в i н, вирiшивши залишитися разом з тими, з якими був досi, бо не мав певностi, що вони осядуть на твердь, побоявся, що врятуеться тiльки вiн один? Чий вчинок був мужнiший – його чи мiй?
Адрiана глянула на друзiв: кожен тепер дивився сам у себе. Рука на ручцi дверцят ослабла, опустилася.
Степан був спокiйний, незворушний. Його мозок вперто працював, шукаючи якогось нового рiшення; на Несторову пропозицiю вийти вiн не зреагував i сам собi дивувався, чому не зреагував. Чому той страх, який оволодiв ним тодi, на буровiй, бiльш не дiймае? Один раз прийшов до нього, щоб дати можливiсть перемогти його i стати готовим до подвигу? А може, тому перемiг тодi страх, що по дорозi на бурову вiн пiзнав свое – справжне?.. Вони з Марком довго шукали цiнного конденсату – бiлоi нафти, i Степан у пошуках втрачав… Себе втрачав – у Галi. І якби не та дiвчина, що по дорозi на бурову зупинила автобус, та чарiвна Надiйка з пiдстриженим до половини вуха волоссям, яка назвала його Андрiем, хтозна, що було б… Вiн тодi уявив собi Надiйку на мiсцi Галi i втямив, скiльки важить для нього в життi кохана. То ж задля Галi вiн перемiг у собi ниций страх, так…
– Чому ви не виходите? Вам можна… – обiзвалася Нiлочка.
– А може, я пересаджу вас через моi колiна i викину на дорогу? – посмiхнувся Степан.
– Моя вага повинна бути на Леонiдовому боцi, менi не можна…
– Але ж тодi пiдсунуся до нього я.
– Нi, нi, навiщо менi бути там самою? Я буду з Леонiдом, з ним не страшно.
Нiлочка вiдчула, як похолола кисть ii руки: Леонiд вiдняв свою долоню. На неi вмить нахлинуло вiдчуття незахищеностi, Нiла пошукала його рук, та тут ошпарив ii холодний голос:
– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях. Зiщулилася вiд цих слiв, змовчала, i знову чомусь згадався iй тонконогий лошачок, який бiжить за автобусом, розпачливо iрже i падае на колiна… Нiла вiдшукала Леонiдову руку – вона тремтiла, весь вiн тремтiв. Почуття незахищеностi огорнуло ii всю.
– А ти знаеш, Несторе, – Леонiд намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цiкава деталь: син бiжить додому, дiзнавшись про смерть батька, в серцi розпука, а думка крутиться бiля батьковоi куртки.
– Цiкаво, чому тобi аж тепер стало зрозумiле це пiдленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тiльки що майнула думка про те, що машина вцiлiе, вiн утiкав од неi до людей, яких поставив перед небезпекою, як тодi з-над Пруту до пораненоi людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адрiана, i Несторовi тоскно стало, що Леонiд наближаеться до того стану, котрий вiн, Нестор, уже переборов. Вiн зрозумiв: на нього лягае вiдповiдальнiсть не тiльки за життя, а й за душi людей, якi сидять у машинi, треба негайно виходити з цiеi скрути; Нестор уже не думав нi про машину, нi про себе, страх за себе полишив його, залишився тiльки – за них.
Вiн спробував ще раз вивернути кермо влiво, камiнь пiд правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер пiт з чола.
– Я мiг би… – сказав, – я мiг би зараз сильно рвонути, коли б мав певнiсть, що той другий камiнь, який за цим, мiцно тримаеться. Якщо вiн стоiть твердо, то ми проскочимо… Адрiано, ану вийди, поглянь.
Що ж, подумала Адрiана, менi наказують. Я не видумувала для себе права вийти, менi звелiли… Їi рука знову потягнулася до дверноi ручки, i якби не вiдчуття егоiстичноi полегкостi, що раптом задудонiло в грудях, може б, i вийшла; полегшення було надто владне, воно витiснило всi iншi почуття, крiм холодного усвiдомлення безпеки; Адрiана побачила себе там, пiд скелею, саму – сама стоiть, а бiльш нема нiкого, це ж так страшно: були всi – i нема нiкого! Ручка обпекла iй долоню, вона смикнула руку, закричала:
– Чого ви хочете вiд мене, чого, чого?!
Нiхто не зрозумiв того крику, Нестор люто глянув на Адрiану.
– У неi нерви здали, в неi тiльки язик мiцний… Вийдiть, Степане… Ви що, не чуете? – прикрикнув.
– Ми з Адрiаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – вiдповiв Степан. – І перейти на другий бiк не можемо. Хiба по кузову…
– То лiзьте по кузову, дiдько вас бери!
– Це ще небезпечнiше.
Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки вiд керма i вiдкинувся на спинку, Адрiана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – вiн ще шукав виходу зi становища, Нiлочка гладила Леонiда долонею по зап’ястю… Сiялася густа мжичка. Кожен мовчки вирiшив чекати до ранку i кожен думав про мжичку, вiд якоi може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прiрвою.
Вiд чийогось глибокого вiддиху машина ледь зрушилася, посунулась, Леонiд висмикнув свою руку з Нiлиноi долонi, схопився за раму вiдчиненого вiкна, вихилив голову, наче хотiв вискочити крiзь нього; Нiла завмерла, ii рука так i повисла в повiтрi; цю метушню помiтила Адрiана, та не встигла вона усвiдомити, що може зараз скоiтися, як вiдбулося зовсiм несподiване. Воно було найкращою розв’язкою, единим виходом, порятунком – до такого треба додуматися!
Леонiд вiдчинив дверцi, нахилився i, натужуючись та крекчучи, пiдняв на колiна величезного каменя – в iншу, спокiйнiшу мить хтозна чи мiг би його зрушити з мiсця;
обережно пiдвiвся, зсунув камiнь з колiн на сидiння, потягнув до каменя Нiлочку; вона не зрозумiла, що задумав Леонiд, вiдчула тiльки пiд долонями замiсть тремтячоi його руки холодний заболочений камiнь. Леонiд виповз з машини, пiдбiг до краю урвища, вклякнув на колiна, нагнувся i загукав надривним голосом:
– Скеля опукла! Не рушиться, не рушиться камiнь! Вiн повторив це кiлька разiв, його голос повнився надмiром радостi, вiн махав руками, показуючи, куди iхати, командував: «Влiво, влiво керуй!», нiби Нестор мiг забутися й повернути кермо вправо; натужно загуркотiв мотор, машина рвонула з мiсця й, вискакуючи на тверду дорогу, завалила заднiм колесом надколотий берег. Гуркiт вiдбився аж iз дна глибокого провалля.
– Ну все… – хрипко вимовив Нестор, скинув пiджака, обмацав себе: сорочка була мокра.
Леонiд, вдоволений своею винахiдливiстю, порався бiля сидiння, насилу звалив з нього каменя, дбайливо повитирав болото, i сiдаючи, обняв за спину Нiлочку.
– Боялася трохи… Бiдна ти моя!.. Несторе, iдьмо – нас чекають. Газуй!
– Як вiн тiльки додумався до такого, – промимрив Нестор, вмикаючи швидкiсть.
– Ха, – змахнув рукою Леонiд. – Менi згадався дуже бородатий анекдот… У поiздi один хитрун пiдiйшов до стоп-крана i довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потiм вiдсторонив хитруна i показав йому, як це роблять. Поiзд зупинився, простачковi довелося заплатити штраф. Тодi хитрун сказав, показуючи спершу на бiцепси, а потiм на скроню: «Колего, треба мати не тiльки тут, а й тут!»
Леонiд поглянув на друзiв i змовк. Зрозумiв, що анекдот зараз зовсiм не до речi, люди ще не оговталися, вони аж потiм оцiнять i ситуацiю, в якiй були, i його вчинок. Вiн поклав долоню на Нiлине зап’ястя, вона вивiльнила руку.
– Ти такий холодний…
– Авжеж… Камiнь мокрий, в болотi…
Машина виiхала на асфальт i поповзла крiзь туман на перевал.
Нестор мiзкував над сценами, якi вже знятi i якi ще треба зняти. А якби над проваллям стояли оператори й знiмали? Все одно нiчого б не схопили: ми були за стiною туману. Їм удалося б зафiксувати тiльки однозначний результат. Подвиг… Леонiда. Нi, у новому сценарii треба виводити героiв з туману. І хай хлопчик бере в заложницькiй тюрмi Гарматiеву пiсню, хай рятуе людину – але перед тим мусить перемогти власний страх. Хто напише такий сценарiй?.. А той, хто мае на це право.
Степан дрiмав i у пiвснi думав, що виняткових ситуацiй немае взагалi. Є життя, в якому людина постiйно виявляе свою силу i свою слабкiсть. Що ж е справжне? Мабуть, мужнiсть перемагати слабкостi або хоч признаватися у них.
Нiлочку переслiдував образ обманутого тонконогого лошачка, який бiжить за автобусом, думаючи, що то його вiз.
Адрiана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближнiх у машинi над прiрвою; важила i зважити не могла – було то боягузтво чи мужнiсть?
Леонiдовi уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – i врятовуе всiх один.
– Аж подумати страшно, що ми всi могли сьогоднi… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всi…
Мовчали. Тiльки Адрiана пробурмотiла щось зовсiм недоречне:
– Крiм одного. Крiм одного…
Нiхто не зреагував на Адрiанинi слова. Друзi, зрештою, давно звикли до ii екстравагантностi.
Одна хлiбина на двох
Одного дня сталося те, що мусило статися: обое втекли з мiста. Захопили з собою тiльки що народжене i з дивом усвiдомлене кохання; втекли далеко вiд своiх свiтiв – хотiли на якийсь час забути, як довго i трудно допомагали одне одному створювати iх; те несподiване почуття бажало вивiльнитися вiд вантажу, з якого народилося, i постати у своiй первозданностi.
Вони пробули цiлий день у лiсi, вiддаючи одне одному лише радiсть, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радiють протягом дня метелики, вивiльнившись з томливого дозрiвання в шкаралупi лялечок, – перед продовженням життя у новiй своiй сутностi.
Потiм, коли верталися, iм було ще замало втiхи, вони забiгали у пiд’iзди й доцiловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обое знали, що такого дня бiльше не буде: iх життя зiллеться в iншу форму або ж роздiлиться на два окремi чужi свiти.
День згасав i нагадав обом про хлiб – звичайний хлiб, який треба з’iсти, щоб могти завтра жити й працювати, i вони так прозаiчно – вiд гiркуватих трав i полохливих пiд’iздiв – увiйшли в хлiбний магазин. Були ще такi единi, що дiвчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцевi – подала один на двох.
Крадькома переглянулися й опустили очi, вiдiйшли до столика й мовчки дивилися на хлiб, чогось iще чекали, кожен чекав першого кроку вiд другого, та, видно, нелегко або й зовсiм неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав iх голови донизу, а в магазинi порожнiло…
* * *
Ми познайомилися випадково.
Просто зi сцени – без гриму i в домашнiй сукенцi: грала студентку в масовцi – я вибiгла у фойе й очiкувала антракту. В залi мав сидiти мiй чоловiк – наймолодший з учених-геологiв i, як беззастережно визнавали його спiвробiтники, найперспективнiший серед них; за рiк моеi працi в театрi я не могла дочекатися, коли вiн викроiть три години, щоб оцiнити моi здiбностi. А втiм, я спецiально нiколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей менi ще не давали, проте мене завше дiймала гiркота, що вiн не здогадаеться сам…
Вдома, у кабiнетi мого чоловiка, часто збиралися на каву його товаришi, я подавала на стiл i слухала дискусii з питань палеонтологii, iхнi розмови були справдi цiкавi, але я iснувала поза ними, наче в кiно, коли сприймаеш чужий свiт, розумiеш його, а участi в ньому не береш. Зайвою в iх компанii я наче й не була: мною милувалися молодi вченi, у декого з них не раз сповзала з обличчя маска серйозностi, i я тодi з приемнiстю вiдчувала на своiх щоках, грудях, руках захоплений погляд. Однак згодом цi позирки починали ставати для мене майже образливими, адже зовнiшнiсть – то не заслуга людини, а нiхто нiколи не спитав мене про мою працю. Не запитував i чоловiк. Якось я наважилася сказати:
– Запрошую вас до театру, хлопцi. На прем’еру…
– А хто грае? – спитав котрийсь.
– Я граю… – Вiдповiдь моя прозвучала жалюгiдно кволо, хоч я намагалася сказати це з притиском; я знiяковiла пiд поглядом чоловiка й поблажливими посмiшками його друзiв i вийшла з кабiнету.
Того вечора мiй муж пообiцяв прийти на виставу.
Дiя закiнчилася, першим iз залу вийшов якийсь мужчина – вийшов стрiмливо, наче квапився до гардероба; що ж, подумала я, деколи нам доводиться спостерiгати, як глядачi розходяться пiсля першоi дii; мужчина був високий i худорлявий, я не запримiтила його лиця, та й навiщо, проте менi запам’яталися його сивi скронi, що гарно контрастували з густою чорною чуприною… Я ступила до дверей, щоб не пропустити свого чоловiка, i вийшло так, як часом бувае на вулицi, коли люди не можуть розминутися: ми йшли назустрiч i поступалися одне одному в один i той самий бiк, ми нiяк не могли розминутися, немов хтось штовхав нас одне до одного, врештi зупинилися обличчями впритул, i вiн, почервонiвши, мов хлопчик, бовкнув:
– Добридень…
Я вiдступила назад. Ох, як я ненавидiла iх – оцих притеатральних страдникiв: неоперених студентикiв, якi тупцюють з букетами квiтiв перед гримувальнями прим, удвое старших за них, або ж пiдтоптаних ловеласiв, котрi сiдають у першi ряди, ласо приглядаються до стегон молодих артисток, а потiм перехоплюють обраниць бiля службового входу i пропонують пройтися в кав’ярню, а то й – на квартиру.
Я фукнула, отак-таки фукнула, мов на кота, а вiн знизав плечима, ступив убiк, потiм круто повернувся i так само стрiмливо подався в глиб фойе. На мить менi стало його шкода, та я не мала часу аналiзувати свiй стан: iз залу виходили глядачi, я очима шукала чоловiка.
Його не було. Я цiпенiла вiд почуття образи, хоч знала – щось мусило йому перешкодити, може, вчена рада; до цiеi прикростi додавався ще й сором за мое дiтвацьке фукання; я вiдiйшла до вхiдних дверей i тут знову наткнулася на незнайомого мужчину з сивими скронями. Сказала йому:
– Вибачте…
Вiн навiть не посмiхнувся, хоч це мое «вибачте» було таким же дiтвацьким, як i фукання, дивився на мене зосереджено й пильно, потiм спитав:
– Хто ви?
– Я – звiдси, – вiдказала я i притьмом подалася до службового входу, пройнята гiркотою i ще не зрозумiлою тривогою.
Ми познайомилися випадково у фойе театру, i вона тодi увiйшла у мене вся. Та нi… Вся вона увiйшла в мiй свiт потiм, тодi я схопив тiльки риси ii обличчя, яких марно шукав у своiй уявi, побачив неповторну модель, проте майже фiзично вiдчув, як образ незнайомоi жiнки, немов прибiй, увiрвався на досi не зайнятий простiр моеi душi; у ту мить я зрозумiв, що в мене е той простiр – необжите урожайне поле, яке досi то нудьгувало, то проростало напливами уяви, тугою, жаданнями сховок, куди я мiг утекти, щоб очиститись вiд утоми, накипу буднiв, невдоволення, ситостi…
Це був мiй храм уявлень, мрiй, фантазiй, куди не мали права вступати, й iнколи i не намагалися, моя дружина, котра присвятила себе виключно створенню домашнього затишку, i мiй малий синок зi своiм милим i невпинним щебетом; я в цю хвилину втямив, що саме вони, й не вiдаючи того, створювали для мене цей храм; я мав досi свою особисту свободу: з нею я йшов у самотнi мандрiвки, з нею часто засинав, з нею ставав за мольберт; з вiльного поля моеi душi, мов привиди, випливали уявнi риси облич, пастельнi кольори, зухвалi мазки й лiнii; ще був мiй тил, без якого я не змiг би стати живописцем, – з нього витiкали десятки сюжетiв, у ньому я знаходив те, що оповивало недомовленiстю, загадковiстю зображуванi мною предмети, створювало настрiй на моiх полотнах.
І диво, я усвiдомив, що володiв цим скарбом перед загрозою його втрати: незаймане поле займала одна людина, единий образ, який увiбрав у себе всi барви моеi уяви, i я стривожився. Адже може так трапитися, що вiдтепер цей образ – тiльки один! – завжди зринатиме передi мною, контролюватиме кожну мою думку, кожну художню знахiдку, лягатиме у всi моi твори. А наскiльки вистачить його багатства i що я з ним робитиму потiм, коли того багатства не стане: викинути чи бiднiти разом з ним?
Цi всi думки, мов блискавка, майнули в моiй головi протягом того часу, коли я, бовкнувши дурне «добридень» (а був же вечiр!) i сахнувшись вiд ii дiтвацького фукання, пройшов кiлька крокiв по фойе, вiдчуваючи разом зi страхом нестямну радiсть, що стiльки скарбiв – чiтких i досконалих: лiнii обличчя, невловимого кольору очей, iхнього настрою, нiжноi пластики тiла, життерадiсностi – увiйшло до мене разом. Я зупинився, вийняв цигарку, а тодi вона ще раз пiдiйшла, i я зрозумiв, що ii образ увiйшов у мене надовго, переповнив, i менi судилося пiзнавати його й боротися з ним.
Вiн постiйно переслiдував мене, зустрiчаючи то в мiстi, то в театрi, iнодi в тролейбусi – сам або зi своiм синком. Менi було приемне це переслiдування, бо я нi разу не почула того, чого найбiльше боялася: молитов, зiтхань, умлiвань. Як на мене, вiн був грунтовно начитаний, знав театр, а мистецтво, здавалось, мав у пальцях; своiми знаннями вiн весь час дiлився зi мною – здебiльшого тихо, з довiр’ям, що дар його не пропаде: так сусiд сусiдовi вiдсипае насiнневого зерна в миску, не боячись збiднiти; я була йому вдячна, бо вперше передi мною не демонстрували знань, а вiддавали iх як рiвноправному партнеровi. Та деколи вiн жбурляв ними – вимогливо, сердито, роздратовано: як це я не знаю елементарних iстин, а все одно робив це для мене, i я не розумiла, з якою метою. Якби обняв, упився в губи, знала б – у такий спосiб шукав до мене стежки; якби я мала малярськi здiбностi, думала б – удае з себе покровителя юних талантiв. Тому дедалi частiше добиралося до мене пiдозрiливе вiдчуття, що я в нього пiддослiдна комашка, що на менi вiн вивiряе своi якостi, аби утвердити у власних очах свою вищiсть, недосяжнiсть. А може, вiн не справжнiй, може, йому потрiбно цього фальшивого вiдчуття переваги над людьми для того, щоб компенсувати свою нездарнiсть? У менi спалахували сумнiви, я в душi бунтувала проти нього, тiльки цей протест був зовсiм вiдмiнний вiд бунту проти мого чоловiка: мiй вчений муж викликав у менi заперечення, нiгiлiзм, цей же примушував пiзнавати, шукати виходу в самiй собi.
