скачать книгу бесплатно
А за тим нiби хтось жаром або ж крупинками льоду сипнув за комiр:
– Вогонь!
Михайло стрiляе, стрiляе i Андрiй. Навмання.
З одного i з другого боку звиваються у небо ракети, мов змii, стае видно, як удень; б'ють з обох бокiв гармати, шрапнелi розриваються над головами, хтось криком молиться i проклинае: «Господи, спаси i помилуй… а-а-а… мамо… басама…»; хтось лементуе з болю. Москаль пристрiлявся, гарматнi стрiльна вибухають поряд, закостенiлi пальцi натискають на гашетку, кольба люто б'е у пiдборiддя, «верндель» гепае, мов канона…
– Муска, муска! – кричать лiворуч гонведи i вискакують з окопiв, кидають зброю, починають утiкати в бiк Головецького, позаду торохтить кулемет, кiлька гонведiв падають – вiд своiх, iншi вертаються в окопи й знову стрiляють.
Стрiляють Михайло з Андрiем. На сходi свiтлiе обрiй. На Скубаницi стае враз людно – то росiйськi солдати з криком «урра-а!» пiднялися з окопiв, уже бiжать вони по схилу до хреста, майор Бiрча командуе:
– Гуррра! На штурм! За цiсаря!
Гонведи вже внизу б'ються врукопаш, росiйськi солдати прориваються до улоговини мiж Кливою i Макiвкою; майор Бiрча бiжить щодуху до стрiлецьких окопiв, вiддае сотниковi наказ, сотник Цяпка гучно волае:
– Вперед, хлопцi! За Украiну!
Клич пiднiмае стрiльцiв з окопiв, уже нiхто не боiться, не чуе своiх нiг нi тiла; небо на сходi багровiе – ось-ось викотиться сонце над Зелем'янкою, слiпучо-бiлий снiг яскрiе на вершинах Бескиду, сонце освiтлюе закривавленi бруствери окопiв; сотнi нiг проламують зашкарублу шарiнь, стрiльцi вгрузають по пояс у снiгу, борсаються, шрапнель дзижчить бiля вух, хтось там занурюеться у бiлiй пуховинi й бiльше не пiдводиться, тут i там розповзаються по снiгу червонi латки; не знати, хто живий, а хто вбитий; лави стрiльцiв i росiйських солдатiв швидко зближуються, наiжаченi гранчастi пiки вже перед очима; Михайло бачить стрiльця, який бiжить поруч… то не Андрiй, Михайло не знае, де Андрiй… у стрiльця немае щоки, з ями на лицi вивалюеться закривавлений язик… в нього поцiлила куля «дум-дум», а стрiлець усе ще бiжить, врештi падае i залишаеться на снiгу…
Бiжить i пiдхорунжий Михайло, чужа сила несе його, вiн не мае бiльше своеi волi; не знае, чому бiжить iз наставленим поперед себе багнетом, вiн мусить це робити, у нього немае навiть страху, бо страх – його власнiсть, а вiн у цю мить належить чужiй силi, яка позбавила його й жалю; бiжить Михайло напролом до жовто-сiрих шинелей, щоб убити хоча б одну людину, вiн мусить убити i тiльки вбити, бо така воля вiйни.
У грудях хрипить, Михайло задихаеться, бiгти вже нема сили, власноi сили нема, але е чужа, i вона вже несе його, легкого, мов пiр'iна, тiла у нього знову нема, е лиш один примус – убити!
Врештi бачить перед собою блискучий штик, нацiлений прямо в його серце, помiчае баклажку при боцi й розкритий рот, ще мить – i штик увiп'еться в його груди; руки механiчно викидають уперед «верндля», Михайло всаджуе багнет у щось хрустке й м'яке, немов гарбуз, а тодi бачить перед собою не лише розкритий рот, не лише баклажку при боцi, а цiлу людину, яка, нагнувшись уперед, легко, мов непотрiб, випускае у снiг карабiн; перед ним зупиняеться вусатий чоловiк, настромлений на його багнет, нiби овод на соломинку, якою простромив комаху збитошний пастушок; стоiть перед ним не комаха, а удвое старший за нього чоловiк з широко розплющеними карими очима; чоловiк сiпаеться назад, Михайлiв багнет зблискуе червоно до сонця, а солдат усе ще стоiть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врештi вистогнуе: «Дiти моi, за що…», по-украiнськи вистогнуе чотири слова, i аж тодi Михайло стае самим собою i нiмо кричить, мов хлопчина, що скоiв непоправне лихо: «Я не хотiв, я не хотiв тебе вбивати!»; солдат падае, глибоко занурюючись у снiг, iз снiгу стримить тiльки плече у жовто-сiрiй шинелi; Михайло хоче нагнутися над ним, та в цю мить… iз цiвки карабiна за три кроки навпроти вихоплюеться кругле, мов сонце, полум'я, воно слiпить i оглушуе, Михайло тiлом вiдчувае, як пiд спиною рипить снiг, а долоня дотикаеться до холодноi шорсткоi шинелi.
А далi не було нiчого.
…Пекучий бiль у грудях стих, розплився гарячими струмками по всьому тiлу й витiк крiзь пальцi рук. Михайла здолала солодка знемога, повiки склеювалися до сну, та заснути вiн боявся, щоб знову не втонути в непам’ять: не мав певностi, що прокинеться ще раз, а вiн повинен дiзнатися, що було з ним пiсля його смертi пiд Макiвкою, хто винiс його з тухольськоi улоговини, куди занесли, де вiн тепер…
Поводив очима по боках: праворуч i лiворуч лежали на залiзних лiжках люди – такi ж, як i вiн, i не такi: з-пiд деяких покривал визирали обмотанi голови, схожi на мумii, тiльки кривавi плями на бандажах свiдчили, що тi люди ще живi; iншi страждальцi мали восково-жовтi щоки; однi лежали з розплющеними очима, iншi спали; в одного з-пiд покривала висовувалася, мов полiно, забинтована рука, в iншого – нога, подiбна до колоди… Михайло водив очима вiд лiжка до лiжка, i замiсть спiвчуття чи страху зродилася в його мозку жорстока цiкавiсть: iх убивали, а чи вбив хтось iз них хоча б одного ворога; на одну мить прокинулось у ньому блюзнiрське бажання, щоб усяк тут був убивцею, щоб не задарма скнiв i конав у цiй довгiй палатi, щоб дорого вiддав свое здоров’я або й життя… Та враз фiзично вiдчув, як його плаский багнет входить у щось хрустке й м’яке, немов гарбуз, i стоiть, повиснувши на багнетi, простромлена людина, немов овод на соломинцi, й вистогнуе: «Дiти моi…»
Нудота пiдкотилася з грудей до горла, Михайло хоче схопитися за горло рукою, та руки безвладнi, а може, iх i зовсiм немае… Та не цього злякався Михайло, а чiткого усвiдомлення, що вбив людину – не у слiпiй метушнi, не кулею на вiдстанi, не безлику, а конкретну, з карими очима й вусами, з баклажкою при боцi й з вiдкритим ротом, i зрозумiв, що цей привид нiколи вже не вступиться з-перед очей i переслiдуватиме його, невинного, усе життя, мов еринii античного Ореста…
Повернув голову i проказав зовсiм незнайомим для нього самого голосом; голос був приглушений i стогiнливий, як у того росiйського солдата, якого вiн убив; макабрична думка прошила мозок, що це не вiн лежить у палатi, а той солдат, який останнi своi слова вимовив по-украiнськи, Михайло ще раз повторив i вже впiзнав свiй голос:
– Де я? Скажiть, де я е?
Нiхто не вiдповiв. А може, усi тут мертвi, а може, це не шпитальна палата, а морг; пройнятий липким страхом, Михайло натужився i прохрипiв:
– Та скажiть хто-небудь, де я е?!
Аж тепер побачив бiлявого хлопчину, що в бiлiй сорочцi сидiв на лiжку в кiнцi палати; хлопчина був схожий на янгола, й подумав Михайло, що це йому сниться; янгол притулив палець до уст i з цим жестом навшпиньки, нечутно майнув проходом мiж рядами лiжок i схилився над Михайлом.
– Тихо будь, тобi не можна… Ми у Вiднi, у шпиталi архiкнязя Карла. Тут усiлякi е: слiпi, безногi й безрукi, а ти, слава Богу, цiлий. Спи… Як поправишся i схочеш написати листа, я скажу тобi нашу адресу…
– Хто ти? – придивився Михайло до юнака, який зблизька вже не скидався на янгола, та був ще дитиною, котрiй i молоко на губах не висохло.
– Мене пiд Болеховом, ще на стежах, поранило у живiт, я тут давно. Вже вилизався. Скоро вiдiшлють на фронт: з виздоровцiв формують нову сотню.
– І так без кiнця, поки всiх не переб'ють, – чи то запитав, чи то ствердив Михайло, та юнак на це не вiдповiв. Потiм заговорив:
– Добре, що ти вже при пам'ятi. Лежи тихенько, з хвилини на хвилину прийде до нас сам архiкнязь Карл. Вiн буде роздавати нагороди за хоробрiсть. Нинi велике свято – шiстдесят шоста рiчниця цiсарювання Франца-Йосифа.
– Боже, як довго править… І що нам дадуть?
– Хрести…
– Хрести?!
…Коли Михайло прокинувся удруге, хлопця у бiлiй сорочцi вже не було в палатi. Може, вiн йому приснився?
А щось таки снилося… Що? Згадав… Бiля його лiжка зупинився високий, ставний чоловiк у мундирi з еполетами й золотими аксельбантами, був це архiкнязь Карл. Позаду нього стояло кiлька вiйськових – теж у кiтелях з еполетами, а поруч з архiкнязем – польовий курат у чорному вбраннi, iз золотим хрестиком на грудях, обличчя його було звiдкись Михайловi знайоме…
Прошепотiв крiзь сон Михайло:
«Це ви, ясновельможний архiкнязю?»
«Це я, хоробрий вояче. Ти мужньо бився з ворогами найяснiшого цiсаря – за це вiн нагороджуе тебе Залiзним хрестом».
«А березовим кого?» – запитав Михайло.
«Березовим хрестом нагороджуе Бог», – вiдказав престолонаслiдник.
«Правда, правда, нинi цiсар багатший вiд Бога. І сильнiший…»
Обличчя престолонаслiдника розпливлося у бiлому маревi, перед Михаиловим лiжком стояв тiльки польовий курат iз знайомим обличчям. Курат нагнувся i промовив:
«Будь гордий, Михаиле, ти постраждав за Украiну».
«Нi, ваша превелебнiсть, – вiдказав Михайло, – я постраждав на Украiнi, але не за неi».
Хотiв цi слова викрикнути, та запекло у грудях, i вiн прокинувся. Погляд його впав на сiрий коц, що покривав груди, i на ньому вiн побачив великого Залiзного хреста, який придавлював i не давав дихати; хрест зменшувався i зменшувався, став нарештi зовсiм малий, вiн був причеплений колечком до голубого трикутника, з-пiд якого стримiла сталева шпилька.
Михайло втямив, що все те, увi снi бачене, сном не було: до палати насправдi заходив iз нагородами архiкнязь Карл, i з ним Михайло розмовляв так зухвало… Пiдвiв очi, сподiваючись наяву побачити престолонаслiдника, та нi його, нi вiйськових у проходi вже не було – стояв лише схилений на задню спинку Михайлового лiжка польовий курат, вiн пiдбадьорливо усмiхався, i Михайло впiзнав.
– Грицю!
– Це я, я, – промовив Шепетюк. – Найгiрше в тебе вже позаду. Ти будеш жити.
– Де Катруся?
– Не знаю, спи. Як видужаеш, поговоримо. Спи, Михасю.
Михайло слухняно стулив повiки.
Роздiл четвертий
Сталося те, що я передчував iз самого початку нашого вiдпочинку над озером Ямба-то: весь одинадцятий день чекали ми вертольота, та його не було.
Надвечiр ватрище погасло, й пiдступний холодний вiтер, яким потягло враз iз озера понад самою землею, роздув попiл, обкурив ним наглi намети й бунгало, i вони стали сiрi, як сама тундра, що за нiч зблякла, струсила з себе рештки барв, нiби те вчорашне холодне сяйво зв'ялило ii невiдчутною для нас спекотою, i вона перестала цвiсти, дихати, жити – зачаiлась, збрижившись, у страху перед знайомими iй холодами.
На краю галявини, де повинен був приземлитися вертолiт, лежали акуратно складенi нашi речi; Пеньков збирав у мiшок немитий бляшаний посуд, що валявся вiдучора навколо ватрища; вiн викидав недоiдки в попiл, я зупинив його: мовляв, вiддамо Веронiцi, – проте занiс недоiдене в бунгало; Юра й Вiктор, позакладавши руки в кишенi курток, нервово походжали вiд озера до табору й насвистували кожен свое; усi ми поглядали крадькома в небо, i нiхто нi з ким не розмовляв, тiльки Федiр до самого надвечiр'я стояв над озером спиною до табору, вдивляючись у далечiнь, врештi пiдiйшов до ватрища й промовив пiдбадьорливо:
– Нi хрена, прилетить!
Цим вiн нiби наказав нам, щоб нiхто нi про що не допитувався, нiчого ж особливого не трапилося, вiдпочинок продовжуеться; i ми зрозумiли, що треба знову розпалювати ватру, а речi заносити до наметiв.
Я пiшов за дровами, носив iх оберемками до погаслого ватрища i дивувався, що сухого ломаччя у тундрi стало набагато бiльше, нiж було ранiше, – усюди його повно, i можна назбирати, витягуючи з-пiд пожухлоi трави, хоч на всю зиму… Я запопадливо працював, тоскно усвiдомлюючи, що у критичний момент у людини вивiльнюються не знайомi iй досi запаси фiзичних i моральних сил.
Вечеряли мовчки. Я роздiлив помiж нас учорашнi недоiдки: про захованi банки консервiв i пляшку горiлки не признався навiть тодi, коли Юра скрушно зiтхнув: «От похмелитись би пiсля вчорашнього!»; вечерю споживали всi тихо, не дивлячись один на одного; хтось iз кимось зрiдка перекидався словом, а я затято мовчав, боячись тоном голосу зрадити свiй неспокiй. Я знав: хтось напевне чекае, щоб насмiшкою над моiм страхом вивiльнити себе вiд власноi тривоги, – мене ж бо всi називали панiкером, а в цiй ситуацii таке прiзвисько могло прозвучати зовсiм серйозно.
– Що не говорiть, – несподiвано озвався Вiктор, – а вчорашне чудо варте спокути!
– Єрунда! – проказав Пеньков крiзь зуби. – Романтика то все. Сяйво! А тут не знаеш…
– Ану цитьте! – коротко гаркнув Федiр.
Я пiдвiв очi на Пенькова – вiн знову пильно придивлявся до мене; невже таки впiзнав? Потiм Степан перевiв погляд на Вiктора, вони враз зчепилися очима, i я зрозумiв, що Горбов iз Пеньковим давно вже знають, хто е хто.
– Романтика, аякже, – проказав Вiктор. – Але ж… «рожденный ползать летать не может».
Пеньков мовчки пропустив образу.
Коли посутенiло й дужче розгорiлася ватра, на смерiчцi каркнула Веронiка. Голос птаха, який ще не покинув нас, – а отже, i вiхоли завтра не буде, – розрядив напружену атмосферу; Юра змiв iз простеленоi церати, за якою ми вечеряли, крихти хлiба, зiбрав у жменю й вiднiс Веронiцi, примовляючи: «Дорога ти наша, не покинула iзгоiв», – а тодi Федiр розправив плечi, аж захрустiло в суглобах, вiн немов розсунув сутiнок i тишу, що здавлювали нас, i заговорив:
– Ex ви, синочки маминi, носи поопускали! А полярники мiсяцями, роками добиралися по льодах до берега вiд земного пупа… Ось твiй дядько, Євгене… Ви ж нiчого не знаете, браття-кролики: рiдний дядько нашого Євгена Івановича був полярником! Ти б розказав щось про його мандри. А таки розкажи про справжнього мужа цим хлюпикам i… собi самому.
Із книжки Михайла Шинкарука
«14 мiсяцiв на Землi Франца-Йосифа»
Наш криголам «Ломоносов», залишивши позаду плавучi скелi айсбергiв, ламав уже суцiльну кригу. Натужно гримотiв, ревiв, розсуваючи на боки голубi крижанi брили й ропаки[22 - Вертикальнi крижини.], i, залишаючи позаду вузький канал, вкритий бiлою квашею льоду й пiни, уперто наближався до архiпелагу.
А мене не покидала настирлива думка про те, що химерна доля навiки зв'язала мое життя iз цiсарем Францом-Йосифом, за якого, усiею своею сутнiстю ненавидячи, мусив пролити кров, i ось тепер вирушаю дослiджувати маловiдому землю, названу його iм'ям. Прокляття чи фатум?
Думав я також про ту несправедливiсть, яка товаришуе першовiдкривачам: iх часто забувають, а в науцi залишаються iмена людей, якi до вiдкриттiв не мали жодного вiдношення або лише дотичне. Два велетенськi континенти на Захiднiй пiвкулi, названi не iм'ям Христофора Колумба, а парвеню Амерiго Веспуччi, який, на думку багатьох учених, навiть не бачив Нового Свiту; невидимi променi, вiдкритi украiнським електрофiзиком Іваном Пулюем, названi рентгенiвськими; найпiвнiчнiший архiпелаг iз двохсот островiв – стартову площадку до Пiвнiчного полюса названо iм'ям не вiдважного австрiйця Юлiя Пайера, який 1873 року залишив тут затиснуте льодами судно «Тагетгоф» i чудом дiстався з командою на Велику землю, а бездарного цiсаря, який вiдзначався хiба тiльки тим, що вмiв нацьковувати один на одного народи, пролив море кровi за смерть свого сина Фердинанда i безславно зник iз свiту разом зi своею клаптиковою iмперiею.
Проте цi прикрi роздуми перемагало щемне почуття гордостi за невтримний лет людськоi мислi, за самопосвяту наймужнiших людей планети, якi, ризикуючи життям, дослiджують незвiдане, прокладають дороги до земноi осi, до тих льодових пустель, на яких i життя немае, – пiд глузливий смiх ситого обивателя. Що ж, «им, гагарам, недоступно…»
Криголам вгризаеться у крижане поле, хмарами злiтають чайки, я стою на палубi, а в уявi, наче в кiнематографi, проходять живi героi – першопроходцi до полюсiв Землi.
І чомусь постае перед очима найдраматичнiше. Невже це я пiдiгрiваю себе гострими вiдчуттями, щоб подолати страх перед незвiданим? Ба нi, це з гордостi, що менi випало наблизитися до тих, хто став еталоном людськоi мужностi. Я знаю, я добре усвiдомлюю, що есьм рядовим працiвником науки, що першовiдкривачем менi не судилося стати, хоч я i готовий до найтяжчого, проте добра доля усе-таки сповнила мое жагуче бажання – ступити хоча б однiею ногою за полярне коло. Цю мрiю я уголос вимовив ще тодi, коли ми втрьох з Іваном i Грицем iшли пiд час великоднiх канiкул до свого села, викохав ii, навчаючись у Празi, – i мрiя та неждано-негадано сповнилася, i я дякую провидiнню, що не залишився на чужiй землi, що повернувся у рiдний край, який сповнив моi бажання.
Це не пиха i не самовдоволення вiд того, що наблизився до когорти героiв; я найскромнiший i найменший серед них, але серед них – перший галичанин!
Невтримна жага людського пiзнання. Незмiрна сила людини, яка пiзнае!
Єремiя Окладников, росiйський китобiйник, шiсть рокiв прожив зi своiми товаришами на Шпiцбергенi пiсля загибелi в льодах iхнього судна в першiй половинi XVIII столiття.
1893 року Фрiтьйоф Нансен на шхунi «Фрам» вирушив iз Новосибiрських островiв дрейфом до Пiвнiчного полюса. На 419-му кiлометрi до вершини Землi Нансен, зрозумiвши, що дрейф пройде пiвденнiше, повернувся iз своiм товаришем Ялмаром Йогансеном лижами на пiвдень, i були вони врятованi англiйською експедицiею на п'ятсотий день переходу.
Англiйський капiтан Роберт Скотт, повертаючись iз Пiвденного полюса 1912 року, загинув з усiею своею командою. Першою добровiльною жертвою був член експедицii Отс: вiн вiдморозив ноги i, щоб не стати тягарем для товаришiв, вийшов пiд час лютоi бурi з намету й не повернувся…
1913 року бiля берегiв Таймиру загинув разом з дружиною дослiдник Пiвночi Володимир Русанов.
Перший пiдкорювач Пiвденного полюса Рауль Амундсен 1925 року перелетiв на дирижаблi «Норвегiя» iз Шпiцбергена через Пiвнiчний полюс до Аляски, а трьома роками пiзнiше загинув у пошуках експедицii Умберто Нобiле.
Американський полярник Рiшард Берд пiдкорив сьогоднi Пiвденний полюс. Вiн ще там. Як складеться його доля?
1928 року мiй шеф Рудольф Лазарович Самойлович на криголамi «Красiн» врятував експедицiю Нобiле.
Два роки тому професор Отто Шмiдт iз своiм заступником Самойловичем вирушили на Землю Франца-Йосифа, встановили на островi Гукера у бухтi Тихiй першу полярну станцiю i запропонували Радi Народних Комiсарiв проект побудови арктичноi обсерваторii на архiпелазi.
Лiкар Лука Кулаев i я очолюемо третю експедицiю на Землю Франца-Йосифа. Що чекае нас попереду – невiдомо. Але в цю мить я – найщасливiша людина на свiтi.
Сонце давно вже перестало ховатися за обрiй. Опiвночi воно наближаеться до горизонту, котиться по ньому, чiпляючись за вершки торосiв, вiдриваеться вiд них i, описавши на пiвденному схилi неба невисоку дугу, знову черкаеться об небокрай. У Заполярному колi – лiто. Воно триватиме до жовтня, а потiм западе чотиримiсячна нiч. Пiсля ночi, у березнi, я самостiйно дослiджуватиму для науки невiдоме: Рудольф Лазарович доручив менi обстежити Австрiйську протоку (знову ж таки – австрiйську!) i дiйти на нартах до Землi Вiльчека, де ще не ступала людська нога.
Нарештi на обрii, на тлi бiлуватого неба, вирисувались бiлi банi материкового льоду, що полого опускався до моря i раптом обривався над ним чорними базальтовими кручами. Це обiтована нам на цiлий рiк Земля Франца-Йосифа. «Ломоносов» заходить у Британський канал i, обiгнувши мис Седова, зупиняеться у бухтi Тихiй. Тут берег спадае до моря терасами. На однiй iз них притулилися до прямовисноi кручi житловi примiщення i радiостанцiя з високою щоглою антени. З цiеi хвилини розпочинаеться наукова робота нашоi експедицii…
Мою розповiдь обiрвав смiх Пенькова.
Вiн сидiв зi своiм транзистором поруч iз Федором на колодi, з апарата просочувалася тиха музика; Степан раптом вимкнув приймач, вiдсунувся вiд Янченка, наче з остороги, щоб той не штовхнув його лiктем, i ехидно засмiявся:
– О, то ваш дядько мав не одну нагоду тiшитись тiею мигавкою на небi! Надивився, певно, на все життя…
Я пiдвiвся. Один тiльки крок – i дам йому в морду. За все. Навiть за те, в чому вiн i не винен. За цинiзм, за бездушнiсть, за курiпок, за людей… Але останньою надсилою, яка була в менi, стримав себе. Бо ж нам тепер потрiбна, як нiколи, злагода: хто знае, що буде далi, коли вертолiт не прилетить. Якось треба вирватися звiдси, бо згинемо тут; а Пеньков тутешнiй, вiн, напевне, краще за нас знае мiсцевiсть. Я стримався ще й тому, що в цю мить чiткiше, нiж ранiше, розпiзнав у ньому ту саму людину, яка мала колись надi мною безконтрольну владу i котроi я боявся; досi все ще сумнiвався, що вiн мене впiзнав, – тепер сумнiвiв не було: вiн дивився на мене холодно-жорстокими очима, як на жертву, яку тодi не вдалося розтоптати.
Проте жорстокий блиск у його очах чомусь швидко меркнув, танув i врештi зовсiм зник. Я не розумiв причини цього. Глипнув на Горбова, а тодi збагнув: на Пенькова впритул дивилися двi пари очей – Вiкторовi й моi. Вiн не мав сили стероризувати поглядом нас обох; як кожен тиран – великий чи малий – Пеньков був боягузом; Вiктора вiн, видно, боявся: той мiг про нього знати те, чого не знав я, адже служив на Сорок другiй шахтi вiльнонайманим; Пеньков зовсiм-таки знiтився i, опустивши голову, почав крутити регулятор транзистора.
Янченко здивовано спостерiгав нашу мовчазну перепалку, протягнув руку до Пенькова, той злякано сiпнувся; Федiр посмiхнувся i вимкнув приймач; я усе ще стояв i вимовив нарештi:
– Так, мiй дядько мав можливiсть до кiнця свого життя спостерiгати ту, як ви сказали, мигавку на небi: у тридцятих роках вiн проживав у концтаборi на Соловках!
Зблиснули очi в Пенькова, я вгледiв жаль в його очах: як вiн цього не знав ранiше, i водночас – щире обурення, що я все-таки опинився на волi й нинi розмовляю з ним як рiвний.
Янченко, вiдчувши, що в товариствi визрiвае конфлiкт, причин якого не знав, спробував розрядити напруження жартом:
– Женя по спадковостi за дрiт потрапив!
Пеньков криво посмiхнувся:
– Фантазуете, Євгене Івановичу. Нiколи не було таборiв на Соловках.
– Для вас не було, – мовив я сiдаючи. – Вам так колись сказали – i цього досить. Ви ж вiрили…
– А таки вiрили! – вискнув Пеньков. – І був порядок…
– Порядок був… – Я вiдчув, як у менi забурчакувала недавня кривда. – Був! І на Соловках – теж… Мiй молодший брат Богдан, журналiст, поiхав якось на Соловецькi острови глянути на могилу Калнишевського i написати про нього… Так ось науковий працiвник соловецького музею, показуючи братовi Кремль, завiв його до Преображенського собору. Брат побачив у соборi високе, аж пiд купол, триярусне риштування i запитав: «Іде реставрацiя?» – «Та нi, – вiдказав екскурсовод, – ще не встигли розiбрати… Тут мiстився СЛОН».
