скачать книгу бесплатно
Страх на обличчi дiвчини враз змiнився усмiшкою надii на життя з коханим в едемi; вона почала зривати з шиi срiбнi обручi, знiмати iз зап’ясть золотi браслети, а з пальцiв перстенi, й кидала iх у гурт дiвчат, що збiглися до човна; спузарi пiдкладали пiд човен палаючi полiна, й коли просмолена барка зайнялася полум’ям, з намету вийшла баба – ангел смертi. Над рiкою пролунав пронизливий крик, i впiзнав у ньому Леонтiй жалiбний зойк покинутоi Дiани.
Творилося над рiкою первiсне аутодафе. Тiла парубка й нареченоi попелiли, а iхнi душi летiли вже на митарства в чистилище, й вiрили похороннi гостi, що потраплять покiйники до раю, коли пройдуть через кару за вчиненi грiхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодiйство, грошолюбство, гордощi, убивства, блуд i перелюб. І здалося Леонтiевi, що на кострищi попелiе вiн сам.
Щоб гiдно провести покiйникiв до раю, заправили мужi буйну тризну. Задзвенiли дримби, заплакали скрипки, затрубiли трембiти, загупав бубен; волхв Ревера перемiнився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Дiонiса, й пiшов у круговоротний танець; поважнi газди, розшалiвши вiд охоти, обнiмали молодиць, безсоромно заголювали iх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звiдки до самого ранку долинали пристраснi зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку свiтанку розiрвало марево Даждьбога.
Й прокинувся тодi зi сну вражений несусвiтнiм блюзнiрством Леонтiй, i закричав:
«Досить, зупинiться!»
Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтiем посерединi свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови мiсiонера.
«Яка жорстока ваша вiра», – проказав Леонтiй, дивлячись на димовi оболоки, що iх гнали в гори вiтри.
«У сиву давнину, – вiдказав волхв, – ми сповiдували закони юдейськоi Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це дiялося тодi, коли нашi люди ще коней не знали. Нинi ж овдовiла наречена дае лише обiтницю нiколи не виходити замiж…»
«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтiй.
«Було й таке», – спокiйно вiдказав волхв.
«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнiчений мiсiонер, який проповiдував релiгiю, народжену юдейським старозавiтом.
Мовчав Ревера.
«Це був мiй похорон, – зiтхнув Леонтiй. – Я нинi зневiрився у своiй i вашiй релiгii».
«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немае вашоi i нашоi релiгii: вона у нас едина. Тi закони однi. Й тi вiрування, якi вiджили свiй вiк, теж спiльнi: Господь один над нами. А тризну ви доконче вiзьмете у свою вiру як обичай. Тризна – не грiховна забава, то спосiб вiдганяти вiд живих Мару…»
8
…Коли сполоханi круки зi сталевими дзьобами позлiтали вгору, а два бiси злилися в одного, й перед Святославом став нерозкаяний кат з озвiрiлим обличчям, – пойнятий страхом князь почав безтямно втiкати, i в тiй соромотнiй втечi забрiв у сон, з якого вже не було вороття…
На Кливi заграли трембiти, й подумав обнадiяний на порятунок Святослав, що то ватаги скликають бойкiвських газдiв на полонинський хiд. Розглянувся по Тухольськiй долинi, з якоi мали б витекти й покотитися рагашами та просiками до гiрських полонин чорно-бiлi отари овець; за ними поважно потягнуться червонобокi корови та горбатi бугаi, й задзяворять обабiч походу кудлатi вiвчарки, заганяючи до гурту збитошних баранцiв, охочих зазнати полонинськоi волi, – пробуватимуть вони знаходити знайомi iм путiвцi, щоб навпростець допасти до соковитих трав, а позаду отар i стад iтимуть, приграваючи на сопiлках, чабани в чорних крисанях i довгополих сардаках.
Та в Тухольськiй долинi не чутно було й звуку: мертво зачаiлася вона, чогось очiкуючи в напруженiй тишi, й дихала холодними протягами, нiби то сам Велес продував iзвористi проходи у глибину гiр, щоб легше дихалося тварям, якi мають пробути цiле лiто на високогiрних пасовиськах й перетравлювати пахучi трави в живильний напiй, i мужам, котрi з того напою вилiплюватимуть круглi будзи, щоб своiм жонам, без яких гибiтимуть пiв року, принести восени ситу поживу на всю зиму.
А як трембiти заридали на Кливi, мов плакальницi на похоронi, таки оглянувся князь i сторопiв вiд подиву, побачивши, як лiвим берегом Опору, виринаючи з ущелини, йде похоронна процесiя, й голова ii, скупчена людом бiля саней з домовиною, вже обминае Крушельницю i зникае за ii вигином, допадаючи до полiв Паннонii, де стоять готовi до битви зi Святополком Окаянним полки князя Орсовара.
Святослав долучився до хвоста процесii й з дива не мiг вийти, побачивши, хто йде у жалобному тлумi.
За санями, запряженими двома волами, ступав сам Іван Купало у вiнку з молодого березового гiлля, провадив за руку оголену слiпучу жiночою вродою богиню плодючостi Мокошу; були вони поважнi, й на iхнiх обличчях не зосталося й слiду вiд нiчного шаленого грiховодства, що, узаконене правiчним обрядом, панувало протягом усiеi купальськоi ночi; буйнiсть закоханоi пари змiнилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у вiдкритiй домовинi лежав споряджений у злототкане корзно, в коронi, прикрашенiй самоцвiтами, князь без iменi, – то вiдiйшов у вiчнiсть пiд галас купальськоi тризни останнiй земний володар, який пiдкорявся Мокошi й Купаловi, звiльнивши мiсце на цiй землi ще незнаному, iншому сюзереновi, який запровадить новi обряди – й запанують вони в поганському свiтi i волю свою йому накинуть, однак вiд нього нiколи вiльними не будуть, бо на цьому шматку землi поховають того, хто ревно сповiдував вiру в Івана Купала й Мокошу.
За поганськими божищами валив тлум людей, якi стiкалися з бойкiвськоi землi, щоб у пам’ять про них справити останню тризну за язичницьким поконом.
Посеред статечних газдiв, нiбито давнi добрi сусiди, тусувалися, мов ведмедi пiсля зимового сну, Чугайстри: iхнi гострi роги iжилися над натовпом, веселi Полiсуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнанi з черепашиних панцирiв арфи, ще й наспiвували соромiцьких коломийок. Обабiч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибоговi внуки – Буревiй, Шаргун, Смерч та Посвистач, i навiть Ласкавець, набравши охоти, звивався помiж братами, немов дiвиця, що вибивае чобiтками безконечник у хороводному танцi.
Позаду йшли жiнки i дiвчата, й не чутно було iхнiх голосiнь, лише смiхи та вiвкання, нiбито тягнувся над Опором не похоронний, а весiльний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безiменного князя не до могили, а в храм живоi пам’ятi, й тому смуток не снувався пасмугами на iхнiх обличчях. Мавки-повiтрулi розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жiнками сунули невблаганнi божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощiв земних i позаземних пожильцiв: спiви й музичнi трелi злiтали на останнiй тризнi в прояснене небо, вiтаючи новий, ще не знаний день з вiрою, що буде вiн щасливiшим вiд попереднього.
Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що вiдбуваеться на свiтi: вiн пробирався крiзь тлум до похоронного повозу, його нiхто не впiзнавав, нiби вiн не князь, навiть не тутешнiй газда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорноi хламиди, яка замiсть княжого корзна звисала з його плечей, та вiн таки добрався до саней i завмер, уздрiвши покiйника. У домовинi лежав вiн сам – iскоростенський князь Святослав.
Й щезло похоронне видiння: довколишнiй свiт померк, немов князя замiсть чорноi хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тодi задзвенiло вiдлуння бойових вигукiв i брязкоту мечiв, а до слуху князя прорвався зi зграi нападникiв зловiсний крик Святополка Окаянного:
«Я знищу всю свою братiю i сам запаную на землi!»
Люд розбiгався, переступаючи через трупи воiв, позаземнi духи перемiнилися в кам’яних iдолiв, а пiд скелю Крушельницi лiг саркофаг з тiлом князя, до якого навiки повернулося iм’я.
9
Слiпучо-бiла квiтка папоротi, з якою, тримаючи в руцi високо над головою, пiлiгрим Леонтiй пробирався крiзь примари купальськоi ночi, почала перед свiтанком блiднути, нiби ii прихоплював недосвiток. Гарячi пелюстки бралися сiрою осугою, в’янули, i втямив проповiдник християнськоi вiри, що його нiчнi блукання закiнчуються: коли зрине на небокраi золотий серпик Даждьбога – зiтлiе на попiлець папоротевий цвiт, купальськi чари знемочнiють, й Леонтiй знову опиниться в тому самому буденному свiтi, з якого, за волею Мокошi, вийшов тiеi митi, коли богиня Плодючостi, скупавшись у полум’i жертвенноi ватри, взяла його за руку й повела в безчасся.
Й той свiт постане перед ним таким звичайним, як i був: тi самi бори шумiтимуть над Опором, вершини Кливи й Магури так само пiдпиратимуть опуклу баню неба, прохолоднi протяги потягнуться з гiрських ущелин у Тухольську долину й розбудять зi сну струджених працею людей. Та будуть то вже iншi люди, облич яких Леонтiй не впiзнае, а пiд прямовисною скалою Крушельницi, де спали покотом ратники Святослава, виросте поросла дерезою висока могила; мечi, щити й сталевi панцери перемiняться в червоний пiсок, а сам Леонтiй, вмиваючись у заводi рiки, не впiзнае себе в ii дзеркалi, бо вернеться вiн iз безчасся у свiт, в якому час невпинно протiкае, мов води Опору.
Жаль стало мiсiонеровi його видiнь, крiзь якi вiн пiзнавав невiдомий йому край. Роздмухував папоротевий цвiт, вiд його подиху спалахнула квiтка бiлим сяйвом i повела Леонтiя до житловищ, де збиралися колядники.
Й здивувався вiн, що на коляду йдуть тут повеснi. Із снiгових проталин визирали, мов очка розбуджених зi сну дiтей, першi стокротки, й сумнi, мов сльози вмираючоi зими, пiдснiжники схиляли бiлi чашечки додолу; бузьки, прилетiвши з ирiю, кружляли над солом’яними стрiхами, шукаючи своiх гнiзд, й жебонiла над пробудженою землею коляда – то про ластiвочку, що прилетiла на щедрик-ведрик, то про сиву зозуленьку, яка всi сади облетiла, поки не допала до трьох теремiв, де прокинулися до життя сонце, мiсяць i яснi зорi.
Збагнув пiлiгрим, що в язичникiв Новий рiк розпочинаеться з березоля, та це його не здивувало: чому ж бо то християни запроторили день народження весни в зимовi холоди, а похвала новому життю мае лунати серед заметiлей?
Пiдiйшов до хат i побачив: на порогах сидiли у вишиваних сорочках i тканих запасках жiнки та дiвчата й щедрiвкою «У славному городi, у панському дворi там танчик ходить, дiвочок водить, а найкраща серед них панна Зоряна» зазивали чоловiкiв, що у крисанях з павами за околичками i в сардаках, защiнканих гарячими байорками, збиралися на подвiр’ях й вiдповiдали жiнкам парубоцькою колядою:
«В недiлю рано кури запiли, пан Іван встав, три свiчки зсукав: при першiй свiчцi личко вмивав, при другiй коника сiдлав, при третiй свiчцi хвалився: нема в короля такого коня, як у славного пана Івана!»
А були тi жiнки, як ружi, а хлопцi, як ясени дужi, а одежа на них, мов розмай, весела: байорки, квiтчастi кутаси, дубленi кожухи й вибиванi перламутром кептарi; згарди на жiночих шиях виклично попiдбивали пiдборiддя, аж уста повипиналися, мов для поцiлункiв; камашi в парубкiв з барвистоi волiчки тканi, а юхтовi постоли рийками позадиралися, бо квапно iм було рушати з колядою до людських дворищ.
Зачудувався Леонтiй красою, якоi не бачив у своiх краях, ii дiйств схожих не зрiв у Вiзантii: переодягнутi в лати руських воiв хлопцi внесли на подвiр’я вертепну скриньку на високiй тичцi, й визирав з одного вiконечка маленький Ісус у золотому нiмбi, а з другого – свiтовидний Даждьбог – панували вони на першому поверсi вертепу, а на нижньому вимахував мечем лютий цар Ірод й пританцьовувала Мара з косою.
Й подумав мiсiонер:
…Прийшов до них мiй Бог – урочистий i до мук готовий – i побратався з iхнiм богом, веселим i добрим. Й поеднаються у цьому краю суворiсть з веселощами, й народиться тут життя, не подiбне до нашого i нi на яке iнше не схоже. Руський Бог любуеться жiночою вродою й напоказ ii виставляе; руськi парубки в танець iдуть i дiвочок ведуть, бо язичницький бог дозволяе iм веселитися i яскравою одежею пишатися. А наш – вiзантiйський i римський – в чорнi тунiки жон одягае, насувае клобуки мужам понижче вух; сарацинський, що над Тiбром, велить заслоняти дiвочу вроду попоною, шоб хоч крiзь прорiзи ледь прозирала, а мужiв у дервiшськi сiряки обгортае; дикi мордвини з-над Ітiля, яких касапчами прозивають, на свято народження сонця криваву тризну справляють: оленiв рiжуть, живою кров’ю впиваються й шаманять, обзиваючи найогиднiшою лайкою рiдних батькiв.
І зрозумiв Леонтiй цiеi митi, що треба йому, мiсiонеровi, всiх сил докласти, щоб зберегти в руському краю неповторну красу давнiх звичаiв, освятивши iх християнським благословенням, й може таке вiдбутися лише тодi, коли скiпетр Єгови перехреститься iз жезлом Даждьбога.
… А вже вирушили колядники з дворищ й потягнулися вздовж селища по розбейканiй весною дорозi, що вела до замку, який прошивав шпилями небо на крем’янiй горi скраю свiту. Поза ним простилалася чужина, й замковi мури захищали вiд неi правiчнi житловища людей, котрi сповiдували старi звичаi, визнавали давнi покони й святкували переберiйну коляду. Й не мали тi житловища меж – була то земля, яку обороняв своею ворожбою вiд злих духiв, лютих сил Природи й вiд захланних чужинцiв волхв Ревера. Леонтiй подався слiдом за колядниками, передчуваючи, що стане свiдком примирення Єгови iз Даждьбогом…
Перебранi за воiв парубки йшли попереду юрмища з вертепною двоповерховою скринькою, яка, розширившись, зайняла все безмежжя довколишнього свiту, – весь край вiд небес до землi став единим вертепом.
Пiд склепiнням неба ще шугали Стрибоговi вiтри й зорiло всевидяче око Сварога, йшли слiдом за Месiею, якого досi ця земля ще не зрiла, дванадцять рибалок iз сiтями; тi сiтi тягнулися шлейфом за рибалками й загортали з собою збитошних полiсунiв, в яких перемiнилися хлопчаки, що пiдбiгали за колядниками, й закоханих, що й свiту поза любов’ю не зрiли, – Лада й Лелю; Ярило, зачувши весняну перемiну, наздоганяв рибалок, щоб самому в ту неволю потрапити; простiр мiж сходом, де панував Бiлобог, i заходом – володiнням Чорнобога – прошивали блискавки, вiщуючи битву добра i зла в Природi: Чугайстри, Перелесники й Переплути з реготом здiймалися до хмар, на яких вели хороводи Нявки-повiтрулi, й кожен забирав у полон найкращу i летiв з нею, щоб заховатися вiд Долi за синiми оболоками – усi тi примари ринули, загорнутi в рибальськi сiтi апостолiв, що йшли за Месiею, який тримав хреста в руках, й боялися, i чудувалися з невиданоi новизни новоi вiри, ознаменованоi хрестом; незнана досi тяга не вiдпускала iх, хоч зловiснi Див, Пек та Чур галасували пiд небесами, застерiгаючи й проклинаючи новiцiiв. А Чорнобог перегороджував iм шлях блискавками, що стрiлами падали вниз, де сунули невблаганнi Мара, Щезби, Переберiя й кощава, з чорними ямами очниць, смерть з косою, яка Навою звалась.
І як колядники зупинились перед пiдхмарним замком, назустрiч iм вийшов волхв Ревера, звiв уверх руку з мiдним келепом й погрозливо замахав ним до чорних сил, примовляючи:
«Чорний чорнокнижнику, злий Чорнобоже, запрошую тебе на Святу Вечерю, та коли не йдеш до мене нинi, то не приходь i завтра! Вiдсилаю тебе в темнi бори, в дикi недеi: туди тобi гудiти, туди тобi гримiти, червонi пiски переливати-пересипати, а на мою землю тя не пущу, щоб ти й сконав. Амiнь!»
І зрозумiв Леонтiй, що язичницький волхв Ревера дае дорогу новiй вiрi, й колядники за те вiддають йому хвалу:
Ішов мiсяць по небу
Та й зустрiвся з ясною зорею:
Ой зiйди, зiйди, зоре, де маеш стати —
У пана Івана на його дворi.
