скачать книгу бесплатно
«Тут, князю. До замку не пiдступае, бо й пiдступити годi: я наказав опустити шлюзи й гатi, Вороновий потiк став озером. На Соляному гостинцi дозорцi пропустили вас, та вернутися по ньому можна тiльки з мого дозволу, бо на сигнал iз замку вмить вiдкриваються вовчi ями. Та й шiсть порокiв стоять на зрубах… Ординцi розклали намети над Стрием: як дiзналися моi розвiдники, ждуть, коли княжич Лев, який минулоi седмицi мури Львова розметав, приiде сюди й Тустанську фортецю спалить».
«Не буде цього», – спокiйно мовив Данило, й розпогодилось чоло у воеводи.
«Спасибi, князю. Ми так само мiж собою порiшили».
Князь зiгрiвся бiля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброенi воi з суворими обличчями. Заспокоений Данило розстебнув ярицю на грудях, присiв на колоду й аж тодi побачив за ватрою жiнку в чернечiй одежi: сумними очима, наче й не помiчаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломiнцi вогкi полiна.
Схопився князь.
«Що тут робить жiнка?» – суворо спитав воеводу.
«Нинi у всiх лихо», – знiтився Чермний.
«Полюбовницю завiв у лиху годину i хтивiсть сiеш серед ратникiв?» – розсердився Данило.
«Нi, господине, – спокiйно вiдказав воевода. – Нiкому ця жiнка не належить. Прийшла живот свiй оддати за отчину – замiсть мужа свого, убитого за твоiм повелiнням».
«І – за отчину?!» – звiв брови князь.
«Право княже – милувати й карати. А отчина е отчиною поза твоiм правом, справедливим чи не справедливим».
«Хто ж ця черниця?» – поник голос у Данила.
«Жона Митуси, Зореслава», – мовив воевода, i аж тодi пiдвела на князя очi жiнка.
«Зореслава… – повторив за воеводою князь Данило i пригасив у душi збентеженiсть. – Не знаю тебе, жоно, та коли свiй бiль за кривду потлумила й маеш волю стояти з нами, то дяка тобi: жiночi руки завтра знадобляться, рани перев’язуватимеш… А в смертi мужа твого, Митуси, не я повинен, вiн сам не хотiв жити».
Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворiсть оживила прив’яле обличчя жiнки, вона пильно дивилася на князя, нiби намагалася осягнути розумом велич цiеi людини, яка все свое життя посвятила рiдному краевi, мужа благородного й сильного, котрому пiдвладнi закон i благодать, повелителя, рятiвника i – вбивцю.
При останнiх словах князя половецькi очi Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокiйно-зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:
«Мiй муж не мiг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неi бажав».
Данило мав силу встояти перед жовтогарячим полум’ям гнiву, що зблиснув у ii очах; крутий норов князя легко приборкував навiть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скiсних очей, в яких лагiдною барвою тiнився докiр, витримати не змiг – опустив повiки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню роздiляли iх обох, – а втiм, навiть тут, перед обличчям смертi, вони перебували в окремих свiтах; однак миттеву князеву слабодухiсть помiтила жона Митуси, й це додало iй отухи – не до помсти, а для натужноi задуми: чому князь, надiлений од Бога розумом i добротою, убив спiвця?
Ватра почала пригасати, нiхто не смiв поратися бiля неi в присутностi князя, який сидiв на колодi в одязi воя, але вiд цього не переставав бути князем: його гiднiсть виказували владний погляд, що вряди-годи важко падав з-пiд кущуватих брiв на воеводу Чермного, – i той виструнчувався, чекаючи повелiння, – та сердито покошлана борода i владительська поза, нiби князь сидiв не на колодi, а на тронi, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись.
Чермний, якби не було тут князя, залишив би бiля ватри ратника, звелiвши йому берегти вогонь до ранку, а iнших послав би вiдпочивати; та сидiв посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нинi навiть ворохобнi колись бояри, – i воевода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а воi стояли довкола i, стоячи, подрiмували: завтра ж буде рать. Воевода бачив це i, здолавши боязнь, промовив:
«Дозволь, князю, спочити ратникам перед боем, – i Данило згiдливо кивнув головою. – Та й сам приляж у гридницi… Зореславо, – звернувся до жiнки, – залиш нас».
«Нехай сидить, – мовив Данило, не зворухнувшись, i Зореслава, що вже пiдвелася з колоди, знову присiла бiля вогнища. – А ти, воеводо, спiчни. Я iще не повiв свого слова на докiр жони Митуси».
Вiдступилися вiд вогню тiнi ратникiв i розчинилися в темрявi, воевода теж зник у проймi, що вела в нутро замку, а коли кованi дверi глухо брязнули, пiдвiв Данило догори кошлату бороду, аж заiскрився до полум’я золотий хрестик на шиi, – Зореславi здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, i серце ii зм’якло вiд думки, що каеться князь за злочин, скоений ним сiмнадцять рокiв тому.
Та не молився князь i не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; вiн тихо щось говорив, i лише через мент, коли тупiт, брязкiт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.
А вiн розповiдав стародавню притчу про те, як дерева вибирали мiж собою вождя. Попросили дуба, та був вiн надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такоi нiжноi iстоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмiрно тужливою, тис i без корони знав собi цiну; тож нарештi погодився терен i поповз колючими кущами по узлiссi, цупко чiпляв своi гiлки до гiлок, перехрещував колючку з колючкою – оповив терен лiс наiжаченим заборолом з того боку, звiдки дули найсильнiшi урагани, й розвивався лiс за терновою стiною i шумiв.
До лiсу ж раз у раз добиралися рубачi, щоб дiстати смерек на щогли, дубiв на пiдвалини фортець, тисiв для оздоби чи букiв на опал; вони йшли iз сталевими добре нагостреними бардами i рубали передусiм терен, який заважав iм допасти до чистого лiсу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полонi тi рубачi, мов шолудивi пси, – така була владичеська служба в терну.
Усе ж рубачi iнколи стоптували терновi кущi, прорубували просiки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лiсу, були такi стомленi, що барди не слухалися iхнiх рук, i вони мусили вертатися домiв, щоб вiдновити своi сили в перепочинках, а за той час терен розростався i просiки та стежки закривав – лiс жив. Пiдводилися до неба гордi дуби, набирав крицi тугий тис, шелестiла нiжна береза й спiвали сумовиту пiсню тужливi смереки. А терен сумлiнно виконував свою вождiвську повиннiсть, холодно цвiв i терпко плодоносив, служба зробила його наiжаченим, настороженим, злим, i не раз зверхньо дивилися на нього захищенi ним дерева. А коли таки орда рубачiв прорвалася в лiс, вирубуючи його впень, найбiльш гордi дуби заблагали пощади i стали жолудь родити для ординських свиней…
«Для кого цю притчу розповiдаеш, князю?» – спитала Зореслава.
«Для тебе, жоно, бо рекла еси, що муж твiй ревно землю свою любив i жити для неi бажав. Не сказала ти лише того, що не мав вiн охоти стати хоча б однiею колючкою в терновому кущi, бо мав вiн себе токмо за тиса дорогоцiнного».
«Чи ж вина тиса в тому, що есть вiн ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотiв перетворити в нього весь народ? Адже не стане гiлка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зiпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив супроти себе й дубiв, i тисiв, i плакучу березу, побажавши уподiбнити iх собi? Були ж у нас вiльнi громади – отi лiси – та iх ти сам допомiг знiвечити. Що зробив з Болохiвською землею, яка хлiб давала всьому краевi, чому захотiв бачити ту землю невiльною? Хiба не знаеш, що хлiб родить тiльки тодi, коли ратай ростить його з любов’ю, а не пiд карбачем? Ти ж послав мiста болохiвськi попалити й греблi розкопати, i не родить уже земля у рiчищах Бугу, Случi й Горинi – терном поросла…»
«Поросла, поросла! І не пройде бiльше нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохiвцi людьми татарськими стали, просо для них сiяли – як можеш ти заступатися за коромольникiв i зрадникiв, та ще й у хвилину, коли над Стрием стоять ординськi намети?!»
«Ординцi прийшли i здимiють, а болохiвську родючу землю вже нiхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен – тiльки вождь, а народ – лiс, i злочинно його всього робити Тернополем. Що з того, що ворог не займе його – яка ж бо кому користь з нього?.. А тепер подумай, чи мiг Митуса пiсля болохiвського погрому славу тобi спiвати?»
II
Мовчав Данило, понуривши голову, перед очима постав його колишнiй дружинник-пiснетворець, письма навчений i в книгах тямущий, який пiсля ординськоi навали опинився в перемишльського епископа й пiвчим став при його дворi. Не мав князь за це зла на Митусу, бо й сам пересиджував лихолiття то в Синеводському монастирi, то в Бели IV, то в Болеслава Мазовецького. Та ось вiдкотилася орда вiд тернового заборола, i спонадiяний на княжу вiйськову немiч зрадливий епископ Антонiй задумав землю перемишльську ляхам вiддати. Тож послав Данило пiсля болохiвськоi розправи урядника Андрiя до Перемишля, щоб з епископа й боярiв бобровi та борсуковi шуби зiдрав, а Митусi нагадав, що пора вертатися до князя. Андрiй ревно виконав княжу волю – епископа й бояр присмирив, проте змушений був князевi гiнця послати: мовляв, не хоче слухати Митуса Данилового повелiння. І наказав князь сирицею зв’язати непокiрного спiвця й силою привести в Галич.
Ждав Данило, поки приведуть Митусу. Багато мав справ, бо ворохобились недобитi бояри в Галичi, i треба було вiдбудовувати й будувати новi городи, та й хлiб мусив для краю з-поза меж дiставати: з Болохiвськоi землi перестали йти валки – скiнчилися… Та все одно ждав на Митусу, i яра лють добиралася до серця: як посмiв славний спiвець, колишнiй дружинник i слуга вiрний, не послухатися наказу?
І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, iз зв’язаними руками, в подертiй рясi церковного пiвчого, колись улюбленого княжого спiвця Митусу; боляче стиснулося серце в князя, бо любив i цiнував його, i дивом дивувався, як мiг Митуса промiняти ярицю на чорну рясу, а його, Данила, на перемишльського епископа.
Князь сидiв у гридницi за дубовим столом. Вiн звелiв оружним людям вийти й довго дивився на Митусу, згадуючи, як пiд Дорогичином, коли перед тевтонцями схитнулися руськi полки, вийшов уперед спiвець iз гуслями в руках i заспiвав звитяжну пiсню про силу руського оружжя й доблесть хороброго князя – ринули тодi лавою русичi й у болото втоптали кованi тевтонськi панцирi… Чом же тепер вiн не хоче спiвати хвалу князевi? Вказiвним пальцем мовчки покликав Митусу до себе, але той навiть не поворухнувся, дивлячись на князя спокiйним поглядом, наче невинний або приречений на смерть.
«Чого ж, Митусо, – мовив з гiркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою спiвця, – не з’явився на мое повелiння?»
«Я вiльний, князю, хоч моi руки зв’язанi. Не захотiв iти до тебе. Мiй Болохiвський край ти сплюндрував, убити можеш i мене… А може, ти захотiв стiльки страченого на Пониззi люду замiнити мною одним?»
«Не далеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, i я мушу будувати мiцну державу. Вiльнi громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобi не конче розумiти це, князь подумае за тебе. Але знати повинен, що вiльних людей немае й нiколи не було. Вiд чого ти вiльний: вiд своеi землi, вiд ординськоi загрози чи, може, вiд роду свого?»
«Пiсня моя вiльна!»
«Пiсня вiльна? – засмiявся князь. – Може, й вiльна вона була, але токмо на поприщах вiд Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлi пiсня твоя служила епископу, а в Галичi буде служити менi. А якщо не менi, то моiм ворогам… Але чому ти не хочеш своему князевi спiвати? Лiпший еси вiд Бояна, який славив гульвiсу князя тмутараканського Мстислава, албо вiд тих спiвотворцiв, що перед старим Мономахом органнi гласи добували, приграваючи на гуслях? Лiпший еси? Чи, може, зрадливi бояри та епископи, якi запродалися угорським i лядським королям, бiльше добра творять народовi, нiж зробив я – вiд Калки до Дорогичина? Кому хочеш вiддати глас гуслiв своiх? Говори ж!»
«Я спiвав тобi славу, – вiдказав Митуса, – коли ти погромив тевтонцiв, а магiстра Бруно в полон узяв. За що ж тепер маю воздавати похвалу – за землю, доплюндровану тобою пiсля орди? Болохiвцi хлiбом вiдкупились вiд ординцiв, так. Бо не могли вони втекти, як це ти зробив, а жити хотiли… Ти збираеш у кулак громади. Гаразд, може, так i треба. Але чи вiдаеш, кого збираеш? Князь за всiх думае, а народ – чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолi тисячтисячного люду, де кожен мае свою мисль, страждання, ненависть i любов. Ти ж цього не знаеш, лише данину береш. А я знаю, бо есьм спiвцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати вiйсько в Болохiвську землю? Може б я, уродженець того краю, пiдказав тобi, як залучити люд на свiй бiк. А знищити… Нищить i орда темна – чого ти раптом iй уподiбнився? Не можу, князю, спiвати тобi якраз через те, що ти так цього жадаеш. Моя пiсня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджуеться – видно, ти ще не заслужив на неi».
Позеленiв князь вiд лютi.
«Не заслужив, смерде?!» – скрикнув вiн i гукнув дружинникiв.
Здригнувся Митуса, смерть чуючи.
Вмить увiйшли в гридницю оружнi люди й поставали бiля порога, чекаючи повелiння.
Глянув князь на Митусу: постарiв спiвець, борозни поорали ще так недавно молоде його обличчя, й чорнi з сивизною вуса в покорi опустилися донизу. І здалося князевi, що скоряеться йому митець.
«Розв’яжiть йому руки, – наказав оружним князь. – І принесiть глек доброго вина».
Розправив руки Митуса, аж захрустiло в суглобах, ступив крок вiд порога до дубового столу, за яким сидiв Данило й чекав поклону вiд непокiрливого спiвця; вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому щойно згiрклiстю тiнилася покора, гнiв у серцi володаря м’як, мов вiск на сонцi: озивалася давня приязнь до спiвця, який сам, без поклику й повелiння, двадцять рокiв тому прийшов до нього з Болохiвськоi землi – князь тодi оволодiв Бакотою на Пониззi пiсля смертi Мстислава Удатного, i вимучений боярськими здирствами люд вельми радiв Даниловi.
Вдивлявся з осторогою, бо й сам не вiрив, що Митуса, який нiколи не боявся нi стрiл, нi списа, нi меча, мiг раптом так злякатися погрози князевоi, щоб аж на колiна впасти; i осторога та була не даремною: як тiльки Митуса розправив розв’язанi руки, враз не залишилося й слiду вiд гiркоти, випечалуваноi на устах, – на ii мiсцi заграла зухвала посмiшка.
Стиснув Данило в долонi срiбну чашу, аж зiгнулася креш, i ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вiнець, попустив вiжки громадам i боярам, мiцно натягнутi вiтцем Романом.
Задумав молодий Данило добром з’еднати собi людей. Дарма, що книжник Тимофiй уславив покiйного князя Романа найдобiрнiшими словами, якi силу означають, – i левом, i риссю, i орлом, i туром, – боявся юний князь жорстокоi слави свого вiтця, який громадам вiча скасував, зрадливих бояр живими в землю велiв закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тодi, коли вiн бiльше не стискаеться, бо супроти волi ув’януть пальцi й розтуляться у знемозi; що зрiдка треба попускати попруги на конях – натруть-бо худобинi боки до кровi й усе одно треба буде випрягати, ще й лiкувати; що батоговi вряди-годи слiд дати й спочити: звикне твар до безупинного посвисту й перестане чути спонуку.
Прийнявши княжий вiнець, постановив Данило сповiдувати заповiти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по-вiтцiвськи лагодити поспiльство до битв з поганами, не губити душ невпокiрливцiв, навiть якщо який заслужив i смертi, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звiсно: чиi шати свiтлi, тих i мова чесна; i не гордитися званням своiм, пам’ятаючи, що воно Богом дане i Ним забране може бути.
Як задумав, так i чинив Данило: маючи ще й гадку про те, що спiвцi Мономаху славу спiвали й називали його, як i Володимира Святого, сонцем, – сподiвався галицький князь хоч малоi вдяки вiд людей, бо мав на це право. Хiба не вiн у краю, роздертому й знесиленому кривавими мiжусобицями, подав взiрець справжнього братолюбства? Он неподалiк Тухольських ворiт, в урочищi Святославiв, височить могила третього сина Володимира Великого – Святослава, який пiсля моторошноi смертi братiв Бориса i Глiба втiкав вiд Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенiгами, посланими братовбивцем. То ж чи не перший в iсторii Руськоi держави Данило Романович подав братню руку молодшому Васильковi, назвав його другим правителем i вiддав йому Володимир?
Мав Данило право сподiватися на добре слово вiд людей: i уграм, i ляхам мiсце iхне вказав, i крижевникiв вiдбив од Руськоi землi; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофiй, родом з Киева, спiвав хвалу Мстиславу Удатному й Даниловоi слави не поминув словом високим.
Так було, i так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчакiв тих гуляло у степу не бiльше, нiж блiх у княжому теремi, – можна було вибирати час i для ловiв i для писань, що напучували на добро й милосердя. Даниловi ж випала така фортуна, що Мономаховi й снитися не могла: немае нинi мiсця милосердю, весь народ мусить бути зiбраний докупи мiцною десницею володаря, щоб мiг вистояти перед страшним силою й жорстокiстю ворогом, i хто не коритиметься цiй руцi, буде скараний – така воля часу, а не князева. Тож i за цей почин вартий князь доброi пiснi вiд спiвця; та й не лише слави жадав нинi князь – допомоги.
Данило помiтив зухвалу посмiшку на устах Митуси, та волi своему гнiву ще не давав: чей отямиться спiвець i, в книгах учений, зрозумiе врештi найпростiшу iстину, що не можна вже лише для свого вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готуе вiчну неволю, i весь народ повинен стати з князем заодно.
Останнi слова Данило вимовив уголос – i промовив Митуса:
«Писав же Даниiл Заточник: “Багатого мужа всюди знають, i в чужiй землi вiн мае друзiв, а бiдний серед своiх незримий ходить. Багатий возглаголить, i всi його слова вознесуть до хмар, а бiдному вуста замкнуть”.
Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли нi, то повчав той же книжник: “Не тримай свого двора бiля княжого, бо ласка княжа, як вогонь пiд клоччям…”»
Митуса зробив рух, нiби гуслi перетягнув iз-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, i заспiвав:
Ой пане Іване, обмурував двiр,
Обмурував двiр бiлим каменем,
А ворiтенька з жовтоi мiдi.
А на тiй мiдi стоять намети,
Стоять намети, як бiль бiленькi,
А в тих наметах сидить пан Іван.
Ой стучить-гримить з поля сторожа,
Та вдариться в жовтi ворота:
«Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?»
«Як чуеш, спiваю я ще, князю», – посмiхнувся Митуса тою ж зухвалою посмiшкою, опустив лiву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.
Не виминав спiвець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пiсню про Івана, що не бачить далi свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своiм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобi нестримна лють, що ось-ось зiрветься, мов собака з ланцюга, та все одно спiватиму про двiр простого кметя, з якого вийшов сам, – про сплюндрований тобою, князю, двiр». Князь думав вище: «Змiни, Митусо, подле iм’я на княже, i змiст пiснi стане ширшим – вилетить з-поза кметського тину на всю державу, й стане тодi сильнiшою держава. Ти не розумiеш цього, Митусо. Не розумiеш, що такоi пiснi, як оце ти проспiвав, кметь i не почуе, а злобний боярин вiзьме для себе й пiде з нею на новi чвари – на втiху ордi».
«Про який двiр i про якого боярина, iменованого Іваном, спiваеш, Митусо? Може, про Жирослава, який набрiхував на Мстислава Удатного, нiби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каiн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навiв угрiв на Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрiем, кидав за ним камiнням? – Князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. – А може, про того Пилипа, який багато рокiв тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруiти, – й потруiли б, якби мене не попередили вiрнi слуги… Лiпше б тобi жилося пiд угорським королем, нiж пiд моею рукою, Митусо? Кажи! – розпалювався Данило. – А я простив, я був добрий i слухався заповiтiв Мономаха… А може, спiваеш хвалу тим болохiвським боярам, якi себе високо князями титулували й зi зрадливим Михайлом Чернiгiвським коня пiдi мною вбили, i князь твiй, скинувши корзно, пiшки втiкав з поля… Я ж узяв Галич i теж тодi iм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив менi в лице вино з чашi, я ж, сповiдуючи заповiти Мономаха, сказав смиренно: “Бог iм вiдплатить”. А може, про тих болохiвських бояр спiваеш, якi ординськими баскаками стали i для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врештi соцький Микула, сказавши: “Господине, не подушивши бджiл, меду не iсти”. І я прийняв цю пораду: не чекав бiльше на Божу вiдплату – сам вiдплатив, пiшовши шляхом вiтця свого. Чи мало я терпiв, говори ж!»
«Скажу, князю, – вiдставив Митуса кубок з вином. – Ти мовиш токмо про бояр i про себе. Про кметя, сином якого я есьм, про смерда, про невольника – про тих, хто есть народом, ти й не згадуеш. Зависоко сидиш – не бачиш… Проте чому нi – й про них згадав: бджiл душиш, щоб мед iсти. Ти наказав скарати болохiвських бояр – трутнiв, а тисяцькi твоi винищили простолюд – бджiл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаешся на шлях свого жорстокого вiтця – немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пiсня – про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю лiпшу треба мати. Не лише меч важитиме вiднинi – сильнiша зброя вiд меча – мисль».
III
Зореслава пiдкладала полiна у вогонь, князь придивлявся до неi i впiзнавав: пiсля перемоги над тевтонцями вiн увiйшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повiсив на Нiмецьких воротах свою хоругов i звелiв вiдправити в соборнiй церквi Богородицi Службу Божу. Тодi вiнчався славний спiвець Митуса з тустанською красунею Зореславою, i князь благословив молодих.
…Русального четверга 1238 року навiть Нiмецькi ворота зеленiли липовим клечанням, i весь Галич вiд рiчки Чев на заходi до Сiлецьких висот на сходi, вiд Днiстра на пiвночi до лiсистого Викторова на пiвднi маiвся урочистою зеленню: i княжi хороми на Золотому току, i Богородицький собор, i окольне ремiсниче Пригороддя втоплювалися в пахощах прив’ялоi на сонцi зеленоти, якою замаiли галичани Данилову столицю, цього разу не вiд русалок та босорканей, не вiд граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з полiського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим магiстром ордену Бруно; магiстр йшов попереду безоружноi рицарськоi юрби без панцира i зброi, засвiдчуючи ганьбу польському князевi Конраду Мазовецькому, котрий навiв тевтонцiв на Волинь, – i славу галицькому князю: не лiпо бо есть держати нашi отчини крижевникам, то поiдоста Данило на них в силi тяжце…
А та тяжка сила – кiнна в кольчугах, у шоломах, iз списами й щитами, i пiша з луками, рогатинами й сокирами – iшла видимо-невидимо за своiм князем, що iхав на сивому конi в розстебнутому червоному корзнi, в синьому каптанi й червоних гачах, заправлених у чоботи iз зеленоi хзи; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян i тевтонським завойованим оружжям – в’iжджав до стольного города звитяжець-князь, щоб пiсля довгоi й кривавоi тяжби з боярами зайняти стiл свого вiтця й сказати коромольникам: «Робiть так, щоб вам не було гiрше», а папським послам, якi сумирно ждали на нього в Галичi, показати меч на своему поясi й погодитись на оружну допомогу вiд латинян, стривожених вiстями про спустошенi ордою Володимир i Торжок, Козельськ i Чернiгiв.
Терновий кордон проклав на заходi Данило i тепер ждатиме: хай без покори, та на рiвних правах проходять через руськi митницi нiмецькi, угорськi й польськi полки проти спiльного ворога, бо есьм готовий до битви, об’еднавши пiд своiм берлом Галичину й Волинь.
Князь зупинився бiля Нiмецьких ворiт, зiйшов з коня i власноручно прибив свiй стяг на брамi; блюдники вiдчинили навстiж ворота – перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маевi.
Народ клекотiв, гудiв, ревiв, вiтаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: однi на бiк князя стають безповоротно, другi улесливо в очi заглядають, прощення благаючи, а ще iншi лють свою у попiл ховають, щоб i не ярiла, але аби й не погасла; знав тепер князь, на кого мае опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, бондарi, лимарi, прасоли, пасiчники з Мединi, поромники з Перевозця, шевцi iз Сапогова – iхнi дiти й брати билися пiд Дорогичином з крижевниками, – а звитяжну пiсню, що пiдняла в битвi упалих духом воiв, склав кметь з-над Буга – спiвець Митуса.
І сказав князь:
«Слава воям моiм i вам, ремiснi люди, i вам, ратаi: озброюете ви нас, одягаете й годуете! Слава й спiвцям, що звитяжнi пiснi складають, тож повiтаю я нинi знакомитого мого спiвця Митусу: знав я, куди посилати дружини своi на полi битви, вiн же знав дух воiв. Виходь, Митусо, i стань бiля мене!»
З першоi лави пiших дружинникiв вийшов нiчим не примiтний, в сiрому каптанi, проте вродливий i статний парубiйко з гуслями через плече; i помiтив князь, як пiд схвальнi вигуки юрби соловiли улесливi очi бояр, що стояли перед ним готовi й на колiна впасти; князь утямив, що, мабуть, завелику честь робить смердовi, й ця нинiшня честь Митусi озлобить бояр, а в серцi спiвця гординю посiе, та про грядущу битву з ордою згадав i сумнiв свiй умить притлумив: а хто пiде в першiй лавi на злого ворога – Молибоговичi, Судиславичi чи ратаi, ремiсники i кметi? Вiн окинув гусляра ласкавим поглядом i мовив:
«Чого просиш у мене, Митусо?»
Вiдказав спiвець:
«Не золота – важке воно; не високих хоромiв – буду завжди з тобою в походах, князю; не поля тучного, для мене поле – вся Руська земля. А дай менi коня борзого i в Тустань пусти з побратимами-воями привiтатися, серед яких ти повелiв менi жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу – дозволь привести ii в Зелену недiлю до Галича на шлюб».
«Бери коня», – вiдв’язав князь парного буланого вiд свого сивого – i залопотiли копита над Чев’ю.
…Затупотiло понад Чорнанню, що обмивае Тустанську твердиню, – у Пiдгороддя влiтав вершник. І розсипалися, мов розв’язаний букет ромах, по кущах, у жито, в трави – дiвчата, якi вийшли на русалii Зеленоi п’ятницi з пучками полину в руках – вiдлякувати русалок.
А вже поверталися з лiсовоi пашi корови у вiнках з iванового зела й мукали до своiх обiйсть; з обiйсть виходили газди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибiгали жiнки й припадали до коров’ячого вименi, змащуючи його часниковою саламахою; маленькi пастушки йшли позаду худоби й приспiвували: «Повна Ласочка, повна»; на толочцi край дороги стояли пiдгородецькi парубки з гуслями, свирiвкою, трумбетою, джоломiйкою, дримбою, цимбалами; дiвчата, що розбiглися було по кущах, житах i травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох бокiв i розпочинали пiд музику русальну пiсню: «Сидiла русалка на бiлiй березi, просила русалка в жiночок намiтки», – викликали з жита русалку, щоб ублагати ii, аби не вiдбирала в корiв манну, русалку треба було довго впрошувати, а ii голiвка в рутв’яному вiночку визирала з високого жита; вершник сидiв на буланому конi оподалiк i вдивлявся в обличчя дiвчат, що спiвали, та Зореслави серед них не було – чи ж то не вона за русалку перебрана стоiть у вiночку серед жита; дiвчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиi, у вовняних фарбанках, простоволосi – у двi коси з червоними уплетами – придивлялися до молодця на конi i впiзнавали: був це наречений Зореслави спiвець Митуса iз фортечноi залоги Тустанського замку, який по недiлях сходив у Пiдгороддя й дiвчат пiдгородецьких чарував спiвом, а вибрав одну та й у похiд з князем подався, пообiцявши вернутись, як живий буде, на русальну недiлю; повернувся спiвець, а замок дивиться на Пiдгороддя високими вежами й чорними бiйницями, там перегукуеться залога – чи ж то Митусу впiзнали побратими й кличуть, щоб про похiд славний iм заспiвав на Трiйцю; не чуе Митуса – немае серед красунь його Зореслави – леле, та то ж таки ii голiвка в рутв’яному вiнку визирае з зеленого жита; заспiвали пiдгородецькi дiвчата жалiсливу пiсню для молодця Митуси, – та чого ж ви накликаете Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?
Ой пущу стрiлу по всему селу,
Ох i я в лелю, по всему селу.
Ой пiшла стрiла по кiнець села, Та убила стрiла бiлого молодця,
А нiхто к тiлу не приступиться,
Ох i я в лелю, не приступиться…
А тодi заспiвала русалка з жита, i впiзнав Митуса голос Зореслави:
Горе мое, горе, нещасная доле,
Поорала дiвчинонька мислоньками поле.
Ой летiла птиця, розпустивши крильця,
Ох нема i не буде мого чорнобривця.
Ой летiла пава, в садочку упала,
Ох нема i не буде, кого я кохала!
Стримував Митуса коня, а чобiтьми пришпорював пiд боки, кiнь iржав, i рвався Митуса до русалки; та вiдбувалося свято, знав спiвець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що вiн живий-здоровий повернувся з походу, – не бачить, бо пiснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бiк дивилася, враз упiзнала й скрикнула тихо, та ще була русалкою й мусила спитати в дiвчат: «А що там в руках у вас – полин чи петрушка, втiкати чи залоскотати?» – «Полин, полин!» – загукали дiвчата; кинулася русалка бiгти житами, а тодi рушив з копита Митусин кiнь i, зволочивши жито, вибiг без вершника на берег Чорнанi й там ждав його, та довго не було видно нi вершника, нi русалки; заздрiснi дiвчата спiвали: «А вiдки ти, дiвчинонько, а вiдки, а вiдки, чи не з тоi полонинки, що родить ягiдки?»; палко кохав спiвець русалку в житi, а потiм винiс ii на руках, бiлу, без рутв’яного вiночка, на коня посадив перед собою, i злетiли обое на буланому в небо.
На лету обнiмала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» – «Спiватимемо, люба. Ти подивися довкола: i сонце, i нiч, i земля, i люди – все те пiсня, Зореславо. Життя – пiсня, хоч i не завжди весела, та хтось повинен спiвати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».
А Зеленоi недiлi в соборнiй церквi Святоi Богородицi молодi слухали Службу Божу, стояли перед аналоем на бiлому полотнi iз свiчками в руках: у кого скорiше догорить, той скорiше умре; рiвно згоряли свiчки, й добра надiя теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а пiсля вiнчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, i, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна – свiчка у спiвця погасла…
IV
«Навiщо ти вбив його? – пiдвела суворi очi Зореслава i пройняла осудливим поглядом князя, що сидiв за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. – Чому ти забув, що найбiльший дар для народу – спiвець?»
Мовчав князь.
