скачать книгу бесплатно
Пiсля революцii професор Самойлович здiйснив п’ять експедицiй на Нову Землю i, врештi, очолив рятувальну виправу на криголамi «Красiн». 1929 року у складi експедицii, очолюваноi професором Отто Шмiдтом, побудував на Землi Франца-Йосифа першу полярну станцiю.
І ось я iду працювати на тiй станцii. Велика це для мене честь.
До лiта штат зимiвлi з десяти чоловiк було вкомплектовано. Ми виiхали з Ленiнграда до Архангельська. Тут закупили метеоапаратуру, продукти, собак, корову i в Червонiй пристанi почали завантажувати наше судно «Ломоносов». Поряд iз нами готувався до виiзду в Арктику криголам «Малигiн» з iноземними туристами на борту.
Менi пощастило побачити самого Умберто Нобiле. Вiн прийшов до нас на судно – високий молодий генерал з вiдсутнiм поглядом, нiби приречений: за невдалу експедицiю на Пiвнiчний полюс Муссолiнi наказав завести на нього судову справу. Я добре знав вiд професора Бегоунека весь перебiг трагедii виправи Нобiле, i заворушилося тепер у менi змiшане почуття жалю й осуду до марнославного генерала. Адже виконував вiн завдання фашистського диктатора, який прагнув оголосити Пiвнiчний полюс i Землю Франца-Йосифа iталiйськими – i не вдалося; на архiпелаг iду я, представник Украiни! Через вас, генерале, подумав я, у пошуках жертв непiдготованоi експедицii загинуло сiмнадцять людей, i мiж ними великий Амундсен, вас же, цiлого й неушкодженого, вивезли з льодiв на лiтаку в Італiю, i ви залишили свою команду, забувши, що капiтан iз корабля, який тоне, сходить останнiм. Крiм того, професор Самойлович оглядав у Нiмеччинi дирижабль «Італiя» й застерiгав, що вiн не для Пiвночi.
Та, з iншого боку, Нобiле таки досягнув Пiвнiчного полюса – перший в iсторii дослiдження Арктики. Хтозна, може, для того, щоб свiт дiзнався про епохальне вiдкриття – на полюсi не вода, а лiд! – та про геройство криголама «Красiн», потрiбна була катастрофа?
Нобiле спитав, хто керiвник експедицii на Землю Франца-Йосифа. Начальника зимiвлi Луки Васильовича Кулаева на суднi не було, вiдрекомендувався йому я. Вiн попросив мене пошукати на архiпелазi слiдiв групи Алессандрi з шести людей, яких дирижабль «Італiя», звiльнившись пiд час зiткнення з землею вiд тягаря кабiни управлiння, понiс у безвiсть.
19 липня ми вiддали швартови й попрощалися з Великою землею…
– Я повiрив, Євгене, – перервав мою розповiдь Янченко. – Повiрив у те, що твiй дядько був репресований. А як могло бути iнакше з учнем Самойловича, якого теж не стало в 1938 роцi? Ми, геологи, знали про трагiчний кiнець нашого божища ще до 1956 року. Тридцять лiт чекаемо правдивого дослiдження про нього… Та щоб скитальник Михайло був твоiм дядьком – повiрити в це важко… А втiм, що ми знаемо про них? Вони зникали для нас назавжди в день свого арешту, а про iхне життя у таборах можемо тiльки здогадуватись.
Якийсь час ми мовчали, дивлячись на тупозорого спрута, що заховався пiд корою коряжини – нiби й не здох, а лише зачаiвся, i я подумав, що й справдi треба чимскорiше вилущити його, виявленням умертвити i залишити людям для злоi пам’ятi.
У цей мент почувся пострiл в тундрi. Вiн пролунав, мов хрускiт зламаноi вiтром деревини, а за мить покотилася над тундрою луна, хвилею пронеслася над озером i стихла аж за небокраем, стривоживши околицю.
Пострiл був скрадливий i пiдступний: так стрiляе iз глухоi засiдки вбивця, так накладае на себе руки самогубець на вiдлюддi. Тiльки луна вдарила на сполох, сповiщаючи людей про звершене.
До табору, покинувши вудки, прибiгли Вiктор i Юра.
– Хто стрiляв? – позирали на мене i Янченка, та, побачивши, що ми стоiмо голiруч, повернули голови в той бiк, куди вдивлялися ми.
Із заростей тундри до надозерноi левади пiдходив чоловiк iз рушницею за спиною: був це, звичайно, Степан Пеньков, та ми, розпiзнавши його в обличчя, усе ще приглядалися до нього, мов до заброди, який iде до нас непрошений. Вiн тримав в опущенiй руцi якийсь предмет, що погойдувався, наче до руки пiдвiшений, i врештi ми зрозумiли: Пеньков убив курiпку.
Вiн наближався до нас, усмiхаючись, мав вигляд удатного мисливця, що повертаеться з полювання з неабияким трофеем, а ми стояли, мов укопанi, дивлячись на бездушного браконьера, який сподiяв безглузду смерть серед неторканоi природи. Пеньков, не розумiючи, поглядав на нашi суворi обличчя, намагаючись збагнути причину невдоволення, i поступово нiтився сам, пiснiв, з усмiшки на губах залишилася жалюгiдна гримаса; вiн опустив курiпку на землю неподалiк вогнища i глянув на мене, пробуючи ще раз витиснути усмiшку, та це йому не вдалося; вiн вимовив:
– Спатрайте на обiд…
Юра Нiструл, виминаючи запобiгливий погляд Пенькова, сказав крiзь зуби:
– Ти не мiг з цим почекати хоча б тиждень?
– Та що ви, братцi! – Пеньков зняв рушницю й припер ii до бунгала. – Чому ви дивитесь на мене, мов на злочинця? Нiколи не бачили вбитоi курiпки? А я й не шукав ii… Вона сама вилетiла менi назустрiч, упала, а потiм почала вiддалятися, припадаючи до землi. Я подумав: пiдбита – й вистрелив… Та iх тут мiльйон!
Федiр мовчки сопiв, дивлячись пiд ноги, його воляча шия багровiла, я подумав, що саме так вiн готувався колись до розмови з «блатними», чекав, що й зараз його товстi губи виплюнуть вульгарну лайку, та вiн, видно, стримав себе, пiдвiв голову й сказав до Пенькова:
– Мiльйони? То правда… Мiльйони окремих курiпок, а в кожноi – дiти. А чи ти знаеш, що людей теж рахують на мiльйони, а вбивають по одному? Ну, добре, забезпечив ти нас продуктами, Степане, тож треба було ще й попередити: не берiть мене, хлопцi, з собою, бо я дешевина. Дешовка! Вiднеси… стерво…
Горбов засмiявся: вiн не зрозумiв, кого стосуеться слово «стерво» – Пенькова чи вбитоi курiпки, – i своiм смiхом трохи розрядив напружену атмосферу; потiм спитав Пенькова, начеб нiчого особливого й не трапилося:
– Ви весь час працювали домоуправом?
– Яке ваше дiло? – пирхнув Пеньков i подався до озера.
І тодi менi мало не вихопилося з уст: «Кумом», опером працював, я його знаю. І стрiляти йому не першина!» Та щось ворухнулося в моiй душi жалiсливе: я ж нi вiд кого не чув, щоб вiн стрiляв у людей, навiть тодi, пiд час розправи… Пеньков виконував свою службу, хтось мусив там служити, не можна iх усiх осуджувати, серед них були й люди… А скажу зараз – i нинiшнiй його вчинок накладеться на колишню професiю, я затаврую людину назавжди словом «убивця» – чи маю право це вчинити? А що пiдстрелив птаха не в сезон – з кожним може таке трапитися: мисливський iнстинкт…
Я змовчав. Але знову вiдчув, як напливае на мене колишне: справдi, через Пенькова я не буду вiльний вiд лихих спогадiв усi десять днiв вiдпочинку…
І вже лiниво стукотить десь у часових безвiстях арештантський ешелон, вiн iде вже два тижнi, з простоями, а я – наймолодший серед в’язнiв, засуджений майже на стiльки рокiв, скiльки маю вiд народження, – трясуся у набитому пульманi вiд простудноi гарячки; врештi мене переводять у санiтарний вагон.
Доглядае мене санiтарка – арештантка з «побутовикiв», вульгарна повiя, яка без сорому злягаеться щоночi, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з iншим, по черзi обслуговуючи всю «вохру»[12 - Озброена охорона (вооруженная охрана).], бо дорога зi Львова до Воркути довга – цiлих три мiсяцi.
«Пацан, ти багатьох таких пульнув?» – показуе на конвойного.
«Жодного».
«Так я тобi й повiрила! Задурно взяли!»
Нi, не задурно. Бандерiвцi вивели мене вночi з дому, дали карабiна, а коли почалася облава, я сховався з тим карабiном – чому його кудись не викинув, не знаю – у якiйсь стодолi на горищi, i там мене знайшли облавники. Але я iй не кажу цього, все одно не повiрить.
«Пацан, потримай у руках коц, оправлятися буду», – наказуе менi «шалава» щоранку, присiдаючи над туалетною дiрою в кутi санiтарного вагона.
«Пацан, температури в тебе вже нема, але я пiдiб’ю градусник, бо як вернешся до свого вагона – здохнеш».
«Хлебчи баланду, пацан, – казала, подаючи менi самоi гущi, – бо мамину цицьку вже нiколи не будеш ссати. Їж, бо згинеш, дистрофiку нещасний».
Я слухаюся ii, ревно виконую усi накази i дякую iй за життя. Донинi. Бруднiй, здеморалiзованiй, упослiдженiй повii…
– Чому то люди так безнадiйно порозгублювали своi позитивнi заряди? – зiтхнув Федiр. – Вiд горiлки чи вiд одностайного будiвництва комунiзму?.. Пiшачки безвiдповiдальнi, гвинтики безмозкi… Та досить, вирiзьблюй свою потвору; може, тобi вiд того легше стане.
Я тут же взявся за коряжину. Вiдiйшов за кущi на галявинку: хотiлося робити це на самотi, та не вдалося. Почув, як бiля мене, трохи позаду – бо ж не можна живому бачити покiйника – примощуеться на травi мiй батько й легко торкаеться долонею до моеi спини…
З РОЗПОВІДІ ІВАНА ШИНКАРУКА
Я не раз розповiдав тобi, сину, про своi военнi пригоди – прихапцем i без часовоi послiдовностi, та, напевне, ти не все запам’ятав; та й чого б то моi розповiдi, такi схожi на небилицi, мали триматися хлоп’ячоi голови. Нинi ж ти настроений на мою хвилю, тож слухай, поки мозолиш зображення тундровоi потвори з наiвним бажанням вiдчужити злу силу, що впродовж багатьох десятилiть глумилася над твоiми батьками i над тобою.
«Сам розумiю, – вiдiзвався я на ласкавий голос батька, – те, що роблю, – дитяча забава. Але ж вона мае первiсний прецедент. Людство в дитячому вiцi вдавалося до заклинань, ритуальних танцiв, зображень тотемiв: пiтекантроп рисував на стiнi печери дракона – для чого б то? Може, для того, щоб застерегти далеких нащадкiв перед злими силами, якi чигали на нього звiдусiль, а можливо, створював собi талiсман надii на перемогу над ними? Чому ж в’язнi всiх часiв записували на стiнах камер слова молитов, революцiйнi гасла або ж прокляття поневолювачевi? Хiба могло це змiнити його долю? Нi. Та, видно, е вища сила добра i зла, образ якоi людина, у мiру свого розвитку, уявляе i до якоi звертаеться у безвиходi – з прокляттям або благанням».
Це правда… Скiльки разiв над рiчкою П’явою в Італiйських Альпах, коли смерть наповзала i з землi, i з неба, я, завзятий радикал i атеiст, гаряче вимовляв слова «Отченаша»; скiльки разiв найбруднiшою лайкою заклинав ту смерть – i вона вiдступала, а в час передишки я, немов печерна людина, яка малюе на стiнi образ сонця або дракона, свято вiрив у магiчну силу молитовного i брудного слова.
Я згадав про iталiйський фронт… Про це розповiм тобi iншим разом – розкажу про кровожерного дракона, iм’я якому Габсбург, котрий збирав докупи галицьких украiнцiв, користаючи з iх вiри в цiсарську ласку, i кидав нас, смiливих i вiдчайдушних, бо ж у боротьбi за обiцяну волю усяк стае таким, у найстрашнiшi военнi вирви то на Макiвцi, то над П’явою, то в албанських горах, щоб винищити нас до ноги й опiсля не мати клопоту з нами; посилав на вiрну смерть, i ми йшли, ми воювали, мов барси, й гинули, як мухи.
Я вийшов з того пекла навiть не поранений. Як могло так трапитися, не знаю i досi, – невже тi розпучливi слова благань i проклять мали якусь силу? Я пройшов дном другого в моему життi пекла – у польському концтаборi в Домб’е i залишився живий. Не пережив тiльки сталiнського… Я помер з туги за тобою у ранньому вiцi, бо не мав надii, що виживеш: надто мiзерний тiлом рiс ти в мене. А перемiг – i вирiзьблюеш тепер потвору, яка не здолала тебе. Вирiзьблюй i заклинай, щоб нiколи бiльше не мала вона влади над людьми.
Тi листи, якi писав менi брат Михайло зi Стрия, Мукачева, Львова, я прочитав аж пiсля вiйни, мати iх зберегла. Власне, менi не треба було iх читати, брат усе навiч розповiв у концтаборi на околицi польського мiстечка Домб’е бiля Кракова. Мене, коли я повертався з iталiйського фронту, iнтернували пiлсудчики тiльки за те, що я назвався украiнцем, а брат потрапив у польський полон пiд час операцii чети Украiнськоi Галицькоi армii на залiзницi Львiв – Перемишль.
Михайло втiк iз табору, я ж не зважився: завжди був боязливiший за нього. Повернувся додому пiсля окупацii поляками Галичини.
…Іван Шинкарук був мобiлiзований австро-угорською вiйськовою владою аж у липнi 1917 року, пiсля вiдступу з Галичини армii генерала Брусилова. Йшов йому тодi дев’ятнадцятий рiк.
А думалось: обминула його вiйна. Друга росiйська окупацiя Галичини вже не здавалась окупацiею, люди прийняли нову владу за свою: подобрiв «москаль»; Коломийський повiт прилучено до Чернiвецькоi губернii Галицько-Буковинського генерал-губернаторства, у Пилипiвцi вiдкрито дитячу захоронку[13 - Притулок.], де дiти отримували снiданки i вчилися, учителька Шубертiвна приступила до працi, взявши собi на допомогу недовченого Івана.
Сповнилась Іванова мрiя: вiн став учителем. А восени, як пообiцяв голова шкiльного вiддiлу губернаторства Іван Гнатович Красковський, вiдкриеться у Станiславi вчительська семiнарiя – у Тернополi вже вiдкрили, – й Іван закiнчуватиме педагогiчну освiту.
Залишився живий, тiшився хлопець, хоч iнодi добиралося в душу почуття юнацького сорому: не понюхав пороху. Ось повернуться з фронтiв, якщо не загинули, Михайло i Гриць, хвалитимуться своiми пригодами й подвигами, а вiн, пацифiст, не матиме що розповiсти про себе, хiба… Та хто захоче знати, що пережили пилипiвцi за час вiчноi, здавалось, вiйни, коли в селi тричi мiнялася влада i кожна вимагала жертв та кровi, мов ненаситний молох.
Розпочалася вiйна; пiшла чутка, що у Стрию присягнули цiсаревi на вiрнiсть Украiнськi сiчовi стрiльцi, а по тракту Коломия – Снятин – Чернiвцi промарширували без боiв росiйськi вiйська в жовто-сiрих шинелях, iз настромленими на довгi «трьохлiнiйки» тригранними штиками.
Десь там в окопi лежить стрiлець Михайло i свято вiрить, що його куля обмине, а вiйськовий губернатор Галичини генерал-ад’юнкт граф Бобринський топче ту вiру наказом, надрукованим в окупацiйнiй газетi «Прикарпатская Русь»:
«Росiйськi доблеснi солдати! Нехай кожен iз вас уб’е тiльки чотирьох нiмцiв, австрiякiв, мадярiв, i наша армiя винищить чотири ворожi. Тiльки чотирьох! Хто хоче бiльше, не забороняеться. А тодi ми визволимо Європу i процвiтатиме вона пiд берлом бiлого царя!»
Тiльки чотирьох. Але доконче в тiй четвiрцi – Михайла, – накочуеться Івановi до горла солона слина з присмаком кровi. – І Гриця, i мене, i ще одного, а тодi зацвiте благодаттю Європа пiд скiпетром росiйського царя… Кожен росiйський солдат – тiльки чотирьох: i гори трупiв, сморiд, зараза, тиф, червiнка, зате вiльною стане Європа. Вiд людей!
Лежить в окопi, ще пiд Тернополем, росiйський солдат, згадуе своiх жiнку й дiтей i теж молиться, щоб його обминула куля, а генерал Краус, який i не думае вiддавати росiянам нi Тернополя, нi Львова, звертаеться до свого вiйська з набагато витонченiшим, по-нiмецьки розрахованим закликом до нищення:
«Доблеснi воiни цiсаря Франца-Йосифа! Завтра о десятiй тридцять шiсть ранку почнеться затемнення сонця. Кожен хай придбае кусник скла, закоптить його i тiльки так дивиться на сонце. А дикий азiат-москаль, можна сподiватися, до цього не додумаеться: вiн буде дивитися на сонце незахищеним оком. Тож коли всi росiйськi солдати послiпнуть, ми передушимо iх, мов горобцiв, i визволимо простори Росii!»
Вiд людей… Нi, не смiшно, – страшно. Я начитався нiмецьких i росiйських гуманiстiв, i менi стае моторошно вiд того, що нiмецькi й росiйськi генерали так подiбно й холоднокровно закликають до масового нищення, нiби йдеться не про людей, а сарану. Та невже весь свiт ураз збожеволiв, та невже справдi прийшов накликаний пророками Апокалiпсис?
Хотiлося у це не вiрити, та дуже скоро увiрувати довелося. Слiпий Атаманюк вiщуном горя ходив по селу i, зупиняючись навпроти церкви, пiднiмав угору костура, глаголив: «Молiтеся, Страшний суд iде!» І вже нiхто не цiлував йому рук, люди сахалися вiд нього, мов вiд прокаженого, бо його вiщування справджувалися щодня.
Спочатку лихi вiстi надходили до Пилипiвки здалека: у якомусь там селi австрiйськi польовi жандарми повiсили кiлькох хлопцiв, якi поверталися зi Стрия; Атаманюк ставив свiчки в церквi за померлi душi, спiвав на криласi дяк «Со святими упокой», припадали з поклонами жiнки перед Царськими вратами – молитвами вiдвертали бiду вiд села. Та вiдвернути не змогли. Одного бiлого дня на Погорiльцi, бiля самого хреста, люди побачили наспiх збиту шибеницю, на якiй гойдалися тiла чотирьох чоловiкiв. Ринув народ звiдусiль на гору i в панiцi розбiгався – хто додому, хто в нетрi лiсiв, бо впiзнали пилипiвських газдiв Василя, Миколу, Івана, Михайла, i вже нiхто не ставив за них у церквi поминальних свiчок… На опустiлiй горi припадали до мертвих рiднi, а одна очманiла вiд горя жiнка голосила: «Та чого ти назвав себе русином, коли споконвiку був худобиною!»
Незабаром селом промарширували москалi, хвацько виспiвуючи: «Канареечка жалобно пайот!»; люди почали виходити з хащiв до хат i з-за тинiв на вулицю. Мова чужих воякiв була зрозумiла, а дехто й зовсiм по-тутешньому розмовляв; на толоцi бiля польових кухонь юрмилися голоднi дiти й дiлили мiж собою подарований солдатами бiлий хлiб. Село ожило, вийшли люди на поля копати картоплю й жати кукурудзу, хтось видумав оптимiстичну приказку: «Прийшли москалi – став хлiб на столi», аж одного дня моторошна чутка разом iз зловiстям слiпого Атаманюка – «Молiтеся, Страшний суд iде!» – зойком прокотилася селом: у сусiднiй Тростянцi царський офiцер наказав повiсити хлопчика, який розводив голубiв – поштових, бачте…
Прокотився над краем смерч нового «страшного суду»: граф Бобринський почав викорiнювати в Галичинi австрофiльство й мазепинську заразу. Позакривано всi перiодичнi видання, царськi екзекутори повикидали з просвiтянських бiблiотек украiнськi книжки, валили унiатськi хрести й фiгури, спалювали iкони, проводили по хатах ревiзii. Вiд галицьких москвофiлiв посипалися доноси на австрофiлiв: неповинних людей запаковували в Коломиi до вагонiв i вивозили на схiд.
Та з гiр усе виразнiше й лункiше долинав грiм канонади – то наступала знову австро-угорська армiя: у травнi 1915 року на вiдтинку фронту Горлицi—Тарнiв нiмцi проламали росiйський фронт.
Нiхто вже не сподiвався добра, не могло воно прийти нiзвiдкiль – свiт поринув у кривавий хаос. Вривалися у села австрiйськi жандарми i гнали валками в Талергоф дiдiв, жiнок, дiтей, священикiв.
Сказав старий Шинкарук Івановi: «Йди i вiдсиджуйся, хлопче, в оборозi на Сакатурi, я тобi носитиму iсти. А краще б тебе взяли були до вiйська…»
Іван вийшов з укриття аж за рiк, коли армiя генерала Брусилова зайняла Галичину. Учителька Шубертiвна покликала Івана до школи. До села прийшов несподiваний i довго очiкуваний спокiй.
Знали люди, а тим бiльше Іван, що до кiнця вiйни ще дуже далеко, нiхто не мiг угадати, коли вона закiнчиться. У Європi нiмцi здобували французьку твердиню Верден, в Італii йшли боi над П’явою, австрiйськi вiйська облягали Бухарест, i спливав кров’ю легiон Украiнських сiчових стрiльцiв у складi корпусу генерала Гофмана над Золотою Липою.
Та на Коломийщинi запанував мир. Прийшов вiн i в Пилипiвку разом iз поверненням Шубертiвни з учительського з’iзду в Тернополi, органiзованого головою шкiльного вiддiлу Іваном Красковським. Вiн домiгся у генерал-губернатора Галичини й Буковини Трепова дозволу навчати на зайнятих землях дiтей рiдною мовою. На з’iздi були затвердженi для користування у сiльських захоронках i школах украiнськi пiдручники Бориса Грiнченка, Спиридона Черкасенка, Софii Русовоi – iх у Пилипiвку привезла з собою Шубертiвна.
Іван чекав дозволу на вiдкриття учительськоi семiнарii у Станiславi, а тим часом весь поринув у шкiльну роботу: скликав дiтей, приносив до школи яйця, сир, масло, хлiб – добровiльнi датки вiд селян на пилипiвську захоронку… Життя почало сповнюватися для мене певним сенсом: я став потрiбний людям. Те цiлорiчне нидiння у схованцi на оборозi в лiсовому урочищi Сакатурi, тi нiчнi зимовi вилазки додому за теплом i хлiбом змучили мене, розчавили приниженням i страхом, я не раз поривався вийти з укриття й зголоситися до коломийськоi поборовоi комiсii; хай заберуть в австрiйську армiю чи в УСС – все одно. Та щоб дiстатися до Коломиi, треба було перейти три села, в яких шастали мадярськi жандарми, вишукуючи дезертирiв та москвофiлiв; повиснути на вербi не хотiлося, i я, надломаний, знiвечений, спустошений, повернувся до села, коли росiйськi вiйська вдруге зайняли Галичину.
Іван розумiв ефемернiсть свого нинiшнього становища: кiнця вiйнi не видно, у те, що в краi надовго втримаеться росiйська влада, теж не вiрилося. Та чулася в свiтi невтримна вiбрацiя, яка трясла основами нехарапутних iмперських споруд. Не стало в людей бiльше облудноi вiри в iхню силу, мiцнiсть i доцiльнiсть: метушаться люди в палаючих будiвлях, шукають проломин i щiлин, крiзь якi можна видобутися на волю, а що робити на тiй волi, як зберегти себе, яку фортецю зайняти, щоб протистояти спустошливому вогневi, – не знають. Та сумнiву не мав Іван, що в обох спорудах скоро прогорять крокви, проламаються перекриття, i заваляться вони до споду в курявi, диму i смородi. А що тодi? Якими вийдуть народи iз пожежi, хто встигне на звалищах побудувати свiй дiм, а хто, приспаний i обкрадений, прокинеться у вогнi?
Поради не мав нi вiд кого. Михайло – «за шелом’янем», та й чи живий вiн донинi? Батько й мати животiють, немов кроти, якi журяться лише крихтою iжi, щоб з голоду не вмерти. Учителька Шубертiвна нiчого не хоче знати, окрiм того, що дiтей треба вчити грамоти й розуму так само, як давати iсти, хай там вогонь, i грiм, i буря, бо помруть з голоду духовного, i мае в цьому свою велику рацiю. Та розумiв Іван, що йому замало бути тiльки молочною вовчицею для майбутнiх Ромулiв i Ремiв, вiн повинен ще й знайти свое мiсце у ватазi новiтнього Енея, який прийде, щоб повести знедолених троянцiв до обiтованоi землi, – мали рацiю Михайло й Гриць, коли звинувачували його в полiтичнiй iндиферентностi. Але де той Еней, хто вiн, який?
Заходив до колишнього вiйта Шепетюка, який уже вiйтом не був: сiльська громада пiдлягала вiйськовiй владi – росiйськiй чи то австрiйськiй. Старий Шепетюк поник, схилився, здрiбнiв iз туги за дiтьми i водно запитував Івана, чи не чув чого про Михайла, хоч не про нього була його турбота, а про Катерину й Гриця. Мовчав Іван, бо не мав для вiйта, як i для себе, вiдрадного слова, та все одно часто просиджував у нього вечорами, дiлячи посполу туск i тривогу, i дивувався, як лихо зрiвнюе людей. Де ж би то колись сидiв фудульний Шепетюк за одним столом iз сином найостаннiшого пилипiвського бiдака при свiтлi каганця за печеною у мундирi бараболею iз часниковою саламахою!
Одного вечора Іван застав у вiйтовiй свiтлицi незнайомого чоловiка, що лежав на лiжку пiд вовняною веретою, – жовтого, без кровинки на обличчi, ледь не мерця. На долiвцi в кутi валялися зiм’ятий мундир з офiцерськими погонами й пожмакана бiлизна, поряд стримiли високими халявами вiйськовi чоботи, а на спинцi крiсла висiли портупея i пояс з кобурою. Вiйт iз вiйтихою стояли посеред кiмнати, безпорадно позираючи одне на одного, а тепер уже й на Івана; здавалось, що стоять вони отак цiлий день чи вiк, i нiяка сила не зрушить iх iз мiсця, бо вони не знають, що робити з непрошеним гостем i яка плата чекае за iх гостиннiсть, якщо в село повернуться австрiйцi.
– Привезли на возi, – знизав винувато плечима Шепетюк, нiби перед ним стояв не я, а мадярський польовий жандарм, – стали отут-во, перед воротами, два солдати й офiцера принесли цього, – показав на лiжко, – роздягли, кровi на ньому не було, я ж думав, – поранений. Трясе ним гарячка, а я гину вiд страху, що тифус… i наказали доглядати й годувати його, поки не стане на ноги… а якби вмер, то поховати, а мундир, фузiю i всi його папери вiднести в коломийську комендатуру. І чого це до мене?
– А до кого? – вiдказав я, гидуючи вiйтовим страхом i скупiстю. – Та ж не до мого тата занесуть слабого вояка, бо ж ми всi на однiй постелi спимо… Вiн говорить щось?
– Нi, лишень тяжко дихае i стогне, – вiдказала вiйтиха, i в ii голосi забринiла жiноча скруха. – Молодий ще, а самi лише шкiра й костi… Може, й тифус. Але то нема чого боятися; тифус – вiд вошей. А я роздягнула його, як мати родила, i весь одяг у братрурi[14 - Духовка.] прожарила… Йой, вичухаеться та й пiде. А що робити… Не викинемо у фосу.
Господарi нарештi зрушилися з мiсця, немов те, що пожалiлися передi мною, додало iм вiдваги й спокою. Шепетючка заходилася коло кухнi готувати вечерю.
З лiжка почувся шепiт, я глянув: сухi губи хворого ворушилися, я пiдiйшов i нагнувся над ним.
– У мене не тиф, – почув я тихе. – Не бiйтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиi…
Хворий вiдкинув на подушку голову, заплющив очi. Я приклав руку до його чола – гаряче.
– Пiду до Шубертiвни, – сказав я. – Вона трохи знаеться на медицинi. Дайте йому пити.
Шубертiвна поiла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячiння, щось вiн говорив або спiвав iз гарячки. Іван прислухався i вловлював слова начебто з якихось вiршiв чи пiсень, з подивом поглядав на вчительку: мова офiцера була не росiйська. Схоплював окремi фрази: «Ой ви думкi, думкi, серца майго рани… што ви закруцiлiсь вiхрам надо мною… рад би я не думаць i не знацца з вамi…»
– Може, вiн поет? – допитливо глянула на Івана Шубертiвна.
– Може… А мова його… чи не бiлоруська?
– Бiлоруська… Кого в росiйськiй армii тiльки немае…
– «Ех ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, не свая ахвота…» – проривався з горла хворого хриплий спiв.
Іван iз Шубертiвною мiнялися бiля офiцера цiлих чотири доби – з милосердя й цiкавостi: хто вiн, чому в гарячцi наспiвуе по-бiлоруськи? В Івана зроджувалася щемна надiя, що вiн почуе вiд цiеi людини щось дуже для нього потрiбне, а може, й рятiвне.
На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очi мав чистi. Вiн нiяково усмiхнувся, спитав:
– Хто ви?
– Ми вчителi, – вiдказала Шубертiвна. – А лежите в селянськiй хатi.
– Так, так, – пригадував офiцер. – Вiд Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене вiд бiвуаку до бiвуаку вiд самого румунського кордону, перекидаючи з воза на вiз: заразного в поiзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиi. Та все придивлялися, чи живий, – клопiт мали зi мною… Вчителi, кажете. І я вчитель. Красковський повiдкривав вам школи… Людина!
– Ви знаете Івана Гнатовича? – спитала Шубертiвна.
– Сябр вiн мiй, бiлорус.
– А ви хто?
– Поручник Мiцкевич. А звати Кастусь.
– Ого! – не стримався Іван. – Таке прiзвище!
– Звичайне, бiлоруське. Великий Адам теж з бiлорусiв…
– Ви поет? – насмiлився спитати Іван.
– Як сказати… Кожен бiлорус – поет, хоч не кожен грамоту знае. А хто навчився ii, той повинен писати. Тiльки слово може розбудити народ. Усе на свiтi починалося iз слова – навiть у Господа Бога… – Хворий сперся на лiкоть, хотiв пiдвестися, та не мiг. – Зовсiм став я нi до чого, – мовив скрушно. – Питаете, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вiршi, книжечку до вiйни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собi псевдонiм видумав: Якуб Колас…
Вiн iз подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася iз стiльчика, подалася до нього, збентежена i втiшена, наче впiзнала давнього знайомого.
– Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?
