скачать книгу бесплатно
А починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цiвкою сизого диму, що витягувався з дитинця крiзь вузьку димницю в стелинi, i врештi погасла.
Данило пiдвiвся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гнiву, лише тужава зiбранiсть i готовнiсть. Вiн обiйшов вогнище й подався важкою ходою до галереi. Вийшов на помiст i поглянув з-пiд причiлкового залому на свiт, засланий вогким осiннiм туманом, довго вдивлявся в сутiнну далину, поки його зiр не вловив крiзь мрячну паморозь широко розлитi води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не вiзьме замку нi нинi, нi завтра, але як довго витримае облогу тустанська залога? Питноi води в камiнних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевне, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде – нерiвнi сили. Треба мiзкувати, як i куди вивести залогу з пастки: пiдземний хiд сягае аж до Пiдгороддя, але й там стоятимуть ординцi.
Туман прорiджувався, крiзь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились пiднiжжями до Тухольських ворiт, а праворуч, за гаттю, вiд Пiдгороддя аж до розлитого повiнню Стрия засiрiли плосковерхi юрти видовженим колом – стояв там, певно, цiлий кирiен з двома тисячами воiнiв, i серед них, можливо, сам Бурундай: на середнiй найвищiй юртi звис мокрий зелений стяг.
Чому вбив… Як тобi пояснити, жiнко, що не я вбивав Митусу, а влада, правiтцями дана менi. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено менi суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, i тому помильностi пiдвладний. Не я вирiшую долю людей, а закон: це вища державна сила i вiд князя не залежна, це метальна машина, яка сама працюе, i не завжди можна вгадати, де впадуть випущенi з пращi каменi. Ми тiльки виконавцi вищого закону, якому скоряеться навiть князь.
Ти подивись на них – хто вони? Що це за народ, що за зборище озброених людей, як зумiли вони вiд озера Кулун-Бугiр, алтайських вiдрогiв, Байкалу, Єнiсею дiйти переможним походом аж за Карпати, i нiщо iх не зупинило, нiщо не стримуе й досi; що iх еднае, чого вони хочуть, навiщо iм весь свiт, коли й своя земля не дорога, бо своеi рiдноi землi вони не знають? Усе в них е – зброя, сила i влада, i нiчого не мають – нi тину, нi двору, нi посадженоi деревини, навiть кладовищ нема, одна лише хiть iти далi й далi, неволити й нищити, гвалтувати й рiзати, а в iм’я чого – не вiдають самi, бо ж не мають нi подвiйних ротiв, нi бездонних животiв i вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене iх сотням народiв i iм самим на погибель? Та е у них суворий вiйськовий лад, я сам це бачив, коли iхав до Батия на поклiн: тумени роздiленi на кирiени, кирiени на сотнi, сотнi на десятки, кожна вiйськова одиниця мае свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи пiдвладний старшому, жодному воiну пiд загрозою смертi не вiльно перейти з десятки в десятку, про кожен крок i вчинок доповiдаеться вiд нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на свiтi, крiм своеi юрти, кумису i жiнок, байдуже, – i весь цей порядок iснуе сам собою, навiяний всемогутнiм страхом перед законом, iснуе, немов лук, якому призначено випускати стрiлу.
Дивись, це не народ, а об’еднана страхом сумiш людей, орда, якiй суджено розповзатися по свiту, поки не розчиниться безслiдно в океанi народiв i простору… Але вона е. Чоботи мають халяви, штани – пояс, кожух – комiр, тiло – голову, а маетку стiльки, як кiнський хвiст i власна тiнь, але в своему нестримному походi сповiдують вони туманну вiру в останне море, якого нiколи не побачать, та до якого йдуть i мають у цьому свою мету, бо iншоi не знають, i мають утiху вiд пролитоi кровi, бо iншоi не вiдають також. То чи ж виннi вони? Хiба пiшли б цi пастухи iз своеi волi рiзати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала iх?
Але чи виннi ми, що маемо свою землю, свое дерево, зело, свiй дiм, обряди, свята i пiсню, й для того, щоб зберегти все це нам дане й нами помножене, мусимо змiцнювати свою державу i закон? І мусимо бути жорстокi, i мусимо мати вiйсько, послух i кару, бо ми – народ, який теж оберiгае себе вищим i незалежним вiд нього законом. Не розумiв цього Митуса. І я убив спiвця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмiрно дорогими кожна людина, кожен корiнець зела, кожна буква у словi, кожен звук у пiснi… Закон повелiв, бо винен той непокорою, винен той сваволею, хто руйнуе засади держави. Держава – неволя, створена дiдами нашими для того, щоб народ був вiльний вiд загарбникiв. Хто ви без держави – ти i Митуса?
А вiн захотiв бути вiльним. Окремим тiлом… А може, так повинно бути, хто пояснить менi? Коли владця й спiвець единi, тодi й чин iхнiй удвое значимiший, i якщо твориться чин справедливий, то й удвое вiн стае справедливiшим. А коли нi – то союз владцi i спiвця удвое бiльше зла приносить? Так, бо непiдвладний спiвець може погамувати неправе дiло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, вiн матиме змогу створювати рiвнозначно i красу, i потворнiсть… Де, в якому мiсцi найдоцiльнiша спiлка влади й мистецтва? Де межа мiж доброчеснiстю й злочиннiстю, на якiй повиннi зiйтися правитель i спiвець? Що е мiрилом добра i зла – мистецтво чи закон? Але ж оборона рiдного краю – це добро, на сторожi якого стоiть закон, i його нинi уособлюю я. Чому Митуса не хотiв стати зi мною поруч?
…Митуса надпив з чашi вина, поставив ii на стiл i промовив:
«Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твое властолюбство, жорстокiсть i несправедливiсть, шануючи водночас твое мiцне владичеське начало, ти ж любиш мою пiсню, та ненавидиш незалежнiсть. Як нам змиритися? Чи маю пiдкоритися твоему началу й убити в собi свободу творення? Кожну пiсню починати з твого iменi, а не з iменi простого ратника, з яким на полi бою рiвнi есьте, бо ж проганяе ворога не княжий клич, а меч ратника, але й не пiднiметься озброена рука без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоiм придворним спiвцем, то хiба моя згода не стане тiею ж самою смертю, до якоi хочеш присудити мене за непокору? Ба нi, удвое гiршою. Бо насильницька смерть пiснi моеi не уб’е, покора ж навiть не народить. Воля твоя, князю. У твоiх руках суд над моiм тiлом, у моiх – над твоiми дiяннями. Все гине на землi, та нiщо не зникае безслiдно: залишаеться пам’ять – добра а чи зла».
«Отямся, Митусо! – в голосi князя чулася погроза. – Чуеш, князь тебе просить: вiдмовся вiд своiх зухвалих слiв. Як смiеш ставити свiй присуд вище мого? Воiстину рече безумець у серцi своiм, яко нiсть Бог!»
«Я вiдповiм тобi, князю, iнакше – рече спiвець у серцi своiм: есть Бог, i есть вiн моiм Богом. Пiсня, господине, розширюе межi свiту, вона сягае далi, нiж буденне життя, яким керуеш ти. Князь може жити тiльки в державi: iз загибеллю держави гине й вiн. Земля ж залишаеться, а на нiй народ. Що iнше пiдтримае його на дусi, як не пiсня? Тiльки з нею вiн пройде крiзь столiття неволi. Тому вона сильнiша вiд закону. Пiсня вбирае все, чим живе людство, i увiбраний досвiд людству потiм вiддае. Пiсня пiзнае ще не пiзнане й даруе те пiзнане людству в його власнiсть. І, приймаючи цей дар, народ пiднiмаеться над своiм буденним життям, над справедливими й несправедливими, та все ж минущими законами – до висоти i змiсту пiснi».
«Ти сам не хочеш жити, Митусо», – мовив суворо князь.
Митуса гiрко посмiхнувся.
«Хто б не хотiв… Та вислухай, князю, коротку притчу. Може, вона промовить тобi те, чого я не зумiв повiсти на свiй захист… Прийшли якось люди до майстра замовити розп’яття, i спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса – живого чи мертвого? Подумали люди й вирiшили замовити живого: якщо вiн чимось iм не вгодить, то завжди можна буде його розiп’яти, а мертвому вiдразу треба поклонятися… Не квапся, господине, пiдносити меч над моею головою, для поклонiв ще буде час, а нинi, коли народовi випадае з рук зброя, може пригодитися моя жива мисль».
Князь гукнув оружних воiв i велiв iм вивести спiвця.
…Ховалися в iзворах сутiнки, розповзався долинами туман. Свiтало. Данило зiйшов з галереi в дитинець, настала пора будити залогу.
V
Зореслава пiдвелася з колоди й пiшла назустрiч князевi.
«Зупинись, господине!» – звелiла, i було в тонi ii наказу стiльки крицевого холоду, скiльки в поглядi невблаганноi рiшучостi.
Данило став перед нею в нiмiй покорi, мов гридень перед воеводою. Зелене полум’я Зореславиних очей обпалило його, й зiтлiла враз у ньому повелительська всевладнiсть; ставши iз суддi пiдсудним, вiн зрозумiв, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави мiцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образi вродливоi жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподiяне зло; i зi скрухою подумав князь про несправедливiсть однозначного вироку, коли у княжому присудi над Митусою перевершила заслуги спiвця його провина.
Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смертi: господину Галицькоi й Волинськоi земель вивершувалося шiстдесят лiт, добрих чотири десятки з них вiн не сходив з коня, й не завжди сидiв у сiдлi з паленого золота – а деколи й охляп; i не кожного разу виiжджав у каптанi з грецького оловiру – частiше в ярицi; бував Данило на конi й пiд конем, пришпорював свого аргамака в погонi й утечi, сидiв на тронi й стояв на колiнах – життя незмiрно втомило князя, тож не ради живота свого заховався нинi в Тустанському замку, а ради крихти вiри: ще раз гукне Європi, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месницi лякала тепер його, а усвiдомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинiшнього владики земель руських може розбудити заспокоену Європу, тому хотiлося вгамувати справедливий гнiв Зореслави словами: «Рано ще вмирати менi, жоно, не поглиблюй своiм нерозважливим вчинком моеi помилки: смерть спiвця – це тiльки непоправна втрата, смерть князя сьогоднi – остаточна наша погибель».
Та не сказав вiн цього. Понуро дивився в очi Зореслави, яка вийняла з пiхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, – покiрно стояв Данило перед своiм суддею, однак спостерiг коротку мить ii вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, i нею просвiтилися мiрiади думок у свiдомостi приречених на смерть – чейже й Зореслава покладе свою голову, як тiльки звершить помсту, – так в останню хвилину пробiгае в пам’ятi людини все ii довге життя.
…Месть твоя, жоно, – говорив мовчки до Зореслави Данило, – була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку менi Божим провидiнням велено тримати у своiх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русi новий, рiвний менi за здольнiстю розуму володар. За тобою ж стоiть народ, якому потрiбен нинi не iнший державець, а тiльки князь Данило Галицький – навчений досвiдом володарювання, жорстокий i добрий, хоробрий i звинний, смiливий, мов барс, i хитрий, як лис. Не простить тобi народ твого месницького вчинку, не в пору сподiяного, й новий спiвець на згарищах i руiнах складатиме поминальну пiсню не по Митусi, а по останньому володарю.
…Ти ж знаеш науку Святого Письма, княже: око за око, кров за кров, – вiдповiдала мовчки Зореслава. – І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного спiвця, який гiдний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рiдноi землi, бо не з княжих хоромiв, заступлених вiд свiту заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ – властителя спаленоi ордою й тобою самим землi.
…Але ж земля, хай i спалена, все ж залишилася пiд ногами в людей, i господарюе русич на своему пожарищi, бо ще не випав у мене меч iз рук. Чи ж можна нинi втинати десницю, яка його тримае, i добровiльно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?
А думки блискавками шугали в головi князя; миготiли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; вiн думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, i запiзнiле каяття здавило серце: знав, що нема нинi на всiй Руськiй землi людини, котра зумiла б сльозою загоiти бiль, будити усмiх, воскрешати словом вiру – не сила володаревi це зробити, вiн може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та нiколи не матиме пайцзи до душi свого народу, який його боiться або й шануе, хвалить або ганьбить, та вiддалений есть вiд князя поза межу, яку переступити може тiльки спiвець. І без нього князь став удвое слабшим, i народ змалiв без нього вiд зросту дубiв, смерек i тисiв до низькорослого терну.
…Постiй, Зореславо. А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким i непримiтним терном, – його порятунок; може, таким чином вiн виживе в неволi й дочекаеться днiв, коли знову вiдродяться в його лонi дуби, тиси й смереки?
…Правду кажеш, княже. Хвала Господу, що разом з Митусою ти не змiг убити його пiснi – пам’ятi про часи панування могутнiх дерев. Без неi народ не зумiв би стати й терном, не мав би сили триматися свого грунту, мiцнiти й множитися, всохли б молодi паростки без духовного напою, переданого в пiснi. І твоi, князю, добрi й лихi дiла житимуть у тiй тямi – для прикладу i для застережень… Не час нинi для кровноi мсти, сьогоднi живий подих кожного з нас належить останнiй битвi. Може, решта твого життя, яке я маю право вiдiбрати, помножить справедливими дiлами добру пам’ять у нащадкiв про колись могутню Русь, i допоможе та пам’ять нащадкам вижити…
Згасло зелене полум’я в очах Зореслави, кволим порухом встромила вона ножа в пiхви, опустила руки, й безмежна туга оповила ii обличчя.
Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегшi стекла з ii очей, та слiз не було. Не було!.. Тяжко карався Данило за свiй злочин: немов новiтнiй Каiн, започаткував вiн убивство спiвцiв, тож майбутнi властителi, за його прикладом, теж убиватимуть своiх речникiв. Та крiзь пекуче каяття iскрився промiнь новоi вiри: прийде час – i спiвцi сукупно з володарями стануть властителями духу й земель.
Князь дiткнувся рукою до чола Зореслави, повiв пальцями по щоцi до пiдборiддя, пiдвiв ii голову, заглянув у скiснi половецькi очi; злива туги лилася з обличчя жiнки, i жахно йому було вiд надмiру ii страждання, i радiв, що воно е i в неi, i в нього, i в ратникiв, бо бiль дiймае тiльки живих.
Сказав:
«Зiйшлись ми, Зореславо, з Митусою на заповiтнiй межi добра i зла, та не порозумiлись, тож нащадки хай розсудять, хто з нас бiльше злого вчинив, прагнучи творити добро».
Розвиднiлось. Вийшла орда з табору – з луками, списами, таранами; у фортецi вдарили стражники в клепала, стали бiля заборол руськi ратники.
Князь пiднявся на сторожову вежу, Зореслава стала бiля пращi. Чекала наказу воеводи Чермного й шепотiла слова молитви:
«Не наведи на ни, Господи, напастi iскушенiя, не передай нас у руки чуждих, да не прозветься град твой град пленен. Не напущай на ни скорби i глада, огня i потопленiя. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гнiва твоего… Мир утверди, гради розвесели, мужi i жони i младенци спаси. Вся помилуй, вся утiш, вся обрадуй – нинi i присно, i вовiки вiков…»
Залога Тустанськоi фортецi стала одним тiлом – розпочиналася битва за рiдну землю, i зело, i пiсню.
1986
Погоня
Історичне оповiдання
1
На початку русальноi седмицi 1015 року великий киiвський князь Володимир вiддав душу новiтньому християнському Боговi i з почестями та плачами був похований у Десятиннiй церквi в кам’яному саркофазi перед престолом.
Тодi над Почайною зупинився iз особистою ратною охороною новгородський княжич Ярослав Володимирович, дiзнавшись, що його старший брат Святополк, який за ребелiю проти вiтця був запроторений в поруб у Вишгородi, видобувся на волю, через найманих убивць вiдiбрав життя волинському князевi Борисовi та малолiтньому Глiбовi, проголосив себе великим князем й привiв пiд своiм началом столичну залогу покiйного батька до Золотих Ворiт. Загрожений небезпекою Ярослав вислав до князя Древлянськоi землi Святослава Володимировича мiсiонера Леонтiя iз закликом вирушити зi своею раттю над Почайну i стати воедино з ним проти братовбивцi.
Й утямив древлянський володар-язичник, що християнин Ярослав, великим князем ставши, не вибачить йому, як i не вибачив вiтець, невизнання новоi вiри, а ще й не забулась непокора древлян киiвському столовi, яка ярiла з часiв жорстокоi розправи над князем Ігорем в Іскоростенi. Збагнувши, що йому загрожуе доля Бориса i Глiба, вiддав християнського мiсiонера пiд опiку головному волхвовi й квапно зiбрався до втечi з полiського Овруча на захiд, де на рiвнинах за Тисою знайшли пристановище язичники з дикого Мокселя, якi прийшли iз-за Танаiса в Паннонiю й назвали себе уграми. Втеча древлянського князя Святослава вiд погонi Святополка криваво закiнчилася русального тижня перед Купалом.
…Русальна седмиця розпочалася погiдним днем, що млiв, напоений ранньолiтньою тишею над широкою биндою Прип’ятi. Сине мрево на рiвнинному березi рiки пришпилювали до землi стрункi дрiбнолистi тополi: проколовши паволоку туману складеними, мов до молитви, гiлками, спиняли вони свiй стрiмкий вирiст пiд славою неба, завороженi щебетом птаства, що на вiддалi зозулиних голосiв роiвся у нетрищах полiських пущ.
Лагiдний день повiльно чекав русального дива, коли-то з вiльхових гущавин вилуниться вдоволене мукання напасених корiв, i з просiк, що вузькими тунелями вгризлися у вогку гущавину, виступить поважний похiд червонобоких матрон з барвiнковими вiнками на рогах, i розбредуться вони поодинцi – кожна до свого обiйстя, де iх зустрiнуть господинi з дiйницями; змастивши маслом дiйки, припадуть вони руками до повних вимен, з яких невтримно дзюркотiтиме шумними цiвками живильний напiй.
Й стихне тодi пастуше галайкання: як лише роздереться навпiл зелена запона лiсу, уздрять пастухи в житах замаенi вiночками бiлi голiвки русалок, й рушать вони, мов лошаки з копит; затиканi сойчиним пiр’ям iхнi крисанi здуе зустрiчний вiтер, розохоченi парубки зволочать житне руно, й коли кожен знайде свою русалку, тодi вiд молодечоi жаги споловiють хлiба…
Коли ж звечорiе, виберуться хлопцi – кожен iз спiйманою й дiвочою кров’ю заприсяженою русалкою – на Ключеву могилу, яка у своiх найпотаемнiших надрах свято зберiгае старосвiтську пам’ять, що раз на рiк оживае у купальських забавах.
Запалае вогонь на могилi, закоханi i вже з’еднанi русальними законами пари в шаленому розгонi перестрибуватимуть через ватру; мiцно будуть вони триматися за руки, щоб нi над вогнищем, анi потiм у життi не роз’еднатися; а крокове колесо покотиться до рiки й згасне в нiй, розсипавшись вiночками, й дiвчата, якi зосталися без пари, бiгтимуть за течiею, придивляючись, до котрого, чужого, дiткнеться ii вiночок i яку пару судилося iй розбити.
…А князь Святослав у шоломi й густоплетенiй кольчузi, з печально опущеними до пiдборiддя вусами, небезпекою стривожений, стоiть за частоколом на галереi Овруцького замку i знае вже, що вечiрнiх купальських пiсень i хороводiв не дiждеться. На майданi озброена дружина лаштуеться до втечного походу, бо донесли вiстовi: вийшов зi стольного города вигнаний Ярославом Святополк i йде з незчисленними воями на Древлянську землю, щоб приеднати ii до своеi – Турово-Пiнськоi над Двiною – i звiдти тяжкою силою взяти Киiв.
Мусив утiкати Святослав. Й не вибрав вiн дороги на пiвнiч до дреговичiв, як радили йому волхви, й не на Задоння, де живуть касапчi – варварське плем’я, яке при батьках лихословить i п’е замiсть вина гарячу оленячу кров, та й на пiвдень до невiрних печенiгiв не важився вiдступати, – помчить його дружина горi вздовж русла Горинi до Днiстра й Тиси, де Вiзантiя ще не встигла знiвечити предковiчнi звичаi й покони, до свата, властителя угро-руськоi землi боржавського князя Орсавара, що править за Верецьким перевалом.
У Вишгородi вiстовi донесли Святополковi, що Святослав, умiцнившись пiдмогою боржавського князя, неодмiнно наважиться посягнути на киiвський стiл; вийшов вiн уже з Овруча й досягав Із’яслава, що над Горинню.
Й повернув у погоню за втiкачами окаянний братовбивця полк списоносцiв, наздогнали вони ар’ергард братовоi дружини на залучинi бiля Корчина, де Опiр у Стрий впадае, й скололи до ноги Святославових воiв, – бойкiвськi горяни назвуть згодом те побоiще моторошною назвою – Сколе.
За час тiеi кривавоi затримки передовi загони втiкачiв встигли допасти до Тухлi над крутим вигином Опору, звiдки рукою подати до верхнiх ворiт Верецького перевалу, за яким, над Латорицею, прослалися рiвниннi простори боржавського князя Орсавара, дочка котрого Мiлана замужем за сином Святослава Яном, й лише там безземельний князь-iзгой може знайти притулок.
Та зупинила впiкачiв плоска гора Крушельниця, стрiмкий приступ якоi треба ще здолати, й стане тодi вона перепоною для погонi.
Однак дружинники докраю втомилися нiчними й денними перемаршами й падали з нiг. Тож заступивши вузький прохiд мiж Кливою i Магурою закутими в панцери алебардниками, завiв Святослав свое вiйсько в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям вiдпочити, та й сам задрiмав у шатрi, а змиленi конi пожадливо пили воду з холодного Опору.
2
Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкiй темрявi пригасав його чуйний слух i зiркий погляд заволочувався срiблястою мережкою.
Стихав галас у таборi, вiддалявся i, з’еднуючись iз шумом Опору, вiдпливав у гiрськi незвiстi, там затихаючи. Крiзь вiдхилену пiлку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний рiжок розгинав пiдкову мiсяця, й на плоску полонину Крушельницi виливалося, немов сироватка з нахиленоi миски, примарне сяйво, вирiзьблюючи сутiннi постатi, якi висновувались з лiщинових нетрищ, що зеленим чересом оперiзували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожаровi й серпиковi мiсяця кружало полонини, де ось-ось завируе купальське дiйство. Вже блимнув там блiдий вогник, витертий iз сухих обрубкiв руками спузаря, вже потягнувся до неба бiлою цiвкою димок – завихрився, закружляв над полониною, i попливли по нiй хороводи русалок, а гомiн iхнiх спiвiв потавав у росяних травах.
А чи то не з-над Прип’ятi, – подумав у пiвснi князь, – прилетiли сюди бiлоголовi дiви, якi пантрували за своiми вiночками, що пливли пiвнiчною рiкою; може, Прип’ять увiрвалася в ущелину мiж Кливою й Магурою й стала Опором; й, певне, карпатськi горяни знають такi самi обряди, що й древляни, i ось прийшли вони засвiдчити Святославовi i його дружинi про еднiсть звичаiв на всiй Руськiй землi.
Заспокоений такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому снi… Та враз задавнена тривога увiрвалася у шовкопрядну темряву сну, й видiння единого на всьому просторi вiд Прип’ятi до Опору купальського свята перемiнилося в жорстоку картину. Не на розспiванiй Крушельницькiй полонинi, а на киiвськiй княжiй горi зустрiлися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротiлi й загарливi нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав i заплямлений кров’ю рiдних братiв, зсутулений, немов злодiй, туровопiнський володар Святополк.
Чи було так насправдi, не мiг би заприсягтися Святослав, нiхто ж бо з новгородських дружинникiв, що тьмою увiйшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополковi, який зi своiми воями, готовими до битви, став бiля Золотих Ворiт, не проник у Святославiв сон як свiдок подii. Зiйшлися тiльки увi снi бiля папертi Десятинноi церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза свiтом болiзней i печалей у кам’яному саркофазi навпроти престола пiд опiкою християнського Бога, що троеперстям благословив вiчну славу покiйного князя, – i стали один навпроти одного у тяжкiй непримиренностi.
Лик Ярослава iз щоками, заслоненими свiтлими пасмами волосся, що спадало на закутi в панцир рамена i зливалося з клинцем чорноi борiдки, – стримано пробивався до блiдих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зiниць, з яких струменiла на суперника стримувана лють.
Ярославовi дружинники заступили спинами вхiд до храму, як переможцi, й захищений ними новгородський княжич, увiйшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними грiхами Святополком, промовив:
«Не ступиш ногою до святого дому, бо навiть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазi твiй вiтець i прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпiями стали б i заклювали б окаянного. Не квапся, братовбивцю, досягати своiм мечем мого горла: чаша твоеi злочинноi душi переповнилась кров’ю братiв, i моя в нiй уже не вмiститься. Твiй найманий убивця Блуд зарiзав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенiгiв, вiдпочивав у шатрi над Альтою, а злочинцi Торчин i Горемир руками задушили малолiтнього Глiба. Якби ти сiв на киiвський стiл, твое погане iм’я впало би прокляттям на всю отчину – чи змiг би наш народ витримати таку наругу?»
Зблiдли цяточки зiниць на бiлках очей Святополка, й вiн вiдказав, пригашуючи в поглядi злобну ехиднiсть:
«Усобицi, брате, то наше життя. Хiба мiж синами нашого дiда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати. А чи не зачаiвся нинi на тебе i на мене у Землi древлянськiй пiдступний Святослав – i Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програе… Я ж найстарший iз синiв покiйного вiтця, то кому, як не менi, належиться киiвський стiл?»
«Свiжа кров невинних отрокiв на твоiх руках, убивцю! – жорстко проказав Ярослав i, стиснувши долонею ефес меча, ступив крок до Святополка. Та впору зупинився, уздрiвши, як погрозливо заворушилися гриднi, якi охороняли свого володаря. Й продовжив, не знижуючи тону мови: – Весь руський люд вiд Тиси до Танаiса вже називае тебе Окаянним, i я цiеi митi бачу, як ти божеволiтимеш, коли прокинеться в тобi сумлiння…»
«О, ти, мов вiзантiйський проповiдник, заговорив про совiсть. Певне, сам – ранiше за мене – почув ii волання, коли квапився з Новгорода, щоб застати мене, ще ув’язненого у Вишгородському порубi, й вiдправити до праотцiв. І звелiв ти своiм гридням називати себе Мудрим, добре знаючи, що мудрiсть у силi, й милосердя розумному не потрiбне».
«І ти теж, як видно, захотiв мудрим стати, не прийнявши в Туровi Володимирових проповiдникiв, оскiльки вони йшли до тебе з наукою християнського милосердя. Ти, злочинною маною пойнятий ще до кончини Бориса й Глiба, увiйшов до Киева, щоб рiдному вiтцевi вiдiбрати тi хвилини життя, коли вiн мав ще змогу назвати мене своiм спадкоемцем».
«Лукавий ти, Ярославе, – реготнув Святополк, й тодi погасли в його очах цяточки зiниць – на Ярослава вилився з бiльм жорстокий холод. – Кожен з нас сьогоднi бере собi за оружжя християнство, бо за ним стоiть могутня Вiзантiя. Та коли завзятий язичник Святослав збере сили в Боржавi й переможе нас обох, – хiба тодi наш люд, який ще не встиг як слiд пiзнати новiтнього Бога, не припаде знову до стiп Перуна, вiдчувши його предковiчну i знайому силу? Ми ж з тобою, i Святослав теж, змагаемося не за справедливу вiру, а за владу…»
Й вiдказав Ярослав, у задуму впавши:
«Владу над народом засягне той, хто пошануе не лише новiтнього Бога Ісуса, а й збереже вдячну пам’ять про Перуна, який протягом довгих столiть небесним вогнем захищав нашу отчину».
…Тодi крiзь сон почув Святослав хор русалок, якi на Крушельницькiй полонинi вели хороводи, прославляючи поганського Купала. Той спiв нiби вiтром пiдняв завiсу над церковним майданом, й увi снi побачив князь-iзгой заставленi жбанами медiв i багатими наiдками столи, за якими справляли пир i ратники, i смерди, i закупи, вихиляючи пугарi за новiтнього Бога, а милосердного чи сердитого – не знали ще, але просили в нього так само щиро, як i русалки в Купала, щедроi допомоги в страдну годину.
Й прокинувшись, утямив князь непомильно, що тодi, коли володарi удiльних земель змагаються за владу, своеi й чужоi кровi не шкодуючи, роз’еднаний народ суголосно ублажае живих i мертвих богiв, щоб змiцнили вони загрожену чварами руську могуть.
Князь покликав джуру й наказав йому привести до шатра взятого в полон проповiдника новоi вiри Леонтiя.
3
Джура привiв у княжий стан християнського мiсiонера – чорнобородого мужа в чернечому облаченнi. Увiйшов полоняник до шатра з похиленою головою, засвiдчуючи вдаваною впокоренiстю шанобу до господина Древлянськоi землi, якому вже вiдiбрано з рук кермо, i у владичiй рiвновазi пiдтримувала його хiба що вперта вiра в язичницьких богiв, цiеi пори таких же безсилих, як i вiн сам.
Бачив iеромонах Леонтiй душевне сум’яття на обличчi переслiдуваного погонею князя, який чекав рятiвноi поради вiд супротивника у вiрi, й певне тому, духом сокрушившись, випростався станом, i степлiлi очi обiгрiли пойнятого журою Святослава. Й вимовив вiн вiсiмнадцятий псалом Давида, пробуючи пояснити iзгоевi, що за веремiя зчинилася на свiтi й чому так сталося.
«Захиталася земля й затряслися пiдвалини гiр, бо розгнiвався Господь».
Утямив цiеi митi Святослав, що перед ним стоiть не простий монах, а високотитулований грецький священнослужитель, який прибув на Русь, напевне, ще за княгинi Ольги й, можливо, займав стiл книжника в Киево-Печерському монастирi. Про грецьке походження мiсiонера свiдчила кучерява чорна борода й гостроверхий клобук на головi. Із спокiйних, з лукавинкою, очей свiтився розум.
Й промовив Святослав:
«Певне, учений еси, пришельцю, та чи глибинно усвiдомлений ти богословськими науками?»
«На скiльки з Божою допомогою спромiгся, князю, – вiдказав Леонтiй. – Письмовцем служив у спочилого в Бозi блаженнiшого Нестора».
«То проречи правду своеi вiри, та не токмо богоподобственно ласкаву, а й лиху, людинозлобствуючу».
«Ісус Христос принiс нам любов, i з нею я прийшов до вас», – незворушливо вiдказав мiсiонер.
Князь умить пригасив у своiх очах прихильнiсть до спiврозмовника, який йому спершу добрим приглянувся, i гнiв зануртував у його мовi.
«О так! – люто вигукнув вiн. – Я бачив ту любов, коли вашi ченцi топорами крушили нашi требища, а гриднi мого вiтця Володимира волочили понад Прип’яттю прив’язану до кiнського хвоста подобу Перуна!»
«Усе нове приходить з мечем, князю, та попереду нас завше йшов благовiрний муж з хрестом у руках, – так само спокiйно вiдказав Леонтiй. – І першим хрестоносцем на цiй землi був апостол Андрiй Первозваний, який провiстив благодать Божу на киiвських горах».
«А чи знаеш, любомудре, що вкопав вiн того хреста на Щекавицькiй горi посеред требища, обступленого камiнними постатями Мокошi-годувальницi, Перуна, Велеса i Даждьбога?.. Навiщо було Володимировi валити й у Днiпрi топити старих богiв, якi столiттями пiдтримували життя на цiй землi?»
«Їхне мiсце в преiсподнiй серед бiсiв! – згас спокiй у мовi мiсiонера. – А хрест дав руському люду храми, божественний спiв i книги».
Задумався князь й не слухав, що далi мовить Леонтiй.
«Ти правду мовиш, iеромонаше, чи, може, i епископе, – думав сам про себе Святослав. – Величнi золотобаннi церкви виростуть по всiх городах i весях, i залунае повсюдно божественний спiв во славу Творця. Але ж Творець свiту для всiх единий, i Божа сила не лише з вiзантiйських чи римських храмiв проникае у свiт, щоб людство оберiгати й до пуття приводити, – iншi релiгii таку саму силу ховають у требищах, мечетях, синагогах, тiльки Творця рiзними йменнями називають… Й не Господня сила малiе вiд вашого нерозуму, коли ви зневажаете й руйнуете чужi храми, а ваша власна. Як незмiрно збагатилась би новiтня релiгiя, якби до неi долучилося й iнше пiзнання Бога!.. А наскiльки мiцнiшою стала б християнська вiра, якби iерархи не обмежували себе читанням заповiтiв Єгови i Христа, а й намагалися вiдчитати хоча б тайнопис наших вишиванок – то не хрестики, не гладь чи низинка, а найдревнiшi письмена, в яких таiться досвiд предкiв. А що глаголе вишита на рукавах жiноча постать з пiдведеними до неба руками? А що записано в рiзьбах на хатнiх сволоках, про що щебечуть птахи на стiнах, перед чим застерiгае вуж-домовик у виглядi безконечника на гзимсах? А що означають громовi знаки й кружала сонця на бойових келепах, пiдкови бiля дверей, оленяча голова на пряжцi в гiрського збойника – перед яким лихом вирiзьбленi тi обереги? Чи, може, ви маете iншi тотеми, що цi руйнуете?..»
«Й скажи менi, iеромонаше, чи думав ти коли-небудь над тим, чому переносять вогонь iз старого дому в новий?»
Цi слова князь вимовив уголос, Леонтiй iх почув, проте мовчки дивився на ватру, що спалахнула високим стовпом на Крушельницькiй полонинi, й слухав русальнi пiснi, якi спливали з гiр у Тухольську долину.
Ще нуртувало в душi Леонтiя вiдлуння суперечки мiж ним i князем, та стихло воно вiд фееричного дива: iз Крушельницi покотилося вниз вогненне колесо, полум’я перемiнювалося в iскри, якi розсипалися довкруж i гасли в темрявi, мов свiтлячки, а коли зашипiла вода в заплавi рiки, спалахнув спiв, як щойно вогненний стовп над ватрою, i лiщиновi кущi, що оповили Крушельницю, i смерековi бори довкола Тухольськоi долини потонули в пiснях про Ладу i Леля – i все довкола стало пiснею.
Леонтiй слухав, i здалось йому, що нiчого кращого в життi не чув. Спiв був живий, як довколишнi гори, покритi кожухом смерекового бору, мелодiя спадала на них тремткою пеленою, зливаючись iз вiдгомоном, що злiтав увись з найглибших iзворiв.
Вчувався у тому спiвi щебет птахiв: чорнi дрозди виточували з горл найвитворнiшу фiоритуру, клекотiли орли й гудiли готури; у глибинi гiр басував ведмежий рев й трубiли оленi, скликаючи олениць на токовища – звучав живий хорал природи, й подiбне диво чув Леонтiй уперше.
Й моторошно стало йому вiд думки, що всiм цим голосам, бiсiвськими названим, суджено втопитися в преiсподнiй. Якби так лучилося, тодi б на свiтi запала нiмота, смертi подiбна.
