скачать книгу бесплатно
– Напевне, той самий, iншого немае, – вiдказав поручик, знову знiяковiвши. – Чули щось про мене?
– Боже, який свiт тiсний, – усе ще не могла заспокоiтись Шубертiвна. – Я ж про вас читала в нашiй газетi «Недiля» ще перед вiйною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовiрно!
Поручик довго мовчав, потiм прошепотiв кволо:
– Хай вам Бог дасть здоров’я… Може, прислужуся ще моiй бiднiй Бiлорусi.
Поручик Мiцкевич поволi приходив до здоров’я. А коли вже змiг пiднiматися, я деколи з Шубертiвною, а частiше сам, приходив до нього на розмову. Інодi просиджував у вiйтовiй свiтлицi до пiзньоi ночi.
Лисуватий, iз запалими щоками на широкому добродушному обличчi, з проникливими розумними очима, поручик Мiцкевич не приховував утiхи, коли я вiдчиняв дверi й несмiливо вiтався: мене бентежило усвiдомлення, що проводжу вiльний час iз справжнiм поетом, який мае навiть свою книжку. Саме поняття «поет» було для мене священним i недосяжним, а цей до того ж – один iз перших поетiв у своiй забутiй Богом Бiлорусi, будитель народу, як у нас, примiром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не мiг приховувати свого захоплення, вiн це бачив i через те намагався уникати розмов, якi стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про бiлоруську лiтературу, очi його спалахували, вiн говорив пристрасно й гаряче про свого вiрного друга Янку Купалу, про молодих поетiв – Максима Богдановича, автора знаменитоi книжки поезiй «Вянок», до того ж знавця украiнськоi культури; про трагiчного публiциста Сергiя Полуяна, якого столипiнськi жандарми довели до вiдчаю, i вiн наклав на себе руки в Киевi, маючи всього дев’ятнадцять рокiв.
Дев’ятнадцять рокiв – стiльки, скiльки сповнюеться оце менi. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про вiдродження Украiни – для прикладу бiлорусам, вiдстояв права бiлоруськоi школи, прославив чувашiв i якутiв, якi збудилися до нацiонального життя, а я свiй вiсiмнадцятий рiк просидiв у сiнi на Сакатурi, немов ведмiдь у барлозi, й не приклав рук до жодного корисного дiла. Ганьба менi… Але чому – ганьба, – втiшав себе, – не кожен може, не у всiх однаковi здiбностi… Так, проте смiливим усяк може стати, хто мае мужнiсть виховати в собi цю рису.
Я просив поручика розповiсти про себе: менi треба було прослiдкувати кожен крок у його життi – для прикладу i науки.
А життя у нього починалося подiбно до мого. Син лiсника. Закiнчив учительську семiнарiю у бiлоруському мiстечку Несвiжi, мрiяв стати народним учителем. У юному вiцi почав писати вiршi. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, вiн перший свiй вiрш опублiкував у першiй бiлоруськiй газетi у Вiльнi пiд псевдонiмом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вiсiм видав першу книжку поезiй «Песнi жальбы». То, може, i я ще встигну?.. За органiзацiю нелегального з’iзду бiлоруських учителiв був посаджений у мiнську тюрму. Зважився б я на такий ризик?
Я ловив кожне слово бiлоруського поета, вбирав у свою пам’ять, я повiрив, що iсторiя його життя може стати колись менi у пригодi: як бiлоруси поведуться у нинiшнiй хуртечi, якою дорогою пiдуть?
– Ми з вами, – говорив поручик Мiцкевич, – якщо не рiднi, то двоюрiднi брати. Ось бiлорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвiзькiй семiнарii учив росiйськоi словесностi украiнець Федiр Кудринський, автор багатьох праць з iсторii Давньоi Русi, козацтва. То ж вiн порадив менi писати по-бiлоруськи. Зрусифiкований украiнський вчений виховав бiлоруського поета. Парадокс, проте – закономiрний… Спiльна наша доля, то спiльною мусить бути й боротьба.
– Що ж ми повиннi робити, пане поручику? Я молодий, нiчого сам вирiшити не вмiю…
– Ситуацiя сама пiдкаже, що дiяти. Тiльки треба тобi пильно дивитися на свiт i прислухатися до свого сумлiння.
– А що ви вже встигли дослухатися?
– Що встиг дослухатися, вiдчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирiв. Марний то клопiт узяло на себе командування – iх стае щораз бiльше. І я зрозумiв… Ти не вiдчуваеш, Іване, як трiскають прогнилi шви iмперiй? Як вiдбуваеться змiна поколiнь борцiв за прогрес, та й за реакцiю теж? Задумайся тiльки: маемо осiнь 1916-го. Помер у цьому роцi вчитель украiнського народу Іван Франко. Не стало iдеолога польських шовiнiстiв Генрика Сенкевича. Покiнчив життя самогубством перший американський соцiалiст Джек Лондон. Хтось iз нашого поколiння мусить стати на iх мiсце, i будуть тi новi проводирi сильнiшi як у доброму, так i в лихому: розпочнеться боротьба на життя i смерть. Старi отупiлi iмператори вимирають: нема вже Франца-Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб’ють… Прийдуть новi вождi – революцiйнi й контрреволюцiйнi…
– А що тодi?
– Кожен, хто прагне волi своему народовi, стане на бiк революцii.
– І галичани?
– І галичани. Хiба ти не бачиш, як кришаться глинянi ноги Австро-Угорськоi iмперii? Вона вже не витримуе власноi критичноi маси…
– У нас е свiй украiнський легiон.
– Вам можна б позаздрити… Та не матиме вiн сили встояти перед легiонами польськими.
Блимае каганець на столi. За столом – поручик Мiцкевич, учителька Шубертiвна i я. А бiля печi куняе старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подiбнi розмови? Та не виженеш iз кiмнати, а нашiй бесiдi немае стриму… Чей не донесе на своiх? А втiм, вiн дрiмае.
– Ви так категорично провiщаете наш програш… Чому? – запитала Шубертiвна.
– Та хоч би тому, – вiдказав поручик, – що ваш легiон став пiд опiку ворожоi вам Австрii, i вона, немов упир, вип’е з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новiтнiм завойовником.
– Але ж польський легiон теж у складi австро-угорськоi армii, – вставив я.
– Так. Але ти забув, що польськi легiонери в боях убивають не полякiв, а чужинцiв, i цим змiцнюються, а вашi усусуси змушенi вицiджувати кров iз своiх единокровних братiв i через те слабнуть. Хiба вам не вiдомо, що царське командування на тi дiлянки фронту, де воюють усусуси, посилае частини, сформованi iз схiдних украiнцiв? Щоб ослаб украiнський потенцiал. Так воно робиться… А може, ви вiрите, що зможете самi встояти супроти звiдусiльного ворожого вам свiту i створити свою маленьку галицьку державу? Абсурд…
– Який же вихiд для нас?
– Стати на бiк майбутньоi украiнськоi революцii – в станi Московщини.
– І перейти з-пiд австро-угорсько-польського гнiту пiд росiйський?
– Я не професiйний революцiонер. На таке питання не можу нинi вiдповiсти. Але ви самi мали нагоду переконатися, якi сили нуртують у Росii. Найкращий приклад – Красковський. Хiба ви думаете, що то генерал-губернатор Трепов наказав йому вiдкривати украiнськi захоронки i школи? Не знаджуйтесь, вiн анiтрохи не кращий вiд попереднього губернатора Галичини графа Бобринського! Але на той час ще не встигли пiдрости революцiйнi сили всерединi нашоi самодержавноi системи, i вiн мав можливiсть безкарно розправлятися у вас iз «мазепинцями», пiдводячи пiд ту мiрку всiх, хто боровся за украiнську культуру. А Трепов уже не може… Тому ви повиннi знайти шляхи до еднання з прогресивними силами, якi е у нас – серед украiнцiв, росiян, бiлорусiв.
– Ви радите нашим синам на випадок революцii у Росii повернути зброю проти Австро-Угорщини? – засумнiвалася Шубертiвна.
– Тiльки так.
– А вiн мае рацiю, – промовила до мене вчителька й боязко оглянулася: бiля печi темнiла згорблена постать вiйта, на сiрiй плямi лиця блищали бiлки очей. Шепетюк слухав…
Я донинi пам’ятаю слово до слова давнi моi розмови iз славним сьогоднi у свiтi бiлоруським письменником Якубом Коласом. Вiн мав рацiю. Та свiтовi подii склалися для нас не так, як вiн передбачав, а так, як мали скластися. Я завжди був фаталiстом. І ми з тобою пережили те, що мали пережити. Нинi вся правда i неправда вже за нами, усе ми знаемо. А тодi знати не могли. І вiн не знав, що принесе революцiя доброго й лихого. Але вiрив. Ми ж не вiрили. Ми тодi вмiли лише мужньо проливати власну кров…
