скачать книгу бесплатно
І земля, i зело, i пiсня
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #20
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.
Збiрка малоi iсторичноi прози письменника мiстить повiстi та оповiдання, написанi у рiзнi роки. Це i роздуми про стосунки вождя й поета – короля Данила Галицького й спiвця Митуси, i трагiчна iсторiя князя Святослава, замордованого Святополком Окаянним, i пройнята гiрким гумором розповiдь про Першу свiтову вiйну, i спогади про страхiтливi часи нiмецькоi та советськоi окупацii, i поетична бiографiя автора, i таемницi його так званоi «кунсткамери».
Роман Іваничук
І земля, i зело, i пiсня
© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021
© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021
© В. В. Габор, примiтки, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
Благословення Руськоi землi
Тридцять третього року по народженнi Христа – десятого дня пiсля Його воскресiння буря велика пронеслася над Єрусалимом, i, вчувши в рокотi громiв голос Бога, зiбралися апостоли у дворi Іродового Храму, щоб прийняти Боже повелiння. Й коли розвiялися хмари, з диска слiпучого сонця вiдiрвалися вогненнi язики й повисли над головами апостолiв. І кожен учень Ісуса почув досi невiдому, проте зрозумiлу мову, що кликала iх у дорогу до народiв, котрим вони мали принести правду Христову.
Тож розiйшлися апостоли – в Месопотамiю, Каппадокiю, Фрiгiю, Памфiлiю, Єгипет, Лiвiю, Кiрсену, Крiт, Аравiю. Андрiй же Первозваний вчув мову орiянську, яка полинула до нього вiд межi свiтiв, що пролягла мiж слов’янами й племенами Яфетового сина Магога на пiвночi. Й подався апостол у дорогу, полишивши за собою портове мiсто Кесарiю, за яким стугонiли скелястi гори Моава.
У Кесарiйському порту стояла бiля причалу величава червоновiтрильна римська трiера, готова вирушити до Ольвii. Команда трiери прийняла на борт апостола за невелику суму – як пiлiгрима вiд ольвiйськоi юдейськоi громади, що вiдбував паломництво до Єрусалима на свято Шавуот.
Йшла трiера спокiйними теплими водами днi й ночi, минаючи бiлi грецькi острови в Егейському морi; обережно, майже нечутно, начебто стояла на мiсцi, просувалася крiзь Геллеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши вузьким Босфором, на берег якого наповзав багатолюдний Вiзантiй, вихопилася в Понт Евксiнський i на двадцятий день морськоi дороги сягнула землi, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гiпанiса, на правому березi якого виднiвся обгороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький полiс – фортеця Ольвiя.
Апостол зiйшов на берег й потонув у портовiй метушнi: до трiери збiгався ольвiйський люд, щоб накупити дешевих заморських фруктiв, якi вмить продаватимуться на агорi втридорога; римськi легiонери стримували натовп, штовхали, лаялись; були тут, крiм ольвiополiйцiв, метушливi вiзантiйцi, чорновусi даки, галасливi таври й бородатi скити-кочiвники, якi скуповували у приiжджих купцiв фiгури грецьких богiв, наперед замовленi пекторалi iз зображеннями скитських воiнiв, що приборкують коней, срiбнi гребiнцi й фiбули та золотi монети з карбованими парсунами грецьких царiв.
Ольвiя, яка вже тодi належала Римовi, була занедбана, запущена в брудi й смiттi, що накопичувалось горами в пристанi i вздовж вулиць. Нижне мiсто зяяло руiнами, де тулилися бездомнi жебраки й злодii – i лише Верхне iз заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височiв храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвii; а музиканти, давнi вчителi яких супроводжували колись урочистi процесii на святах Аполлона й шаленi дiонiсiйськi вакханалii, сидiли зi своiми лiрами й кiфарами вздовж дорiг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.
Андрiй Первозваний зупинився перед кам’яними схiдцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом мiж нужденнiстю Нижнього мiста й величавим з рядами корiнфських колон храмом, який самотньо височiв у Верхньому й нiби волав до небес про кривду, заподiяну старому славному полiсу, – заговорив сам до себе:
«То вже не життя, а iсторiя. Siс transit gloria mundi. А ми розпочинаемо нову епоху – не Зевса, а Христа».
Бiля храму Зевса ждали на апостола скитськi воi – у бронзових шоломах i шкiряних панцирах, з сокирами при боках. Помiж ними стояв, втiшно посмiхаючись, апостол Матей, якого колись полонили скити. Андрiй вiддав скитовi мiшечок з грiшми, той перерахував динари й вiдпустив полоняника.
«Слава Ісусу Христу! – привiтався Матей i обняв побратима. Опiсля, сягнувши рукою в пазуху, вийняв папiрусний сувiй i подав Андрiевi.– Я написав у неволi книгу про Христа й про нас – Благу вiсть для людей. Вiддаю тобi, Андрiю. В Орiянi безпечнiше, там народ молодий, буде, може, поблажливий до тебе. А я пiду, куди менi призначено – в Каппадокiю, землю Понтiйську. Передчуваю свою смертну годину, тож хай не пропаде Євангелiе».
…Залишивши Ольвiю i з евангелистом Матеем попрощавшись, подався Андрiй Первозваний пiшки понад Бористеном на пiвнiч – до межi свiтiв, як було велено Провидiнням, – мусив дiйти до найвищоi кручi в незнанiй Орiянi, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити там хрест.
Йшов удень i вночi й вiдпочивав лише у полудневу спеку; вдень зорив за сонцем, а вночi показував йому напрям Молочний Шлях, i брiв вiн попiд ним, розгортаючи буйне волоття трав – немов на днi морському. Губився у високiй тирсi, нiби в пралiсi, там же й знаходив поживу: забирав з гнiзд чаiнi й перепелячi яйця, ловив курiпок i смажив на вогнi, в озерах ловив сiтями рибу, що густо телесувалася у кришталевих водах, у дуплах лип та дубiв знаходив мед, який збiгав по стовбурах й застигав на корi грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на нiй не треба, сама могла нагодувати кочових скитiв, якi зрiдка з’являлися пiд краем неба з валками возiв й чередами худоби, й там же зникали, канувши за небокрай.
Вряди-годи вихоплювався з тирсового полону, й тодi перед очима, скiльки свiту, – аж до обрiю – скопичувалися один за одним горби й пагорби, а мiж ними у глибоких байраках кучерявилися острiвцi лiщинових кущiв, оточених, немов сторожею, терном i глодом; згодом горби малiли, а щоб iх побачило небо, бо н?кому тут бiльше, взивали до нього фiолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розiмлiлих пiд сварожим промiнням трав, звiдки не видно свiту, й дорогу на пiвнiч показувала мандрiвниковi широка бинда Бористену, що просвiчувалась голубизною крiзь заростi очерету, вiльх та трепетолисту.
Не знав Андрiй назв цього зеленого буяння, як теж – i богiв, якi з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в свiтi благами майже безлюдний край, i подив та заздрiсть щербили його серце: чи ж то справедливо вчинив Ягве, коли випалив сонцем Ізраiль, Єгипет, Грецiю, густо заселивши iх народами, й вони на безводдi й безхлiб’i, в пустелi, пiсках i солончаках мусили витворювати високi цивiлiзацii й викрешувати в собi силу мислення в боротьбi з убозтвом землi? А може, саме в жорстокiй спонуцi до непосильноi працi й таiться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторнi культури, досконалi державнi утворення, могутнi вiйська? І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навiть домiвок не мають: чейже нiколи мешканцi бористенських степiв не спожиють цього добра. То чи ж не е воно самоцiллю й створене лише для втiхи единому Боговi – тодi, як стiльки народiв свiту дiлять крихти, здобутi тяжкою працею на пустках?
Йшов апостол, виминаючи непевних кочiвникiв, якi де-не-коли з’являлися на степових в’iжджених дорогах, – сповнювалось тодi зелене безмежжя ревом худоби, iржанням коней, скрипом дерев’яних колiс i лопотiнням халабуд, нап’ятих на телiги, – були це тi самi скити-антропофаги, в котрих Андрiй викупив Матея, й хоч не йняв вiн вiри, що тут насправдi живуть людожери, все ж остерiгався бородатих понурих людей, якi жили за законом кочiвлi: ходила ж бо чутка в грецьких полiсах, що скити обертають чужинцiв у рабiв, ослiплюючи iх, щоб не втiкали; засуджених на смерть скидають з урвищ; на похоронах князiв убивають рабiв, коней i жон, спалюючи iх разом з покiйником на жертвенних вогнях, – про це розповiв Матей, застерiгаючи його перед напiвдикими людьми, в яких перебував у неволi, тож ховався Андрiй далеко вiд дорiг у вибалках, коли на обрii з’являлись валки.
Знав Андрiй: це ще не той край, де йому звелено хрест поставити, вiн здалеку прислухався до голосiв степових мешканцiв – не була то мова, яка вгнiздилася в пам’ятi, коли над ним завис вогненний язик в день зiслання Святого Духа, тож мандрував далi й далi, поки не спустився iз пласких гранiтних кряжiв, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху рiчку, яка впадала в Бористен серед розлогоi, мов плахта, рiвнини.
Над рiчкою тут то там бiлiли розсипи хаток пiд солом’яними стрiхами; кожен двiр був огороджений плетеним тином i потопав у садочку; посерединi обiйсть вивищувались щогли журавлiв, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, цеберка з водою; гавкали собаки на прив’язi, на берегах рiчки тихо паслися корови, i звiдусiль немов пiсня долинала – чи то спiвали люди, чи так спiвуче розмовляли, та вчув Андрiй знайомi звуки i слова, й осiнив себе хрестом: тут нарештi брав свiй початок край, в який Провидiння звелiло Андрiевi Первозваному принести Христове благословення.
Перейшов Андрiй широким бродом рiчку й ступив на обiйстя крайньоi хати, висунутоi на залучину до самоi води. Стояв у нерiшучостi, вагаючись – заходити в дiм чи нi, та рвався на прив’язi пес, звiдомляючи втiшним дзявкотом господарiв, що гостi прибули; врештi хатнi дверi тихо прочинилися, й на порозi став чоловiк у свитi й личаках; був вiн безбородий i голомозий, тiльки шпакувата коса, що виростала з тiменi, спадала, закручена за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жiнка в нацiленiй до неба гостроверхiй шапцi й кольоровотканiй корсетцi, – обое пильно приглядалися до подорожнього, що змучений, зарослий i босий стояв серед подвiр’я, спершись на костур, й нiчого не просив, тiльки спозирав господарiв, нiби вгадати хотiв, добром чи злом його зустрiнуть.
Спитав господар:
«Откiль i куди прямуеш, прочанине?»
«З Єрусалима до межi свiтiв», – вiдказав Андрiй.
«А-а, – посмiхнувся господар, мовби давно виглядав його, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дiтьми були: тодi з востока на полудне йшла небом звiзда хвостата, спушчаеща од себе лучi предивнi. Тямлю, видiння сеi звiзди страхом об’яло весь люд, волхви же нашi, на звiзду смотрiвше, тако рекли: “М’ятеж велiй буде в землi полуденнiй”».
«Тодi у Вифлеемi, що бiля Єрусалима, Бог народився», – мовив Андрiй.
«Чули-смо i те, та вiри не йняли, бо свого Бога правiчного маемо, i породив вiн вельми много боженят, що свiтом владiють… Звiстили нас грецькi купцi, що лодiями до нас прибувають, заморськi вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед i вiск, – мовляв, народився в далекiй Юдеi Син Божий, а як до нього йти, нiхто не знав, – то зоряну бiлу дорогу, попiд якою хвостата звiзда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зрiти Бога живого. А ти зрiв?»
«Зрiв, – вiдказав Андрiй. – Я навчався в нього правди i любовi».
«Он як. То заходь до хижi, Божий чоловiче, – запросив господар, нiтрохи не дивуючись, що гiсть навчався в самого Бога. – А то по всiй землi боги на землю сходять, так… До людей, до кого iм ще йти… Наш Перун сходить пломенем пiд час бурi, а в погодь Сварожем стае i по синьому небу бiлим конем день-денно гарцюе, щоб перед вечiрньою денницею сховатися за травами, а вранцi знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звiв до нього руки й молитву прошепотiв: – Хай не застане Бог сплячого орiя, хай встигне вiн при сходi сонця шапку зняти…»
Був господар вельми балакучий, господиня мовчки спозирала пришельця ласкавими очима. Налив господар у ночви води й помив гостевi ноги («Так само перед Тайною Вечерею вшанував нас Учитель», – подумав Андрiй i прийняв се за добрий знак: схожi звичаi сприятимуть впровадженню Христовоi вiри в цьому краю), потiм господиня подала на стiл мису з медом i просянi коржi, а господар невгавав, розповiдаючи гостевi про Орiянський край – найкращий у свiтi i люблений богами.
…Хто хоч один раз побував у нашому раю мiж Россю й Ужем, той не покине його нiколи… Живе в наших гаях Полiсун, який на кожне наше слово вiдгукнеться й заманить подорожнього у глибину орiянськоi украiни, а там оточать його мавки-лiтавицi – красунi лiсовi, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, i кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Орiянi, дiтей своiх iй вiддасть, а сам перемiниться у землю, у твар земну; зацвiте калиною або терном; березою, тополею, братком синьо-жовтим стане; зозулею закуе, чайкою закигиче, бусолом заклекотить або цвiркуном-домовиком засюрчить – нiкому немае тут смертi, тут усе вiчно живе, вiчно оновлюеться, перемiнюеться, воскресае, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вiчним життям… А коли тобi говорили, що ми сколоти, то не вiр нетямущим: сколоти там, за гранiтним кряжем, що пролiг вiд витоку Раставицi аж до кам’яних порогiв на Данапрi; то чужi дикi племена, якi не орють i не жнуть, а лише топчуться по землi й марно ii стратовують: самi ж достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, i мова в них iнша й боги не такi… Всiляко називають нас чужинцi. Сармати, що з-над Танаiсу прийшли й жон орiянських собi вибирають, звуть нас роксолянами. В нас мiсця багато, всiх приймаемо, бо так велить наш закон… Хто венедами нас кличе, а бiльше росами або росомонами, бо над Россю живемо, а ще й полянами звуть – поля в нас много; та есьмо орiями, бо землю плугами оремо – iх скинув нам iз неба син творця всесвiту Рода – Даждьбог… Хто вмiе слухати, той чуе, як усе на нашiй землi вмiе розмовляти: зiлечко до зiлечка притуляеться, зiлечко до зiлечка озиваеться: барвiнок, любисток, рута й васильки нашiптують молодим про любов i зводять iх – зiрвеш листок, послухаеш i знаеш, хто полюбив; лобода провiстить горе, сухе дерево застереже перед нечистою силою, зозуля вдiвство й розлуку накуе, крук-трупожер лихо накличе, бусол домiвку обереже й заколише своею мовою малят, цвiркун насюрчить дiтям казок на всю нiч, тiльки жито мовчить, напружуючись у працi великiй: сокiв iз землi набирае, щоб нас прогодувати… В Орiянi люди найдобрiшi в свiтi; хто заходить у хату, того оберiгае родинний бог: гостя кривдити не можна – хто гостя прожене, тому сусiди хату спалять. А полоняника вiдпускаемо на волю. Тiльки зрадника люто караемо – виганяемо з нашоi землi, бо найбiльшою для людини покарою е втрата раю…
І далi йшов апостол горi Бористеном до межi свiтiв, i чудно йому було з дива орiянського… А може, то не над Йорданом, а над Россю вибрав колись Господь мiсце для Едему, а може, на цiй землi праотцi людства пiзнали колись солод грiха первородного? – думав Андрiй. – А може, тепер, в сiю мить Божоi вiчностi, запримiтив Ягве орiянський народ й готуе його для великого чуда в майбутньому, а про свiй народ забув, розсердившись на гебреiв за грiхи iхнi? Можливо, Господь завершив уже своi справи над Йорданом i, викупивши грiхи Ізраiля кров’ю свого Сина, приглянувся до безтурботного молодого народу, в якого щойно розпочався рiст, й ось посилае йому через апостолiв iдею единого Бога?
Думав Андрiй: на пiвднi старий свiт умирае, а тут тiльки народжуеться. Чи варто його тривожити – як же то тяжко бути обраним народом! Але нiщо на свiтi не зупиняеться на гранi дитинства, все приходить до своеi зрiлостi, а зрiлiсть – то трудне випробування. Хай благословить мене Господь вийти разом з цим народом на його Голготу! Прости менi, Ягве, але ж Твоi дослiди над моiм народом, оглупленим вiрою i спонадiянням лише на Твою силу, надто дорого нам оплачуються. Як довго йшли ми з неволi, виригуючи египетський хлiб, що ним з ласки Твоеi один лише раз нагодував наш народ Йосиф! Яка ж постигне гебреiв iще кара за те, що, заспокоенi вибранiстю i марно сподiваючись на Твiй абсолютний розум, не зумiли пiднятися духом до тiеi висоти, щоб зумiти вiдрiзнити злодiя вiд Бога й зважитися вибрати для свого дiла не Вараву, а Христа?..
Вiд хати до хати, вiд села до села зигзицею шугала вiстка про провiсника нового Бога, що зiйшов на Орiянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандруе на пiвнiч до межi свiтiв, позначеноi найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радiсно пiдноситься до неба, а баня небесна благословить зелену украiну.
За апостолом гурмою iшли увiруванi орii, супроводжуючи Божого посланця до свого храму, щоб жертву данапрiвському богу зрiв – чейже один Всевишнiй на землi. Ірани називають його Маздою, гебреi – Єговою, а орiяни – Родом, який послав на землю свого сина Даждьбога достоту, як Ягве Ісуса. Йшли збентеженi орiяни за апостолом до кручi, в пiднiжжi якоi, у Святошинському гаю, стояв головний орiянський храм: хай скаже свое слово волхв Богодан.
Розступилися клени й осокори перед прочанами, якi йшли до свого храму в сумнiвах i надii: чей не розсердиться Род за те, що увiрували в Духа Божого, зiсланого колись в образi голуба на Ісуса пiд час хрещення, – бо й водохресний обряд iм не чужий. Навеснi, коли сонце виходить iз сузiр’я Перуна й народжуеться на землi вода, весь орiянський люд iде до требищ над священнi потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднiв, який прилип до тiла й душi: втому, злiсть, чужоложну похiть, ненависть, жадобу помсти, лiнивство, байдужiсть, заздрiсть – все змие вода Перуна, якщо ти в щирому покаяннi дiткнешся троеперстям до своiх грудей.
На огородженiй частоколом галявинi, що похило збiгала до священного струмка, оточив жертовний камiнь чотиристiнний без покрiвлi храм з вiдкритими трьома брамами. За каменем, у глибинi храму, стояв високий дерев’яний iдол бога Рода з повним вина рогом у витягнутiй руцi, а бiля його стiп лежали на землi плуг, сiдло i меч. Ідол мав три обличчя, що створювали единий образ Рода, а тулуб його дiлився на двi частини: вгорi витали люди, якi заселюють Орiяну, а внизу панував пiдземний свiт, на якому держиться земне життя.
Андрiй приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колiнах скотiй бог Велес, якого Род скинув у пiдземелля за те, що дав вiн людям Орiянського краю надмiр молока й меду, посiявши цим серед народу найтяжчий грiх – лiнивство; та все-таки щедрий бог достатку не покинув людей: ось тримае вiн у руках над головою землю у виглядi клаптика дерну – вiчно тримае й клянеться, що це його украiна, що укроiв вiн людям рiвно стiльки землi, скiльки вони можуть захистити мечем; Велес присягае, що завжди буде ii утримувати – всю украiну Орiяну, а якщо лже, то хай земля його покрие.
Так пояснював Андрiевi волхв Богодан.
«Велес двигае на собi життя, а Род благословить, бо нi один не е сильнiший вiд iншого, бо обидва опiкуються людьми. Це наша триединiсть – Бог, громада i украiна, тому ми свято вшановуемо священне число: тричi благословляемо своiх дiтей, тричi цiлуемося при зустрiчi, тричi спльовуемо проти злих сил i тричi пiднiмаемо труну з покiйником».
Думав Андрiй Первозваний про незбагненну спiльнiсть мiж народами, вiддаленими один вiд одного на тьми-тьмущi стадiй, – в засадах релiгiй i в щоденному побутi… Водохрещення, троеперстiсть, триединiсть, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвященникiв, блакитний подир на жерцевi… А може, Ісус уже колись й сюди приходив?
Волхв Богодан пiдiйшов до жертвенного каменя, на який крiзь верховiття дерев, що оточили храм, падав снiп сонячного свiтла, поблагословив його до жертвоприношення й промовив до апостола:
«Я вислухав тебе, Божий посланцю, i зрозумiв, що ваша вiра не чужа нам. Та iнший у нас свiт й iншi обряди. Наш Род добрий, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив нас. Тому ми злилися з ним, як iз Природою, i пiзнаемо його в Природi. Усе тут наше – вiн i земля! Ти ж приносиш нам науку Сина Ягве, й ми повиннi знати, в чому незглибима сутнiсть його науки…».
«Ісус принiс на землю прощення грiхiв, – вiдказав Андрiй. – Ви боiтеся таемниць, прагнете в усьому ясностi, та неспроможна людина знати все, й чи не обдурюе вона себе, стверджуючи, що все пiзнала? Таемниця ж Христа полягае в тому, що до неi треба весь час доростати душею. Проте вона вiчно буде таемницею життя, смертi й воскресiння й водно спонукуватиме людину до поступу й до удосконалення… Ви багато знаете, але повиннi ще й пiзнавати, бо обдарованi есьте мислю i словом. У цьому й рiзниця мiж людиною й нiминою: нiмина щось знае i завше робить те, що знае; людина пiзнае i не вiдае нинi, що вчинить завтра…»
«Що ж саме повинно спонукувати людину до пiзнання? – спитав Андрiя волхв. – Праця, жорстокiсть, обман? Чим велить керуватися Христос?»
«Ісус проповiдував милосердя й любов», – вiдказав Андрiй.
Волхв довго мовчав, мовив потiм:
«Це найсвятiше почуття може нас поеднати. Ми дозволяемо освятити нашу землю Хрестом… Справимо жертву, i я поведу вас до межi свiтiв».
Прочани поклали на ватрище зерно i стiльники з медом, а камiнь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреiв, а свiжим молоком: довкруж розносився солодкий запах хлiбноi, медовоi й молочноi землi, яка ще не знала кровi, бо була молодою. Орiяни падали ниць перед каменем i били поклони, а волхв воздавав молитву, й люд вторував за ним хором: «Даждь, Боже!»
Слухав Андрiй i дивувався, що так само, як цi незнанi орiяни, молилися до Ягве гебреi-хлiбороби: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу i дощ, щоб i завтра ми були надiленi щедротами Твоiми!»
Коли запашний дим розiслався над потiчком i всякнув у прибережнi трави, волхв Богодан, спираючись на костур, пiшов попереду процесii в бiк Данапра. З ним поруч iшов Андрiй Первозваний, двигаючи на плечi бiлого хреста, з явора витесаного. Виносив його на зелену орiянську Голготу.
А коли стали на вершинi гори – уздрiли у всiй величi диво Орiянського краю: рвiйний плин безмежно широкого Бористену. Вихопившись iз холоду пiвнiчноi землi, сповiльнив вiн раптом свiй бiг бiля пiднiжжя кручi, розливаючись по рiвнинi на десятки рiк; верболознi острови спиняли рiку, щоб вона встигла вiдбити у своiх водах красу Орiяни, а потiм, знову злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням i ревом ринути на пiвденнi простори, забираючи в себе всi води благословенного краю для подарунку Гостинному морю.
«Погляньте, люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, а лiворуч – на пiвнiч i схiд, за крайнiм урочищем Полин, в земних тiснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гiперборейських льодiв землi безбожного Магога, Яфетового сина, i панують там ватаги з колiна Роша – живуть дикi племена на безмежних просторах – до кряжiв Ямантау й далi аж до Гiндукуша – iдять вони нечисть i вбивають один одного… Ця круча, де стоiмо, то вже межа свiтiв – супротивних i непримиренних. У пiвнiчному свiтi холод породжуе злу силу, готову рушити валом на землi, що знають Бога, й вiдчинити тiснини в Полиновому урочищi… Так гласить орiянський кощун… Поблагослови, чоловiче Божий, – звернувся волхв до Андрiя, – цю землю, може, не дасть ваш Бог злiй силi спустошити колись наш край».
Вiн троеперстям тричi торкнувся до чола апостола, i той вкопав на вершинi кручi хреста.
І промовив урочисто Андрiй Первозваний:
«Бачите гори сi? На них возсiяе благодать Божа, i стане тут город великий!»
* * *
Стихла апостольська сповiдь Андрiя Первозваного, яка долинала з-над вод Генiсарета до слуху Івана Богудухавинного, лик якого зухвалий майстер Євген Безпалий поеднав з образом апостола; потахла рiч Андрiя у вiчностi, й долунювала лише з розламiв минулого часу поганська музика рогiв, флояр, гусел i тилинок, що супроводжували пророчу мову, але й вона блякла, вiддаляючись у незвiстi, поки не стихла пiд торохтiнням барабанiв на капищах… Й тодi на мiсце музичного хаосу почало вливатися, набираючи гармонiйноi звучностi, мелодiйне таланiння дзвонiв, що долинало звiдусiль – з-пiд земних пропастей, в якi запалися, рятуючись вiд лихолiть, християнськi монастирi, та iз золотоверхих соборiв, що сягали хрестами слави небес.
І в тому гомонi вчув Іван Богудухавинний голос апостола Андрiя, що пробився крiзь хорал староi й новоi музики свiту до слуху письмовця:
«А що сподiялося в орiянськiй землi пiсля мого благословення на Святошинськiй кручi?»
Й передав Іван апостольський зойк, який долинув iз правiчностi, чотирьом пiлiгримам, що сидiли на забутому поганському капищi довкруж холодного жертовного каменя, котрий протягом тисячолiть не знав жертвоприношень.
Тож обiзвався на той запит славний богомаз Євген Безпалий, який з’еднав у образi Андрiя Первозваного давноминулий час iз днем нинiшнiм, переступивши межу, що роздiлювала епохи.
«Що творилося? – перепитав. – А що – кривавилися на цiй землi мiжусобицi, якi знесилювали наших предкiв. Та врятував iх вiд загибелi благословенний симбiоз давнiх вiрувань, на захоплюючi казки схожих, з чистотою християнськоi любовi, про яку мовили мiж собою апостол Андрiй i волхв Богодан.
Та хай про це вам оповiсть iсторiя…»
І земля, i зело, i пiсня
I
Непогiдноi осiнньоi ночi 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що бiля Кременця, замiсть гiнця вiд брата Василька прибув владика Іоанн i розказав князевi, що трапилося. Грiзний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увiйшов на Волинь iз незлiченним вiйськом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вiрнiсть великому хакану i, дiждавшись немочi Батия, п’ять рокiв тому погромив темника Куремсу пiд воротами Луцька. Бурундай не прийняв дарiв вiд Василька i Лева й повелiв iм зруйнувати всi фортецi. Лев уже розкидав городи Данилiв i Стiжок, Львiв i Кременець, i Луцьк теж розметав. Василько спалив Володимир. Нинi Бурундай вирушае з полоненим Васильком на Холм.
Князь Данило втiкав. Не зi страху за власне життя: господину землi Галицькоi й Волинськоi вивершувалося шiстдесят лiт, добрих чотири десятки з них вiн не сходив з коня i не завжди сидiв у сiдлi з паленого золота – деколи й охляп, i не кожного разу виiжджав у каптанi з грецького оловiру – частiше в ярицi, бував i на конi, i пiд конем, пришпорював свого аргамака в погонi й утечi, сидiв на тронi i стояв на колiнах – життя незмiрно втомило князя; тож не ради життя свого Данило, переодягнений за простого дружинника, скакав тепер верхи з Холма до Синеводська, а ради крихти вiри: пробереться востанне до Угрiв i гукне звiдти ще раз Європi, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб некованi ординськi конi збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.
Попереду й позаду князя на вiддалi двох арбалетних пострiлiв скакали озброенi мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звiринi путiвцi. Данило почувався в безпецi: на лiнiю вiд верхiв’я Вепра до згину Руськоi путi в Тур’е ще не встигли, певне, пробратися ординськi стежi, князь випередить iх i допаде до Синеводського монастиря Святоi Богородицi, захищеного iз заходу Тустанською фортецею, де вiн вiсiмнадцять лiт тому, повернувшись з невдалого сватання до угорського короля Бели IV, перший раз рятувався вiд орди. Тодi, iдучи до Буди, Данило ще не знав, що над Днiпром уже iржуть ординськi конi, вiн хотiв устигнути заручитися союзом з уграми, однак не зумiв переконати немудрого короля, що треба ставати плiч-о-плiч проти навали, яка спустошила московитськi князiвства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рiвнину й учинила там те саме, що й по цей бiк Карпат, – лихо, яке можна передати хiба словами старозавiтного пророка Ісайi: «Вийдуть з лiсiв звiрi дикi, i ратаi перестануть спiвати на нивах, дороги запустiють, i добре буде тiльки мертвим i ненародженим, а горе живим, бо не буде мiж ними нi смiху, нi богохульного слова, i вiд крику людського потрясеться земля, i заплачуть тодi ангели, дивлячись, як гине люд».
Так було. Повернувшись iз Угрiв, не увiйшов Данило нi до Берестя, нi до Володимира через сморiд трупний, i конали у згарищах угорськi села теж; та знекровилася орда й вiдкотилася – ударив по нiй Данило пiд Луцьком. Що ж учинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?
А може, вона вже й не боiться? Коронували Данила в Дорогичинi, обiцяли хрестовий похiд, а тепер вичiкують, уздрiвши, що орда вже не мае сили мчати до останнього моря, яке бачив у своiх вiщих снах Чiнгiз, що вона захлинаеться в руськiй кровi.
Та нi, мусять тремтiти й вони – угри, ляхи, франки: йде ж могутнiй нойон, найкращий в ордi лучник, наслiдник самого Субедея, котрий брав усi руськi городи iменем нездарного Батия… Невже доведеться самому давати останнiй бiй? Самому… Може, й справдi, як мовлять у народi, Господь урятував Данила з пастки над Калкою i не дав топтатися диким ординцям на його тiлi поруч з дванадцятьма князями на бенкетi – тiльки для того, щоб вiн мiг своiм мечем порятувати Європу?
Може… А як вiддячиться Європа моему народовi за те, що, знесилений Козельськом, Киевом, Володимиром, Галичем i всiма двомастами п’ятдесятьма городами Русi, Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоiти рани чи ще й нових завдасть?.. Ба нi, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголенi простори, зруйнованi заборола. Де моi скальди, якi б могли кинути клич народам?
І в цю мить вiдчув князь, як боляче защемiло серце вiд прикроi згадки, яку вперто вiдганяв вiд себе, а тепер вона прийшла до нього пiснею убитого спiвця:
Конику сивий, будь ми щасливий,
Де орду вгоню, там ii вроню,
Свое подвiр’я назад заверну,
Побудую ’го краще, як було:
А в три сторони, та в три переi…
Ця пiсня, що рознеслась по краю, як тiльки вiдхлинула 1241 року орда i рештки уцiлiлого люду виповзли iз сховкiв, землянок та лiсових нетрiв, аби знову орати i сiяти, мала свого творця. Був це княжий спiвець Митуса, який пiсля ординського погрому пiшов служити пiвчим у соборi перемишльського епископа Антонiя, i дивувався князь, що вiрний гусляр служить коромольному владицi. А пiснi Митусинi спiвали ратники й ратаi, та все про Івана, що обмурував двiр бiлим каменем i стрiлочки струже, i в пучок кладе, а з пучка бере та й заправляе… Тож забажав князь, щоб вернувся спiвець до двору й замiнив у пiснi подле iм’я благородним, княжим, та Митуса зухвало вiдповiв урядниковi Андрiевi, якого Данило прислав до Перемишля: мовляв, володар мае силу над людською плоттю, що й довiв болохiвським погромом, а над духом не владний – i не пiшов у Галич на зов княжий.
Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чейже не про себе вiн дбае, а про землю руську; скiльки труду взяв на своi плечi, щоб умiцнити ii, а скiльки принижень зазнав i вiд бояр, i вiд сусiдiв, i ворохобних князiв болохiвських, що запродались ордi й данину справно iй платять. Тож позбувся прежньоi жалостi Данило i повелiв пiд страхом найтяжчих покар, як це i личить володаревi, щоб стали перед ним воi, будiвничi i спiвцi.
Першими прийшли воi – присмирили бундючних бояр, а болохiвськi городи вогневi вiддали й вали розкопали, щоб не росли там бiльше пшеницi й проса для орди, i стали стерегти землю свою од литви, ляхiв, угрiв та ординцiв. Прийшли будiвничi, i вибрав з них Данило золоторуких: велемудрий Олексiй численнi городи братовi Васильковi зрубав на Волинi, а витворник Авдiй церкву Іоанна Златоустого великому князевi в Холмi звiв, красну та гожу, i Тустанський замок укрiпив. І спiвцiв прийшло чимало, та не побачив князь серед них Митуси; а що рiвного йому в краю не було, то звелiв привести силомiць – пошарпаного i сирицею спутаного, яко в’язня.
Не хотiв про це згадувати князь Данило, втiкаючи вiд Бурундая з Холма до Синеводська, та пiсня сама собою спiвалася, була ж бо вона нинi вельми потрiбною господину: «свое подвiр’я назад заверну, побудую його краще, як було», – треба, щоб цi слова, князевi посвяченi, спiвав нинi зневiрений люд, та повторювати iх вiн може тiльки за спiвцем, який есть продовженням сили володаря поза довжину його руки разом iз затиснутим у нiй мечем. Немае спiвця…
Три днi i три ночi з короткими перепочинками, щоб тiльки конi попаслися, скакав князь iз своiми охоронцями, квапився, бо серце муляла тривога за долю Тустанськоi фортецi, яка стоiть зовсiм недалеко вiд поруйнованого Львова: це остання опора, князь збере сюди всi сили й таки скаже ордi: «Тут стань!», – сам же перебуде в потаемних гридницях Синеводського монастиря, звiдки вирядить послiв до угорського короля.
Князь безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня нарештi вiн уздрiв Золоту гору над устерiччям Опору й Стрия, та замiсть бiлого частоколу й золотого хреста на зеленiй банi церкви Святоi Богородицi побачив лише чорне згарище i втямив, що запiзнився. З тривогою вдивлявся в захiдну далину – там бовванiли пiд важким осiннiм небом вежi Тустанського замку: фортеця ще стояла, й Данило погнав коня бездорiжжям попереду ратникiв, щоб допасти до в’iзних ворiт, встигнути пiдняти мiст, а потiм разом iз залогою загинути в останнiй сутичцi з ордою.
Тихо пробиралися хащами, залишаючи лiворуч головатий Жолоб, прямуючи навправцi до Соляного гостинця; князь знав, що тустанський воевода Чермний обставляе найвужчi путiвцi оружними дозорцями, тож наготовився вiдповiсти на оклик, але осiння густа пiтьма була нiмотна, i князь усе бiльше насторожувався: а може, в замку вже хазяйнують ординцi?
Чотиризрубна фортеця впилася шпилями в навислi хмари й теж нiмувала; князь зупинив коня на тому мiсцi, де мав закiнчуватися пiдйомний колодний мiст до в’iзних ворiт, моста не було, чорнiв тiльки глибокий рiв, i зрозумiв Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.
З дитинця, заступленого дубовими воротами i високою рубленою стiною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом свiтло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброi не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, вiн гукнув пiвголосом, щоб одчинили ворота i опустили мiст. На сторожовiй вежi на тлi освiтлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломi: вартовий мовчки придивлявся до вершникiв, що тiнями стояли за ровом; потiм Данило помiтив ще десяток таких шоломiв над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, i забринiла в нiчнiй тишi натягнута тятива. Князь поквапився назвати свое iм’я.
Зникли голови в шоломах на зубчастiй стiнi, за хвилину проскрипiли пiдойми, на рiв опустився мiст, який щойно був другим заборолом при в’iзних воротах. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.
«Я воевода Чермний, – мовив воiн. – Пiдiйди ближче, щоб я побачив твое обличчя».
Данило беззаперечно виконав наказ, тодi воевода поклонився i пропустив уперед князя та його охоронцiв.
«Що привело тебе сюди, князю?» – спитав, коли мiст знову став другим заборолом.
Князь пiдступив до ватри, простягнув до вогню закоцюблi пальцi.
«Лихо, воеводо. Орда вже тут?»
