скачать книгу бесплатно
Я прочитав Пруса i Винниченка, Нiцше i Толстого, Дрепера i Франка, Джека Лондона зрештою, та нiчого вiд того в моему життi не змiнилося. На станцii у Станiславi я мешкаю з трьома кандидатами учительськоi семiнарii; бiднi iдять з однiеi миски, а багацький син – окремо.
Хто я? Хочу проаналiзувати вiйну i свiт своiх почуттiв.
У Грушевi ми перепливли чайкою Прут i через перелiски, стежками навпростець, подалися до Погорiльця – найвищого в околицi горба, довкола якого поприпадали шитi соломою хати, з покiрною надiею вдивляючись пiдслiпуватими вiконцями у високий трираменний хрест на макiвцi, немов прочани у храмi в золоту чашу при виносi Святих Дарiв.
Наша з Михайлом вiтцiвська хата стояла самотньо край села, найменша й похила, та цього разу вперше не стиснулося болем мое серце – навпаки, мене дiткнуло почуття гордостi вiд того, що з найбiднiшоi хати вийшли ми до свiтла науки, на гору, i ось стоiмо тут, на Погорiльцi, немов небожителi, i знаемо те, чого нiколи не будуть знати батько й мати, i в потi чола працюватимемо для того, щоб нашi дiти виросли за нас мудрiшi, а мине час – i стане мiй народ освiченим i сильним, бо маемо великого Учителя, науку якого понесемо ми – Михайло, Гриць, я i сотнi таких, як ми, – до найглухiших закуткiв, а тодi…
– А тодi сусiди будуть змушенi з нами рахуватися!
Я сказав цi слова вголос i знiтився, бо ж був наймолодший серед компанii, боязко позирнув на Михайла, чекаючи його нищiвно-поблажливоi посмiшки, якою вiн жорстоко витруював мою наiвнiсть i не завжди був справедливий; його вимогливiсть до людей межувала часто iз зверхнiстю, але й себе вiн не шкодував, коли стикався з власною необiзнанiстю; усього на два роки старший, Михайло був для мене авторитетом, i я, рахуючись iз кожною його думкою, деколи по-дiтвацьки крикливо вивiльнявся вiд нього, щоб утвердитись у самому собi.
Гриць Шепетюк, високий i вродливий, до якого вже встигло дiткнутися теологiчне виховання витонченiстю й непроникливiстю обличчя, не зреагував на моi слова. Вiтер розвiював його чорне волосся, вiн дивився на село, посерединi якого поряд iз церквою стояла едина пiд черепицею хата, i мовив натхненно, нiби перебував у цю мить в аудиторii на теологiчному диспутi:
– Нам водно ставлять схоластичнi питання, а одне з них таке: де пiдносився Святий Дух, коли Іван Хреститель робив рукоположення Ісусовi, – над водою чи пiд водою, адже Христос тодi дивився у воду… А менi тепер, коли я поглядаю на свое село, хочеться вiдповiсти: над моiм рiдним подвiр’ям.
Михайло скинув бровами, – вiтер пустував у вихорцi, що роздiляв його тверде русяве волосся над опуклим чолом, туге пiдборiддя стягувало губи у смужку, очi мав холоднi й упертi, – вiдказав коротко на Грицеву сентенцiю:
– А на моему чорти шабашi справляють… – Вiн повернув до мене голову й закiнчив мою думку: – З нацiею, яка мае Франка, мусять рахуватися сусiди, хочуть того чи не хочуть.
– Ти розумiеш, Михайле, – пiдхопив я, зрадiвши, що брат пiдтримав мене, – ми у вiчi бачили його, нашого Мойсея, колись своiм дiтям з гордiстю про це розкажемо, i, може, аж тодi дiзнаемося з десяткiв праць майбутнiх дослiдникiв творчостi Франка про те, що нинi знае тiльки вiн один.
– Прийде час! – патетично мовив Гриць.
– Не згоден з цiею формулою Франка – «прийде час», – змахнув рукою Михайло. – З усiм згоден, тiльки не з нею. Ми не маемо права чекати i мрiяти, втiшати себе вiрою в прийдешне благоденство. Самi мусимо його створити. І не тiльки з допомогою зброi… У стрiлецьких та сокiльських товариствах полiтикiв вистачае, охочих воювати – теж, i це добре. Та бракуе нам фахових сил. У нас багато патрiотiв, якi тужать за козацькими кунтушами та шликами, а мало, майже нема торговцiв, математикiв, iнженерiв, учителiв, лiкарiв!
– Це правда, – сказав я. – І передусiм учителiв. «Прусський учитель виграв битву пiд Садовою», – хвалився колись Бiсмарк.
Ми сходили вниз iз Погорiльця, наближаючись до перших хат. Мовчанку перервав Гриць.
– Даремно, Михайле, зневажаеш козацькi кунтушi. Це ж наша слава, iсторiя.
– Та хiба я проти iсторii? Але ж минуле не дае нам права на фудулiю. Предки могли, умiли! Тож покажiм, що ми можемо нинi. Захоплення козаччиною вiдкидае нас у сiмнадцяте столiття, а нинi – двадцяте. Ностальгiя за козаччиною породжуе нацiональну неврастенiю. А я готовий одягнути огидний австрiйський однострiй, аби для дiла. А я готовий змiряти ногами всю Украiну – нинiшню – i описати ii, визначити, де е кориснi надра, оцiнити грунти – якi пiд хлiб, якi пiд забудову, щоб пiсля того, як народ стане вiльним, узятися не за органiзацiю парадних фестин, а за працю для життя.
Михайло змовк, а по хвилинi заговорив до мене:
– Мене, Іване, захопила географiя. Наука про землю – що може бути цiкавiше? Ходжу на лекцii до професора-географа Степана Рудницького, прочитав недавно видану в Киевi його «Коротку географiю Украiни» – i менi вiдкрилися очi. Яка велика Украiна, а для нас вона нiби за маревом, ми знаемо тiльки свою Галичину. Скiльки скарбiв заховано в украiнськiй землi! Хтось те все мае вивчити, дослiдити до кожного квадратного метра… На захiд – по Перемишль, на схiд – до Кубанi, на пiвдень – аж по П’ятигорськ!
– Якби на те професорова воля, – сказав я iронiчно, – то на пiвнiч вiн посунув би кордони Украiни до Соловкiв або ж за полярне коло!
Михайло зупинився, я чекав, що вiн зараз приструнить мене, та вiн пильно глянув менi у вiчi, нiби я пiдказав йому цiкаву думку.
– Та певне… – промовив нерiшуче. – Рудницький переборщив, патрiотизм мусить мати межi, бо поза ними вiн стае псевдоромантикою або шовiнiзмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотiв ступити туди хоч раз ногою!
У цей мент я пересвiдчився остаточно: Михайло пiде далеко. Що ж, кожному кораблевi свое плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, – защемiло солодко в грудях, та раптом солод згiрк вiд думки: Катерина пiде за ним, вiн вартий того.
Стежка, що вела з Погорiльця, роздвоiлась унизу: одна ставала вулицею i вела до критоi черепицею хати сiльського вiйта Шепетюка, друга збiгала до Березiвки, що обмивала село крутими кривобродами, i через кладку заводила прямо на подвiр’я моеi вiтцiвщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрiтися на Великдень бiля церкви.
Клацнула защiпка на хвiртцi, сполохалися кури, iз стаенки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впiзнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочцi, пiдперезанiй крайкою поверх полотняних штанiв, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечi, вже зовсiм сивий.
– Приiхали, слава Богy, – сказав, ховаючи назад руку, до якоi нагнувся Михайло. – На Волове до дiдича треба йти, стайню будувати. Я вже звiв зруб, а козли поставимо разом.
– Де мама? – спитав я, зрозумiвши, що в гори нам таки не стелиться дорога.
– Та де – у церквi, – буркнув тато, – або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся подiла… Йой, Іване, бiда менi з мамою. Аби злагодитися iз своiм братом за межу, вiдпустила йому шмат поля на Дубах, а iсти й так нема що.
– Я, тату, здав добре колоквii, – сказав Михайло, щоб утiшити старого. – Іван також…
– Та добре… Вчiться, бо нема, ой, нема на чому тут говiти… А минулоi недiлi по Службi Божiй наробила посмiховиська на все село. Вийшли з церкви, а мама розказуе жiнкам, аби мали з чого смiятися: нiбито ти, Михасю, в якогось митрополита був i вiрою своею його здивував, а ще якогось короля – мудрiстю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церквi е двi корони для вас обох i що священик на казаннi вас упоминае, бо вам призначено нарiд рятувати. Отака публ?ка…
Я здавив у собi сльози: як нема шаблi, то най будуть пiхви, – втiшають себе люди марними мрiями в безпросвiттi… А може, ми таки повиннi порятувати народ: це уже вiдчай…
На подвiр’я вбiгла мати: «Таж казали менi, казали: сходять твоi хлопцi з Погорiльця, бiжи додому, Палагно». Вона припала, маленька й худа, як скiпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а вiн гладив ii рукою по рубищi на плечi; потiм пiдiйшла до мене й шепнула: «Це я тобi наскладала, аби Михась за грошi не випоминав», – i, боязко поглядаючи на батька, всунула менi до кишенi кiлька монет: а очi були такi сумнi…
– Ходiм, Іване, з’iмо щось з дороги та й пiдемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, – промовив глухо Михайло й зайшов до хати.
Ми працювали в дiдича до темноi ночi, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата i подав йому ворочок муки на паску. Тато поцiлував дiдича в руку, i ми вiдвернулися вiд такоi ганьби, а за воротами, дiждавшись тата, Михайло сказав:
– Щоб я, тату, бiльше не бачив того, що ви панську руку цiлуете.
– А паску панську будеш iсти? – визвiрився тато.
– Ми ж ii заробили в дiдича.
– А де бись заробив, якби не вiн? У такого харпака, як я?
Заграли Великоднi дзвони на «Христос воскрес», висипали люди з церкви на майдан, ударили бiля дзвiницi моздири, затремтiло вiття високих смерек, бiлi цяточки стокроток зiм’ялись пiд сотнями нiг; ми з Михайлом пробиралися крiзь натовп на край майдану, де стояли, очiкуючи нас, Гриць Шепетюк iз Катрусею. Вона тримала брата пiд руку, нахиливши до його плеча кучеряву голiвку, – бiла, мов черемха, у бiлiй сукнi, розкiшна панна. Я затамував подих i чув тiльки, як гупае у грудях серце, мов тi моздири за дзвiницею, здубiли ноги; а Михайло… Йшов вiн смiливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусi, i я бачив, як вона вiдхилилася вiд Грицевого плеча i подалася всiм тiлом уперед, мов лоза пiд вiтром. Я штивно кивнув головою. Гриць привiтався з нами за руку.
– Як ти змужнiв, Михайле! – обдала Катерина палким поглядом мого брата i довго не вiдводила вiд нього очей; потiм, згадавши, що Михайло пiдiйшов не сам, позирнула привiтно на мене й мовила, нiби до хлопчика: – Та й ти пiдрiс, Іване…
Менi враз захотiлося iх полишити, i я вже готовий був сказати: «Розмовляйте собi, а я пiду до хлопцiв», та в цю мить ми помiтили, як до папертi почали пiдходити люди; вони товпилися, напевне, священик вийшов – знову почнеться принизливе цiлування рук; жiнки першi протискалися й нагиналися до когось – хтось там сидiв на схiдцях. Невже пiп сидячи приймае поклони?
Ми приглядалися, та заспокоiв нас Гриць:
– Атаманюк вернувся з Куфштейна, той, що двадцять шiсть лiт вiдсидiв за вбивство економа у фiльварку на Воловiм. А це ось випустили.
Народ розступався, ставав колом, i ми побачили старого, як свiт, слiпого дiда з поораним зморшками обличчям. Вiн сидiв, спершись однiею рукою на палицю, а другу, безвольну, нiби неживу, дозволяв людям пiдносити до уст, наче байдужою була йому людська честь або ж приймав ii як заслужену: мовчав, потiм вiдклав палицю, пiдвiв угору руки i прохрипiв загробним голосом:
– Молiтесь, людiе, Страшний суд iде!
Мене зморозило дiдове пророцтво, усi ж бо чекають вiйни, боячись i сподiваючись на неi, а хто у нiй нас поведе, коли нинi народ вiддае шану дiдичевi й опришковi, тiльки хлiбодавець не заслужив на таку повагу. Хто?
– Боже, який темний народ! – зiтхнув Гриць Шепетюк.
– «Незрячi прозрять, а кривii, мов сарна з гаю, промайнуть, нiмим отверзуться уста…» – сказав Михайло. – Не називай народ темним, Грицю, поки сам не прозрiв еси… – Мiй брат недолюблював Шепетюка, та чомусь завжди, як тiльки прийде в Пилипiвку, заходить до вiйта спитатися, чи не приiхав бува Гриць; тепер я уже знаю, чому, й менi боляче. – Ти не заходив до нашоi читальнi, Грицю? – наступав Михайло. – Не заходив. Майбутнiй священик читальнею вважае захристiе, а трибуною – амвон. І едина лiтература – Євангелiе. Але ти забуваеш, що Шашкевич, Головацький, Вагилевич, Устиянович теж були попами. Так, попами! А наша читальня стала справжнiм захристiем, де молодь може прочитати хiба що «Мiсiонара» й «Цвiт Назарету», i вiд церковного вiдрiзняеться тiльки тим, що тут парубки рiжуться в карти, мотлошать дiвчат i грають на дримбi!
– І що з того, що ти зайшов до читальнi? – Гриць був спокiйний, як це i личить майбутньому священиковi, лише жовна проступили на випещених щоках.
– А те, що на вакацiях ми втрьох вiзьмемо читальню у своi руки, принесемо книжок, влаштуемо лiтературнi вечори, читатимемо лекцii з iсторii нашого народу, бо iнакше ганьба буде нам – трьом першим iнтелiгентам iз Пилипiвки!
– Мене вiзьмеш на допомогу? – кокетливо кинула Катруся.
– Вiзьму, – злагiднiв Михайло. Його холодний погляд потеплiв, i це слово терпко вiдлунило в менi: «Вiзьму».
– Дякую, Михайле. Я цього року здам матуру й поiду до Львова вчитися в учительськiй жiночiй семiнарii. Хочу наздогнати вас.
– Ну, досить, – Гриць вивiльнив вiд сестри свою руку. – Помирiмося. Буду читати в читальнi лекцii з iсторii релiгii, цю науку я краще за вас знаю… А той дiд, дивлюсь, справжнiй демократ: не винiс iз тюрми нi крихти пихи за своi муки, он як еднаеться з народом. Я, примiром, знаю одного львiвського соцiалiста, який вiдсидiв усього три мiсяцi на Баторого, а як надувся! Навiть не вiтаеться з тими, хто в тюрмi не сидiв. Мученик та й годi!
– Хiба я не говорив, – вiдказав примирливо Михайло, – нас з’iдае хвороба полiтиканства й романтики. А все через вiдсутнiсть державного розуму. Нацiя повинна займати всi позицii – i жертовнi, i практичнi, тiльки тодi вона буде готова до змагань. Покиньмо нарештi облудну вiру в те, що нашi муки будуть колись винагородженi, i тому нам потрiбнi мученики. Треба, щоб iх було якнайменше. Та коли вже е… Вiн дурний, той твiй соцiалiст. Справжнiй борець повинен знати, що перебування у тюрмi – це передусiм праця. Чей не хворiе людина особливими амбiцiями, коли вiдкривае ремiсничу майстерню, то чому мае вимагати поклонiв за працю в майстернi полiтичнiй?
– Михайле, що з тебе буде! – захоплено мовила Катерина.
– Ми, вихованi в неволi, – не зважав Михайло, – державно зовсiм неграмотнi: протиставляемо боротьбу – працi, славу – користi, романтику – рацiоналiзмовi…
– Зупинись, Михайле, – втрутився я. – Цi сентенцii знадобляться тобi на вакацiях у читальнi. Ми ж iз ними згоднi. Правда, Грицю?.. Нагадую, що нас чекае панi Шубертiвна: знае, що ми приiхали. Ходiм, iй прикро буде, якщо не прийдемо на свячене яйце.
– Твоя правда, Іване, ходiм. І ти з нами, Катрусю?
– Чому питаеш? Я теж ii учениця.
Учителька Шубертiвна займала одну кiмнату в невеличкому будинку школи, вибудуваноi на кошти громади. На другiй половинi вчилися дiти – там ми всi четверо здобули початкову освiту.
Вона чекала нас. Як тiльки ми з’явилися на подвiр’i, вийшла на порiг, одягнена у святкову чорну сукню; ii бiла голова iз зiбраним на потилицi гуглем волосся була схожа на достиглу кульбабку; завжди поважна, сувора, вчителька тепер насилу стримувала сльози розчулення.
– Заходьте, дiти, заходьте!..
Стiл у кiмнатi був накритий по-великодньому: «сир, масло i всякii снедi», посерединi стола вивищувалась паска з качуриками, уквiтчана барвiнком.
– Сiдайте… – Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово «дiти», i з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повiрити, що тi дiти вже стали зовсiм дорослими.
Я приглядався до неi, з острахом вiдшукуючи на ii обличчi ознак немочi, та нi: Шубертiвна була майже така сама, як i тодi, коли ми вчилися у неi, – вродлива, статечна, хiба що ледь зсутуленi плечi зраджували ii вiк; i я подумав тепер про те, над чим нiколи не замислювався: чому вона не мала сiм’i? І тут же вiдповiв на свое питання: а з ким – з неписьменним селянином чи освiченим поляком? Зате в ii нещастi щастя наше: ми стали ii дiтьми.
– Михасю, – мовила вчителька, подаючи йому яйце, – ти серед чоловiкiв i далi найстарший, то оббери шкаралущу i роздiли, як завжди, на… нинi вже на п’ять частин.
Вона налила в келихи торiшнього порiчняку, пiдвелася, i всi ми встали.
– Христос воскрес, – вимовила i вже не стрималася, схлипнула: – Куди ж ви тепер, куди?
Нiхто з нас не озвався, ми не знали, що iй вiдповiсти. Учителька не повторила свого запитання, розумiючи, що на нього вiдповiдi нема. Та й хiба з цього хотiла вона починати з нами розмову? Їi ж цiкавило iнше: нашi успiхи в навчаннi, оцiнки, пригоди, юнацькi таемницi, але нинi на кiнцi язика у всiх людей були однi слова, i вчителька iх вимовила пiсля хвилини прикроi мовчанки:
– Буде вiйна, хлопцi?
Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що вiдповiсти на таке категоричне питання; Михайло вiдклав виделку й мовив – теж категорично:
– Буде.
– І що ти… – Учителька тут же поправилася, щоб не видiляти з-помiж нас свого найулюбленiшого учня: – І що будете дiяти?
– Пiдемо на вiйну, – сказав Гриць.
– Отак просто – на вiйну… Так просто, мов отара до загону, – на вiйну. Скласти голови за цiсаря i його родину… Чи ж для того ви вчитеся?
– Панi вчителько, – пiдвiв очi Михайло, – ваша тривога нам зрозумiла, але ми пiдемо, мобiлiзованi, на вiйну. А там…
– Що – там? – допитувалася панi Шубертiвна. – Що – там? Гадаю, не прагнете по-геройськи вмирати f?r Kaiser und Vaterland[6 - За цiсаря i батькiвщину (нiм.).]. Чи ж то на те я вас…
– Панi вчителько, – знову заговорив Михайло, – бiльше десяти рокiв тому Іван Франко у своему «Одвертому листi до украiнськоi галицькоi молодежi» закликав нас бути готовими до того менту, коли розваляться iмперii, а на iх румовищах постануть вiльнi нацii, i переконував, що тiльки тi стануть вiльними, якi пiдготуються до революцii – духовно, науково i мiлiтарно…
– Чи треба на кожен випадок життя вдаватися до соцiалiзму, хай i у Франковiй iнтерпретацii? – вступив у розмову Гриць. – Франко орiентувався на упадок росiйського абсолютизму, на революцiю в Росii…
– А як же iнакше? Украiна знаходиться в складi Росiйськоi iмперii.
– Зате Галичина – у складi Австро-Угорськоi. У нас iншi, своi проблеми. Поки до нас докотяться «подуви весни з Росii», якими колись так марно тiшився Франко, поляки на наших спинах побудують свою державу. Тому нам передовсiм треба думати про те, як вигнати, до останньоi ноги, полякiв iз Галичини.
– І жидiв! – зiронiзував Михайло. – Борiмся за чистоту нацii, як ото у Винниченка: «украiнськi тюрми – для украiнцiв!» Часи гайдамаччини, Грицю, давно минули, i ми не маемо права всупереч сьогоднiшнiй реальностi брати на озброення Шевченкове гасло «нi жида, нi ляха!»
– Ого, як ти розмахався: нинi на Шевченка, колись на Франка… Хто мае право переглядати постулати наших пророкiв?
– Франковi ти щойно переглянув, Шевченковi ж захищаеш. А я кажу: в новому часi не всi постулати великих людей повиннi ставати догмою. Нинi ми мусимо знаходити спiльну мову з iнородцями, а не виповiдати iм вiйну.
– І сидiти склавши руки у той час, коли Пiлсудський на нашiй землi створюе вiйськовий легiон?
– Проти легiону Пiлсудського в нас буде свiй, Грицю, i ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього легiону. Пiлсудському не вiддамо Украiни, але ж не треба переносити ненависть до шовiнiстiв на польський народ. Не рiзня мiж нами й поляками принесе нам волю, а боротьба iз завойовником, якоi б мастi вiн не був… Я боюся крикливого патрiотизму, за яким неодмiнно йдуть погроми жидiвських яток. А чому б не знайти спiльноi мови з iнородцями – тими, якi так само, як i ми, недоiдають? Хiба серед полякiв тiльки Пiлсудський i Сенкевич? А Прус, Тетмайер, Ожешко, Конопнiцька, Оркан?
– Дурницi говориш, Михайле. Кине клич Пiлсудський – i кожен поляк назве своiм iдеологом Сенкевича!
– Якщо так станеться, то нам нiчого iншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих!
Панi Шубертiвна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене:
– Що ти на це скажеш, Івасю?
– Я ще надто молодий, менi немае й вiсiмнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашоi розмови по дорозi з Коломиi до Пилипiвки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнiрiв приходить i вiдходить, а пiсля битв настае пора довготривалоi i копiткоi працi. Настроенiсть на практичнi дiла – це, на мою думку, природний спосiб iснування нацii. Вiйна принесе волю або неволю нашому народовi: хто виграе – нинi ми не вгадаемо. Але в кожному разi треба буде працювати, бо ж нiхто не ходитиме пiсля вiйни в лавровому вiнку переможця чи в терновому – мученика. Я настроюю себе на працю.
– Добре ти сказав, тiльки ж спочатку буде битва.
– Обставини самi пiдкажуть, де менi бути.
– Пацифiст… – проказав Гриць.
– А ти? – звернулася учителька до Катерини.
– Я вчуся, – коротко вiдказала дiвчина. По черзi глянула на кожного з нас i повторила: – Я вчуся. І в цю хвилину – теж.
Ми спожиткували свячене, подякували господинi й повставали з-за столу. Панi Шубертiвна провела нас до порога, поцiлувала кожного в чоло, промовила:
– Може, востанне бачу вас. Я стара, а завiрюха iнодi тривае довго. Тiльки живi залишiться, тiльки живi…
Ми з Михайлом провели Гриця i Катерину до вiйтового обiйстя.
