скачать книгу бесплатно
– Вiд’iжджаете завтра? – спитала Катруся. – Та що це я питаю: знаю, що вiд’iжджаете… Пiсля матури, Михайле, я приiду до Львова записуватися у семiнарiю. Ми там зустрiнемося.
Я вiдчув, як ревнощi враз полишили мене, – аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю i любувався: вони так пасували одне до одного!
З ЛИСТІВ МИХАЙЛА ШИНКАРУКА
У кiнцi квiтня на небi з’явилася комета, i тяжко захворiв цiсар Франц-Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвiтанковому небi, а про недугу самодержця повiдомляли газети в рубрицi «Цiсар недужий».
Господар дому на Замарстинiвськiй, неподалiк мiськоi рiзнi, Збiгнев Лукасевич, у якого Михайло винаймав кiмнату, сказав увечерi, пiдкручуючи пальцями шляхетськi вуса:
– На небi знамення, а на престол сяде завзятий Франц-Фердинанд… Буде вiйна – i шлюс! Я ж знаю: нiмецький ворожбит Нострадамус ще чотириста рокiв тому написав про 1914 рiк у своiй книзi пророцтв: «Студiнь скаженiе. Вiн iде. Жiнка постраждае».
У пана Збiгнева тiльки й було шляхетського, що вуса, закрученi догори спiральками: працював вiн трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливiсть вивищуватися над людьми – примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайцiв», – зробила його самовпевненим i категоричним. Малжона Сташка нiколи чоловiковi не перечила, щоб не наразитися на образи, якi завжди чатували в господаря на кiнцi язика крутою лайкою. Два дорослi сини, якi заробляли на хлiб у ковбасному цеху замарстинiвськоi м’ясарнi, жили своiм окремим побитом i дома лише ночували, справно вiддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домi на краю передмiстя чутно було вечорами тiльки приглушений голос старого Лукасевича, торохтiння посуду й голосне плямкання за iдою, а ще пискливий дзявкiт покойового песика Нарциса, який сидiв бiля нiг старшого сина i вилизував йому спiтнiлi пальцi.
– Жiнка завжди постраждае, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього разу панi Сташка, i пан Збiгнев вельми здивувався, почувши вiд малжони таку просту й правдиву сентенцiю. Бо й справдi: сини пiдуть на вiйну, i не знати, кому буде тяжче – iм чи матерi.
– Як ти аж настiльки помудрiла, що вмiеш розгадувати пророцтва, – мовив не так уже впевнено пан Збiгнев, – то поясни, що означае «студiнь скаженiе».
– Це вже й дурний здогадався б, – пiдвiв голову з-над тарiлки молодший Казик – анемiчний, iз синiми пiдковами пiд очима хлопчина. – Зима!
– Лябзда ти! – зневажливо кинув батько. – Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому словi заховано… Отже – «студiнь скаженiе», а «вiн iде»… Хто йде?
– Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? – озвався старший Едвард, червонопикий вiд сироi бичачоi кровi, яку пив у парному цеху замiсть води i тому схожий був на ката – так принаймнi, за його зовнiшнiм виглядом, визначив Михайло.
– О! – вигукнув утiшно старий. – Ти, Едзю, з них усiх наймудрiший: дикий москаль пiде на нашу добру Австрiю i пролле кров. Вiн же гiрший звiра – дiтей пожирае!
Михайло слухав розмову зi своеi кiмнати крiзь прочиненi до кухнi дверi й не втручався, та вже на цьому словi Лукасевича не стерпiв:
– А смажить чи сирими iсть? – спитав, заглянувши до кухнi.
Старий не чекав будь-яких заперечень вiд своiх рiдних, а тим паче вiд квартиранта, вiн звiвся зi стiльчика i накокоiжився:
– Ви, русини, тiльки й ждете москаля, щоб нас звiдси випудити!.. Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо тi його крейцари вернуться тобi горлом. Я уже знаю, що ви збираетеся на Кайзервальдi, – все у трамваi скажуть! – «стрiльцi», «соколи»! То я вам ще таке повiм, пане Михайле: як тiльки щось почнеться – щоб я вас у своiй хатi не бачив!… Вони, чого доброго, вирiжуть нас, як когутiв, – повернув голову до Едварда, чекаючи вiд нього пiдтримки.
– Залишiть цi справи нам самим, тату, – пiдвiвся з-за стола натоптаний, дужий Едвард, вiдштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кiсточок, глипнув спiдлоба на Михайла. – Заки вони нас… – Едвард витер маснi долонi об штани й подався перевальцем до спальноi кiмнати, залишаючи на пiдлозi мокрi слiди масивних ступнiв.
– Як щось почнеться, Збиху, – тихо зiтхнула панi Сташка, – то нi один з них у цiй хатi не залишиться.
– Замовкла б ти, стара римундо… – вiдказав здавленим голосом господар i подався за старшим сином.
Коли дверi спальнi зачинилися, Казик, озирнувшись, пiдiйшов навшпиньки до Михайловоi кiмнати й прошепотiв у вiдчиненi дверi:
– Пане Михасю, ви обiцяли менi книжку про… ну, про те, звiдки взялося життя на землi…
– Дарвiна, Казику? Заходь.
З дня на день чекаю на Катрусю. Уже й сниться менi. Здаеться, я ii люблю. Вiддавна, ще змалку. Ти не гнiвайся, Івасю. Я бачив твоi закоханi очi. Та й хто б у неi не закохався? Не муч себе, у такiй ситуацii вибирае дiвчина.
Колись я навiть мрiяти боявся: дочка вiйта, до якого наш батько ходив на поденщину, а потiм i я брав цiпа й зi сходом сонця розпочинав з татом молотити першу сторонку на вiйтовому току, викохувалася, звiсно, не для мене. Проте з часом у людей змiнилися поняття про достаток, i влада землi, за яку нерiдко проливалася на межах кров, почала поступатися владi цивiлiзацii. Старому Шепетюковi не до шмиги були нашi з Катрусею дитячi забави у вiйтовому саду, та погорду до харпака з-над Березiвки вiн раптом змiнив на поблажливiсть, коли побачив на комiрi мого гiмназiйного костюма чотири срiбнi пасочки: нинi Михайло ще в четвертiй гiмназiальнiй, але не знати, ким стане, коли виросте…
Менi дуже не хотiлося б входити в родиннi стосунки з вiйтом, та й з Грицем, який невдоволено поглядае на сестру, коли ii обличчя засвiчуеться усмiшкою при зустрiчi зi мною, та я у цьому випадку безсилий… Гриць, правда, далекий вiд того, щоб оцiнювати людей за майновим цензом, проте його, теолога, лякають моi матерiалiстичнi й радикальнi погляди, якi вiн називае, не розумiючи гаразд того слова, соцiалiстичними. Соцiалiстом я поки що не став, та коли читаю Енгельса, Джека Лондона чи ще ближчого менi Івана Франка, то переконуюся, що кращоi системи для створення рiвноправного суспiльства я не знайду в жоднiй iншiй фiлософii. Боюся тiльки, щоб майбутнi максималiсти, як про це застерiгае Франко в однiй iз своiх праць, не перетворили iдеологiчну матерiю цiеi фiлософii, в якiй складовi елементи повиннi мати здатнiсть з’еднуватися у найрiзноманiтнiшi й найдоцiльнiшi сполуки, в закостенiлу догму, здатну лише зрiвнювати людей – у майновому, духовному, нацiональному i мовному аспектах. А тому я вiрю у непорушну силу усвiдомленоi приналежностi до своеi нацii, яка едина мае силу допомогти менi внести свiй рiвноцiнний, незалежно вiд величини квоти, вклад у скарбницю рiвноправноi громади народiв. Тому я готовий захищати iз зброею у руках право своеi нацii… Франко вчив, що не можна полюбити Украiни, не люблячи iншi народи, а я трохи змiнюю цю формулу, йдучи вiд супротивного: не можна полюбити iншi народи, коли не любиш Украiни. Безрiдний гомункулус – ворог будь-якого народу: родителька в людини одна-едина, навiть коли вона така упослiджена, як наша мама.
Я викладаю цi своi думки, Іване, не для того, щоб тебе повчати, хоча вони можуть i тобi знадобитися. Хочу передовсiм для себе самого з’ясувати свою духовну сутнiсть i принципи поведiнки в неминучiй свiтовiй завiрюсi…
Але я розпочав про Гриця – брата Катрусi. Немае сумнiву, Гриць – патрiот. Та його патрiотизм настiльки обмежений нацiональними рамками, що вiд нього один крок до шовiнiзму. А шовiнiзм неминуче призводить до трагедii – культурного виродження передовсiм своеi нацii. Не знаю Катрусиних поглядiв на життя – встигла вона виробити своi власнi чи слiпо перейняла Грицевi? Дуже боюся людськоi несамостiйностi, пiддатливостi впливам… Боюся наiвноi i, зрештою, злочинноi романтики, крикливого патрiотизму, властивого багатьом львiвським панянкам, якi на котильйонових забавах пришпилюють своiм обранцям до лацканiв пiджакiв кокарди i, не вмiючи нiчого бiльше робити, як вибивати нiжками ритмiчнi танцi, голосно вигукують на публiку патрiотичнi фрази. А хто з них i iхнiх обранцiв готовий нинi пiти на смерть в окопи?.. «В болотi жаби рай знайшли…»
Ти не знаеш, чиi це слова? Напевне, нi, бо i я зовсiм недавно прочитав книжечку поезiй найталановитiшого, на мою думку, сучасного украiнського поета Олександра Олеся, який живе в Киевi. Збiрку його поезiй «З журбою радiсть обнялась» подарував менi професор географii Степан Рудницький. Який чар слова, яка глибина думок! Вiд насмiху над жабами-патрiотами, якi не здатнi бачити польоту орлiв, до найделiкатнiшого iнтиму – «цiлуй, цiлуй, цiлуй ii, бiльш молодiсть не буде», а далi – до поетичного пеана: «Яка краса – вiдродження краiни!»
Я мимохiть вивчив напам’ять майже всi поезii Олеся – таке в мене вже траплялося з Франковим «Мойсеем» i «Зiв’ялим листям» або ж iз «Лiсовою пiснею» Лесi Украiнки – i подумав: чому наш краснопис, ставши високим – на рiвень iз свiтовими зразками, такий непопулярний серед народiв свiту? Чому таке упередження до нашоi культури в iноземцiв та iнородцiв? Чому iх не болить украiнський бiль, так, як мене – бiль росiянина в поезii Лермонтова, шотландця – у Бернса, поляка – у Мiцкевича? Чому вважають у свiтi, що украiнська лiтература – не загальнолюдська, а вузьконацiональна, для домашнього вжитку, коли ii прикрашае «Кавказ» Тараса Шевченка, «Повiя» Панаса Мирного, «Похорон» Івана Франка, «Оргiя» Лесi Украiнки? Адже кожен бiль загальнолюдський. Тiльки чомусь не украiнський. Ти скажеш: через вiдсутнiсть державностi не знають нас. У цьому е своя рацiя, але ж i Шотландiя, i Польща – теж залежнi народи. Та жоден поляк не обiзве себе ляхом, росiянин – кацапом, нiмець – швабом, а украiнець, щоб запобiгти в сильнiшого ласки, пойменуе себе i рутенцем, i хохлом, i галушечником, та ще й при цьому принижено всмiхнеться. То за що, скажи менi, поважати нас, цiкавитися нами, коли ми не виховали в собi найелементарнiшого, найпервiснiшого – нацiональноi гордостi?
І через те на засiданнях галицького сейму украiнськi депутати мовчать навiть тодi, коли iм плюють в очi: «Нема Украiни, е тiльки Польща i Москва!» І через те австрiйський уряд з року в рiк обiцяе вiдкрити украiнський унiверситет i нiколи його не вiдкрие; тицяе нам обгризену кiстку за те пiдленьке «рутенець», бо ж бiльшого ми не вартi: сiмнадцять тисяч корон дав на НТШ, тодi як польськiй Академii наук видiлив у десять разiв бiльше. І через те польськi strzeleckie druzyny[7 - Стрiлецькi дружини (пол.).] ходять по Львову з крiсами й тероризують украiнське населення; через те в Киевi заборонено святкувати сторiччя Шевченка. Можливо, ти знаеш iз газет: 9 березня тисячi людей пробралися крiзь застави жандармерii на Софiйську площу; панахиду в соборi заборонили – народ рушив до Володимирського собору, а звiдти на Хрещатик; назустрiч демонстрантам вийшла колона чорносотенцiв – почалося сум’яття. Напевно, ти бачив у «Дiлi» знiмок: на могилi Шевченка в Каневi, бiля пiднiжжя хреста, сидять, розвалившись, три солдати з карабiнами i грають у карти.
Чи треба бiльшоi наруги для того, щоб викресати в собi нацiональну гордiсть i гнiв? І чи можна далi терпiти? Ти скажеш: сам же недавно закликав бути толерантним до народiв, якi живуть на нашiй землi. Так, закликав i закликаю, тiльки – не до святокрадцiв, погромникiв i шовiнiстiв!
Не сподобалися менi твоi слова: «Обставини самi пiдкажуть, де менi бути». Гриць мае рацiю – це пацифiзм, рiвнозначний рабськiй покорi. Ти повинен сам, у згодi зi своiми поглядами й сумлiнням, вибрати для себе найоптимальнiше мiсце i твердо там стояти.
Голова Украiнського сiчового союзу Кирило Трильовський екзерцуе нас на околицях Давидова бiля Львова. Я отримав крiс, ходжу на вправи, занехаяв лекцii. Професор Днiстрянський вважае мiлiтаризацiю украiнськоi молодi шкiдливою – мовляв, це вiдривае студентiв вiд навчання; йому байдуже, що польськi strzelcy уже давно пройшли польовий вишкiл.
На днях перейду жити до Академiчного дому, виклопотав там для себе лiжко в iзоляторi. У Лукасевича стало небезпечно мешкати. Старий ще нiчого, бурчун та й тiльки, Казик – «тепле масло», а втiм, вiн добрий i допитливий хлопець, панi Сташку хоч до рани прикладай. А Едвард страшний.
Наприкiнцi червня у Львовi вiдбудеться украiнська нацiональна олiмпiада – здвиг. Як пройде свято, напишу тобi в iншому листi.
В останню недiлю червня в Украiнському городi, що виходить на Стрийський гостинець, бiля спорудженого з дощок амфiтеатру з трибуною збирався народ. Приходили матрони в широких спiдницях, замiтаючи ними стежки, дiвчата у вишиваних блузочках з пишними буфами, панове в темних костюмах, з картатими краватками пiд снiжно-бiлими комiрцями, у солом’яних капелюхах, й гiмназисти в унiформах. Кожен заздалегiдь займав свое мiсце, залежно вiд цiни квитка, щоб пiсля походу стрiльцiв, соколiв, пластунiв, хорiв, оркестрiв, кавалеристiв, якi вийдуть звiдси i, обiйшовши мiсто, сюди повернуться, подивитися на фiзкультурнi змагання: стрiльбу з лукiв i крiсiв, перегони, метання ратищем i кулею та руханковi вправи пластунiв.
Здвиг, задуманий украiнською громадою як завершення шевченкiвських святкувань, почався у суботу виставою «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка в залi кiнотеатру «Gwiazda»[8 - «Зiрка» (пол.).] на Францiшканськiй i вiтальним вечором, а в недiлю пiсля олiмпiади мае закiнчитися в Спортовiй палатi великим комерсом[9 - Бенкет.], на якому за п’ять корон можна буде замовити столик, причому за вечерю i напоi треба платити окремо.
Михайло стояв у вишикуванiй на Стрийському шосе колонi стрiльцiв з однозарядним i важким «верндлем» на плечi – п’ятизаряднi «манлiхери» дiсталися старшинам, – крiс давив у плече, i Михайло мiркував собi, що такою зброею багато не навоюеш: «верндель» нагадував козацький самопал, та й усе на нинiшньому святi намагалося дотримуватися козацькоi атрибутики, починаючи з випозиченого в театрi «Руськоi бесiди» гетьманського одягу на кремезнiй статурi голови Украiнського сiчового союзу доктора Кирила Трильовського i кiнчаючи барвистими шароварами старшин, що стояли попереду рядових стрiльцiв за широкою спиною Кирила, а серед них хорунжий Гриць Шепетюк.
Через ту гетьманську вберю i почалося непорозумiння мiж провiдцями свята. Голова «Сокола» професор Іван Боберський, який повинен був iти поруч з Трильовським, гетьманського чи хоча б полковницького одягу не мав i, ображений, що Кирило, не попередивши його, так ефектно вирядився, навiдрiз вiдмовився iти з ним поруч, бо виглядатиме хiба що гетьманським джурою, тож вiдвiв своiх соколiв у кiнець колони на значну вiддаль вiд Трильовського.
Михайло чув суперечку мiж провiдцями здвигу, i його пересмикнуло: Господи, ще ж нiчого не почалося, ще ж нiхто не знае, буде чи не буде створений при австро-угорськiй армii украiнський легiон на зразок Першоi стрiлецькоi бригади Пiлсудського, а вони вже погризлися за регалii, нiбито в майбутнiй боротьбi вирiшуватиме перемогу не сила, не еднiсть, а барвистi кунтушi i розцяцькованi пiхви шабель. Хвалити Господа, що на ньому сiрий однострiй рядового стрiльця…
Колона рушила. Попереду Михайла карбуе крок хорунжий Шепетюк iз «манлiхером» на ременi, на ньому вишивана лляна сорочка, зелений кунтуш i червонi шаровари; й здаеться враз Михайловi, що вони вiдмаршировують на фронт, i той пишний одяг виваляеться окопною глиною i кров’ю… Колони йдуть одна за одною, грае оркестр, хор спiвае «Нумо, браття, до зброi, ходiм погуляти!», пiсня захоплюе дух, з нею легко йти до бою, Михайло спiвае теж, плече ние вiд «верндля», – як вiн буде воювати, коли в крiс вкладаеться тiльки один патрон?.. До тями повертають його вигуки «слава!» – це вiтають iх люди, що з’юрмились з обох бокiв вулиць на тротуарах.
«Уже й слава, а за що?» – дошкулюе Михайловi гiркота, вiн не терпить патрiотичного галасу, i на гадку приходить, нiби для вiдради, Катруся. Питав Гриця, чи не приiхала, бо вже мала б бути. Писала Михайловi, що вiдшукае його в унiверситетi, на Замарстинiв не пiде: мiста не знае. А вiн на лекцii уже й не ходить… Невже Гриць затаiв?
Здвиг iде Кадетською, Коперника, Словацького, Пiдвальною, Валовою, а на Академiчнiй, бiля пам’ятника Фредровi, чiльнi колони зупинилися, щоб пiдтягнулися заднi, i тодi Михайло побачив серед натовпу Катрусю. Стоiть у бiлiй сукнi й сама бiла, мов шумка на молоцi, спинаеться на пальцi й махае йому рукою; Михайло перешикувався на край ряду.
«Я записалася, Михайлику, до семiнарii, але нiчого певного менi не сказали». – «Ти давно приiхала?» – «Позавчора. В унiверситетi тебе не розшукала». – «Де ти зупинилася?» – «Гриць влаштував мене в одноi господинi на Руськiй». – «Гриць?» – «Хiба вiн тобi не казав?» – «Нi, не казав… Ось що, звернися у «Жiночу громаду», там можеш дiстати рекомендацii в семiнарiю, якщо… А втiм, чекай мене пiсля олiмпiади в парку, бiля пам’ятника Кiлiнському», – i колона рушила.
Олiмпiада розпочалася гiмнастичними вправами пластунiв. Стрiльцi стояли лаштунками з лiвого боку трибуни, а зовсiм недалеко, на парковiй галявинi, збирався чоловiчий гурт. Крiзь просвiти мiж деревами Михайло побачив укопаний посерединi галявини гладкий високий стовп, з вершка якого звисала довга ковбаса, а на зрiзi стовпа стояла пляшка. Гурту прибувало, якийсь гевал спинався на стовп, сповзав i знову лiз догори; регiт, крики, свист лунали в парку, заглушуючи музику; стрiльцi кинулися розганяти хулiганiв, якi намiрилися зiрвати свято; червонопикий вервела таки видряпався наверх, схопив у зуби ковбасу, в руку – пляшку i сповз униз.
– Фiрма Бачевського, панове! – вигукнув, розкорковуючи пляшку; Михайло впiзнав Едварда.
– Паскудо! – скрикнув i замахнувся на нього кольбою «верндля», та Едвард не вiдступив, простягнув до Михайла руку з пляшкою, примружив заплилi очi й процiдив крiзь зуби:
– Випиймо, пане Мiсю, мирову, поки не пiзно, бо як не вип’еш тепер зi мною, то колись я тебе вб’ю.
Стрiльцi вiдтiснили напасникiв, тi почали шпурляти камiнням, досягаючи амфiтеатру, на допомогу пiдбiгли пластуни – хулiгани опинилися в яру; тiльки Едвард стояв навпроти Михайла, i врештi й вiн, виплюнувши слово «бидло», подався за своiми. Над яром оглянувся i помахав кулаком:
– Не попадайся менi на дорозi, хаме!
На майдан вийшли лучники. Свято продовжувалось.
Та недовго.
О четвертiй годинi примчала до амфiтеатру карета. Трильовський i Боберський, побачивши на нiй намiсницький герб, побiгли привiтати графа Коритовського, який обiцяв прибути на свято. З карети вихилився намiсник Галичини, щось прошепотiв Трильовському до вуха, i в того затрусилися колiна.
Рвонула четвiрка коней, намiсницький повiз покотився Стрийським гостинцем, Трильовський вийшов на трибуну i, знявши гетьманську шапку, оголосив страшну новину – зойк прокотився над багатолюдним майданом.
– Панове-громадо! Прошу розходитися по домах i спокiйно чекати розпорядження влади. В Сараевi вбито престолонаслiдника архiкнязя Франца-Фердинанда!
Пишу тобi, Іване, зi Стрия. Уже початок вересня. Львiв зайняли росiйськi вiйська, якi пiдуть i далi; наш легiон мае стояти на смерть в угорських воротах Карпат. Адресую листа в Пилипiвку, бо ж, напевно, вашу семiнарiю у Станiславi закрили. Раджу тобi, як отримаеш мобiлiзацiйну картку, зголоситися у повiтову Бойову управу украiнських сiчових стрiльцiв. Усе одно, де гинути, а тут хоч будеш серед своiх i не знущатиметься з тебе австрiйський чи мадярський капрал.
Якщо говорити по щиростi, я трохи розгублений: сподiвався на краще. Звичайно, створення украiнського вiйськового легiону стало для нас необхiднiстю, бо ж створений легiон польський, i силова рiвновага на галицькому теренi мусить бути на випадок… ти здогадуешся, що я маю на увазi. Львiвська мiська рада пiсля оголошення вiйни Росii видiлила на польський легiон пiвтора мiльйона корон, а президент Львова Йосип Нойман заявив представниковi щойно створеноi Головноi украiнськоi ради, що Львiв е польським мiстом i таким буде завжди: polski Lwоw – polskim legionom[10 - Польський Львiв – польським легiонам (пол.).]. Тож зрозумiло, що украiнське вiйсько необхiдне хоча б для оборони.
Та коли озброенi найновiшими крiсами польськi легiонери вимарширували на територiю Польського королiвства, украiнським стрiльцям видiлено крiси системи Верндля – на один олов’яний набiй i з довжелезними багнетами, зате багато диму, i гук – немов iз гармати.
А скiльки за це виявлено вiд наших провiдцiв вiрнопiдданськоi вдячностi австрiйськiй владi! На четвертий день пiсля оголошення вiйни по обiдi була органiзована у Львовi щойно створеною Бойовою управою УСС манiфестацiя – польська вiдбулася зранку – з музикою, транспарантами. Натовп зiбрався на Ринку перед кам’яницею «Просвiти», з балкона промовляв голова Бойовоi управи Кирило Трильовський i проливав сльози за престолонаслiдником, крикуни з юрби вигукували: «Хай живе цiсар Франц-Йосиф!», «Хай живе кайзер Вiльгельм!»; потiм на Бернардинськiй площi, перед будинком комендатури, спiвали австрiйський гiмн i марш Ракочiя, жiнки лементували: «Слава австрiйськiй армii!» i дякував львiв’янам за вiрнопiдданiсть генерал Колошварi. А пiсля параду Боберський з Трильовським (про це розповiдали на другий день) вечеряли в локалi «Колозеум», навперебiй хвалилися, що украiнська демонстрацiя була втрое бiльша вiд польськоi i брали у нiй участь визначнi люди, а в польськiй – самi вуличники, потiм удруге тяжко посварилися за першiсть i врештi знайшли соломонове рiшення – комендантом майбутнього легiону призначили директора Рогатинськоi гiмназii Михайла Галущинського. Комедiя: високi стрiлецькi ранги отримують не вiйськовi, а професори, студенти й гiмназисти. Менi вже почепили три зiрочки пiдхорунжого, хоч пороху я ще й не нюхав, а Гриць Шепетюк, невисвячений теолог, став нашим польовим куратом.
На другий день Головна украiнська рада видала комунiкат, обведений чомусь чорною рамкою; траурний вигляд вiдозви пригнiчував тривогою i непевнiстю; вiдозва закликала добровольцiв вступати до лав УСС. Я зголосився до поборовоi комiсii на вулицi Коперника i був зачислений до куреня Гриця Коссака, який формувався в селi Гаях недалеко Львова.
Я ще не сказав тобi, що пiсля здвигу, розпущеного Трильовським з причини вбивства Франца-Фердинанда, я чимдуж помчав до пам’ятника Кiлiнському i прочекав там до самого вечора – Катруся не прийшла. Всiляке менi лiзло до голови, усе не сходила з думки банда вуличникiв, яка намiрялася зiрвати свято в Украiнському городi, та я втiшав себе думкою, що вона мерщiй виiхала з розтривоженого Львова.
Тож яке було мое здивування й радiсть, коли я побачив у канцелярii поборовоi комiсii за столиком ii – Катрусю!
Вона схопилася з крiсла, пiдбiгла до мене й припала до грудей.
«Я знала, що ти прийдеш сюди, Михасю, тому…» – «Як ти тут опинилася?» – «Я зайшла, як ти менi порадив, до «Жiночоi громади» на Руськiй, видно, сподобалася функцiонеркам, i вони запропонували менi, оскiльки про семiнарiю нема вже що думати, працювати в них… А до пам’ятника Кiлiнському я не йшла – таке тодi робилося в мiстi…» – «І вони тобi доручили секретарювати в поборовiй комiсii? Але ж росiйськi вiйська вже пiд Львовом, тобi треба iхати додому». – «Я записалася в жiночу чету…» – «А що скажуть батько, мати, Гриць?» – «Це ж Гриць менi порадив: хтозна, що буде дiятися у наших селах – окупацiя, солдати… А я пiду з тобою, Михайле!»
Катруся довiрливо дивилася менi в очi, i я зрозумiв, що вона – моя доля. Але на яку небезпеку пiшло дiвчисько!.. Та, зрештою, нинi й справдi нiхто не вгадае, де безпечнiше. В селах сваволять гонведи, виловлюють «москвофiлiв», вiшають або женуть до Талергофа – ти вже чув про цей страшний концтабiр? Ми опинилися мiж молотом i ковадлом – мiж царем i цiсарем.
На початку вересня курiнь Гриця Коссака виiхав поiздом до Стрия, там нас розмiстили по стодолах i хатах. До прийняття присяги займалися вiйськовими вправами i стояли в черзi до польових кухонь. У стрiльцiв завелися вошi.
Росiйськi вiйська вже зайняли Галич, Калуш, Долину, а до Стрия продовжували пiдходити все новi й новi колони добровольцiв, зiбралося iх тут близько двадцяти тисяч. І знаеш, кого я серед них побачив? Ти, мабуть, чув про нову зорю театру «Руськоi бесiди» Леся Курбаса. Якийсь час вiн був актором Гуцульського театру Гната Хоткевича. Я бачив його на святi Шевченка в Спортовiй палатi на Зеленiй, вiн читав «Кавказ». Високого росту, палаючi очi, м’який баритон, поривчастi нервовi жести, своерiднi iнтонацii. Талант! Та про нього потiм…
Сталося у Стрию нечуване свинство: за наказом Кирила Трильовського, який тепер командуе нами з Вiдня, iз двадцяти тисяч добровольцiв вiдiбрано тiльки двi – здебiльшого з iнтелiгенцii i студентiв, а сiльським хлопцям звелено розходитися по домах. Вони й пiшли – злi, розчарованi й ображенi на панство, i багато з них, кажуть, додому не добралося: iх виловлювали мадярськi польовi жандарми i закованих вели на розстрiл за те, що вони буцiмто пробували пробиратись до росiян. Та все те якось унормуеться, набiр до УСС буде продовжуватись, то ти… А втiм – як знаеш…
Нас обмундирували в гонведську унiформу, тiльки й того, що на лiвому боцi чако дозволили почепити вiдзнаку «УСС» i привели до присяги в стрийському Народному домi. Вишикували рядами перед вiвтарем, оркестр заграв «Боже, буди покровитель цiсарю, его краям», командант Галущинський виголосив довгу промову, з якоi я запам’ятав лише одну фразу: «Нехай веде нас до побiди гадка про найяснiшого пана цiсаря!», i закiнчив вигуком: «Хай жие Франц-Йосиф, гох!»
У залi тричi пролунало «гох», я мовчав, а тодi побачив, як iз другого ряду стрiльцiв, що стояли спереду, демонстративно вийшов Лесь Курбас i подався до виходу. Бiльше я його не бачив.
Завтра виiжджаемо у Сколе, а звiдти до коша у Варпаланку бiля Мукачева, де пройдемо вишкiл. Легiон усусусiв зачислений до корпусу генерала Гофмана, який пошле нас на битву mit Gott f?r den Kaiser und Vaterland[11 - З Богом за кайзера i батькiвщину (нiм.).].
P. S. Жiноча чета виступае разом з нами. Катрусi там нема. Що з нею? Я хотiв випитати у Гриця, вiн повинен би знати, та Гриць уперто уникав зустрiчi зi мною. А пiсля присяги вiдразу виiхав до Вiдня – нiбито висвячуватися на польового курата… Я напишу з Варпаланки, а ти сповiсти: може, Катруся повернулася-таки в Пилипiвку?
Роздiл другий
Наступного дня перед обiдом Янченко, Нiструл i Горбов принесли перший улов: iз десяток доброго харiуса i двi воронобокi тлустi щуки. Я зiбрався у тундру по дрова: треба варити юшку. Спитав, де Пеньков, може б, вiн допомiг менi: з дровами в тундрi сутужно. Юра сказав, що Степан подався вранцi уздовж озера з рушницею. Менi стало дивно, чому з рушницею: полювати ще не можна, пташата-курiпки тiльки-но почали опiрюватися. Певне, за звичкою…
Пiдоспiла й менi робота. Риболовлею я не займався: не йде менi риба на гачок, та й не вистачае терпiння невiдривно вдивлятися у поплавець. Для мене вiдпочинок – ватра, дрова i кухня.
При ватрi я можу просидiти цiлу нiч: вогонь не тiльки зiгрiвае тiло, а й очищуе душу. Щось там за довгi буднi понакипае у нiй, iржею вiзьметься i шкребе, пригнiчуе, в’ялить. А первiсна чистота вогню, немов панацея вiд недуг, якi людина сама на себе накликае, немов свiдок вiчностi перед короткочасним людським iснуванням, заперечення дрiб’язку, яким так бездумно затруюемо собi життя, – випалюе окалину невдоволення, жадоби, марнославства, смутку, i ти чуеш, як вона кришиться, облiтае i вивiльнюе iз зашкарублостi твою чисту й добру, для творення призначену первозданну сутнiсть.
А за кухнею я стаю нiби своiм власним прапредком, язичником, який вчиться розумiти матерiю, придатну для споживання, i дивуеться, як захований у шкаралущi, лушпайцi непоказний продукт нiби силою твоеi ворожби вивiльняе запах, смачнiсть, поживу, якi не тiльки заспокоюють iнстинкт, не лише набивають шлунок, а й дають силу думати, радiти, страждати i творити.
Та найбiльше люблю пiд час вiдпочинку в тундрi ходити по дрова. Тодi я цiлковито з’еднуюся з природою, нiби занурююсь у неi i стаю невiд’емною ii часткою. Менi здаеться, що я перший з людей ступив сюди ногою, що все тут непорочне, незасмiчене, неторкане, що нiхто до мене не вбирав тут у своi очi чистого неба i цвiту, а у вуха – розмаiття голосiв.
Йду i втiшаюсь останнiми днями тундрового лiта. Воно коротке й буйне. З початком червня починають чорнiти вершини горбiв, чорнота швидко сповзае униз – до яруг, балок i круч, в яких на все лiто залишаються спресованi верстви брудного снiгу, а тодi прилiтають яскраво оперенi кулики-турухтани – гостродзьобi, на тоненьких нiжках, – сповiщаючи своiм гамором початок кiлькаденноi весни. Не гаючись, бо квапить природа, стають самцi до бою, щоб вiдвоювати собi самиць, якi повиннi чимскорiш вiдкласти яйця i до половини серпня викохати нащадкiв; самцi наiжачують барвистi краватки, сходяться i вiдчайдушно б’ються, рiзнобарвне пiр’я розлiтаеться, i на тундрових просторах розквiтають iз них жовтогарячi купальницi, бiлоснiжна пушиця, голубi незабудки, червоний iван-чай…
Ще по ярах над струмками висять снiговi намети, ще на водi мерзне крига, а тундра вся цвiте, тужать канюки, гудуть бекаси, щебечуть пуночки; коричневi, мов сама тундра, сидять уже на яйцях курiпки, i коли з’являеться у небi сокiл-сапсан, погрозливо описуючи коло, стрiмко злiтають угору бiлi куропачi й падають каменем подалi вiд гнiзда: рятують сiм’ю, вiддаючи себе в жертву соколам.
Пiсля кiлькох днiв гамiрноi весни, за час якоi птахи вiдкладають яйця, песець встигае скинути iз себе бiле хутро, замiнивши його менш привабливим рудувато-сiрим маскхалатом, – починаеться комарине лiто. Ще немае комарiв – цих найлютiших ворогiв усього живого в тундрi, та чуйне вухо вловлюе загрозливе шипiння у заплавах озер i в старицях рiчок: вода в них бульбашиться, нiби кипить, ворушаться без вiтру жорсткi стебла осоки – то вилiзають iз води мiльярди комариних личинок, вони трiскають, i з прозорих кожушкiв вилiтають роi. Табуни самцiв витинають у пiднебессi своi зазивнi танцi, а комарицi, збудженi непереможним покликом продовження роду, з лютим писком розлiтаються у пошуках живоi кровi, без якоi не можуть зачати в собi нове життя; вони проженуть на пiвнiч стада оленiв, вимучать пастухiв, не дозволять спокiйно вiдпочивати рибалкам i зникнуть, мовби iх нiколи й не було, у кiнцi короткого лiта.
Тундрове лiто постае нинi передi мною в одному ментi, наче для того, щоб я запам’ятав його напередоднi зимових буревiiв. Воно вже закiнчуеться, комарiв стало помiтно менше, але ще тепло, хоч iз пiвночi починае тягнути рiзкою прохолодою, i бовдуряться на обрii сизi хмари. Курiпки ще годують своiх малят, та за тиждень-два вони вже виростуть, тодi самички перестануть стерегти гнiзда – розпочнеться полювання на курiпок. А нинi вони ще саможертовно вилiтають назустрiч вороговi i, вдаючи немiчних, падають йому пiд ноги, вiдводячи короткими перельотами у протилежний вiд гнiзда бiк.
Я збираю паливо, складаю на купи i приглядаюся до кожноi коряжини. У багатьох упiзнаю творчу руку природи й дивуюся, що вона, як i людина, умiе вiдтворювати живий свiт у подобизнах. Ось iз цiеi, наприклад, знiмеш кору i побачиш земноплаза, який жив тут мiльйон рокiв тому; в iншiй вбачаеться умудрене досвiдом обличчя старого аборигена; ще iнша з-пiд кори зраджуе лiнii звабливого дiвочого тiла, а ось ця… Пiднiмаю розкарячений подовгуватий пеньок i, напевне, тiльки менi вбачаеться в ньому страхiтливий монстр – втiлення постраху, погрози й жорстокостi, – опредмечений виплiд найхворобливiшоi людськоi уяви. Беру пеньок iз собою.
Я назносив дров, розпалив ватру пiд казанком, а потвору, ще не оброблену, поставив бiля входу в бунгало. Вряди-годи позирав на неi: був то ще не проявлений образ спрута з огидною людською головою, що випнулася над щупальцями; два сучки на мiсцi очей тупо й безжалiсно вп’ялися в мене – стало моторошно, i я задумав кинути потворний виплiд природи в огонь.
Та не встиг цього зробити. В той час, коли я дивився на чудовисько, позаду мене стояв Федiр, вiн теж придивлявся i затримав мою руку.
– Не треба, Євгене. Краще вирiзьби з нього те найстрашнiше, що мучить тебе ще й нинi, i воно таким чином якось вiдчужиться вiд тебе. Не можна вiчно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другiй шахтi пiсля страти Берii. Хоч призабудь… А взагалi, щось дiеться з тобою цього разу, для мене не зрозумiле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповiдав про скитальника Михайла, ти весь перемiнився, наче щось неймовiрне тобi привидiлося. Може, подiлишся зi мною, душу облегшиш?
– Не знаю, – вiдказав я нерiшуче. – Смiшно було б i признаватись. Але менi здалося в одну мить, що той Михайло – мiй рiдний дядько.
– Яким чином? – здивувався Федiр.
– Мiй стрийко Михайло був полярником, потiм потрапив на Соловки. Менi говорили, що з соловецького табору вiн нiбито втiк. Може, то його спiймали i заслали у Воркуту?..
– Оце-то вже справдi баечка… Але про дядька ти менi нiчого не розповiдав. Справдi був полярником? І ти нiколи цим не похвалився?
– Болем не хваляться.
– То хоч розкажи…
ІЗ КНИЖКИ МИХАЙЛА ШИНКАРУКА «14 МІСЯЦІВ НА ЗЕМЛІ ФРАНЦА-ЙОСИФА»
У квiтнi 1931 року доцент Харкiвського iнституту народноi освiти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав вiд директора Арктичного iнституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою вiн запрошував молодого вченого прибути в Ленiнград для пiдготовки третьоi з черги зимiвлi на Землi Франца-Йосифа в бухтi Тихiй, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедицii.
Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виiхав iз Праги до Харкова, обiйняв посаду викладача географii в Інститутi народноi освiти, був обраний доцентом i вiдзначився хiба лише тим, що написав для газети й шкiльноi читанки з географii популярну статтю про експедицiю Умберто Нобiле на дирижаблi «Італiя» до Пiвнiчного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успiх у читача – через те, мабуть, що матерiал для неi я взяв безпосередньо iз спогадiв члена експедицii Нобiле – чеського професора-геолога Франтiшека Бегоунека, котрого знав особисто. Але який мiг бути зв’язок iз статтею i викликом професора Самойловича! Адже таких спецiалiстiв, як я – i кращих, – у Союзi, напевне, багато.
Цю головоломку я сам розв’язав, поквапцем збираючись у далеку дорогу. Адже пiсля студiй i докторантури в Украiнському вiльному унiверситетi у Празi на природничо-географiчному факультетi я захищав докторську дисертацiю, i на професорськiй радi виступив з оцiнкою першоi моеi науковоi працi сам Франтiшек Бегоунек. З тiеi пори професор часто знаходив час для розмов зi мною, заохочував повернутися на батькiвщину, де перед географами й геологами розкриваються широкi простори Арктики. В кiнцi лiта 1928 року Бегоунек, овiяний славою, повернувся пiсля катастрофи «Італii» до Праги, вiн зустрiчався з викладачами й студентами унiверситету та педагогiчного iнституту, а менi особисто розповiв усю iсторiю трагiчноi експедицii. І накiнець: коли я вже був у Харковi, до Праги приiхав iз вiзитом герой рятувальноi виправи Рудольф Лазарович Самойлович, який на криголамi «Красiн» вивiз на Велику землю решту експедицii Нобiле, у тому числi й професора Бегоунека. Чи не можна допустити, що пiд час розмови з Самойловичем Бегоунек порекомендував йому мене?
В серединi квiтня я був уже в Ленiнградi. Присадкуватий, зовсiм лисий, з пишними вусами, професор Самойлович зустрiв мене привiтно, вiн зразу ж пiдтвердив моi здогадки – «так, так, вас рекомендував професор Бегоунек» – i доручив менi технiчний бiк пiдготовки зимiвлi.
Спочатку я нiяк не мiг зiставити цю добродушну дiлову людину з легендарним полярником, про якого наслухався свiт. Професоровi всього п’ятдесят лiт, а про його життя можна списати волову шкуру. 1908 року за участь у РСДРП Самойловича вислано у глухе село Архангельськоi губернii – Пiнегу, де жило близько ста полiтичних засланцiв i серед них Олександр Грiневський – майбутнiй Олександр Грiн. Дипломований геолог Самойлович вибрав з-помiж висланцiв охочих, у тому числi й Грiневського, i провiв з ними геологiчне дослiдження русла рiки Пiнеги. Цiею працею зацiкавилося Товариство вивчення росiйськоi Пiвночi – Самойловичу i його колегам дозволили жити в Архангельську. Вивчаючи береги Бiлого моря, Самойлович наймав на судна норвезьких шкiперiв, якi розповiдали Грiневському своi морськi пригоди…
Мешкав Самойлович у тому ж будинку, що й випускник Сорбоннського унiверситету, дослiдник Везувiю i керiвник кiлькох експедицiй на Нову Землю Володимир Русанов, i став його учнем. 1912 року Рудольф Лазарович вирушив iз Русановим в експедицiю на Шпiцберген, де знайшов великi запаси вугiлля. Із Шпiцбергена Русанов зi своею дружиною Жульеттою Жан подався на шхунi «Геркулес» у подорож Льодовитим океаном на схiд, з якоi не повернувся, а Самойлович виiхав на Велику землю з релiквiею, яку свято зберiгае i донинi, – письмовим клопотанням Русанова до петербурзьких властей дозволити Самойловичу жити у столицi.
