скачать книгу бесплатно
Це неймовiрно: мiй однокласник iз Коломийськоi гiмназii, з яким ми розiйшлися пiвтора року тому – я до Львова, а вiн до Вiдня, – Андрiй Бабюк iз П'ядик – тут!
Ще не вiрячи в таку несподiвану зустрiч, я, нiби пароль, декламую вiршика, яким ми дражнили Андрiя, по вуха закоханого в гiмназистку Ірку Стромецьку:
– Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папiрчик…
– …в тебе губи, як коралi, i так далi, i так далi – без кiнця! – докiнчуе пароль Андрiй, i ми вже не сумнiваемося у тому, що доля таки звела у Варпаланцi двох колишнiх нерозлучних гiмназистiв.
– Воюемо?
– Воюемо…
Знайоме високе чоло iз залисинами, синi замрiянi очi поета й артиста – Андрiй писав вiршованi п'еси, сам iх ставив у гiмназiйному драматичному гуртку й виконував головнi ролi; я любуюся товаришем i радiю, та радiсть вiд зустрiчi пронизуе гiркота: якщо один iз нас загине, другий рiдним розповiсть… Щоб прогнати сумнi думки, запитую жартома:
– Ще вiршомазиш чи вже перестав?
Андрiй поважнiе, вiдводить очi, нiби соромиться того, що мае сказати:
– Я пробую сил у прозi, – мовить серйозно. – Цей жанр дае ширшi художнi можливостi. Тобi смiшно?
– Звiдки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав…
– Вибереш i ти, куди вiд себе подiнешся? Я тобi в чомусь признаюся, i ти зарегочеш, бо воно й справдi смiшно: я настiльки й донинi закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й лiтературний псевдонiм узяв вiд ii iменi: Ірчан. Мирослав Ірчан…
– Менi не смiшно.
Цяпка iз Стронським з цiкавiстю приглядаються до нас, врештi вiденський сотник промовив:
– Благословляю вояцьке побратимство! Його й вiдсвяткувати варто б… Чи е у вас сир або ковбаса, товаришу пiдхорунжий?
Я нiяково знизав плечима.
– Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум е? Теж нема. То дуже зле. Зате е у нас – вiденський. Правда, Андрiю? Тож дiставай з рубзака. Чотири чоловiки – це вже неабияка компанiя, а до вечора, дасть бiг, вона стане бiльша. Евентуально…
12 жовтня.
Не вдалося нам вчора розговiтися iз сотником Цяпкою. Тiльки-но Андрiй розкоркував пляшку вiденського рому й роздав нам у руки похiднi пугарчики, як на майдан прибiг вiстун вiд отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усiм сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярiю на вiйськову раду.
Цяпка наспiх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, i ми, мов по командi, випили.
– Евентуально, – крекнув вiн, i я зрозумiв, що цим словом, яке вживають майже всi галичани, та жоден не змiг би перекласти його будь-якою мовою, сотник дозволяе налити по другiй.
Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподiваючись удруге почути сакраментальне «евентуально», але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув:
– Досить. Befehl ist Befehl[15 - Наказ е наказ (нiм.).]. Хто у вас курiнний?
– Отаман Сень Горук, – вiдказав Стронський.
– Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хустi. Попрошу Коссака – вiн, знаю, призначений польовим командантом, – щоб записав мою сотню до вашого куреня. Ходiмо, крiгсколего[16 - Вiйськовий товариш (нiм.).], – узяв за плече Стронського. – Бо вiйна – вiйною!
– А вiн менi подобаеться, – сказав я, коли старшини подалися у бiк кошовоi канцелярii.
– Старий кадровик, обер-лейтенант iнфантерii[17 - Пiхота (нiм.).], недавно перевели його до нас з армii. – Андрiй зав'язав рюкзака й закинув на плече. – 3 такими у вiйську легко.
– А тут командують здебiльшого цивiльнi, якi, проте, устигли вже полюбити вiйськову кар'еру.
– Що в цьому дивного, коли головою Бойовоi управи став посол до австрiйського парламенту.
– Нiчого, усi поволi змiлiтаризуемося.
– Тiльки не Трильовський. У вiденському кошi про його Бойову управу вже й вiрша склали i вмiстили в польовому часописi «Самохотник»: «Крiпи, Боже, стрiльцiв наших, крiси та гармати, а ми й з Вiдня Украiнi зможем волю дати».
– Не споневiрюйся, Андрiю, ще ж бо й не почалося.
– Я не споневiрююся. Сам зголосився до вiденськоi Бойовоi управи, як тiльки почалася вiйна. До речi, я в унiверситетi германiстику студiював… А куди було йти: немае ж на Украiнi поки що iншого нацiонального вiйська.
– Поки що?
– Так, поки що. Наш легiон – це ще не вiйсько… Михасю, як не за рiк, то за два обидвi iмперii, нинi ще сильнi колоси, з великим гуркотом заваляться, й по всьому свiтi вибухнуть революцii. Ми не знаемо, в яких унiформах i пiд якими прапорами вони будуть розгортатися. А поки що наше мiсце тут.
– І мусимо берегти себе, як лиш зумiемо. Нас кинуть проти росiян, а головна наша мета – залишитися вiйськовою силою у Галичинi, якiй при першiй нагодi загрожуватимуть польськi легiони.
– Це правда. Тiльки тут е одне велике «але»…
Ми зайшли до нашоi стодоли, стрiльцi сидiли групками на сiнi, пригощалися, хто чим мiг. Ми з Андрiем посiдали на пiдвалину, на якiй колись стояла стiна. Перед нами простелилася долина, ii на обрii загородили смерековi лiси, що спиналися по горбах до пiднебесся. Через долину бiгла до гiр i вгризалася у них тунелем зiгнута дугою залiзниця – нею завтра ми в'iдемо в новий свiт, уже залитий людською кров'ю. Дивно: тут благословенна тиша, а там пекло. Тут спiви, а там – зойк. Тут життя, а там – смерть. Чому так створений свiт – вiчно на межi добра i зла?
– Ти мовиш про польськi легiони, – заговорив Андрiй. – Я знаю, що вiйна з ними неминуча. Проте хочу розгадати феномен польсько-украiнських стосункiв. Неприродний за своею моральною суттю, бо ж, як-не-як, – два сусiднi слов'янськi народи. Але фактичний, iсторично складений – завжди на ворожiй стопi. Чому мiж нами ворожнеча, а з чехами, наприклад, – нi?
– Бо чехи самi в неволi.
– Але ж у неволi й поляки. Чому iхня експансiя спрямована не на захiд, а на схiд? Адже на заходi страшнiший для них ворог. Ворог, який другом нiколи не може стати. А на сходi, з iхньоi вини, потенцiальний друг мусить завжди бути ворогом. Що це – прокляття вiд Бога? Нi, усе йде вiд украiнськоi роз'еднаностi, яка робить нас слабшими.
– Починалася наша iсторiя зовсiм по-iншому, – сказав я. – Завойовник Галичини король Ягайло все-таки спробував спертися на схiднi сили. І якби його наступники, створюючи союз Польщi й Литви, узяли собi за рiвноправного союзника й украiнну Русь, а не поневолювали ii…
– Рiвноправного союзу мiж сильнiшими i слабшими не бувае, Михаиле. Польська експансивнiсть народилася з грiха неповноцiнностi перед Заходом i фальшивого месiанiзму щодо Сходу. Ми ж, галичани, мимоволi мусимо нинi дублювати цей самий грiх в украiнсько-галицькому варiантi. Поглянь: так само, як i поляки, виступаемо проти схiдних сусiдiв, спираючись на Австрiю i нiмцiв. Чи це не абсурд? У чиiй кровi гартуватимемо своi багнети? В украiнськiй. А поляки – теж в украiнськiй.
– То де ти бачиш вихiд?
– Нашi провiдцi, засiвши у Вiднi, своею чергою, заразилися месiанiзмом галицьким, – продовжував Андрiй, не зреагувавши на мое питання. – А вiн не мае нi частинки тих пiдстав, що в полякiв. По-перше, поляки залишаються на одному боцi барикад. По-друге, вони здобули протягом столiття вiйськовий вишкiл: ходили, хоч i з косами на гармати, з Костюшком, з дубельтiвками на карабiни пiд час Сiчневого повстання, з шаблями на батареi у Наполеона. Але ходили! А ми – нi. Наша вiйськова школа закiнчилася разом iз козаччиною, яку ми пiсля стоп'ятдесятилiтньоi перерви воскрешаемо не вiйськовим умiнням, а формою, рангами, званнями. По-трете, польська шовiнiстична чернь змiцнила свiй завойовницький дух сенкевичiвською фальсифiкацiею нашоi iсторii. А яка в нас iдеологiя? Де вона?
– Не говори так. Ми ж маемо Франка!
– О! Добре кажеш. Та Франко, навчаючи украiнську нацiю, не дiлив ii на галичан i приднiпрянцiв.
– Хiба виннi ми, що в iсторii стався такий подiл?
– Але виннi будемо, коли при першiй нагодi не переступимо ту межу, яка роздiлила навпiл украiнський народ. Боротьба за еднання мае стати нашою iдеологiею, з нею будемо ми сильнi. Тiльки з нею зможемо стати на своему захiдному кордонi й примусити сусiда-ворога назватися нашим другом.
Смеркло. Сьогоднi стрiльцi не спiвали – лаштувалися до походу.
Настрiй у нашiй компанii пiдупав. Усе йде начебто своiм порядком: хлопцi рибалять, вудять над ватрою тараню, я куховарю, сумлiнно слiдкую за розподiлом продуктiв i спиртного. Вистачить, ще й залишиться. Роботу над коряжиною закинув: вiдхотiлося вирiзьблювати лик злобноi потвори, та й навiщо, коли ii сутнiсть ще не встигла стати музейним релiктом – вона, як ми недавно пересвiдчилися, досить живуча.
Днi нашого вiдпочинку закiнчуються. Пiслязавтра прилетить вертолiт, я нетерпляче жду його. Вiльний час проводжу в наметi й вiдтворюю у пам'ятi сторiнки втраченого щоденника стрийка Михайла.
Був такий щоденник, я читав… На жаль, не знайшов його у сховку, коли повернувся з воркутинського концтабору додому. Зiтлiв чи мишi з'iли?..
1928 року мiй батько зустрiвся iз своiм братом на чесько-польському кордонi, що пролягав хребтом Чорногори, – на самому шпилi Говерли, бiля прикордонного стовпа, який i тепер височить згадкою про колишнi межi: сьогоднi на ту масивну кам'яну бовду вилазять туристи й залишають там записки, а хто щедрiший – то й пляшку мiцного. Бiля цього стовпа вiдбулася остання зустрiч братiв перед виiздом Михайла з Праги до Харкова. Домовилися у листах. За добрi хабарi прикордонники дозволили братам пiдiйти один до одного на вiдстань трьох крокiв й порозмовляти кiлька хвилин. Михайло вичекав мент, коли упав туман, i вiддав Івановi щоденник…
З пiвночi тягне пронизливим холодом. Затихли курiпки, не чутно вже в заростях верболозу писку лемiнгiв. Лише Веронiка щодня прилiтае до нашого табору, тут е iй чим поживитися. Пiд смерiчку, яку вона собi вподобала, я приношу нашi недоiдки i вмовляю ii, щоб не покидала нас. Вона поглядае на мене розумним оком, повертае голову i коротко каркае, нiби виправдовуеться, що вiд неi це не залежить, час сам ii покличе.
Мертвих курiпочок я закопав на краю галявини: вони ще не вмiли самi iсти, i через два днi iх не стало.
Нiхто про цей випадок не згадуе: кожен iз нас вдае, нiби нiчого не трапилося. Степан Пеньков – теж. За обiдами i вечерями сидимо разом, вiн вмикае свiй транзистор, а ми й радi, бо розмова в його присутностi не клеiться, а радiоприймач нагадуе нам, що поза межами безлюдноi тундри живе метушливий далекий свiт, який для мене з кожним днем усе дужче вiддаляеться, i я з тривогою вiдчуваю, як у мою душу проникае туск осамiтненостi й покинутостi.
Юра Нiструл, i до того мовчазний, тепер майже не розмовляе, хiба тiльки про тараню, яка висить над ватрою, насиляна на жилку: та добре вудиться, а та надто скоро висихае. Вiктор Горбов пiсля риболовлi студiюе медичну лiтературу, яку взяв iз собою. Федiр починае нудитися: усе частiше заходить до мого намету, часом кине жарт або розкаже старий анекдот, а бiльше лежить на надувному матрацi й мугикае романс «Я встретил вас».
– Ти не можеш змiнити репертуар? – запитую.
– Чому нi – «О, дайте, дайте мне свободу, я свой позор…» Правда, непогано виходить?.. Євгене, вибач, що втручаюся у твоi болi. Твiй батько не пробував у тридцять дев'ятому дiзнатися про долю свого брата? Чи побоявся?
– У тридцять дев'ятому люди в нас ще не вмiли боятися. То вже в сороковому почав до них добиратися страх.
…Цiлий вересень i жовтень народ святкував. Я добре пам'ятаю тi днi. Ненависна санацiйна Польща, яка змерзилася менi найбiльше шкiльними «поранками», враз перестала iснувати. Скiльки iх було, тих «поранкiв»! На честь пам'ятi по Пiлсудському. З нагоди конституцii 3 травня. З нагоди проголошення Речi Посполитоi– 11 листопада. І тi чужi для нас вiршi, якi ми мусили хором скандувати: «І wybila godzina wygranej, nasza Polska zrzucila kajdany w ten dzien»[18 - І пробив час перемоги, наша Польща скинула кайдани в той день (пол.).]… І ще чортзна-що, а все це, скрiпивши серце, мусив проводити мiй батько. Ми на тi свята замаювали смеречиною портрети Пiлсудського, Смiглого, Мосцiцького, тож з якою радiстю я iз моiм молодшим братом виконав розпорядження батька: зняти тi портрети й викинути до ями, в якiй гасили вапно.
А потiм – такi урочистi для наших дитячих сердець уроки рiдною мовою! А ще мiтинги, вечiрнi збори у школi, на якi можна було приходити й менi. А тi пиятики дорослих у сiльськiй крамницi – горiлка ж дешева, як борщ! – i тости газдiв та парубкiв: «Пиймо за нашу владу! Такоi влади нам треба!»
Незабаром усе це скiнчилося: треба було ставати до працi. Треба було здавати поставки хлiба, молока i м'яса. А взимку поповзли чутки, що в якомусь селi заарештували двох колишнiх членiв КПЗУ, а ще десь вивезли в Сибiр «багача» – власника п'ятнадцяти моргiв поля…
До нашоi хати тривога прийшла з листом iз Харкова вiд стрийковоi дружини Нiни. Я уперше дiзнався, що е на свiтi таемничi й страшнi Соловецькi острови, з яких нiхто не повертаеться. І туди запроторили мого стрийка. За що?
Наша мама ходила заплакана. Ми з братом нiяк не могли збагнути ii горя: сумна, немов струена, а коли батька нема дома, сидить за столом, закривши долонями обличчя, i схлипуе… Чому, адже стрийко – не брат iй, не родич…
Батько був пригнiчений i суворий. Ми допитувались у мами, що ж все-таки трапилося? За що його… Ми так багато наслухалися про стрийка Михайла, вiдважного дослiдника Пiвночi, захоплююча книжка якого «14 мiсяцiв на Землi Франца-Йосифа» була нами зачитана до дiрок. Та мати мовчала. Потiм ми бачили, як батько вечорами сидiв за столом: писав, рвав папери i знову писав. Згодом ми дiзналися, що вiн вимучував листа до Калiнiна, в якому просив звiльнити з ув'язнення брата Михайла.
А навеснi сорокового року батька викликали в коломийське вiддiлення НКВС. Повернувся вiн iз Коломиi, пам'ятаю, без кровинки на лицi й сказав до всiх нас:
– Про стрийка Михайла не згадуйте бiльше нi словом. А тепер чекаймо i ми своеi черги… Але ж казав я йому, казав на Говерлi: «Не iдь, газети пишуть про арешти на Украiнi, а ти ж був у сiчових стрiльцях». Не послухався…
Того ж дня батько заховав Михайлiв щоденник мiж кроквами i дахiвкою на стриху. А я поклявся… Але це вже зовсiм мое, особисте.
Із щоденника…
14 жовтня.
Пiсня складалася нiби сама собою, нiхто не змiг би сказати, хто ii автор. Улюблена фраза бравого сотника Цяпки «бо вiйна – вiйною» стала початком веселоi безтурботноi пiснi, з якою наша сотня, поповнена вiденськими запасниками, марширувала вiд тухольськоi станцii до села Головецького на постiй. Ми запаморочували себе тiею пiснею, немов хмiльним вином, заглушували недалекi вибухи гарматних стрiльн[19 - Снарядiв.] – росiйське вiйсько наближалося до ворiт угорського королiвства, якi стрiлецький легiон у складi бригади генерала Гофмана повинен загатити своiм трупом i не пропустити крiзь них ворога.
Бо вiйна – вiйною, вiсьта-вйо!
В тiм е Божа сила, гатьта-вйо!
Як не заб'е тебе гостра куля,
То копитом, замiсть кулi, вб'е кобила.
Попереду Цяпка, вiсьта-вйо!
Пiд ним Шпак дрiмае, гатьта-вйо!
Чи далеко славна наша кадра,
Чи далеко наша кадра, всiх питае.
А позаду Стронський, вiсьта-вйо!
В мапу заглядае, гатьта-вйо!
Чи далеко славний город Киiв,
Чи далеко город Киiв, всiх питае.
Та раптом пiсня стихла, обiрвалася. У селi, через яке перемаршировувала сотня, при самiй дорозi висiв на вербi сивий газда, а неподалiк ридма плакала жiнка, примовляючи:
– За що йому життя вкоротили? Таж вiн нiколи й не бачив живого москаля!
По селу гасали мадярськi польовi жандарми в таких самих, як нашi, синiх мундирах, люди нас сахалися, думаючи, що й ми жандарми, упиралися, не виходили на дорогу; синьомундирники з жовтими нашивками показували на повiшеного й викрикували:
– Муска, муска, басама кутя![20 - Москаль, москаль проклятий! (угор.)]
Зiгнанi селяни почали розбiгатися, почулися пострiли. Сотник Цяпка кинувся до жандарма, що стояв на мостику, через який переганяли селян, щось там викрикнув до нього по-угорськи, жандарм вихопив з кобури револьвера. Тодi з нашоi колони вибiг вояк, я впiзнав хорунжого Степана Барана, вiн прискочив до жандарма, скрутив йому назад руки, револьвер упав на землю.
– Що ти робиш, басурмане! – закричав хорунжий. – Ми йдемо за тебе воювати, а ти наших людей вiшаеш?
– Муска, муска! – забелькотiв переляканий жандарм, а iншi стояли обiч, побоявшись вступати в конфлiкт з озброеною сотнею стрiльцiв.
Сотник Цяпка копнув ногою револьвер, який лежав на землi, штовхнув у спину жандарма i, повернувшись до колони, скомандував:
– Струнко! Направо! Кроком руш!
Далi аж до самого Головецького ми йшли без пiснi, пригнобленi, скривдженi, приреченi. За лiсом гупали гармати.
ЗО жовтня.
Село Головецьке, не бiльше п'ятдесяти дворiв, майже все спалене. Земля поорана гарматними вирвами, покраяна окопами. На горбах ще куряться згарища – видно, артилерiйський обстрiл тривав тут недавно. Бiля пiднiжжя гори Макiвки, захищена ii схилом, стоiть дивом уцiлiла церква. В нiй заквартирували стрiльцi нашоi сотнi, якою, за згодою сотника Стронського, став командувати Іван Цяпка. Старшини розмiстилися поряд, у трупарнi. Цвинтар бiля церкви рябiе свiжими могилами з березовими хрестами.
Іншi сотнi розiйшлися у сусiднi, ще не спаленi села: Рикiв, Плав'е, Тухольку. Команда легiону на чолi з польовим командантом Грицем Коссаком заквартирувала аж у Грабiвцi.
Вiдпочивали всього один день. Вранцi прискакав до нас на конi Гриць Коссак i передав сотниковi Цяпцi наказ генерала Гофмана роздiлити стрiльцiв на двадцятки i пiд командою старшин та пiдстаршин по черзi виходити на стежi в тил ворога – на розвiдку.
Я вернувся вчора iз своею двадцяткою, не дiйшовши до лiнii фронту. Це ж безглуздя – йти на явну смерть або в полон. З деяких стеж повернулося буквально по два-три стрiльцi. Складаеться враження, що нас методично винищують, десяткують – аби позбутися.
Хорунжий Баран iз своiм вiддiлком пропав. Я знав, що вiн не вернеться. Напередоднi уночi Степан розбудив мене, прилiг поруч i прошепотiв:
– Ти чуеш, Михаиле, яка пустка довкола? Це не фронтова передишка, це стугонить у наших грудях пустка. Навiть коли рвуться над головою шрапнелi, я ту глуху порожнечу вiдчуваю у собi. Я став машиною, яка виконуе те, що iй наказують. Чому ми воюемо на боцi гонведiв, якi вiшають наших братiв i гвалтують сестер? Ми ж не за Украiну воюемо, а за угорське королiвство… А завтра я пiду вбивати украiнцiв, якi – там.
– Ти хочеш щось менi сказати? – запитав я.
– Я тобi все сказав.
Хорунжий Баран iз своiм вiддiлком перейшов на бiк росiян. Чи добре вiн вчинив? Не думаю. Цар вiд цiсаря не лiпший.
