скачать книгу бесплатно
– Слон? Який слон? – запитав Юра, прокинувшись з дрiмоти.
– «Соловецкий лагерь особого назначения», – вiдказав я.
– Значить, був, – примирливо проказав Пеньков. – І порядок теж…
Вiктор Горбов скрикнув, не стримавшись:
– Ти про той порядок забудь, Пеньков! Назавжди забудь, чуеш?
На зчахлiй смерiчцi каркнув ворон, прокинувшись вiд голосу Вiктора. Ми повернули голови: крiзь сутiнок бiлоi ночi виднiвся силует Веронiки.. Птах поволi розправляв крила, здавалося – хоче щiльнiше затулити вiд холоду свое тiло. Та, не складаючи iх, вiн ураз пiдскочив на вищу гiлку, потiм ще на одну i врештi – на вершечок дерева. Ще раз каркнув i тихо знявся у повiтря. Описавши коло над нашими наметами, стрiмко шугнув у пiвденну сторону. Швидко вiддалявся, зменшуючись, поки не став цяточкою, достоту як наш вертолiт першого дня вiдпочинку, i тихо зник.
Ми мовчки розiйшлися по наметах.
Залiзаючи у спальний мiшок, Юра прошепотiв:
– Не падайте духом, Євгене Івановичу. Все буде добре. Розповiдайте далi про свого дядька. Я тодi вас уважно слухав, не спав… І нинi слухав. Чуете, дорогий мiй панiкере?
Друга картина за розповiддю Григорiя Шепетюка
2 травня 1915 року, за кiлька днiв до Великодня, нiмецько-австрiйськi вiйська прорвали росiйську лiнiю мiж Горлицями i Тарновом, вiдiбрали у противника Перемишль, а потiм i Львiв. Вiдень бурхливо святкував перемогу на Схiдному фронтi.
Столиця Австро-Угорськоi iмперii захлиналася вiд манiфестацiй, маршiв та банкетiв. На вулицях i майданах народ вигукував осанну непереможному цiсаревi; пiд патрiотичнi гасла старих ветеранiв-комбатантiв, пiд зойки екзальтованих дам i панянок вимаршировували з Ляндштрассе, вiд будинку парламенту, щойно сформованi запаснi полки в напрямку головного двiрця: звiдти вони ешелонами виiдуть на Схiдний фронт, щоб вибити москаля з кордонiв iмперii, перейти Збруч i встелити своiм тiлом землi Украiни. Воякiв закидали квiтами дами, старi комбатанти пiдбадьорливо помахували iм услiд затиснутими п'ястуками, панночки посилали повiтрянi поцiлунки, а жалiсливi бабусi осiняли воякiв хресним знаменням.
До стрiлецького виздоровного коша на вулицi Петра Скарги щоденно прибували iз шпиталю архiкнязя Карла все новi й новi «виздоровцi». Тут вони мали вiдлежатись до повного видужання, а потiм перейти в касарнi УСС, що розташувалися у примiщеннi украiнськоi гiмназii на Гольдшлямштрассе, звiдки, супроводжуванi до двiрця провiдцями Бойовоi управи доктором Трильовським i професором Боберським, а ще поважними панями та панночками-украiнками, якi працюють в Украiнському комiтетi допомоги пораненим, – поiдуть наздоганяти десь уже аж на Подiллi стрiлецьку кадру.
Михайло видужував надто поволi. Куля, що прострелила навилiт груди, не зачепила нi серця, нi хребта, проте рана гноiлася, хворий вiдхаркував кров'ю i вряди-годи в гарячцi западав у непам'ять.
Його часто вiдвiдував Гриць Шепетюк, пiдбадьорював: «Тримайся, козаче, ми ще повоюемо!» Михайло iронiчно посмiхався: «О, ти вже навоювався тут iз сестрами-жалiб-ницями!.. Який же ти в чорта польовий курат, коли нi разу пороху в полi не понюхав?» Гриць виправдовувався: «А хiба тут не потрiбна людям допомога – утiха, сповiдь, таiнство Святого причастя, розгрiшення перед смертю?» – «А там! – кипiв Михайло i довго потiм кашляв. – Там, де вмирають не пiд дзвони, а пiд рев гармат, де падають у снiг, у твань хлопцi з розiрваними кулями «дум-дум» обличчями, iз знесеними черепами, з проколеними, мов овод соломинкою, грудьми, – там не потрiбна розрада?.. А втiм, не потрiбна: на полi бою умирають без сповiдi i без розгрiшення, Грицю… «Коли вас вкладали у темну могилу, вiд кровi земля почорнiла, пiд хмарами круки стадами лiтали i бурею битва гримiла…» Страшна то пiсня, складена кимось тут, у Вiднi. Але там ii нiхто не спiвае i нiхто нiкого не вкладае у могилу – вовки iдять стрiлецький труп». – «Видужуй, Михаиле, i поiдемо звiдси, як тiльки нашi визволять Львiв. Трильовський радить менi закiнчувати теологiю, я ж – невисвячений курат». – «А там, дивись, i вiйна закiнчиться, стрiльцi вiдвоюють Украiну, i ти станеш епископом у Станiславi… Менi один поранений стрiлець таке говорив: спитали буцiмто Трильовського, чому син не на фронтi, а вiн вiдповiв: “Мiй син повинен жити для Украiни”. А менi не конче…» – «Не слухай побрехеньок, украiнцям ще нiхто не догодив». – «Та певно: голова Бойовоi управи мислить державно. Хтось же мусить пiсля вiйни розбирати мiнiстерськi портфелi». – «Це крайнощi, Михаиле. Не можуть усi воювати на фронтi. І не повиннi…» Михайло водно допитувався, чи знае Гриць, куди подiлася Катруся. Шепетюк опускав очi, вiдпекувався: «Звiдки менi знати?..» – «Нi, ти щось приховуеш вiд мене. А краще було б для мого здоров'я, якби розказав». – «Видужуй, видужуй, Михаиле, усе згодом виясниться».
У квiтнi стрiльцi встелили трупом схил Макiвки i вiдтiснили росiян за Тухлю. За тиждень розпочався загальний вiдступ росiйських вiйськ, i Трильовський на засiданнях Бойовоi управи проголошував славу переможному стрiлецькому легiоновi.
До Вiдня прибували, партiя за партiею, пораненi усусуси. Михайла, який мiг уже ходити, перевели у виздоровний кiш. Вiн щодня заходив до шпиталю архiкнязя Карла, шукав серед поранених Андрiя або Цяпку, чи кого-небудь iз знайомих стрiльцiв, та не знаходив нiкого. Вертався додому пригнiчений: а може, iх уже й немае. «А як впаду в лютiм бою, не журись…» Треба жити, щоб принести Ірцi Стромецькiй Андрiiв заповiт… А я – чи маю кому вiддати заповiт свiй? Про що не хоче менi сказати Гриць? Що вiн знае про Катрусю?»
На Великдень до примiщення Бойовоi управи, що мiстилася у тiй же гiмназii, де й стрiлецькi касарнi, було запрошено на свячене яйце видужалих старшин, серед них i Михайла Шинкарука, якому за пролиту кров на Макiвцi сам голова Кирило Трильовський почепив на вилозi комiра зiрку хорунжого iз плетеноi срiбноi нитки.
Вiдгомонiли у столицi христовоскреснi дзвони, до спортовоi гiмназiйноi зали почали сходитися стрiлецькi старшини. Пахло ковбасою, паскою i хроном, уздовж стiни стояли столи без крiсел, заставленi свяченим. Спокусливий запах великодних потрав лоскотав нiздрi: пiсля комiсноi пайки запахи свiжого м'ясива здавалися нереальними. Михайла знову почала дiймати нехiть до цiеi ситоi вiденськоi влаштованостi, де i бiлизна чиста, i шлунок набитий, i дзвони грають, i такими далекими здаються тут свiжа кров на снiгу, свист шрапнелi над головою, закривавленi багнети й огидний трiскiт вiдгодованих вошей над полум'ям.
Нi з ким iз присутнiх тут старшин Михайло не був знайомий, i чомусь не хотiлося, як там, на позицiях, зближуватися з колегами по зброi: перед обличчям смертi стрiльцiв еднала кожна мить, яка могла бути в життi останньою, вони намагалися ставати мовби единим тiлом, яке в цiлостi важче, нiж кожного поодинцi, перетворювати у криваве мiсиво, а тут, за вiдсутнiстю страху, кожен ставав iндивiдом, для якого вiйськова форма переставала сповняти функцiю захисту вiд холоду i служила атрибутом елегантностi, а ранги, котрi в бою втрачали будь-яке значення, розрiзнювали тут людей на старших i молодших по чину, на командирiв i пiдлеглих.
Старшини вiталися один з одним, прикладаючи до кашкетiв чотири пальцi, вiтався i Михайло, та стояв осторонь: йому ще важко було дихати й розмовляти. У грудях вряди-годи пропiкало гострим болем, i вiн думав тепер про тих, що лежать, скалiченi, на шпитальних лiжках, а також про видужалих рядових стрiльцiв, яким серед старшин немае мiсця i котрi нинi не вип'ють, як у окопах перед боем, келишок рому – а там, напевне, п'ють, щоб збадьорити себе перед смертю.
Старшини чомусь почали враз збиратися до гурту в кутi бiля високого загратованого вiкна – гiмназисти грали, видно, тут колись у ручного м'яча, – хтось шикнув: «Пантруй дверi!»; Михайло теж пiдiйшов i побачив посерединi гурту незнайомого вояка iз зiрками четаря: вiн тримав у руцi великого формату зошит, на якому було виписано великими лiтерами «Самохотник». Михайло знав вiд Андрiя, що такий рукописний часопис випускають у Вiднi запасники, йому стало цiкаво дiзнатися про змiст часопису, i вiн протиснувся до середини гурту.
– Великоднiй випуск «Самохотника»! – оголосив четар, який, певне, був i редактором. – Я усього читати вам не буду, потiм самi переглянете й подивитеся знаменитi iлюстрацii нашого митця Йосипа Куриласа до пiснi «Бо вiйна – вiйною» – десятник Курилас воював на Макiвцi з самим Цяпкою!
Четар розгорнув часопис i показував старшинам кольористу картину: вусатий бравий сотник тримае коня за вуздечку, а бiля нього припадають розкiшнi молодицi та дiвчата.
«А я й не знав того десятника, – подумав Михайло. – Тодi його, напевно, ще не було на Макiвцi… Але i я мав щастя служити в сотнi Івана Цяпки, якого за дотепнiсть, а особливо за його бадьору примовку на всi випадки военного життя – «бо вiйна – вiйною», – гаряче любило стрiлецтво».
Михайло повторив у думцi улюблену фразу Цяпки, яка стала початком жартiвливоi стрiлецькоi пiснi, i вловив тепер у нiй глибший, нiж вояцька бравада, змiст. Вiйна – не тiльки фронт, а повсюдне людське життя у всiх проявах: фронт i тил, героiзм i маркiрантство[23 - Симуляцiя (жарг.).], рев гармат i пiсня, любов i ненависть, – тож несправедливо протиставляти фронтовикiв тиловикам, загиблих – новонародженим, наiдених – голодним, скалiчених – уцiлiлим; вiйна – це круговерть, хаос, у якому кожноi митi можна перейти з одного становища в iнше: нiхто не може гарантувати для себе цiлковитоi безпеки. То чи треба звинувачувати того, який скористався нагодою побути хвилину в затишку? І чи можна осуджувати тих, якi, опинившись у пеклi, мрiють вирватися з нього? Усе на свiтi стало нестiйким, i врятувати людину вiд морального краху може тiльки одна категорiя – фаталiзм. Іван мав рацiю. Бо вiйна – вiйною!
– Я прочитаю вам великоднi молитви за Украiну, – продовжував четар. – Слухайте спочатку, чого просять усусуси:
Боже, дай нам Украiну: Коломию, Снятии,
Станiславiв, Городенку, Надвiрну, Делятин!
Нiхто не засмiявся: надто мало просять у Бога стрiльцi. «Невже це й уся наша полiтична програма?» – подумав Михайло.
– А поляки хочуть набагато бiльше:
Panie Boze! Polski narоd! My sie przeciez znamy,
Dla nas calej Ukrainy nie prosim – zadamy![24 - Пане Боже! Польський народе! Ми добре знайомi,Собi цiлу Украiну не просим – вимагаем! (пол.).]
– О, ляхи мають набагато кращий апетит! – вигукнув хтось.
– Слухайте, чого хочуть евреi:
Боже, волю дай Вкраiнi, – просим й ми, евреi,
На Вкраiнi краще буде нам, нiж в Галiлеi!
Смiх: жид завжди хитрий!
– І на кiнець – гаряча молитва нашого голови Кирила:
Боже, вольну дай Вкраiну вiд Сяну до Дону,
Крiм родини, не дам у нiй панувать нiкому!
Вибухнув голосний регiт. «Тож таки правду говорив той стрiлець, – подумав Михайло. – І Гриць такий самий».
– Треба йому прочитати! – почувся вигук.
– А вiн i сам прочитае!
Раптом стихли смiх i гомiн: до спортовоi зали, пропускаючи наперед австрiйського полковника в обвiшаному орденами кiтелi, увiйшли Трильовський i Боберський, за ними ступав польовий курат Гриць Шепетюк, ведучи пiд руку молодого вихудлого стрiльця у чорних окулярах.
Старшини пiдiйшли до столу. Провiдцi Бойовоi управи й австрiйський офiцер зайняли мiсце в центрi, Гриць залишив стрiльця поряд iз полковником, подався у кiнець столу й розпочав молитву. Опiсля голова Бойовоi управи велiв налити в чарки рому й виголосив промову. Вiн говорив довго, тримаючи в руцi високий келих з рубiновим напитком: детально розповiдав, нiби самому довелося там побувати, про героiчнi боi усусусiв на Макiвцi, потiм зачитав, беручи зi столу листок за листком, безконечний, здавалося, список полеглих.
– Вiчна пам'ять героям! – вигукнув Трильовський i перехилив келих.
Випили й старшини. Тодi Гриць м'яким баритоном розпочав скорбне «Спiть, хлопцi, спiть», i всi пiдхопили стрiлецький реквiем, здавлюючи спазми в горлi: кожен другий iз присутнiх втратив у боях товариша.
Михайло не вiдводив погляду вiд блiдолицього стрiльця, що стояв бiля полковника: хто вiн i чому в чорних окулярах, невже слiпий? До стрiльця почали всi придивлятися, тодi Трильовський сказав налити по другiй чарцi й проголосив:
– Хвальне товариство! Я зачитав вам печальний список тих героiв, якi поклали своi буйнi голови за волю Украiни. Та не сказав про тих, якi пролили свою кров i залишилися живими: багато з них не вернеться бiльше в лави легiону, зате вони залишаться живими свiдками тяжких змагань, символами героiзму нашого народу. Перед вами, – Трильовський показав на вояка в чорних окулярах, – стрiлець Адрiан Волошенюк, який у битвi за Бескид утратив очi.
Вiн змовк, бо вчувся голосний схлип: то заплакав, здригаючись усiм тiлом, слiпий воiн. Трильовський знiтився, бо ж не ради слiз, а задля прославлення стрiлецькоi вiдваги наказав привести сюди слiпого; стрiлець невтiшно плакав, затуливши долонями обличчя; Трильовський виголосив тост, заглушуючи плач страждальця:
– Пiднесiмо, товариство, келихи за нашого героя! Хай живе стрiлець Адрiан!
Нiхто не пригубився до келихiв, запала гнiтюча тиша, серед якоi почувся тихий голос слiпого стрiльця:
– А ви спитали мене, чи я хочу жити?..
Ситуацiя стала надто прикрою. Полковник поплескав стрiльця по плечу, втiшаючи: «Weine nicht, weine nicht, alles wird in Ordnung!»[25 - Не плач, не плач, усе буде гаразд! (нiм.)], та стрiлець не переставав хлипати.
Трильовський спохмурнiв: великоднiй снiданок з участю ослiплого героя мав пiдiгрiти бойовий дух старшин, якi завтра-позавтра вiд'iдуть на фронт, а вийшло навпаки: кожен подумав, що й з ним може таке трапитися. Михайловi згадався його моторошний страх, коли вiн, опритомнiвши, довго не мiг розплющити очей… хай станеться невiсть-що, тiльки не це, не це!
Професор Боберський, шукаючи виходу iз незручного становища, кинувся до дверей роздягальнi, де чекали з подарунками для старшин дiвчата з Украiнського комiтету допомоги пораненим, вiдчинив дверi, кивком голови запросив iх до зали, i пiшли вони довгим рядочком – молодi, свiжi, вродливi, у вишиваних блузочках, – несучи на руках перев'язанi малиновими стрiчками пакунки; вони зупинялися бiля кожного старшини i, мило усмiхаючись, просили взяти презент.
Михайло сторожко чiплявся поглядом до кожного дiвочого обличчя, немов хотiв упiзнати в котромусь Катрусю, хоч знав, що ii тут не може бути, Гриць сказав би; вiн зиркнув на Шепетюка i в ту мить побачив його незрозумiле замiшання; Гриць рвучко вийшов з-за столу й схопив одну дiвчину за руку, забираючи вiд неi пакунок, дiвчина скрикнула: «Пусти мене, я уже знаю, що вiн тут!»; Михайло кинувся до них, повернув до себе дiвчину обличчям i впiзнав.
– Так ось де ти воюеш! – проказав, вiдступивши на крок. – Штабна…
– Не смiй! – скрикнула Катруся; вона була така сама, як рiк тому на Великдень у Пилипiвцi, – бiла пiнка на молоцi; сине полум'я образи зблиснуло в ii очах i враз погасло: – Михасю, усюди ж вiйна, а я доглядала iх… i тебе доглядала б, якби знала…
Вони утрьох вийшли iз зали, i надворi сказав Михайло до Гриця:
– Негiдник ти!.. Пробач, Катрусю, – обняв вiн дiвчину, – вибач менi, любко…. Тепер я тебе нiколи саму не залишу.
– Не смiй цього робити, – пiдвiв голову Гриць, благально глянувши на Михайла. – Вона повинна бути в безпецi, ти ii залишиш тут, якщо любиш…
– Я не лишусь, – вiдказала Катруся.
– А що далi? – спитав Юра, коли я замовк.
– Що далi… Тебе, напевно, цiкавить доля Катрусi. Вони з Михайлом розiйшлися. Бо вiйна – вiйною… Катрусю поховав я.
– Чому – ви?
– То зовсiм iнша iсторiя. Може, колись розкажу тобi й про це… З Шепетюком менi доводилося розмовляти все рiдше й рiдше: його, хворого, часто забирали до санчастини – так званого ОП[26 - Вiдпочинковий пункт (отдыхательный пункт).], де незабаром вiн i помер. Встиг ще менi розповiсти, що по приiздi з Вiльна до Львова Михайло записався в унiверситет на другий рiк фiлософii: вiдвiдував лекцii з географii професора Степана Рудницького. Гриць продовжував учитися на теологii, а Катруся влаштувалася сестрою-жалiбницею у стрiлецькому лазаретi на Руськiй. Потiм у Михайла вiдкрилася у грудях давня рана, i вiн надовго лiг у лазарет… Усi трое були на похоронi Івана Франка. Михайло йшов за катафалком у почеснiй вартi, Катерина спiвала в хорi, а Гриць iз теологами допомагав священиковi Гургулi вiдправляти панахиду над гробом поета-безбожника, який вiдмовився вiд останнього причастя. «Похорон-еклектика, – мовив iз ледь прихованою iронiею Шепетюк. – Церковна панахида й атеiстичнi промови студентiв…»
Втiм я почув рiвномiрне дихання приятеля: утомившись моею розповiддю, Юра запав у глибокий сон.
Похорон Франка
Про мене сон забув. Я лежав iз розплющеними очима, вдивлявся у темiнь, нiби намагався уздрiти в нiй те, про що так неохоче розповiдав Шепетюк, i коли дрiмота тепло опустилася на очi, рушила за домовиною, вкритою китайкою, процесiя скорбних людей.
Весь народ iде за труною Франка. Початок процесii наближаеться до ворiт Личакiвського кладовища, а кiнця немае. Кiнця i не буде. Поряд iз похоронною каретою ступае у стрiлецькiй вартi Михайло, а за ним – на вiдстанi одного поколiння – йду я; за мною – на тих же розстанях – моi дiти i внуки. І так iти нам i йти в мандрiвку столiть з печаттю його духа.
…Смерть, немов кульова блискавка, нечутно, довго i вперто проникала вуличними протягами Львова на Софiiвку i закружляла над ажурним будинком у кiнцi вулицi Понiнського. Вона запливала у вiкна, приглядаючись до своеi жертви, й викочувалася крiзь дверi; народ бачив ту блiду кулю смертi й, затамувавши подих, вiрив iще, що подасться вона вiдтяжними протягами понад улоговиною Йорданського парку й затримаеться там хоч натрохи: не раз уже заглядала смерть у цей дiм i не наважувалася вразити серце Поета, який все ще продовжував працювати рештками свого стомленого мозку. Секретар записував останнi рядки Мудреця й завмирав, коли смерть холодом продувала кiмнату, i врештi почув вiн тихе i хрипке: «Я буду вмирати, Мар'яне…» А потiм прощання з сином Петром – хорунжим УСС, якого вiдпустили з позицii над Стрипою додому, розмова iз священиком, що прийшов сповiдати Франка, – i ще крихти надii у народу.
