скачать книгу бесплатно
Вiд таких думок стихла враз розбуджена до життя мова дрiмучих лiсiв – той вiчний шум, насичений дiйством добрих духiв i злих демонiв, чарами лiсовикiв, жартами пересмiшникiв, виттям вовкулакiв, реготом перелесникiв, танцями веселих чугайстрiв й плачами потерчат. А коли стихли всi тi голоси, стала безсилою творча ворожба мудрих мольфарiв…
Й коли стали вони немiчнi, похилилися вiковi смереки, що верховiттям вимiтали з неба грозовi хмари, впали вони долi, мов вiд бурелому, й зiтлiли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преiсподню, й навiть мох перестав цвiсти, а на спустошених галявинах почали проростати княжi сади з алеями, обсадженими рiвними шерегами заморських дерев, на яких i птахи не гнiздилися, – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелiв, що злiтали з храмових iкон й нiмотiли в нудному блаженствi, не знаючи нi втiх, нi клопотiв i навiть мови пожильцiв, якi колись панували у правiчних борах.
Забувши, що сидить у шатрi поруч з князем, неблимно дивився Леонтiй крiзь вiдхилену пiлку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольськоi долини; а князь розповiдав йому про те, як бояри заманювали до християнськоi вiри язичникiв – простих однiею, а маетних двадцятьма гривнями, перекуплювали iх пирами, на яких пригощенi мусили за ту ласку проклинати поган.
Не слухав князевоi мови Леонтiй, бо ожили язичники не в пеклi, а пiд самим небом на полонинi, й радiли, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотiв, облизуючи язиками полуменi всiяне зорями небо, й вихоплювались iз кострища вогненнi колеса, що з шипiнням гасли в Опорi, розсипаючись на вiночки.
А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у вiночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах; йшли вони iз запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дiм.
У долинi покотом лежали втомленi дружинники й будилися вiд голосних переливiв русальних спiвiв. Й тодi побачив Леонтiй, як знову ожили поваленi людським нерозумом правiчнi лiси й розмаiтими голосами зливалися з пiснями русалок у суголосний хор.
Спустившись iз Крушельницi, попливли русалки шнурочком по галявинi, завиваючись у вiнок. Бiлi голiвки заховалися пiд коронами з молодих березових гiлок, переплетених бiлим рястом, рожевими зозульчиними чобiтками й голубими чашечками барвiнку, й на воiв, що поставали довкола, спершись на списи, злетiв вiтальний купальський кант:
Ой на Івана та на Купала
Красная дiвонька зiлля копала,
Квiти збирала, вiночки плела,
Долi водою пускала.
Поплинь, вiночку, по синiй хвилi,
Поплинь вiночку, де живе милий…
Й на дiвочий щебет обiзвалися потужнi парубоцькi голоси:
Три мiсяцi яснi, три молодцi краснi,
А перший мiсяць – молодий Іванко,
А перша зiронька – гойна Марiчка —
Грало сонечко на Купала!
На той владний поклик випiрнув iз-за Магури серпик мiсяця: молодий Іванко, вигдядаючи гойну Марiчку, вилонив iз темряви постатi закованих у блискучi лати воiв; на живий дiвочий вiнок й на парубкiв у шапках з бiлоi бараницi впало його примарне сяйво, й засвiтилися вони, мов блуднi вогники. Стих дзенькiт срiбних монет на дiвочих згардах, й з-помiж них тихо засвiтилися бурштиновi коралi, на ягiдки свербигузу схожi. Свiт зачаiвся, чекаючи дива.
Виступив тодi з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в iмлi, яка спадала плахтою iз довколишнiх верхiв у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорнiй киреi блищала золота пряжка з головою вищереного змiя, в руцi тримав вiн жезл з посадженим на шпицю кiнським черепом.
Ревера увiйшов у коло дiвочого вiнка i вдарив жезлом об землю. Тодi з лiсових язвин й узворiв вибiгла гiрська чортiвня: бiси били в бубни, клишоногi щезники висвистували на сопiлках, нiчнi нетопирi перемiнювались у красних парубкiв, котрi намагалися зiрвати зеленi корони з голiв дiвчат, щоб заволодiти ними. А вони й не оборонялися: знали ж бо, що на Купала жодна з них не вбереже свого вiночка, й навперейми закликали iх легiнi пiснею, що прилинула до них з неозорого майбуття:
Будь русалкою в цю нiч.
Сядь, схились i слухай пiсню,
Я складу шалену пiсню,
Будь русалкою в цю нiч…
Й незчувся Леонтiй, коли опинився серед парубкiв i, розохочений, почав шукати своеi дiвчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в цю нiч!» – не знав, котру закляв.
На узгiр’ях мiж Кливою i Магурою розпаношувалась купальська веремiя, на вершинах гiр пломенiли ватри, а в долинi було темно, ще й мiсяць ховався за хмари.
Тодi вийшла на середину галявини жiнка в сорочцi з довгими рукавами, з ii очей впали долi два снiпки променiв й запалили ватру; жiнка рукавами роздмухувала полум’я, й коли ватра спалахнула, скинула з себе сорочку, й вiд бiлоти ii персiв померк вогонь на кострищi, а воi вiд невимовноi краси чарiвницi перемiнилися у кам’янi статуi.
Жiнка пiдвела вгору руку з туровим рогом, й тодi обступили ii боги Хорс, Стрибог, Перун i Велес, теж з каменю вилитi, щоб захистити жiнку вiд вихору: у дикому танцi закружляв волхв-хмарогонець на ii честь.
Й оглух Леонтiй вiд пекельного галасу, ослiп вiд вроди богинi достатку й плодючостi Мокошi, скупаноi у вогнi.
А вона – така неймовiрно схожа на його кохану Дiану, яку покинув у Вiзантii – промовила до нього:
«Ти ж закляв мене, тож iди до мене!»
4
Вiд шаленого танцю, що його творив волхв-хмарогонець разом з пекельною чортiвнею, розступилися аж на край галявини кам’янi бовди, що зображали язичницьких богiв, завихрилися хмари над Бескидом й, розпоренi блискавками на чорнi клаптi, полетiли до обрiю, що пiдперезав небосхил блiдо-синiм ременем, не даючи iм пропадати в незвiстях. Кудлатi бовдури колотилися пiд банею неба, затiнюючи i зорi, i серпик мiсяця, – весь свiт потонув у вологiй темрявi. Перун невтомно ламав на зигзаги вогненнi стрiли, реготав громовим вiдлунням у Даждьбогових чертогах, й ця розкiшна тривога Природи тривала доти, поки хмарогонець не вiдчув утоми. Його постать ще вихорилася довкруж ватри й заслоняла незмiрно звабливу голу богиню Мокошу, вид якоi прозирав бiлизною мiж язиками полум’я, намагаючись здивувати чужинця, який заблукав у поганський свiт. Та iеромонах Леонтiй зовсiм не торопiв вiд того чуда: богиня плодючостi Мокоша дивно була схожа на кохану Дiану, яку вiн покинув, не докохавши ii в рiднiм краю.
Тим часом хмарогонець, утомою здоланий, лежав уже на землi, важко дихаючи, й подих його проникав крiзь частокiл смерек, що обступили Тухольську долину, й бiлим серпанком пiднiмався над кожухом лiщинових зарослiв, сповiщаючи добре верем’я.
Тодi язики полуменi, за якими ховалася Мокоша, намагаючись допасти зором до чужинця, потахли, й до Леонтiя наблизилася чарiвна жiнка, скупана у вогнi. Кожен м’яз ii щедрого тiла, свiтло очей, повномолочнi груди й кучерявий, нiби осокою протятий трикутничок, що визирав iз пропахвини, заслiпили iеромонаха, жива жiнка обпекла його гарячим подихом, й Леонтiй, вимучений чоловiчою повздержливiстю, вiдчув ураз у своему тiлi ту саму, що у волхва, буйнiсть танцю, порив хмар пiд вiтром i жагу Перунових блискавок. Вiн кинувся до неi, заворожений красою вродливицi, й спалахнув i згорiв у нiй, а коли отямився – почув ii голос, який теж був йому знайомий:
«То ти вже звiдав, що таке пiзнання добра i зла, про яке вашi жерцi завчено повторюють за християнським писанням?»
«Звiдав, – вiдказав Леонтiй. – Добро – то радiсть, а зло – спустошення пiсля неi».
Й вiн потягнувся до жiнки, щоб ще раз спiзнати добро. Та вона його зупинила.
«Ти вже наш, – сказала, – i розкошуватимеш у нас так само, як розкошуе Природа: зимове спустошення пропадае у веснянiй радостi, i так тривае вiчно. Я забираю в тебе твiй час i дарую тобi свое безчасся, щоб ти у ньому пiзнав цiнностi, якi вiдвiчно володiють свiтом. Увiйди назавжди в нього, як щойно входив у мене. Я богиня Природи, я – справжнiсть, i тiльки мiй досвiд, мое життя у проявах божоi краси i людських звичаiв може стати змiстом твоiх проповiдей. Я покажу тобi свiт, яким володiю, i ти з його цiнностей вибереш для своеi науки найвищоi проби перли, якi ще зберiгаються на землi, неушкодженi й чистi, мов золото. Іди зi мною i дивись…»
Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гiрських тiснин на вiдкриту тацю землi, що прослалася вiд обрiю до обрiю, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле свiтового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.
Вона пiдвела Леонтiя до розбуялого куща папоротi, й вiн побачив, як з ребристого листя вихоплюеться струнка бадилина, уквiтчана бiлогарячим пуп’янком.
Мокоша зiрвала ту гарячо-бiлу квiтку, пiднесла вгору, а тодi перед очима Леонтiя явився примарний, мов увi снi, й правдивий, як будень, свiт, й жили на ньому незнайомi люди, якi дихали тим самим повiтрям, що й вiн, чули тi самi голоси птахiв i звiрiв, проте пiдкорилися законам i звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пiзнати, мусив перемiнитися в пiлiгрима, цiкавiстю пойнятого.
Та враз не стало бiля Леонтiя Мокошi, нiби розчинилася ii зваба в шумi темних борiв, у журчаннi потiчкiв й натужному плинi рiк, у клекотi орлiв у небесах, у свiтлi допитливих дитячих очей, у недовiрливих поглядах суворих мужiв, у хтивiй звабi красунь, кожна з яких взяла дар вiд Мокошi: бiлизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу очей, i входив чужинець у вiдвiчне на цiй землi життя, яке вiн наповратився просвiтити новою вiрою, не знаючи таемниць вiри тутешньоi; не вiдав Леонтiй i джерел ii – так само, як несила було йому збагнути, звiдки береться всеможне сяйво папоротевого цвiту, яке вiдкривало перед ним незнайомий край.
І, ставши з мiсiонера пiлiгримом, ступив Леонтiй у свiт, затоплений сяйвом купальського цвiту.
5
Іеромонах Леонтiй, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильцi зi старого дому в новий, вийшов iз шатра й увiч той вогонь побачив: котився вiн кроковими колесами iз Крушельницi, й супроводжували його русалки, якi, тримаючись за руки в хороводi, сходили з гори в Тухольську долину.
Не вернувся Леонтiй до намету, й подумав князь, що його спiврозмовник потрапив у русалчин полон. Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погонi. Та вiд залучини, де Опiр впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоiвся Святослав, з полегшею здогадуючись, що Святополковi воi не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких Ворiт, й опальному князевi вдасться, як тiльки розсвiтне й закiнчиться купальська нiч, вивести свiй загiн крутим схилом Крушельницi до перевалу.
Пiд спiв дiвчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у пiдступну дрiмоту й у напiвснi побачив: верби над Опором опустили вiття в зашумлений плин рiки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, якi покинули на днi Опору кришталевi хороми, й тягнулися до мiсяця, що iз серпика ставав повнею; були вони зеленоволосi, синьоокi й гнучкостаннi, а голiвки iхнi коронували вiнки з осокового вiття та водяних лiлiй.
Заплiтали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гiлках й тихо наспiвували; те солодке жебонiння заманювало князя, вiн вийшов iз шатра й, пiдiйшовши до верб, вибрав з русалок найвродливiшу – Марену, подав iй руку, русалка потягнула його до себе, й вiн пiрнув на дно сну.
Й приснився Святославовi сон, облудностi якого не дано було йому збагнути.
Ось вийшов вiн на берег Стрия, де вчора полiг його ар’ергард, й не побачив там нi ворожого вiйська, анi полеглих ратникiв, пологим зарiнком блукала лише одна постать, i був то братовбивця Святополк Окаянний. Обхопивши руками голову, вiн уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий грiх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюеться проклiн Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевiлля.
З глибоких плес Стрия i з гiрських недеiв виповзали одноокi бiси, вони не давали Святополковi нi втекти, анi заховатися – обступали вбивцю й прошивали його наскрiзь палючими стрiлами позиркiв; на тiлi провинного ятрилися рани, з яких просочувалася чорна кров; з неба злiтали круки зi сталевими дзьобами, довбали його тiм’я, й вiн дико кричав вiд невимовних мук сумлiння.
Святослав кинувся, щоб добити злочинця, та сахнувся назад i стетерiв у подивi: сполоханi круки позлiтали вгору, два бiси злилися в одного: перед князем став нерозкаяний кат з озвiрiлим обличчям убивцi й зловiсним поглядом. Пойнятий страхом князь почав утiкати вiд моторошного видива й забрiв у сон, з якого вже не було вороття.
…У ту пору, коли князевi Святославу привидiлася неминуча смерть, Леонтiй з квiткою купальськоi папоротi в руцi мандрував незнайомим свiтом, який не мав меж й де панувало Мокошине безчасся, – була довколишня природа вiчною й неосяжною, як сама богиня.
Свiтло папоротевого цвiту, немов сяйво чародiйного лiхтаря, розпорювало перед мандрiвником завiсу, й незнання знанням ставало, а вiдчуття безпеки перемiнювалося в осторогу, й негоже було смертному виходити на пiднебесну Дiвич-гору, де мiстилося требище Мокошi, обставлене кам’яними подобами космiчних i земних сил, й символiзували вони ii власну потугу. Стояли там iдоли бога грому Перуна, якого греки-християни Іллею найменували, i повелителя буревiiв, смерчiв та ласкавцiв, бога вiтрiв Стрибога, i Полiсуна, знаного Леонтiевi пiд iм’ям Меркурiя, i Сварога – бога вогню, у грекiв-язичникiв Гефестом званого, i Велеса – бога худоби, а в християн – Юрiя, i Ярила, котрого греки Марсом величають, а теж Мокошине кам’яне зображення з пiдведеними до неба руками: у грекiв-поган вона Деметрою звалася, а в християн – Орантою.
Й подумав Леонтiй, що всi цi символи – единi для всiх живущих на землi, яка не знае нi меж, анi часу. Вiн обминув Дiвич-гору й зайшов у темну дiброву. З-помiж дубових стовбурiв вийшла сувора амазонка в парi з укоронованим розлогими рогами оленем, i втямив мiсiонер, що ця богиня з’явилася перед ним, щоб нагадати йому про грецький час, який перестав для нього iснувати; вiн низько поклонився Артемiдi й пройшов повз неi, мовчазноi й сувороi, яка не мала над ним, захищеним квiткою купальськоi папоротi, влади, й протяг лiсових просiк винiс його на галявину, де стояла крита гонтом хата, на призьбi котроi сидiв сумирний чоловiчок: склавши навхрест два сухопрути, тер вiн завзято одним об другий, примовляючи:
«Приходь до мене, дедику, чи вiд сонечка, чи вiд мiсяця, чи з небес вогненних. Приходь, мандрiвниче ясний, до дiтей своiх i накажи дiтям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».
Спитав Леонтiй у чоловiка, з ким вiн так улесливо розмовляе, й той, не покидаючи свого заняття, вiдказав:
«З духом вогню Перелесником».
Й тодi закурилися сухопрути, засвiтився жар, i вогник спалахнув. Чоловiчок пiдвiвся, кивнув гостевi головою, запрошуючи його до хижi. Пiдiйшов до печi, вклав у горно полiнця, складаючи iх навхрест, запалахкотiло в нiй полум’я, а чоловiчок незмiрно вирiс, аж головою стелi досягнув, нiби той вогонь дав йому снаги для зросту.
«Хто ти?» – спитав Леонтiй.
«Я бойкiвський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокошi поклоняюся».
І втямив Леонтiй, що зустрiвся вiн з титаном Прометеем, який вирiс на бойкiвськiй землi.
6
Леонтiй втямлював, що перебував не увi снi, i все, що дiеться довкола нього, справжне. Але й теж усвiдомлював: чари купальськоi ночi перенесли його у зовсiм iнший свiт, нiж той, у якому вiн перебував, розмовляючи з князем у шатрi.
Десь далеко, в Тухольськiй долинi пiд Крушельницею, ще таланiли хороводнi пiснi бойкiвських дiвчат i лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти лiто й вiддавати хвалу папоротевому цвiту, якого нi один щасливець вiдшукати не спроможний; надiя на ворожбитний дарунок всесильноi Мокошi жила лише в язичницьких молитвах i заклинаннях. Однак слiпучо-бiла квiтка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зорiла в душi чужинця й заводила його у ворожий свiт, щоб здолати, запрягти той свiт у нову вiру, у невластивi для нього звичаi, навчити чужих людей своiх молитов i засвiтити на iхнiй землi найсвятiшу Господню правду.
Вiдчував Леонтiй, як супроти його волi лагiднiла в душi та ворожiсть, степлiла вона ще тодi, коли вiн побачив за полохливою заслоною полум’яних язикiв дивовижну красу, оспiвану в купальських пiснях карпатську природу – в образi звабливоi богинi Мокошi, яка нагадала йому покинуту в рiдному краю кохану Дiану. Нiщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтiй пiзнав з нею солод краси, дивовижноi, як сяйво папоротi.
Завело пiлiгрима те сяйво крiзь Мокошине безчасся в домiвку бойкiвського Прометея, який перемiнився iз сумирного спузаря – у свiтлi видобутого iз сухопрутiв вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею i з жезлом, увiнчаним кiнським черепом, у руцi.
Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольськiй долинi, стягав з неба зигзаги Перунових стрiл. Волхв узяв Леонтiя за руку, обидва вийшли на подвiр’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивоi жерцям зверхностi:
«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобi Вiзантii й iнших земель заморських?»
«Науку вiри в единого Бога принiс я вам», – вiдказав Леонтiй i вiдчув при тому, як потахае впевненiсть у його мовi.
Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очi мiсiонера, проте нi злостi, нi зневаги не почув Леонтiй у його голосi.
«Ти правду мовиш: править свiтом единий Бог. Як тiльки закiнчиться купальська нiч, визирне вiн iз-за Магури й покотиться золотою колiсницею по небосхилу».
«Ми його Саваофом називаемо», – стужавiв голос Леонтiя.
«Назви рiзнi, а Бог один. У Туранi його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».
«Але ж не Аллах i не Даждьбог створили людину за своею подобою й поселили ii в раю на полях мiж Тигром i Євфратом…»
«Я знаю: вiзантiйцi твердять, що рай був у Месопотамii на червоних пiсках… Але хiба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пiлiгриме, на нашi гори й полонини: де так низько висять над головами зорi, де ходять люди в нiмбах мiсячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, – ти ж мусив уже чути iхню мову, адже цвiт папоротi у твоiй руцi».
«Вiра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтiй. – Ви не вiддаете мертвих землi, а спалюете iх».
«Ми спалюемо мертвих, а ви губите людей у вогнi живими!» – вiдказав волхв.
Вiн узяв з руки Леонтiя цвiт папоротi й змахнув ним на захiд, де ще чорнiли в пiтьмi i небо, i земля. Й пучок свiтла вiд квiтки впав кружалом на складене з полiн кострище iз стовпом посерединi, до якого була прив’язана оповита в бiлу попону постать.
У тому свiтляному крузi вiдбувалося щось неймовiрне i для Леонтiя страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сидiло за столом трое ченцiв у чорних мантiях з гостроверхими каптурами, очi iхнi зловiсно блищали, а середнiй монах, який тримав у руцi золотого хреста, зачитував iз розгорнутоi перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свiй голос непоступливiсть i лють:
«Іменем Христа, вiровiдступницю i вiдьму Магдалену засуджено найсвятiшою Супремою до спалення на вогнищi!»
Чорносутаннi суддi повставали й, хрестом тричi себе осiнивши, заволали:
«Аутодафе!»
Бiля кострища порався спузар, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печi: з патиччя цiвкою заструменiв димок, й коли зблисли пелюстки полуменi, вiн пiдклав палаючi прутики у хмиз, i як спалахнув вогонь, з-пiд бiлоi попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовiрного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволi потахав серед диму, жiнка вивiльнила руки, розпростерла iх, немов хотiла злетiти в небо, й стала схожа на хрест.
Й пробився з нiмоти голос Леонтiя:
«Це пекельне видiння, такоi смертi ще нiхто у свiтi не зазнавав i зазнавати не буде, навiщо ти, волхве, зганьблюеш брехнею християнську вiру? Де такою смертю карають?»
«Ти забув, християнський мiсiонере, – вiдказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерiгав акт iнквiзицii, часу не iснувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увiч побачив, яке горе принесе людям твоя вiра…»
«Неправда твоя!» – вигукнув Леонтiй i кинувся до волхва.
Вiн вихопив з його руки папоротевий цвiт i змахнув ним на схiд, де на небокраi протягнулася рожева смужка свiтанку. Десь там, у потойбiччi ночi, будилося сонце, яке у цьому гiрському краю Даждьбогом називають, воно поволi виборсувалося зi сну, посилаючи поперед себе свiтло, щоб люд, який прокинеться, побачив не горе, не смерть, а свiтле добро, що його приносить нова вiра, – й перед волхвом i мiсiонером виросли на обрii банi величноi церкви iз золотими хрестами й високi мури монастиря. Даждьбоговi променi вiдчинили браму святоi фортецi, й перед очима суперникiв вiдкрилася простора зала, заставлена попiд стiнами стелажами, на яких лежали фолiанти й iнкунабули з тиснутими срiблом буквицями; до стелажiв пiдходили ченцi, послушники й спудеi, брали книги в руки, розгортали, читали, й сяйво сонця творило над iхнiми головами нiмби знань.
«Дивися, волхве, – промовив Леонтiй, – нова вiра не смерть приносить, а свiтло науки».
Волхв не заперечував, вiн сказав лише те, чого ще не мiг збагнути християнський мiсiонер.
«У тi книги, написанi всевiдними чужинецькими письмовцями, ми мусимо вкрапити крихту своеi мудростi, знань i досвiду, адже, прийнявши нову вiру, не перемiстимося до Вiзантii, а залишимося назавше на своiй землi, й тому прагнемо, щоб нашi дiти, внуки i правнуки, пiзнавши вiзантiйську науку i прийнявши вашого Бога як единого для всього людства, не забували, що вони не всесвiтнi пiлiгрими, а пожильцi руського краю, i пам’ятали, звiдки родом i хто вони е… Тому заходьмо, мiсiонере, у наш свiт мудростi, забав i звичаiв, пiзнаемо його й запишемо у своi покони, у християнськi книги. Не смiемо iх забути – як би тодi збiднiв весь свiт!»
7
Повновида, як достигле спасiвське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою свiтанку й зупинилася на небосхилi, блiднучи вiд страху, що ось-ось викотиться iз потойбiччя черлене Даждьбогове марево i зiп’е ii звабу, що явилася свiтовi на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманоi нареченоi, якiй суджено спалити свою вроду в пеклi розкошi. Наближалася хвилина, котра перемiнить таемничу купальську нiч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарiв.
Й отверезiлому вiд купальськоi дивовижi Леонтiевi явилося жорстоке видиво, яке нiяк не в’язалося з буйною радiстю, що панувала щойно на неосвяченiй християнством землi й була первiсно непорочною, мов дiвоче лоно, що приймае вiд богинi Мокошi, як належний подарунок, солод грiха – без сорому й каяття.
Волхв Ревера безжалiсно засвiтив перед Леонтiем яву смертноi кари вогнем, i мiсiонер, спонуканий бажанням захистити свою вiру помахом папоротевого цвiту, який ще не зiв’яв вiд Даждьбогового жару, викликав видiння язичницького похорону, не менш жорстокого, нiж iнквiзицiя, й у тому снi перебували одночасно князь Святослав i мiсiонер Леонтiй, i кожному з них здавалося, що вiн присутнiй на власному погребеннi.
Над залучиною рiки височiв складений з колод жертовник, до якого слiдом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесiя.
Попереду поважно ступали лiтнi газди в солом’яних брилях iз пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, пiдперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, в бiлих холошнях з битого сукна та в постолах iз загнутими шпiцами – йшли вони мовчки, попахкуючи люльками з червоного дерева; над покiйником, що лежав на санях, стелився сизий димок й пiд вiтерцем струменiв до жертовника, всотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.
Покiйник був з виду моложавий, й запримiтив Леонтiй, що схожий вiн на нього самого, й жаль за собою дiткнувся його серця, та вмить вiн прогнав з очей облуду: на марах лежав бойкiвський парубок, якого, можливо, привалила в лiсi деревина, коли вiн стинав ялицi для сплаву на продаж уграм, що зводили оборонний замок на Верецькому перевалi, або на водоспадах потерли його стрункий стан пов’язанi в дараби ялиновi стовбури, чи то поламав його костi бурий ведмiдь, – жаль за парубком поворонив чорнотою лиця мужiв, нiби той дим з кострища прилипав гарячою спузою до iхнiх щiк; невимовна iхня туга переповнювалась голосiнням дiвчини, що йшла обiч саней, тримаючись рукою загнутого полоззя. Була вона в чорнiй намiтцi, що вiдтiнювала бiлизну ii лиця й прикривала на шиi срiбнi обручi, якi зухвало зневажали жалобу, спокусливо визираючи з-пiд торокiв; дiвчина до кровi скородила нiгтями свое обличчя, здираючи з нього жагучу вроду, таку несумiсну з горем, й тодi зблискували браслети на зап’ястях i перстенi iз зеленими очками яшми на кожному пальцi, як заперечення смертi, – й знову блудна думка чiплялася Леонтiя, що ця дiвчина дивно схожа на богиню Мокошу й водночас на послушницю Дiану iз цареградського монастиря, котра навiки запала в його душу i стала осердям туги за вiтчиною.
А плакальницi, що йшли позаду мужiв, вторували голосiнню дiвчини – в небо злiтав печальний реквiем.
«Сонце мое, рано заходиш, мiсяцю мiй красний, рано погибаеш, зоре моя схiдна, чому на захiд грядеш?»
І йдучи, припадала наречена до свого милого, який ii покинув, обмивала його слiзьми, а Леонтiевi здавалося, що то плаче за ним кохана Дiана.
Зупинилася процесiя над залучиною рiки, на якiй похитувався човен, покритий наметом. З-пiд нього визирала холодними бiлками кощава баба, ангел смертi, чекаючи приношення жертви. Поважнi газди зняли покiйника iз саней й поклали на дерев’яний стос головою на захiд, щоб дивився вiн до сходу, де рай; бiля нього примiстили рало й батiг, а тодi з чоловiчого гурту вийшов волхв Ревера. Вiн уклякнув перед кострищем й почав роздмухувати вогонь, а коли полум’я облизало тiло покiйника, пiдняли мужi наречену на висоту жертовника, щоб востанне побачила вона свого судженого, потiм витягли човен на берег й запитали дiвчину, чи готова вона пiти на той свiт за милим до раю. Їi обличчя блiдотою пойняв страх, i знову здалося на мить Леонтiевi, що на нього з надiею на порятунок глянула кохана послушниця Дiана.
