скачать книгу бесплатно
5 листопада.
Наказ про стежi скасовано. Обидва стрiлецькi куренi зайняли позицii на лiнii гiрського хребта Клива – Макiвка.
Мiж цими двома вершинами Бескиду тече потiчок, у долину якого намагаються прорватись iз Тухлi москалi. Ми займаемо захiднi схили гiр, росiяни – схiднi. Нам добре iх видно, розпiзнаемо навiть риси облич росiйських солдатiв. Здебiльшого це старшi за нас люди, деякi бородатi. Ми стрiляемо в них, а вони в нас. Вiйна починае здаватися менi злочинною грою.
Легiон усусусiв окопався уздовж положистого, зарослого низьким лiсом хребта Макiвки. Лiворуч окопалася частина 129-i бригади генерала Вiтошинського, праворуч частина 130-i – генерала Дрди. Нас тримають пiд опiкою: пiсля дезертирства двадцятки хорунжого Барана нам не довiряють.
А нашi рiднi опiкуни, провiдцi Головноi украiнськоi ради – доктор Кость Левицький, професор Іван Боберський i доктор Кирило Трильовський – у Вiднi. Головний командант легiону професор Михайло Галущинський командуе у Варпаланцi жiночою четою, яка залишилася там до весни, i, кажуть, цензуруе стрiлецькi листи з фронту.
Хвалити Бога, що хоч польовий командант з нами. Гриць Коссак, незважаючи на те, що з цивiлю, тримае у легiонi тверду дисциплiну.
Сотник Цяпка сидить у окопах разом з нами й розповiдае про свою Маргiтку, яку покинув у Хустi. Вiн навчив нас ефективно бити вошi. Не нiгтями – це забарна робота. А ось так: скидай сорочку i багнетом згрiбай iх у вогонь. Чуеш, як трiскотять?
15 грудня.
Бiльше мiсяця лежимо в окопах. З Андрiем не розлучаемося. Мерзнемо гiрше псiв. Цiлий мiсяць не роззувалися, не переодягалися. Вошi виiли тiло до ран.
Андрiй мрiе, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулi, вцiлить якась – i мiсяць шпиталю. А як уб'е, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя…
Ми вкопалися у глибокий снiг, вистелили смерековим гiллям дно окопу i днюемо й ночуемо у тому барлозi.
Гарматнi стрiльна розриваються усе ближче до наших окопiв. Росiйська артилерiя пристрiлюеться. Коли стрiльно влучае в окоп, то снiг змiшуеться з кров'ю i людськими тельбухами. На ворожому боцi дiеться те саме, бо й нашi гармати б'ють.
Вiдступати назад не можна: позаду залягли мадярськi польовi жандарми iз зарядженими скорострiлами.
Андрiй сидить на смеречинi, спершись спиною об стiну окопу, й тихо спiвае пiсню. Може, щойно склав ii?
В горах грiм гуде, хоч зима паде,
Землю зорали гранати.
Дрижить земля, дзвенить луна,
Стогнуть раненi Карпати…
Вiн всувае менi в кишеню шинелi складений учетверо листок паперу.
– Якщо загину, а ти повернешся до Коломиi, знайди Ірку Стромецьку i вiддай iй цього листа.
Нинi увечерi нам роздали бiлi плащi. Завтра йдемо в атаку. Бо вiйна – вiйною…
Настав нарештi дев'ятий день нашого вiдпочинку. Завтра прилетить вертолiт.
З самого ранку в настроi моiх друзiв вiдчулася радикальна перемiна – так, нiби ми не з доброi волi вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас вiдбувати покару.
Я розумiв: разом iз загибеллю тих нещасних курiпочок вiдпочинок для нас закiнчився. Кожен бажав якнайскорiше дiстатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'ятi призвiдцю смертi птапiат i нiколи бiльше з ним не зустрiчатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправдi домоуправ Пеньков, бо тодi б зафiксувався вiн у iхнiй пам'ятi надовго. Не вартий цього…
Так думав я, а думаючи, картав себе за те, що стiльки рокiв ношу в собi мстиве почуття кривди, бо врештi-решт зла вiн менi жодного начебто й не заподiяв. Був опером – i що з того: не був би вiн, то iнший, може, й гiрший, жорстокiший; а в цього стiльки провини, що мав нас за «ворогiв народу» i згiдно з цим переконанням належно ставився до в'язнiв. Пiсля кривавого придушення страйку в зонi табору Сорок другоi шахти до особливих репресiй не вдавався: когось там посадив на кiлька днiв у «шiзо»[21 - Штрафний iзолятор.], списував з iнiцiаторiв страйку протоколи – мусив це робити, i тепер я радiв ще й з того, що не допустив, аби далеко не злочинний, маловажний у мисливськiй практицi факт убивства курiпки наклався на сутнiсть його колишньоi професii i затаврував винуватця iм'ям убивцi. Може, Пеньков не заслужив собi на таку ганьбу?
Моi колеги i я були збудженi i втiшенi; кожен спаковував у рюкзак своi речi, роздивлявся, чи що не забуто; я складав усе, крiм продуктiв, бо з самого початку i дотепер мою свiдомiсть точив шашiль непевностi: а що коли вертолiт не прилетить упору?
Ми виносили весь багаж на вертолiтний майданчик – галявину за нашими наметами, тiльки Пеньков вiдчужено стояв збоку i нагадував тепер менi його самого – колишнього оперуповноваженого лейтенанта Пенькова, який у найщасливiший для мене день наказав зiбрати своi речi й назавжди покинути зону… Я тодi похапцем складав арештантськi пожитки в рюкзак, i коли вiн, ущерть набитий, уже був зав'язаний шнурком, лейтенант промовив крижаним голосом, вганяючи мою душу в п'яти – ще ж бо, видно, не кiнець, а може, це чергове знущання надi мною:
– Шинкарук, зайдiть до мене на хвилинку.
Я стояв у канцелярii перед Пеньковим, не дихаючи й чекаючи його питання або допиту, а вiн сидiв за столом i дрiбно барабанив пальцями лiвоi руки – усе дрiбнiше й дрiбнiше, наче прикваплював час мого перебування у таборi, i менi здалося, що як тi пальцi втомляться i стукiт припиниться, час мертво заляже, наче вода в замшiлому озерi, i я знову почну вiдлiчувати тягучi днi моеi неволi. Барабанний бiй пальцiв закiнчився голосним ляском долонi об стiл, лейтенант Пеньков пiдвiв на мене очi, я побачив у них теплий зблиск – вiд душi вiдлягло, i я усмiхнувся, вiдчуваючи, як мое обличчя розпливаеться в жалюгiдно-вдячнiй гримасi.
– Отак, Шинкарук, – промовив нарештi лейтенант, – тобi прощено всi твоi грiхи, то пам'ятай, коли вже будеш дома, про нашу гуманнiсть.
– Нiколи не забуду, – розтягувалися моi губи у вдячнiй усмiшцi, i я не мав сили стулити iх, зцiпити i виплюнути крiзь них увесь накипiлий за десять лiт бiль, я тiльки думав: «Скiнчилася ваша гуманнiсть разом iз Берiею i його сатрапом генералом Масленниковим, який перед смертю устиг-таки ще скоiти останнiй злочин – залити кров'ю невинних цей обгороджений колючим дротом майдан; скiнчилося ваше, тепер ти, лейтенанте, iстимеш iнший хлiб – хай би серед смiттярiв або гiвновозiв… Лейтенанте шановний, ти б не говорив менi нинi про гуманнiсть, якби твоi хлiбодавцi змогли були дорешти вбити силу, яка називаеться справедливiстю!..» Але я цього не сказав.
– А тепер признайся менi перед прощанням, Євгене Івановичу, – продовжував оперуповноважений, – ти зможеш полюбити там, на волi, Украiну – не ту, про яку ти колись мрiяв, а радянську, соцiалiстичну?
– Я нiколи не переставав i не перестану любити Украiну.
– І любив би навiть тодi, якби вона була буржуазною?
– Нацiя залишаеться нацiею незалежно вiд полiтичного керiвництва, вона завжди на своiй землi. Я належу до неi i тому ii люблю. В якi б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишаеться мамою.
– Отже, тобi все одно, яка Украiна?
– Нi, не все одно. Але в будь-якому разi iншоi Украiни, нiж ця – вiд Лопанi до Тиси, – не мав би. Тому не мислю себе без неi, у що б там не одягали ii добрi чи недобрi дiти, i з доброi волi нiколи й нiзащо не покинув би ii.
– Шкода, що не маю права затримати тебе i ще трохи повиховувати.
– Я радий, що не маете такого права, – смiливiшав я. – Однак повiжте менi, товаришу лейтенант, – менi стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти рокiв моiм товаришем мiг бути хiба що вовк iз брянського лiсу, бо дотепер я мав право називати опера тiльки «гражданiном начальником». – Скажiть, а ви любили б Росiю, коли б народилися сто рокiв тому?
– Звичайно, нi! Вона ж царською була…
– То грiш цiна вашiй любовi, – сказав я i сам здивувався iз своеi смiливостi.
Оперуповноважений змiряв мене злим поглядом i вимовив:
– Ідiть…
І ось стоiть вiн нинi серед нашого рибальського табору достоту так, як тодi – у воркутинському ОЛП, коли я складав своi арештантськi пожитки у речмiшок; стоiть, розставивши ноги, й пильно придивляеться до мене. Я вiдчуваю той погляд i не пiдводжу голови, бо розумiю: у цю мить вiн мене впiзнае. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здаеться менi, що вiн хоче мене обiйти i заглянути в очi. Я не витримую, повертаюся до нього й питаю:
– А ви вже зiбралися?
Вiн нервово скинув бровами, та вiдповiсти не встиг: з-над озера прийшов Федiр iз снастями, пошпурив iх на землю i загорланив:
– Амба! Досить! Розпочинаемо банкет!
– Цього не буде, – категорично вiдказав я. – Поки не прилетить вертолiт, я не дозволю усе спожитковувати!
– Євгене Івановичу, панiкере наш дорогий! – пiдiйшли до мене з благально простягнутими руками Вiктор i Юра. – Та невже ви сумнiваетеся?
– Експропрiюйте, хлопцi, цього ненависного експропрiатора! – вигукнув Федiр, i Вiктор з Юрою увiрвалися у бунгало.
Вони виносили продукти i пляшки, незважаючи на моi благання. Тодi я теж кинувся у бунгало i таки зумiв ще заховати пiд рюкзаки, у самий кут, двi банки консервiв i пляшку горiлки.
А тодi почалося свято, i я скорився. Ми iли й пили, спiвали й смiялися; хлопцi кинули у ватру всi так тяжко припасенi мною дрова, i полум'я бухнуло у випогоджене холодне небо. Потiм ми побралися за плечi й з диким криком пiшли в танець навколо ватри.
Жена гулящая, б… настоящая,
А мой сынишечка карманный вор!
– надривався Федiр, i всi ми спiвали огидну блатну пiсеньку про пропащу сiм'ю суспiльних покидькiв.
Та раптом я вихопився з кола, бо побачив на вечiрньому небi дивне диво; показуючи рукою вгору, я заволав, перекрикуючи рейвах:
– Зупинiться, негiдники! Дивiться, що там дiеться!
У зенiт вибухнув жмут променiв, iх перетяла через усе небо свiтляна бинда, по якiй перебiгали з краю в край фiолетовий, оранжевий, синiй кольори; бинда, вигинаючись, мов лук, спиналася до зенiту i, не витримуючи напруги, ламалася. Тодi на мiсцi зламу утворювалася промениста корона, у центрi якоi шалено витанцьовували найрiзноманiтнiшi кольори – усе вирувало, крутилося; з корони, мов iз кратера, вилiтали вогненнi смуги. На мить стало темно, а потiм серед зiрок почали розпускатися до горизонту весiльнi стрiчки, вони розкручувалися i згорталися, збиралися у тiснi складки, щоб знову бризнути рiзнобарвним фейерверком.
І враз зникло диво. Ми стояли зачудованi бiля пригаслоi ватри, а тодi помiтили, як на пiвнiчному схилi неба почали з'являтися одна за одною подiбнi до сочевицi хмари.
– Завтра впаде снiг, – промовив Федiр. – Ходiм спати, а вранцi спакуемо все по-похiдному.
Ми з Юрою зайшли в намет. Полягали, i менi, добре захмеленому, здавалося, що лежу на верхнiх нарах у бараку i що бiля мене лежить не Юра, а отець Григорiй Шепетюк iз Пилипiвки; вiн дотикаеться до мого плеча долонею i шепоче: «Євгене, я добре знав твого стрийка Михайла. Розповiсти тобi щось про нього?» – «Розповiдайте», – вiдказав я так само, як тодi – у бараку.
Я почав слухати i, слухаючи, уявляв собi живу картину вiденських днiв Михайлового военного життя.
– Не спите, Євгене Івановичу? – повернув до мене голову Юра.
– Не сплю…
– То розповiдайте щось.
– Слухай, коли хочеш…
Я почав розповiдати, та, видно, розповiдь моя була Юрi нецiкава, можливо, я бiльше думав, уявляв, нiж розказував, бо коли уявна картина зникла з-перед моiх очей, Юра вже мiцно спав.
Перша картина за розповiддю Григорiя Шепетюка
Повiки були надмiру важкi, нiби не його власнi, а приклеенi кимось клаптики сирицi, Михайло намагався звести iх з-над очей, та вони безсило падали, проте й стулитися, як ранiше, уже не могли, й вiн крiзь вузенькi щiлинки мiж повiками побачив спочатку рiвне снiгове поле, яке простилалося угорi; Михайло подумав, що лежить розпластаний на днi тухольського iзвору, а стрiмкий схил Макiвки навис над ним, i ось зараз скотиться iз схилу пухка лавина, затулить нiздрi, рот, очi, i вiн задихнеться, придавлений тягарем снiговоi повенi.
Та замiсть страху напливало в його свiдомiсть почуття незмiрноi утiхи вiд того, що може бачити цю бiлоту, бо ж хвилину тому, як тiльки прокинувся з небуття, панувала довкруж кромiшня темрява, i здавив його подих розпачливий жах: те полум'я, яке iз сухим трiском викублилось iз цiвки ворожого карабiна на вiддалi двох-трьох крокiв, не вбило його, а ослiпило й навiки повергло в темну безодню.
Те полум'я було единою реальнiстю, яку пам'ятае. Вона владно й жорстоко вiдокремила його вiд усього, що було дотодi i що мае бути потiм; та реальнiсть була смертю, яка iснуе сама собою i не знаеться нi з чим живим. І ще одне запам'ятав Михайло, коли падав навзнак, випускаючи з руки крiса: червоний вiд кровi тiльки що проколеного росiйського солдата багнет в однiй митi зблис вiстрям до сонця, яке багрово сходило над Зелем'янкою, i зник, як iскра, що випорскуе з-пiд точила; пiд спиною зарипiв стоптаний снiг, а рука впала на плече солдатовi, котрого тiльки-но вбив, i остання думка склалася у жорстокi й справедливi слова: смерть за смерть!
Щiлинка мiж повiками розширювалася; по бiлизнi, яка нависла вгорi, швидко забiгали зiницi, i Михайло втямив, що то не стрiмкий схил Макiвки, а звичайна кiмнатна стеля; вiн повiв плечима й вiдчув, що пiд ним не холодний снiг, а тепле простирадло: «Господи, я ж не на полi бою, а в постелi. Але коли i як тут опинився, i де я е, в якiй мiсцинi свiту?»
Думка, що на мить прудко запрацювала, тут же втомилася; Михайло заплющив очi й намагався згадати, що вiдбувалося на свiтi до його смертi, яка затьмарила було все живе, а тепер чомусь вiдступила, пожалiла його – молодого. Вiн пам'ятае лише, що проколов багнетом ворога, який навально сунув на нього з накладеним на карабiн тонким, мов шпиця, штиком, i ще дотик долонi до шорсткоi шинелi вбитого.
А перед тим що було?
Думка вертiлася у тiсному, мов порожня консервна банка, просторi, кволо билася, подiбно нетлi в шибку, в тонку бляшану стiнку i пробити ii не могла, та втiм у вуха, немов iз потойбiччя, протекли знайомi слова:
А як впаду в лютiм бою —
Не журись…
І тодi розiрвалася, наче вiд динамiту, бляшана коробка, яка сковувала пам'ять, – Михайло згадав усе. Широко розплющив очi й побачив багато лiжок, що вишикувалися у два ряди в безконечно довгiй кiмнатi, мов стрiльцi на муштрi у Варпаланцi, i зрозумiв, що лежить, поранений, у якомусь шпиталi. Усе вмить згадав, бурхлива радiсть за життя стрепенула ним, вiн сiпнувся, пробуючи встати, та перед очима знову викублилось полум'я з цiвки карабiна, у грудях запiк рiзкий бiль, якого тодi не встиг вiдчути; Михайло зойкнув i примлiв, та вiдзискана пам'ять не згасла: вiн був живий, i пам'ять була жива й простора…
Командант корпусу гонведiв майор Бiрча звечора перевiв сотню Івана Цяпки на праве крило – у резерв.
Михайлiв багнет зблискуе червоно до сонця, а солдат усе ще стоiть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врештi вистогнуе:
«Дiти моi, за що…»
Спадистий хребет Макiвки обривався до потiчка, що сiрiв унизу смужкою заснiженого льоду; стрiмкий схил гори був тут зовсiм голий, окопи мiлкi: мадяри в замерзлий грунт не вкопалися, прорили лише траншеi у глибокому снiгу – i прокляв iх сотник Цяпка крутою мадярською лайкою, якоi навчився у Хустi: вранцi москалi пристрiляються i виб'ють усiх тут до ноги ще до наступу.
Михайло з Андрiем прикуцнули у снiговому окопi, поклавши попри себе важкi «верндлi» з накладеними пласкими багнетами, й мовчали, думаючи про одне: цими патронами, що в польовiй ташцi, не зупинять росiян, якi намагатимуться прорватися передусiм в улоговину мiж Макiвкою i ЬСливою. Патронiв мало, i треба по одному закладати iх у крiс, стрiляти i знову вставляти новий патрон; за час мiж двома пострiлами ворог добiжить до того он хреста, що стоiть у пiднiжжi Скубаницi, зайнятоi росiянами, i доведеться стрiльцям воювати багнетами.
Лежать побратими i думають, що завтра пiдуть колоти людей, нiби то не люди, а снопи або набитi пiском мiшки, якi укладено на брустверах мадярських окопiв. І iх, стрiльцiв, так само колотимуть: чий штик довший, хто буде спритнiший, хто швидше встромить гостре залiзо у груди супротивника, той залишиться живий. А як це робити, адже жоден з них, певне, й курки не зарiзав, а тут рiзатиме людей, якi нi в чому не повиннi: нас примушують убивати, так само примушують убивати i iх; це ж цiлковите безглуздя – убивати один одного тiльки з наказу, без почуття гнiву, кривди, помсти… Як уникнути цiеi бойнi?
Нiхто не уникне. Це добре розумiють Михайло й Андрiй, i шепоче стрiлець Бабюк:
– Михаиле, менi страшно. Признаюся тобi: страшно.
– І менi…
– Але обидва ми не впадемо, так не може бути. Я хочу, щоб того листа до Ірки ти запам'ятав… Листок може загубитися, а змiст у пам'ятi залишиться, якщо живий будеш. То мiй вiршований заповiт, а може вiн стати й твоiм. Слухай i запам'ятовуй…
А як впаду в лютiм бою —
Не журись,
Я до тебе ще повернуся колись.
З тихим сумерком прилину
В твою хату знов,
Прийде привид мiй в гостину
І моя любов.
Бiле личко почорнiе,
Поцiлунку жар зотлiе,
Тiльки в серцi буде рана,
А на грудях кров…
Михайловi губи ворушаться, повторюють слова вiрша, вони зразу ж запам'ятовуються, бо е його власними думками – слово до слова; вiн повторюе iх, не думаючи, що вони адресованi Ірцi Стромецькiй, то його власний бiль i поклик до бiлоголовоi Катрусi, яка десь е, мусить бути i яка повинна, якщо вiн загине, почути цей його заповiт.
– Андрiю, якби мене не стало, то хай то буде мiй вiрш. Не читай його Ірцi, а пiди в Пилипiвку i вiддай його Катеринi Шепетюк. І скажеш: Михайло написав цього вiрша перед боем для тебе. Добре?
– Добре, Михаиле.
Нiч була морозна, мiсячна й тиха. Неймовiрно тиха. Жахливо тиха. На росiйському боцi – нi вогника, i стрiльцям заборонено прикурювати цигарки. У Головецькому i Грабiвцi зрiдка погавкують пси, нiби в мирний час, коли довкола безпечно i iм належиться лише давати знати господарям, що не сплять.
Перед свiтанком обходить окопи сам майор Бiрча з джурою: джура виймае з польовоi торби бутель з ромом, наливае у бляшаний пугар i подае по черзi стрiльцям; стрiльцi вдоволено покректують, хтось навiть здобуваеться на жарт: «Нема руму – нема штурму»; майор закiнчуе обхiд, а тодi мертву тишу будить пострiл iз гармати на росiйському боцi. Довго вие стрiльно в повiтрi, завивае, мов поранений вовк, над головами стрiльцiв i вибухае далеко за окопами.
– Тримайтеся, хлопцi! – гукае сотник Цяпка. – Москаль «добридень» сказав.
За хвилю прокочуеться з окопа в окiп промерзле, хрипке, надривне i страшне:
– Алярм! Алярм! З Богом за цiсаря!
