скачать книгу бесплатно
– Звичайне, бiлоруське. Великий Адам теж з бiлорусiв…
– Ви поет? – насмiлився спитати Іван.
– Як сказати… Кожен бiлорус – поет, хоч не кожен грамоту знае. А хто навчився ii, той повинен писати. Тiльки слово може розбудити народ. Усе на свiтi починалося iз слова – навiть у Господа Бога… – Хворий сперся на лiкоть, хотiв пiдвестися, та не мiг. – Зовсiм став я нi до чого, – мовив скрушно. – Питаете, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вiршi, книжечку до вiйни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собi псевдонiм видумав: Якуб Колас…
Вiн iз подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася iз стiльчика, подалася до нього, збентежена i втiшена, наче впiзнала давнього знайомого.
– Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?
– Напевне, той самий, iншого немае, – вiдказав поручик, знову знiяковiвши. – Чули щось про мене?
– Боже, який свiт тiсний, – усе ще не могла заспокоiтись Шубертiвна. – Я ж про вас читала в нашiй газетi «Недiля» ще перед вiйною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовiрно!
Поручик довго мовчав, потiм прошепотiв кволо:
– Хай вам Бог дасть здоров'я… Може, прислужуся ще моiй бiднiй Бiлорусi.
Поручик Мщкевич поволi приходив до здоров'я. А коли вже змiг пiднiматися, я деколи з Шубертiвною, а частiше сам, приходив до нього на розмову. Інодi просиджував у вiйтовiй свiтлицi до пiзньоi ночi.
Лисуватий, iз запалими щоками на широкому добродушному обличчi, з проникливими розумними очима, поручик Мщкевич не приховував утiхи, коли я вiдчиняв дверi й несмiливо вiтався: мене бентежило усвiдомлення, що проводжу вiльний час iз справжнiм поетом, який мае навiть свою книжку. Саме поняття «поет» було для мене священним i недосяжним, а цей до того ж – один iз перших поетiв у своiй забутiй Богом Бiлорусi, будитель народу, як у нас, примiром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не мiг приховувати свого захоплення, вiн це бачив i через те намагався уникати розмов, якi стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про бiлоруську лiтературу, очi його спалахували, вiн говорив пристрасно й гаряче про свого вiрного друга Янку Купалу, про молодих поетiв – Максима Богдановича, автора знаменитоi книжки поезiй «Вянок», до того ж знавця украiнськоi культури; про трагiчного публiциста Сергiя Полуяна, якого столипiнськi жандарми довели до вiдчаю, i вiн наклав на себе руки в Киевi, маючи всього дев'ятнадцять рокiв.
Дев'ятнадцять рокiв – стiльки, скiльки сповнюеться оце менi. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про вiдродження Украiни – для прикладу бiлорусам, вiдстояв права бiлоруськоi школи, прославив чувашiв i якутiв, якi збудилися до нацiонального життя, а я свiй вiсiмнадцятий рiк просидiв у сiнi на Сакатурi, немов ведмiдь у барлозi, й не приклав рук до жодного корисного дiла. Ганьба менi… Але чому – ганьба, – втiшав себе, – не кожен може, не у всiх однаковi здiбностi… Так, проте смiливим усяк може стати, хто мае мужнiсть виховати в собi цю рису.
Я просив поручика розповiсти про себе: менi треба було прослiдкувати кожен крок у його життi – для прикладу i науки.
А життя у нього починалося подiбно до мого. Син лiсника. Закiнчив учительську семiнарiю у бiлоруському мiстечку Несвiжi, мрiяв стати народним учителем. У юному вiцi почав писати вiршi. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, вiн перший свiй вiрш опублiкував у першiй бiлоруськiй газетi у Вiльнi пiд псевдонiмом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вiсiм видав першу книжку поезiй «Песнi жальбы». То, може, i я ще встигну?.. За органiзацiю нелегального з'iзду бiлоруських учителiв був посаджений у мiнську тюрму. Зважився б я на такий риск?
Я ловив кожне слово бiлоруського поета, вбирав у свою пам'ять, я повiрив, що iсторiя його життя може стати колись менi у пригодi: як бiлоруси поведуться у нинiшнiй хуртечi, якою дорогою пiдуть?
– Ми з вами, – говорив поручик Мiцкевич, – якщо не рiднi, то двоюрiднi брати. Ось бiлорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвiзькiй семiнарii учив росiйськоi словесностi украiнець Федiр Кудринський, автор багатьох праць з iсторii Давньоi Русi, козацтва. То ж вiн порадив менi писати по-бiлоруськii. Зрусифiкований украiнський вчений виховав бiлоруського поета. Парадокс, проте – закономiрний… Спiльна наша доля, то спiльною мусить бути й боротьба.
– Що ж ми повиннi робити, пане поручику? Я молодий, нiчого сам вирiшити не вмiю…
– Ситуацiя сама пiдкаже, що дiяти. Тiльки треба тобi пильно дивитися на свiт i прислухатися до свого сумлiння.
– А що ви вже встигли дослухатися?
– Що встиг дослухатися, вiдчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирiв. Марний то клопiт узяло на себе командування – iх стае щораз бiльше. І я зрозумiв… Ти не вiдчуваеш, Іване, як трiскають прогнилi шви iмперiй? Як вiдбуваеться змiна поколiнь борцiв за прогрес, та й за реакцiю теж? Задумайся тiльки: маемо осiнь 1916-го. Помер у цьому роцi вчитель украiнського народу Іван Франко. Не стало iдеолога польських шовiнiстiв Генрiка Сенкевича. Покiнчив життя самогубством перший американський соцiалiст Джек Лондон. Хтось iз нашого поколiння мусить стати на iх мiсце, i будуть тi новi проводирi сильнiшi як у доброму, так i в лихому: розпочнеться боротьба на життя i смерть. Старi отупiлi iмператори вимирають: нема вже Франца-Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб'ють… Прийдуть новi вождi – революцiйнi й контрреволюцiйнi…
– А що тодi?
– Кожен, хто прагне волi своему народовi, стане на бiк революцii.
– І галичани?
– І галичани. Хiба ти не бачиш, як кришаться глинянi ноги Австро-Угорськоi iмперii? Вона вже не витримуе власноi критичноi маси…
– У нас е свiй украiнський легiон.
– Вам можна б позаздрити… Та не матиме вiн сили встояти перед легiонами польськими.
Блимае каганець на столi. За столом – поручик Мiцкевич, учителька Шубертiвна i я. А бiля печi куняе старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подiбнi розмови? Та не виженеш iз кiмнати, а нашiй бесiдi немае стриму… Чей не донесе на своiх? А втiм, вiн дрiмае.
– Ви так категорично провiщаете наш програш… Чому? – запитала Шубертiвна.
– Та хоч би тому, – вiдказав поручик, – що ваш легiон став пiд опiку ворожоi вам Австрii, i вона, немов упир, вип'е з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новiтнiм завойовником.
– Але ж польський легiон теж у складi австро-угорськоi армii, – вставив я.
– Так. Але ти забув, що польськi легiонери в боях убивають не полякiв, а чужинцiв, i цим змiцнюються, а вашi усусуси змушенi вицiджувати кров iз своiх единокровних братiв i через те слабнуть. Хiба вам не вiдомо, що царське командування на тi дiлянки фронту, де воюють усусуси, посилае частини, сформованi iз схiдних украiнцiв? Щоб ослаб украiнський потенцiал. Так воно робиться… А може, ви вiрите, що зможете самi встояти супроти звiдусiльного ворожого вам свiту i створити свою маленьку галицьку державу? Абсурд…
– Який же вихiд для нас?
– Стати на бiк майбутньоi украiнськоi революцii – в станi Московщини.
– І перейти з-пiд австро-угорсько-польського гнiту пiд росiйський?
– Я не професiйний революцiонер. На таке питання не можу нинi вiдповiсти. Але ви самi мали нагоду переконатися, якi сили нуртують у Росii. Найкращий приклад – Красковський. Хiба ви думаете, що то генерал-губернатор Трепов наказав йому вiдкривати украiнськi захоронки i школи? Не знаджуйтесь, вiн анiтрохи не кращий вiд попереднього губернатора Галичини графа Бобринського! Але на той час ще не встигли пiдрости революцiйнi сили всерединi нашоi самодержавноi системи, i вiн мав можливiсть безкарно розправлятися у вас iз «мазепинцями», пiдводячи пiд ту мiрку всiх, хто боровся за украiнську культуру. А Трепов уже не може… Тому ви повиннi знайти шляхи до еднання з прогресивними силами, якi е у нас – серед украiнцiв, росiян, бiлорусiв.
– Ви радите нашим синам на випадок революцii у Росii повернути зброю проти Австро-Угорщини? – засумнiвалася Шубертiвна.
– Тiльки так.
– А вiн мае рацiю, – промовила до мене вчителька й боязко оглянулася: бiля печi темнiла згорблена постать вiйта, на сiрiй плямi лиця блищали бiлки очей. Шепетюк слухав…
Я донинi пам'ятаю слово до слова давнi моi розмови iз славним сьогоднi у свiтi бiлоруським письменником Якубом Коласом. Вiн мав рацiю. Та свiтовi подii склалися для нас не так, як вiн передбачав, а так, як мали скластися. Я завжди був фаталiстом. І ми з тобою пережили те, що мали пережити. Нинi вся правда i неправда вже за нами, усе ми знаемо. А тодi знати не могли. І вiн не знав, що принесе революцiя доброго й лихого. Але вiрив. Ми ж не вiрили. Ми тодi вмiли лише мужньо проливати власну кров…
Видужавши, поручик Мiцкевич пiшов iз Пилипiвки розшукувати свiй полк i свою долю в революцii. Залишив менi книжечку поезiй «Песнi жальбы», яка дiсталася тобi вiд мене у спадок. Розкрий ii на сто другiй сторiнцi i прочитай рядки з вiрша «Катаржнiкi»:
Катаржане-хлебаробы,
Дзецi вескi, поля.
Того бойка з-за худобы
Привела у няволю;
Той с су седом посвариуся,
У того зяць паганы;
Іншьi з братам як дзялiуся,
Заробiу кайданы;
Той за норау свой сярдзiтьi,
Цi за лiшзк жара…
Гэта цёмны люд забiтьi,
Беднаты ахвяра.
Правда цiеi поезii стосувалася i нас. Свiдком – доля учительки Шубертiвни. Та й не тiльки ii – доля усiх нас.
На мене дивилися з тупою ненавистю й невблаганною жорстокiстю очi потвори, вона пiд моiм рiзцем ожила, немов пробудилася iз зимовоi сплячки, – iснувала поза моею волею. Я вiдклав коряжину. Не боявся ii, бо мав над нею владу – сам же створив i в кожну мить мiг порубати сокирою або ж викинути у вогонь; зло стало мертвим символом, образом, воно було мною переможене, та все одно вiяло вiд коряжини здавна знайомою моторошнiстю, я повернув ii очима донизу й подався до табору, повторюючи в думцi слова з вiрша, якого нагадав менi батько: «Інший з братом як дiлився, заробив кайдани…» А чого я не подiлив iз своiм братом, батьком, сусiдом, я ж iще тодi нiчого для подiлу не мав, за мене дiлилися iншi, менi ж довелося брати пай…
Дихав торф'яним прiлим запахом бiлий вечiр, дим вiд ватри, немов поземка, вився над сталевою гладiнню озера, тихо й мертво було в тундрi, наче вона занiмiла у страху перед недалекими холодами; хоч би якийсь птах подав голос… Ми мовчки сидiли бiля ватри, гейби поснули, i прокинулися вiд голосу ворона, що тричi каркнув неподалiк на зчахлiй ялицi.
– Повiе незабаром, – промовив Янченко. – Ворон уже позбувся сiмейних клопотiв i виглядае зиму. Вiн вiдлетить останнiй, наближення пурги розраховуе до години. Правда, Веронiко?
– Каррр… – байдуже пiдтвердив ворон.
– Розумiе… Мудра птаха.
Нiхто не вiдiзвався. Напевно, всiх, як i мене, згнiтило враз вiдчуття осамiтнення, воно заскiмлило в моiй душi, немов побитий пес; ворон прикуцнув мiж гiллям i заснув; за вечерю нiхто не впоминався.
Втiм щось зашелестiло у кущах, усi ми стрепенулися: що за звiрина пiдкрадаеться? Захиталася осока, i ми побачили, як до вогнища гусачком, перехняблюючись з боку на бiк, прямують п'ять пухнастих пташенят з вiдрослими крилами.
Ми збентежено переглянулись мiж собою, виминаючи поглядом Пенькова: усi вiдразу зрозумiли, що це за пташенята i чому вони йдуть до тепла. Малi курiпки, ще до польоту не оперенi, без страху наближалися до ватри i разом поприпадали до землi, вмощуючись бiля тепла.
Мовчанка була тяжка й безпорадна, кожен думав про те, як iх порятувати, i кожен знав, що врятувати не вдасться. Пеньков розгублено поглядав то на одного, то на другого; Янченко сягнув рукою, взяв одну курiпочку i, притуливши до грудей, похухав на неi, пташа витягнуло шийку i, пошубортавши дзьобиком, сховало голiвку пiд полу куртки.
Юра Нiструл пiдвiвся, ступив крок до Пенькова; я ще не бачив такого обличчя у доброго Юри: воно зiбралось вузлами, немов до плачу, та в очах слiз не було, лише зневага й докiр. Вiн прошепотiв:
– Що ти наробив? Ти ж убив маму, сволото!
На зчахлiй ялицi сонно каркнула Веронiка.
Роздiл третiй
Із щоденника Михайла Шинкарука
10 жовтня 1914 року.
Осiнь прийшла на Закарпаття разом iз холодними дощами. Перша сотня другого куреня, до якоi я зачислений, квартируе у старiй стодолi, в якiй немае однiеi стiни, i при поривчастому вiтрi всi ми за нiч промокаемо до останньоi нитки.
Удень – муштра. За мiсяць вона так нам набридла, що ми вголос починаемо мрiяти про фронт, який з гулом i загравами пiдступае усе ближче до Карпат. Кожен iз нас усвiдомлюе, що в окопах iснуватимуть зовсiм iншi форми вiйськового вишколу, продиктованi не статутом, що його склали в армiйських штабах, а iнстинктом самозбереження, й нiкому там не знадобляться начищенi до блиску гудзики, молодецька виправка й умiння хвацько повертати по командi голову – налiво чи направо.
Допросилися в Бога: нинi нас почали формувати в похiднi куренi. Настрiй у стрiльцiв пожвавився, хоч кожен знае, що завтра пiде на смерть. Та нiхто тiеi смертi добре не уявляе, i, мабуть, тому стала вона романтичною героiнею стрiлецьких пiсень.
Вечорами стрiльцi спiвають. Пiснi зовсiм новi, нинiшнi. Я не можу збагнути, звiдки вони беруться, хто складае слова, хто придумуе мелодiю. Злiтають щоразу iншi, – сповненi солодкоi туги, притаеноi тривоги, примарних сподiвань слави й безсмертя, – у похмуре небо над Карпатами.
А може, вони зроджуються для того, щоб пережити нас i залишитися у пам'ятi нащадкiв единим вiдгомоном про крихiтний стрiлецький легiон, якому долею судилося згорiти в розшалiлому вулканi вiйни?
Як ви умирали, вам дзвони не грали, нiхто не заплакав за вами, лиш в чистому полi ревiли гармати i зорi вмивались сльозами…
Спiть, хлопцi, спiть, про волю снiть, про долю-волю вiтчини, чи ж можуть бути кращi сни? Спiть, хлопцi, спiть…
Мерехтить в очах безконечний шлях, гине, гине в сiрiй мряцi слiд по журавлях…
І де ж то взялося у тих пiснях стiльки правдивого i ще не звiданого болю, не знаю, та вiдчуваю, що те тужливе вiщування смертi вкраплюе в мою душу вiру в життя: може, то не пiснi, а молитви, благання, ворожба, замовляння вiд куль?
Стою неподалiк у темрявi, спершись на крiс, i слухаю нову вже пiсню, складену, напевне, нинi.
Ой там у Львовi музика грае,
Танець жваво йде,
Дiвочi очi як зорi сяють,
Любка всiх перед веде.
І усмiхаеться чарiвно,
І хилить голову на грудь,
А хлопець шепче, хлопець просить:
Кохана, не забудь…
Ой вдарив гранат, як грiм гримучий,
Землю розгорнув,
Збудив окопи i лiс дрiмучий,
І ставок, що вже заснув.
Там при окопi, на долинi,
Лежить поручик молодий,
Йому потiчком випливае
Червона кров з грудей.
І знов затихло все довкола,
Заснув ставок, здрiмнувся лiс,
Лиш тихий вiтер по соснинi
Ридання тихе нiс:
Спи, дiвчино, спи, кохана,
Злотi мрii – сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спiмни…
Спiвають стрiльцi – про мене i про мою Катрусю. Де вона?
Обмини мене, гостра куле, я такий ще молодий!
Завтра з Вiдня прибуде до Варпаланки запасна сотня стрiльцiв. За два днi вирушаемо на фронт.
11 жовтня.
Сьогоднi прибула до нас запасна сотня пiд командою сотника Івана Цяпки. З мукачiвськоi станцii примарширувала вона добре вишколеною колоною на варпаланський майдан. Сотник видався менi таким собi козаком-харак-терником, якого куля не бере: в очах нахабна лукавинка, вуса по-гусарськи пiдкрученi, сам високий i худий, мов Дон Кiхот.
Я з неприхованим захопленням дивився на вмундироване в сiрi новi шинелi й мазепинки вiйсько, й менi ще огиднiшим став мiй гонведський синiй мундир i високе нехарапутне чако на головi. Цяпка зупинив сотню владною командою «стiй!», видихнув iз себе сухе, мов торiшнiй горох, «рррозiйдись!», стрiльцi вмить розбiглися по майданi й почали закурювати цигарки.
Наш сотник Микола Стронський скомандував i нам розiйтись, ми вже готовi брататися з вiденським поповненням, проте чекаемо, щоб гостi, так ладно обмундированi, першi пiдiйшли; сотник Цяпка вiтаеться за руку з сотником Стронським, ловить у ту мить мiй погляд, нахабна лукавинка в його очах на мить холоднiе, вiн ступае у мiй бiк два маршовi кроки, простягае руку й приголомшуе мене питанням:
– Товаришу пiдхорунжий, чи е у вас цигарки?
Я механiчно сягаю пальцями в нагрудну кишеню кiтеля i виймаю останнi.
– Маю тiльки двi…
– То я вiзьму обидвi.
Вiн безцеремонно конфiскуе мое куриво i маестатичним жестом подае одну цигарку стрiльцевi, що стоiть поруч. Стрiлець, не дивлячись на сотника, бере, дякуе, а з мене погляду не зводить. Я пильнiше приглядаюся до стрiльця, i враз обидва скрикуемо, кидаемося один одному в обiйми, i аж тепер змiшуються синi й сiрi одностроi.
– Михасю!
– Андрiю!
