скачать книгу бесплатно
Лiкар Стокман. Яке ж тут ще болото?
Говстад. А те, в якому мерзiе й гние все наше комунальне життя.
Лiкар Стокман. О, хай йому бiс, пане Говстаде, ви он про що.
Говстад. Усi мiськi справи потроху перейшли до рук урядовцiв.
Лiкар Стокман. Ну, не всi ж вони урядовцi.
Говстад. Нi, але тi, що не урядовцi, то у будь-якому разi iхнi приятелi або прибiчники. Усi вони заможнi люди з давнiми, вiдомими в мiстi прiзвищами. І цi пани панують i керують нами.
Лiкар Стокман. Але всi вони справдi здатнi й тямущi люди.
Говстад. А багато вони виявили здатности й розумiння, коли проводили були водогiн там, де вiн тепер?
Лiкар Стокман. Нi, звiсно, це було дуже нерозумно з iхнього боку. Але це виправлять.
Говстад. І ви гадаете, що все пiде спокiйно?
Лiкар Стокман. Чи спокiйно, чи не спокiйно – а мусить пiти.
Говстад. Так, коли до цього вiзьметься преса.
Лiкар Стокман. Не буде потреби, любий мiй. Я певен, що мiй брат…
Говстад. Вибачте, пане лiкарю, але мушу сказати, що хочу взяти це дiло до своiх рук.
Лiкар Стокман. У газетi?
Говстад. Авжеж. Коли я брав на себе «Народний Вiсник», то брав його з думкою, що я повинен пробити мур тих старих упертих мумiй, що тримають у руках усю владу.
Лiкар Стокман. Але ж ви самi розповiдали, чим це все кiнчилось. Ви ледве не втратили зовсiм газети.
Говстад. Так, той раз довелось, як то кажуть, засунути люльку в торбу… нiде правди дiти. Була небезпека, що якщо тi люди впадуть, то лiкарня може залишитися незакiнченою. Але тепер вона в нас е, i ми можемо обiйтись, без «шляхетних осiб».
Лiкар Стокман. Обiйтись без них можна, але ми багато чим повиннi iм завдячувати.
Говстад. Усе за ними буде визнано, по всiх пунктах. Але публiцист iз демократичним ухилом, такий, як я, не може пропускати такоi нагоди. Треба покласти край цiй байцi про непохитнiсть наших керiвникiв, треба викоренити ii, як i всякий iнший забобон.
Лiкар Стокман. Усiм серцем погоджуюся з вами, пане Говстаде. Якщо забобон – то геть його!
Говстад. Бурмiстра, тим що вiн вам брат, менi дуже не хотiлось би займати, але ви, мабуть, так само, як i я, вважаете, що правда – найперше.
Лiкар Стокман. Це саме собою зрозумiло… (Несподiвано запалившися). А проте… проте!
Говстад. Не думайте про мене кепсько. Бажання для себе користi й шанолюбства у мене не бiльше, як у бiльшости людей.
Лiкар Стокман. Любий мiй, кому ж це може спливти на думку?
Говстад. Я належу до нижчого стану, як ви знаете. Я мав нагоду бачити, у чому почувають найбiльшу потребу нижчi верстви суспiльства. Їх конче треба пустити до керування громадськими справами. Це те, що розгортае здiбнiсть, знання та почуття власноi гiдности.
Лiкар Стокман. Я розумiю це дуже добре.
Говстад. Так… i мене здаеться, що журналiст бере на себе тяжку вiдповiдальнiсть, коли проминае без уваги якийсь випадок, сприятливий для дiла визволення цих нижчих i пригнiчених верств. Я знаю, у таборi дужих це називають пiдбурюванням i всякими такими назвами. Але нехай вони собi роблять те, що iм подобаеться. Якщо тiльки моя совiсть чиста, то…
Лiкар Стокман. Так, правда! Саме так, любий мiй пане Говстаде. А проте… а чорт… (Стукають у дверi). Прошу!
На порозi з передпокою з’являеться друкар Аслаксен. Вiн бiдно, але чисто вдягнений в чорне з бiлою, трохи пом’ятою краваткою, в рукавичках. У руках тримае м’якого капелюха.
Аслаксен(уклоняеться). Прошу вибачити, пане лiкарю, що я насмiлився…
Лiкар Стокман(пiдводиться). Так, так. Це ж сам друкар.
Аслаксен. Авжеж, це я самий, пане лiкарю.
Говстад. Ви не до мене, Аслаксене?
Аслаксен. Нi, я навiть не знав, що побачу вас тут. Я до самого лiкаря.
Лiкар Стокман. Чим можу вам допомогти?
Аслаксен. Чи правда те, що я чув вiд Бiлiнга, нiби лiкар мае нам дати кращий водогiн?
Лiкар Стокман. Так, для водолiкарнi.
Аслаксен. Дуже добре. Я так i розумiю. Я прийшов сказати вам, що буду пiдтримувати цю справу всiма своiми силами.
Говстад(до лiкаря). Ви бачите?
Лiкар Стокман. За це вам щира моя подяка. Тiльки…
Аслаксен. Через те, що вам, може, треба буде мати за собою дрiбних мiських обивателiв. Тут у мiстi ми являемо собою об’еднану бiльшiсть, якщо ми цього хочемо, звiсно. А нiколи не пошкодить мати за собою бiльшiсть, пане лiкарю.
Лiкар Стокман. Безперечно, це так. Тiльки я не можу собi уявити, щоб були потрiбнi якiсь особливi заходи. Менi ця справа видаеться такою простою i зрозумiлою.
Аслаксен. Так, а проте це, звiсно, буде не погано. Я добре знаю мiською владу. Тi люди, що мають силу, не дуже то охоче здаються на пропозицii, що йдуть вiд iнших людей. Тим-то, я гадаю, що не погано було б улаштувати маленьку демонстрацiю.
Говстад. Авжеж.
Лiкар Стокман. Демонстрацiю, кажете? Яку ж таку демонстрацiю ви хотiли б?
Аслаксен. Природно, дуже помiрковану, пане лiкарю. Я завжди стою за помiркованiсть. Це перша чеснота громадянина – на мою думку, принаймнi.
Лiкар Стокман. Так, так. Вас iз цього боку й знають, пане Аслаксене.
Аслаксен. Менi здаеться, що я можу собi дозволити це сказати. Справа з водогоном мае величезну вагу для нас, дрiбних обивателiв. Водолiкарня з усiх ознак мае стати нiби маленькою золотою копальнею для мiста. Усi ми будемо з неi жити, а надто ми, домовласники. Через те ми будемо пiдтримувати ii всiм, чим тiльки можемо. Я тепер старшина в спiлцi домовласникiв.
Лiкар Стокман. Так?
Аслаксен. І, крiм того, член Товариства друзiв помiркованостi! Лiкаровi ж, мабуть, вiдомо, що я служу справi помiркованостi?
Лiкар Стокман. Так, природно.
Аслаксен. Розумiеться, менi доводиться здибатися з силою людей. А що мене мають за добродумного громадянина, який визнае закони, то я й маю деякий вплив i деяку вагу в мiстi, якщо можу так висловитися.
Лiкар Стокман. Це я добре знаю, пане Аслаксене.
Аслаксен. Отже, для мене було б зовсiм легкою справою облагодити адресу, якщо б це в крайньому разi треба було.
Лiкар Стокман. Адресу, кажете?
Аслаксен. Нiби подяку вiд мiських обивателiв за те, що ви зняли цю справу громадськоi ваги. Розумiеться, адресу треба скласти в пристойних помiркованих висловах, так, щоб не зачепити начальства i взагалi урядових осiб. Якщо цього дотриматись, то нiхто не зможе до нас причепитись. Так чи нi?
Говстад. Ну, а якщо б iм i не дуже сподобалось, то…
Аслаксен. Нi, нi, нiчого брутального проти начальства, пане Говстаде. Нiякоi опозицii до тих людей, що ми вiд них залежимо. Менi вже траплялось таке в життi, i я знаю, що з цього нiколи не може вийти нiчого доброго. Але, звiсно, цiлком щирi заяви нiкому не можуть бути забороненi.
Лiкар Стокман(потискае йому руку). Не можу висловити вам, любий пане Аслаксене, який я щиро радий здибати таку симпатiю серед своiх громадян. Я такий радий, такий радий. Послухайте, може вип’ете маленьку скляночку хересу?
Аслаксен. Нi, дуже вам вдячний. Я не вживаю хмiльних напоiв.
Лiкар Стокман. Тодi склянку пива? Що ви на це скажете?
Аслаксен. Дякую, але й вiд цього вiдмовлюсь, пане лiкарю, так рано я нiчого не вживаю. Я тепер пiду в мiсто, треба поговорити де з ким iз домовласникiв i пiдготувати настрiй.
Лiкар Стокман. Це дуже ласкаво з вашого боку, пане Аслаксене, а все ж я нiяк не можу погодитися, щоб усi цi заходи були потрiбнi. Менi здаеться, що справа й сама зробиться.
Аслаксен. Владу важко рушити з мiсця. Це я не кажу, щоб iх образити, хай бог боронить!
Говстад. Завтра ми iх трохи протягнемо в газетi.
Аслаксен. Тiльки не дуже, пане Говстаде. Будьте помiркованi, бо ви iх iнакше не зсунете з мiсця. Послухайте моеi поради. Я дiстав добрий досвiд у життевiй школi. Ну, однак, треба менi попрощатися з Лiкаром. Тепер ви знаете, що ми, дрiбнi обивателi, у всякiм разi стоiмо за вашою спиною. На вашiм боцi, пане лiкарю, об’еднана бiльшiсть.
Лiкар Стокман. Дякую вам, любий мiй пане Аслаксене. (Простягае йому руку). Прощайте, прощайте.
Аслаксен. А ви не пiдете до друкарнi разом зi мною, пане Говстаде?
Говстад. Я зайду пiзнiше. Треба тут дещо скiнчити.
Аслаксен. Добре, добре! (Уклоняеться й виходить. Лiкар Стокман проводить його до передпокою).
Говстад(коли Лiкар повертаеться). Ну, що ви скажете, пане лiкарю? Хiба не час тут провiтрити й витрусити всю цю кволiсть, половинчастiсть i боягузство?
Лiкар Стокман. Ви маете на увазi Аслаксена?
Говстад. Так, його. Вiн належить до тих, що мерзiють у болотi, хоч яка з нього добра людина була з iншого боку. І таких у нас тут багато. Вони хитаються з одного боку в iнший i через усякi мiркування й через усякi сумнiви нiколи не смiють зробити рiшучого кроку.
Лiкар Стокман. Але Аслаксен, як менi здаеться, щиро доброзичлива людина.
Говстад. Є одна рiч, що я ii ставлю вище – це спокiйна певнiсть самого себе.
Лiкар Стокман. Цiлком погоджуюся з вами.
Говстад. Через те я й хапаюсь за цю нагоду й хочу спробувати, чи не можу я хоч раз примусити цих доброзичливих людей пiднестись душею? Схиляння перед авторитетами треба вирвати з коренем. Непрощенна помилка з водогоном повинна виявитись перед усiма, хто мае право голосу.
Лiкар Стокман. Гаразд. Якщо ви гадаете, що це потрiбно в iнтересах суспiльства, то нехай так i буде. Тiльки перше я поговорю з братом.
Говстад. А тим часом я заготую статтю вiд редакцii. І коли б бурмiстр не захотiв зрушити цього дiла…
Лiкар Стокман. Невже ви гадаете, що це може бути?
Говстад. Так менi здаеться. Тодi що?
Лiкар Стокман. Тодi я обiцяю вам… Слухайте, тодi ви можете надрукувати мою доповiдь – вiзьмiть ii геть усю.
Говстад. Можу надрукувати? Даете слово?
Лiкар Стокман(простягае йому доповiдь). Ось вона. Вiзьмiть ii iз собою. Бiди не буде, якщо ви ii прочитаете. Потiм ви менi повернете ii.
Говстад. Добре, добре. Я це зроблю. А наразi – бувайте здоровi, пане лiкарю.
Лiкар Стокман. Прощайте, прощайте. Побачите, як однаково пiде.
Говстад. Гм… побачимо. (Уклоняеться й виходить через передпокiй).
Лiкар Стокман(iде й заглядае у iдальню). Катрiн! А, ти вже вернулась, Петро?
Петра(заходить). Оце допiру повернулася зi школи.
Фру Стокман(заходить у кiмнату). Ще не було?
Лiкар Стокман. Петера? Нi. Але я чимало говорив iз Говстадом. Вiн увесь захоплений вiдкриттям. Воно, бач, мае далеко бiльше значiння, нiж я гадав ранiше. І якщо б була потреба, то газета вся до моiх послуг.
Фру Стокман. Ти гадаеш, що може бути потреба?
Лiкар Стокман. Зовсiм нi. Але у всякому разi мимоволi почуваеш гордiсть, знаючи, що маеш на своiм боцi незалежну пресу. Та й я думаю… у мене був старшина Спiлки Домовласникiв.
Фру Стокман. Так? А цей чого хоче?
Лiкар Стокман. Також пiдтримати мене. Якщо зайде потреба, то всi мене пiдтримають. Катрiн, знаеш, що стоiть у мене за спиною?
Фру Стокман. У тебе за спиною? Що ж там таке?
Лiкар Стокман. Об’еднана бiльшiсть!
Фру Стокман. Так? А це добре для тебе, Томасе?
Лiкар Стокман. Авжеж, я думаю, що добре. (Ходить по кiмнатi й потирае руки). О, як втiшно бути в братерському еднаннi з громадянами свого мiста!
