скачать книгу бесплатно
Бо вiйна – вiйною…
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #13
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii.
Роман «Бо вiйна – вiйною…» (1989) – це розповiдь про складний життевий шлях галичанина, якому довелося пройти через Першу свiтову вiйну, емiграцiю, повернення на Украiну i репресii 1930-х рокiв. Широта подiй, зображених Р. Іваничуком, захоплюе – вiд натуралiстичних картин Першоi свiтовоi, польсько-украiнськоi вiйни 1918–1919 рокiв до виживання украiнських емiгрантiв за кордоном. Письменник змальовуе останнi днi життя i смерть Івана Франка; на сторiнках роману постають Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Степан Рудницький, Олександр Олесь та iншi представники цвiту украiнськоi нацii; а також оживае побачена очима першопрохiдцiв краса Пiвнiчного полюсу.
Роман Іваничук
Бо вiйна – вiйною…
Упорядники: Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук
Примiтки В. В. Габора
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2019
© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2019
© В. В. Габор, примiтки, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
Бо вiйна – вiйною…
Роздiл перший
Вертолiт стрiмко пiднявся в бiле небо, описав над нами коло й лiг на курс понад сталево-мертвою гладiнню озера Ямба-то, що великим овалом простяглося вiд нас на захiд, зливаючись на обрii з бараницею жухлих шелюгiв. Швидко вiддалявся, зменшуючись до розмiрiв курiпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я вiдчув, як починае добиратися до мене почуття осамотненостi й жалюгiдного каяття: навiщо менi, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, iм – моiм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальнi мiшки й продукти, такий допiнг потрiбен – стан вiдчуження вiд метушного свiту; менi ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, нi в чому не повинного пiдлiтка, приреченого на багатолiтне табiрне поневiряння, вивозив iз Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нинi розчулююся, зустрiчаючись iз неозорими просторами тундри, яку в тi гiркi роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, пiдсвiдомо й несподiвано для себе щиро полюбив. Парадокс!
Та мое каяття тривало тiльки мить. Цяточка вертольота проколола помаранчеву завiсу неба над серпиком сонця, що вже починало ховатися за обрiй, полишаючи на часинку дикiй тундрi бiлу нiч, я розглянувся довкола, i мене почав огортати тихий спокiй, що напливав iз незайманого безлюддя, де тундра на своему шляху зустрiлася з рештками тайги.
І я нiби вперше побачив: у лютому двобоi зчепилися стихii мертвоти й життя: тундра погнула, поламала острiвцi лiсу, вчепилася до корiння вiчною мерзлотою, покрутила вiтрами гiлля, поколола морозами стовбури, та все ж… Учепившись чепiрначчям одне за одного, вiддавши для життя енергiю своеi краси i зросту, покрученi, згорбленi, зав’ялi, та невпокоренi стоять деревця. Стоять! Чи ж то не так само вижив i я серед мерзлоти людського сумлiння, витративши на виживання час i сили, призначенi для творення?.. Цур, не треба! Не треба, а воно, минуле, постае передi мною i не вiдступае…
Знав я, що так буде, ще на початку нашоi подорожi, коли Федiр познайомив мене з воркутинським домоуправом Степаном Пеньковим, якого взяв iз собою за «iнтенданта». Казав же я йому: не бери чужих людей. Та вiн i подумати не мiг, що Пенькова я давно знаю…
Але годi. Я ж не для гiрких спогадiв сюди приiхав – для вiдпочинку. Не до ворогiв – до друзiв. До друзiв? І Пеньков, що стоiть он збоку з транзистором у руках, теж уже друг? А чому б i нi – колись був «кумом». Вiн мене, мабуть, не впiзнав, а я його – вiдразу. Що ж, нас було багато в оперуповноваженого ОЛП[1 - Окремий табiрний пункт (отдельный лагерный пункт).] Сорок другоi шахти лейтенанта Пенькова… Як вiн втерся, колишнiй опер – «кум», а нинiшнiй домоуправ, до Федора? Певне, продуктами допомiг… І буде поряд зi мною цiлих десять днiв нашого вiдпочинку. Щоб я весь час пам’ятав, де i ким був тридцять рокiв тому, щоб не барвистий килим бачив у тундрi, а ii мерзлоту, щоб не милувався кожухом решток тайгового лiсу, а вишукував серед нього знищенi холодом покручi.
Та Бог з ним. Припустiмо, я його не впiзнав…
Я ж таки приiхав до друзiв. Кожного року, вiдколи вийшов на пенсiю, приiжджаю до них порибалити. Старший у нинiшнiй виправi на озеро Ямба-то – Федiр Янченко, головний iнженер воркутинського Управлiння автотранспортного господарства, у якого я, Євген Шинкарук, працював колись начальником вiддiлу постачання. Свого часу Янченко водив трактори з пальним i продуктами на далекi буровi – з’iздив усю Великоземельську тундру, тому знае i ii, i людей. Йому легко було домовитися з геологами, що бурять нафту бiля Воркути, про вертолiт.
Я протестував проти цiеi витiвки: то ж незаконно. «А начальство у заповiдниках полюе законно?» – вiдмахнувся Федiр. Та й справдi, чим, як не вертольотом, ми змогли б дiстатися на озеро Ямба-то – маленьке кружальце на картi глибокого Заполяр’я, – що сховалося у лiсотундрi в двадцяти кiлометрах за рiчкою Великою Роговою.
Повнотiлий i навдивовижу рухливий Федiр робить iз березових жердок для бiвуаку каркас, якого обтягне полiетиленовою плiвкою; це буде наше бунгало – склад з продуктами i iдальня. Що то за слово – «бунгало», не знаю, але воно добре пасуе до нашоi обстановки. Федоровi допомагае Вiктор Горбов. Я його пам’ятаю з тих часiв: вiн був вiльнонайманим лiкарем у нашому ОЛП, а тепер працюе у воркутинськiй мiськiй лiкарнi травматологом. Намет розкладае Юра Нiструл, головний механiк нашого управлiння.
Менi треба йти до них i нi про що, крiм майбутньоi риболовлi, не думати. Янченко ось уже помахуе менi рукою.
Я ще раз глянув у той бiк, де зникла цяточка вертольота, i неясна тривога схолодила груди: а що коли не прилетять за нами? Це-бо справжне хлоп’яцтво – приватно брати вертолiт i не зафiксувати в офiцiйнiй установi своiх координат. То ж яке вiдлюддя: нiхто, на випадок чого, звiдси нiколи не вибереться.
Що за думки знову лiзуть до голови? А все ж – така далечiнь, нiхто не почуе… нiхто не почуе… І за тих кiлька хвилин, протягом яких я вертаюся до товариства, зринае в пам’ятi раптовим хоралом пiсня, що спiвалася колись у моiй душi багато лiт i не давала знидiти, впасти, загинути: та пiсня весь час була зi мною i вселяла вiру, що мене почують, знайдуть, повернуть… i врештi я таки дiждався, мене почули – до мене iде на побачення мiй молодший брат, долинае за дрiт перестук колiс, це iде вiн, я вчора отримав телеграму. Менi вже можна зазирнути хоч краем ока у вiльний свiт: найбiльшого злочинця розстрiляно, останньою кров’ю в нашому таборi змито його слiд на землi – i я зазираю, йдучи в колонi каторжникiв iз шахти, сторожко розглядаюся по боках; до мене мае приiхати мiй брат, якого я полишив дома ще дитиною, може, вiн уже й приiхав, може, десь там стоiть серед людей на обочинi розбейканоi вулицi, але як його впiзнати – минуло ж десять лiт; супроводжують колону червонопогоннi конвоiри з автоматами на грудях, вони ще покрикують «крок лiворуч, крок праворуч – стрiляю без попередження», та я вже знаю, що це вiд завченостi, iм вiдомо, що незабаром багатьох з нас випустять, нам буде повернено волю й честь, тiльки слiз i марно втрачених рокiв нiхто вже не поверне; собаки без угаву гавкають, проте вже не вишкiрюють зубiв, нiби i iм стало вiдомо, що iхнiй всесильний патрон скараний ганебною смертю: я вдивляюся в кожне обличчя, i врештi вдаряються у моi вуха слова з пiснi, яка менi водно спiвалась: «Чуеш, брате мiй!», я повертаю голову i впiзнаю…
Стихла враз пiсня, зiм’яв ii голос Янченка:
– Чого зажурився, старий панiкере? Злякався, певне, що не прилетить вертолiт за нами! Вгадав? Я ж тебе добре знаю… Але ти не падай духом, замешкаемо тут, як той скитальник Михайло.
– То твоi баечки, – вiдказав я.
– Баечки! Я ж бачив його. Чого доброго, за цих десять днiв вiн зачуе нас i прийде по сiль.
– Та хто ж вiн такий – твiй скитальник Михайло? І як це може бути: все життя тут, на безлюддi?
Серпик сонця сховався за горизонт, уже була пiзня година вечора, та ми про спочинок не думали, можна буде вiдлежатися й удень, не велика рiзниця: за якусь годину-двi сонце знову спливе над обрiем i буде лiниво стояти над ним, мляво просвiчуючись крiзь iмлу каштановою, нiби з кiнськоi шерстi збитою кулею.
Неподалiк на курганi застигли бурими купинами яструби; тихо, мов примара, пролетiла над нашим табором полярна сова, комарi облiпили повстю намети i плiвку на бунгалi й люто пищать навколо нас, вимазаних «детою», не можучи доступитися до своiх жертв; пiвкають у кущах карликовоi берiзки лемiнги; над самою водою довкола наметiв прослалася левада, вкрита морошкою, незабудками та iван-чаем, а з недалеких торфовиськ тягне п’янким запахом багна.
Я назбирав сухого гiлляччя й почав розкладати вогнище. Ватра, куховарство – то моя робота. Розподiл продуктiв, i насамперед горiлки, – теж. Нiхто, навiть Юра Нiструл, з яким я завжди на виiздах живу в одному наметi, не отримае вiд мене бiльше ста грамiв трунку на добу. Мою вдачу знають ще вiдтодi, коли я працював в управлiннi завiдуючим складом: нiхто нiколи бiля мене не попасся, не попасався i я, мене обзивали нiмцем, австрiяком, панiкером, який не краде i не дае вкрасти не тому, що чесний, а що боiться потрапити ще раз за дрiт; я на те не зважав i навiть недоброзичливцiв примушував рахуватися зi своiми засадами.
Ощадливо пiдкладаю пiд казанок вiльховi та березовi патики, готую на вечерю кулiш. Полум’я освiчуе обличчя моiх друзiв, я поглядаю на них, i менi затишно й добре вiд того, що вони бiля мене.
Федоровi, бачу, хочеться розмовляти. Розповiдае вiн цiкаво й дотепно, мае про що. Так склалася в нього доля, що провiв пiвжиття у мандрах, працював навiть на Печоршахтбудi, де робочий контингент складався переважно з колишнiх карних злочинцiв, тож годi було вимагати вiд нього бозна-якоi делiкатностi; мене ще до знайомства з ним попереджували про його нетерпимiсть, грубiсть, та на сьогоднi я встиг переконатися, що грубим вiн бувае тiльки до нероб, хамiв та пiдлабузникiв.
Отже, я вiдчуваю, як йому свербить язик, вiн уже потрiскуе пальцями, щоб привернути нашу увагу, та десь позаду, за моею спиною, хрипить транзистор – це Степан Пеньков накручуе його то на одну, то на другу хвилю; чомусь вiн бокуе, хоч я не дав навiть краем ока зрозумiти, що впiзнав його – табiрного «кума», як називали арештанти оперуповноважених. А може, i вiн упiзнав мене?.. Транзистор посвистуе, пiвкае, врештi вихоплюеться з нього нiмецька маршова пiсенька з одноманiтним рефреном, «айн, цвай, драй». Федiр нахмарюе чоло, дивиться на мене невдоволено, нiби це я заважаю йому розпочати розмову, й мовить ехидно:
– Переклади, Женю, ти ж у нас полiглот, що воно означае – оте «айн, цвай, драй».
– Раз, два, три, – вiдказую я простодушно, i тут здiймаеться гомеричний регiт.
Федiр вигукуе, хапаючись за живiт:
– Спасибi, Женю, що просвiтив, повiк не забуду!
Я розумiю свiй промах, та менi втiшно, що змiг подарувати друзям крихту доброго настрою коштом власноi наiвностi. Найщирiше смiеться Вiктор; вiн теж, як i я, мае свое вразливе мiсце, тому й радий нагодi посмiятися з мене: у Вiктора двi «правi» руки, обома може писати, а тому не знае нiколи «влiво – вправо». Федiр розповiдае про нього свою видумку: буцiмто Горбов якось попришивав травмованому пацiентовi руки й ноги не туди, куди треба, i вийшов з того знаменитий конфуз.
Юра Нiструл нiколи нi з кого не пiджартовуе, вiн мовчазний i рiдко коли смiеться. Доля йому судилася така, що тяжко й пояснити, звiдки в нього доброта й iнтелiгентнiсть. Мати його, румунка з Чернiвцiв, у 1940 роцi переходила разом з чоловiком радянсько-румунський кордон; чоловiка прикордонники вбили, ii ж схопили, а пiсля суду вона була заслана у Воркуту. Коли вiдбула строк, поселилася в землянцi, яку викопала у стрiмкому березi над рiчкою Воркутою, з кимось там зустрiчалася й народила Юру. Незабаром померла, а Юра виховався у дитбудинку… Юра не любить, коли з нього пiджартовують: певне, хлебнув по гульку насмiшок у дитбудинку, i йому того вистачае на все життя. Я тiльки вiдчуваю, як вiд нього випромiнюеться на друзiв i на мене доброта, а часом уночi, коли перед свiтанком у наметi дiймае холод, вiн тихо й дбайливо поправляе на менi ковдру.
Степан Пеньков сiдае врештi за ватру, не перестаючи накручувати транзистора. Робить це нервово й бездумно, поглядаючи при тому весь час на мене. Впiзнае? Мабуть, нi… А я дивлюсь на його пальцi, якi покручують регулятор транзистора, i пригадую, як вони дрiбно стукотiли пiд час останньоi розмови зi мною у таборi – дрiбно, погрозливо i, зрештою, безсило.
Смачно запахнув кулiш, у казанку густо забулькотiло, Федiр нетерпляче змахнув у мiй бiк рукою, i я почав накладати в миски страви й розливати у склянки добову норму трунку.
– Тепер слухай, Женю, – сказав Янченко, витерши долонею уста. – Слухай про скитальника Михайла, i те, що буду розповiдати, уявляй собi так, нiби ти сам усе те бачив. Тодi повiриш.
На Михайлiвськi озера, до яких належить i Ямба-то, що в перекладi означае Продовгувате, Федiр наiжджав з геологами досить часто ще до того, як ми з ним заприятелювали. Отож тепер вiн розповiдав нам про випадок, який трапився з ним у цих краях до знайомства з нами. Ми слухали його оповiдку, затамувавши подих, й, напевно, були схожi на дiтей, котрим пiд нiч розказують казку про нечисту силу. Крiм Пенькова, який чомусь пильно вивчав табло на транзисторi.
– Це було на початку лiта, коли в тундру прилiтають з пiвдня зграi гусей i лебедiв, а пастухи переганяють на пiвнiч голодних i облiзлих оленiв, де бiльше ягелю й менше мошки. Я з двома геологами виiхав на Ямба-то порибалити. Зовсiм недалеко звiдси, он за тим затоном, ми позакидали вудки й терпляче чекали, поки клюне. Я поспитав геологiв: може, знають, чому озера за Великою Роговою називають Михайлiвськими. Вони розповiли менi легенду про таемничого Михайла, який бурлакував тут пiсля вiйни, а може, бурлакуе й досi, навiть показали заглибину, де була колись його землянка. Нiбито випустили чоловiка з воркутинського табору на волю, та вiн не захотiв уже повертатися до людей. Я вiрив i не вiрив, бо як тут можна жити, коли вiсiм мiсяцiв рiчно тиснуть лютi морози, шаленiють пурга, буревii та урагани. Але звiдки взялася назва? Я думав про вiдчай людини, яка рiшилася на таке життя, та про ii фiзичну й моральну мiць – i в той мент моiх роздумiв побачив у шелюгах високу постать, що наче виросла з-пiд землi. Довговолоса, з кустратою сивою бородою людина, одягнута в оленячий кожух, ступила в наш бiк кiлька крокiв i зупинилася, спершись на рушницю, мов на костур. Я опустив вудлище, геологи посхоплювалися з мiсць, людина вийшла iз шелюгiв i зупинилася на вiдстанi десяти крокiв.
«Сiль, – сказав дiдуган. – Патрони».
У його голосi не було вимоги, погрози чи благання, чоловiк повiдомляв нас про те, що йому необхiдно для життя.
Ми пiдiйшли. Старець був узутий в добре зшитi чунi – певне, i одежу, i рушницю виторгував у оленярiв. Але за що?
«Знаю рибнi мiсця», – сказав чоловiк, пропонуючи нам свiй «товар» за сiль i патрони.
«Ти Михайло?» – спитав я.
«Михайло, – вiдказав старий. – Я – Михайло».
«Давно ти тут?»
«Давно».
«Скiльки?»
«Не пам’ятаю».
Ми переглянулися. Михайло насторожився i вiдступив крок назад. Я запропонував йому сiль, мило, сiрники й патрони, але за умови, що ми самi все те вiднесемо до його житла.
«Навести хочете?»
«Нi».
Старий кивнув головою, сказав нам iти обiч – так, щоб нiхто не залишався позаду, i ми пiшли в глиб тундри. Дiйшли до сторожки, вкопаноi у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився мiцно складений зруб iз похилим дахом теж iз полiн ялицi; вiкно без шибок виходило на пiвдень; рама, тесана сокирою, потрiскалася вiд дощiв, снiгу й вiтру; пiд стiною – нари; посерединi сторожки – вiльховий пень замiсть стола; у кутi – риболовнi снастi й сокира.
Скитальник був чистий, борода й волосся розчесанi, очi швидко бiгали пiд навислими бровами; спершись спиною до стiни, вiн стояв iз зiгнутими в лiктях руками, нiби готувався вiдбити напад. Хлопцi виклали на долiвку припаси.
«Рибне мiсце покажеш?»
«Ходiм».
Дорогою я запитав, чи вiн не боiться, що його знайдуть i примусять вернутися до людей.
«Я нiкому не потрiбний, i нiхто – менi. У мене кiлька землянок, тут я зустрiчаюся з оленярами».
«Хто ж ти?»
«Михайло».
«А колись ким був?»
«Полярником. До стужi звиклий».
«Чому ти тут?»
«Утiк колись iз Соловкiв. Спiймали i заслали у Воркуту. Там вiдбув другий строк, а пiсля вiйни випустили».
Федiр ще довго розповiдав про свою зустрiч iз скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовiрна здогадка закралася менi в мозок, я пробував позбутися ii – цiлком, здавалось би, абсурдноi, та вона вперто гнiздилася, розбухала: а що коли то був мiй стрийко Михайло Шинкарук, якого я нiколи не бачив, але багато знав про нього з розповiдей мого батька… Полярник. Утiк iз Соловкiв. І – Михайло!..
Колись у бараку в зонi Сорок другоi шахти розбудив мене вночi сусiд по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що вiн мiй земляк iз Пилипiвки, знав мого батька, а iз стрийком Михайлом служив в Украiнських сiчових стрiльцях. Цей сусiд, колишнiй священик Григорiй Шепетюк, у 1946 роцi вiдмовився прийняти православ’я; а що мав iще старi грiхи, то протинявся близько десятка лiт по таборах стоiчним греко-католиком. Отож вiн в одному з таборiв дiзнався вiд колишнiх соловецьких в’язнiв, що серед них на Соловках було двое коломиян: поет Андрiй Бабюк, який пiсля оголошення йому другого строку збожеволiв i наклав на себе руки, i Михайло Шинкарук – той якимось чудом утiк з острова й, напевно, загинув у холодних водах Бiлого моря.
Невже Федiр говорить про мого стрийка?.. Та нi, це неможливо: стiльки лiт!
Та немов для того, щоб пiдтвердити мою здогадку, перед очима постали двi фотографii з батькового альбому. На однiй – юнак у стрiлецькiй унiформi iз завзятим гострим поглядом, а на другiй – поважний чоловiк iз засмаглим обличчям, учасник полярноi експедицii на Землю Франца-Йосифа 1931 року. На обох фотографiях – Михайло Шинкарук. Так то ж вiн!..
– Що з тобою? – запитав Федiр, помiтивши, видно, мое збентеження.
– Нiчого… – вiдказав я упалим голосом i тут же спохопився: – А ти бачив його потiм – скитальника Михайла?
– Дивiться, повiрив Хома невiрний! – засмiявся Янченко. – Ти б видiлив менi за це персональну порцiю!.. Бачив ще один раз. Над Великою Роговою. Михайло до нас не пiдходив. Коли ми його покликали, вiн тут же зник, як мара.
– Ви не можете про щось iнше розмовляти? – перебив розповiдь Федора Степан Пеньков i увiмкнув транзистора на повну потужнiсть.
– Вам неприемнi подiбнi розмови? – спитав я, глянувши на Пенькова. – Чому?
– А кому вони нинi потрiбнi? – опустив очi домоуправ. – Маемо ж хлiб i до хлiба… Так нi – ворушать давне, правди дошукуються…
– Правду-матiнку не треба розшукувати, – вiдказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. – Правда, мов бiблiйний Єгова, е. Навiть тодi, коли ii, згвалтовану, викидають у кювет, сподiваючись, що вона до ранку витягне ноги!
Тiеi ночi я не спав. Коротку бiлу нiч i всi подальшi днi i ночi я думав про свого стрийка, про батька i про себе: зв’язував вогнива наших життiв в один ланцюг випробувань двох поколiнь, з яких лише другому було суджено дiждатися справедливостi.
Тож хочу, щоб про нашi долi знали i наступнi. Я адресую тобi, мiй молодший брате, свою розповiдь, яку скомпонував у пам’ятi за час, проведений над озером Ямба-то, осмислюючи свое пережите, пригадуючи й домислюючи чуже – з батькових записок i розповiдей, з наукових праць, листiв i щоденникiв стрийка Михайла та iз свiдчень очевидцiв. А ти дiтям перекажеш.
ІЗ ЗАПИСОК ІВАНА ШИНКАРУКА
Весна 1914 року. Украiнськi великоднi свята випали зразу ж пiсля польських, i всiх студентiв вiдпустили на два тижнi додому. Я закiнчую щойно перший рiк учительськоi семiнарii у Станiславi, а вже мрiю про той день, коли повернуся у свою Пилипiвку вчителем i стану на мiсцi панi Шубертiвноi, яка донедавна виплачувала щомiсячно по двадцять корон на науку дiтям найбiднiшоi у селi сiм’i – менi й братовi Михайловi, що вчиться на першому курсi фiлософii у Львiвському унiверситетi. Мрiю вiддячитися iй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий i завзятiший вiд мене, пiде в широкий свiт, а я скромно буду вчити розуму сiльських дiтей i доглядатиму стару самотню вчительку до кiнця ii днiв.
А ще мрiю зустрiтися у Пилипiвцi з коломийською гiмназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львовi на теологii. Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда i поглядае на Михайла. Що ж, вiн старший i мудрiший, iй з ним цiкавiше…
Цього року Михайло вiд себе i вiд мене подякував учительцi за допомогу, бо отримав стипендiю – двадцять п’ять корон, а ще з протекцii вiдомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став пiдробляти кольпортером у НТШ[2 - Наукове товариство iменi Шевченка.], крiм того, харчуеться в академiчнiй iдальнi за половину цiни. Висилае менi грошi на утримання, i я повинен звiтувати перед ним за кожен крейцар.
Сьогоднi чекатиму у Станiславi на поiзд зi Львова, яким приiдуть Михайло i Гриць Шепетюк. Увечерi в будинку украiнського «Сокола», що поряд iз нашою семiнарiею (я про це Михайловi написав), буде читати «Мойсея» Іван Франко. Важко повiрити, що побачу його зблизька… Потiм поiдемо до Коломиi, а далi пiшки – у Пилипiвку. О, якби здiйснилось те, про що ми домовлялися на зимових вакацiях – пiти Страсного тижня у гори!
Та, напевно, ця затiя не вдасться: дома чорна бiда, тато спрацьований, знищений роботами, мама схибнулася розумом на релiгiйному тлi – пропадае у церквi й на плебанii, мие там пiдлоги, без упину молиться, батьковi ж дорiкае, що не послав мене вчитися на священика.
А ще непевно стало у свiтi, то, може, й не варто вештатися горами. Кажуть, полiцiя пiсля вiденського та львiвського процесiв полюе усюди за росiйськими шпигунами.
В березнi вiдбулася карна розправа у вiденському судi над Олександром Яндричем, угорським пiдданим, який видавав Росii вiйськовi таемницi. В «Дiлi» повiдомлялося, що пiд час ревiзii у нього знайдено шпигунськi звiти, писанi тайнописом, план фортець у Перемишлi, порядок походу армiй на випадок вiйни, за що отримав вiд росiйського уряду грубi грошi. Засуджений на п’ять лiт в’язницi в Куфштейнi.
Того ж мiсяця у Львовi закiнчився процес над Семеном Бендасюком iз Товмача, який працював бiблiотекарем у Народному домi. Члена москвофiльськоi партii Бендасюка звинувачено у зв’язках iз впливовими партiями в Петербурзi. Пiд час обшуку в нього виявлено прокламацii, в яких проголошувалося, що «на просторiй землi Данила мае газдувати росiйський цар, бо народ – вiд Карпат до Камчатки – весь руський». Що йому Франко! Листувався з графом Бобринським, отримував вiд нього росiйськi карбованцi, коли ж граф, повертаючись iз Праги, зупинився у Львовi в готелi «Жорж», москвофiли влаштували йому гучний банкет, а потiм, як дорогого гостя, возили по мiстах Галичини. Польськi присяжнi з антиукраiнських спонук виправдали Бендасюка, а граф Бобринський у листi подякував за це полякам, пообiцявши, що Росiя незабаром матиме змогу вiддячитися iм не лише словом, а й дiлом.
У свiтi запахло порохом. У прикордонних районах Росii й Австрii почалася мобiлiзацiя. Галичина може стати тереном страшноi вiйни, вона ж бо е ключем Росii до Румунii, Угорщини, Австрii та Нiмеччини.
В Австро-Угорщинi шаленiе шпигуноманiя. Мабуть, таки в гори не пiдемо. А втiм – як вирiшить Михайло. Вiн краще знае, що дiеться у свiтi: Львiв е Львiв.
Як я маю повестися, коли почнеться свiтова веремiя? Михайло писав, що вступив у «Сiч» Кирила Трильовського, бо замало ходити по селах з антипропiнацiйними[3 - Антиалкогольнi.] рефератами, а витанцьовувати на забавах модний танець two step[4 - Два кроки (англ.).] у той час, коли вшехполяки на чолi з Пiлсудським уже створили озброений легiон «Zwiazek strzelecki»[5 - Стрiлецький союз (пол.).], просто ганьба.
Михайло – максималiст, вiн пiде напролом, на ризик. А я думаю про освiту. Тiльки просвiчений народ здатний до боротьби, тiльки самоусвiдомившись, можна перемогти ворога. А може, я помиляюся: коли почне литися кров – чи буде час навчати тодi народ?
