скачать книгу бесплатно
У костьолi Cвятоi Анни
Грiшна Ганя на сповiдi плаче.
Душа теж потребуе ванни,
Коли е в вас душа, одначе.
Ганя плаче i йде грiшити
Пiсля сповiдi, бо ж молода ще.
Свiт так буйно грiхами розшитий,
Тож грiши ти, коли не ледащо.
Грiх i сповiдь – це вiчна пара.
Тож ревнiше менi сповiдайся
І за це тобi буде кара.
Не минути мене… Вiддайся!
Криворiвня
Той, хто з нами бавиться в життя,
Хто, як мати, в смерть нас завивае,
А чи сам вiн знае до пуття,
Чи пряма в нас доля, чи крива е,
Чи самi ми скривлюем ii
І нiкчемно вiддаем за гривнi
Нам життям придiленi паi —
Ми кривi чи рiвнi в Криворiвнi?
В Киевi чи в Львовi – всюди ми
Криворiвнi – украiнська доля.
Рiвнокриво повстаем людьми,
Криворiвно кривить нас сваволя…
«Спадае снiг на Чигирин…»
Спадае снiг на Чигирин
На ринви сизi на полин
На бас машин на магазин
На сiре прядиво годин
На тлустi видива родин
Якими славен Чигирин
Старий гетьманський Чигирин
Спадае снiг на трудоднi
На супiски оцi нуднi
На крону чорну на ворону
На прокурора з поролону
На щойно випране трико
На вихлюпане молоко
На мiй папiр на юнi вруна
На кiнофiльм «Джордано Бруно»
На ящур що трясе район
І на людський ходячий сон
І на снiжок що пада в стiг
Ще пада снiг ще пада снiг
На Гапчин сад на Гапчин зад
Як триста лiт тому назад
«Ворони вчать своiх вороненят…»
Ворони вчать своiх вороненят
Ставати на крило. Яка iдилiя!
Чернеча iх ротата ескадрилья,
Їх крик сухий вiд голови до п’ят.
Тож, хлопцi, до ворон – хто од ворон!
Хто з того кодла, той до того клану!
Явiте свiту суть свою захланну
Воронячу, вiд кореня до крон.
З вороненяти суть свою явiть,
Сучi сини, вороняче порiддя.
А ви, орли, летiть в свое полiття
І не розгойдуйте небесну вiть…
«У Варшавi…»
Юрковi Рейту
У Варшавi
На Сталiнському будинку
Ясен сокiл гнiздо собi звив
Пантруе за тим за соколом
Син Юрiя Рейта
Лука – орнiтолог
Ясен сокiл
Соколят виводить
Об’ективи фiксують
Ясен сокiл
Крило дзьобом розчiсуе
Об’ективи фiксують
Цiлi фонди створили
Щоб ясного сокола
Пильнувати
У Варшавi
На Сталiнському дарунку полякам
Сталiнськi очi в сокола
Сталiнський дзьоб
Пильнуе за Польщею
Польща пильнуе за ним
Очима Рейта Луки
«Коли лучилась доля львiвська…»
Євгену Безнiську
Коли лучилась доля львiвська
У днi бездонно молодi,
Я до Євгена, до Безнiська
Й до Фани Бриж iшов тодi.
Коли питала доля – знов з ким?
Туди Павличко нас завiв,
Із Дзюбою та Вiнграновським
Будили ми оспалий Львiв.
У них у сонячнiй майстернi,
Де все свiтилось – ось митцi!
Ми опирались чаду й сквернi,
Хай випасали нас людцi.
Життя розпрокляте й спасенне,
То в нiм вогонь, а то сльота.
Й княгиня Ольга там до мене
Така горить, аж золота.
«Антонич там, „Мойсей“ Євгенiв…»
Антонич там, «Мойсей» Євгенiв
І дух Франка, i самвидав…
Коли витав над Львовом генiй,
Тодi вiн там хiба витав…
Доба ця – курва отакенна —
Забрала Фану – не знайти!
Та у Безнiська у Євгена
Горять свiти, бiжать свiти.
Горбатить доля евразiйська,
Шпурляе нас iз клiтi в клiть,
Та у Євгена у Безнiська
Дух пензлем молодо стоiть.
Колись молився я до Фани,
Тепер я бiля нього – фан…
Всi бiля нього – суть профани,
Це тверджу я – старий профан.
Жаба заздростi
Заздрiсть людська – звичайна супутниця щасливцiв…
Автор «Історii Русiв»
Жаба заздростi в грудях росте,
І мале жабеня пiдростае.
Схема заздростi дуже проста е:
Чом не в мене, а в вас, як на те, —
Золотiшого ж в мене немае?!
Так ростеш ти, моя заздросте,
І мале жабеня пiдростае!..
Чом у нього – машини й стада,
Чом у нього – красунi та банки,
А дружина, як смерть, молода,
Вмить виповнюе всi забаганки,
Ну а тут – i стара, i дурна, i руда,
З одним оком i та пiдгляда
З хижим комплексом ганки-поганки…
Свiт – це заздрiсть. Куди не пiдеш,
Найвiрнiша iз вiрних раба е…
Жабу заздростi в грудях уб’еш,
Та мале жабеня вже стрибае…
Солов’я
Гроза гнiздо менi пiд ноги збила.
Мале пташатко випало з гнiзда.
Та в нiм була якась таемна сила,
Коли сичала дощова вода.
Менi пташа те перейшло дорогу,
Ледь нипало, ледь чапало, а йшло!
Я втiшивсь, як дитина: слава Богу,
Бо ж те пташатко солов’ям було.
Крильцята неспроможнi на спромогу.
Та ж доля ще ж не вичахла моя:
Менi, старому, перейшло дорогу
Маленьке це безстрашне солов’я.
Вiзьму гнiздо i десь втулю мiж вiти,
І пiдiйму це злякане пташа.
Скажи менi, жорстокий лютий свiте,
А може, це якраз моя душа?!
«Пада снiг молодий, театральний…»
Пада снiг молодий, театральний.
В тебе смiх як на грiх аморальний.
Ти впадеш. Я впаду. Ми впадем
В ефемерний зимовий едем.
