скачать книгу бесплатно
Петра. Отже, ти мав рацiю!
Лiкар Стокман. Еге, ти пам’ятаеш це, Петро? Я iм писав, коли вони заходжувались коло будiвлi. Але тодi нiхто не хотiв i слухати мене. Ну, й покажу ж я iм тепер, нехай начуваються! Я вже написав доповiдь у Курортну Управу. Вона в мене лежить уже готова цiлий тиждень… Я сидiв i чекав тiльки на це. (Показуе на лист). Тепер я ii вiдiшлю. (Іде до себе в кабiнет i вертаеться з паперовим пакунком). Подивiться, аж чотири дрiбно списанi аркушi. Листа прикладено також. Газету, Катрiн. Знайди у що загорнути. Гаразд… а тепер вiддай це iй… (тупае ногою)… ну, iй, ну, як ii там, чорт знае. Вiддай дiвчинi, нехай зараз же занесе до бурмiстра.
Фру Стокман бере пакунок i виходить через iдальню.
Петра. Як ти думаеш, тату, що скаже дядько Петер?
Лiкар Стокман. Що вiн скаже? У всякому разi вiн повинен тiльки радiти, що така важлива iстина випливла наверх.
Говстад. Дозвольте менi пустити в «Народному Вiснику» маленьку замiтку про ваше вiдкриття?
Лiкар Стокман. Буду тiльки дуже вдячний.
Говстад. Бажано, щоб люднiсть була поiнформована про це, i що швидше, то краще.
Лiкар Стокман. Безперечно.
Фру Стокман(повертаеться). Вона вже пiшла.
Бiлiнг. Ну побачите, коли ви не будете першою людиною в мiстi, пане лiкарю.
Лiкар Стокман(задоволений ходить по кiмнатi). Ну, що там… Власне я нiчого не зробив, тiльки виконав свiй обов’язок. Менi пощастило натрапити на скарб… от i все. Хоч, звiсно…
Бiлiнг. Як ви гадаете, Говстаде, чи не повинно мiсто влаштувати Лiкаровi процесiю з прапорами.
Говстад. У всякому разi я порушу про це мову.
Бiлiнг. А я поговорю з Аслаксеном.
Лiкар Стокман. Нi, любi друзi, покиньте ви це все. Я не хочу нiяких таких вигадок. Коли б Курортнiй Управi спало на думку надбавити менi за це утримання, та й то б я вiдмовився. Катрiн, я кажу тобi, що не взяв би.
Фру Стокман. І цiлком мав би слушнiсть, Томасе.
Петра(пiдiймаючи склянку). За твое здоров’я, тату!
Говстад i Бiлiнг. За ваше здоров’я, за ваше здоров’я, пане лiкарю!
Капiтан Горстер(цокаеться з лiкарем). Щоб це принесло вам тiльки радiсть!
Лiкар Стокман. Дякую, дякую, друзi моi… Душею радий… О, як утiшно бути свiдомим, що зробив щось корисне своему рiдному мiсту й своiм землякам. Ура, Катрiн!
Обiймае ii обома руками за шию й крутиться з нею по кiмнатi. Фру Стокман кричить i вiдбиваеться. Смiх, оплески й крики: «Ура!» на честь лiкаря. З дверей висуваються голови хлопчикiв.
Дiя друга
Вiтальня в лiкаря. Дверi до iдальнi зачиненi. Ранок.
Фру Стокман(виходить з iдальнi з нерозкритим листом, iде до дверей праворуч, що ближче до авансцени, i заглядае). Ти вдома, Томасе?
Лiкар Стокман. Я щойно прийшов. (Заходить). Щось е?
Фру Стокман. Лист вiд твого брата. (Простягае йому лист).
Лiкар Стокман. А подивимось. (Розривае конверта й читае). Присланий манускрипт при цьому повертаеться. (Читае невиразно). Гм…
Фру Стокман. Що вiн там пише?
Лiкар Стокман(кладе лист в кишеню). Нiчого, тiльки каже, що зайде сюди десь опiвднi.
Фру Стокман. Ти вже не забудь i нiкуди не йди.
Лiкар Стокман. Так, я можу лишитись удома, я вже закiнчив усi вранiшнi вiзити.
Фру Стокман. Менi страшенно цiкаво, як вiн до цього поставився?
Лiкар Стокман. Бачиш, йому, звiсно, не може подобатись, що це я, а не вiн зробив це вiдкриття.
Фру Стокман. То значить, i ти цього побоюешся?
Лiкар Стокман. Ну, суттю, вiн, звiсно, буде радий, ти це сама можеш зрозумiти… Проте… У Петера ще й повсякчасний, проклятий страх, що хтось iнший, а не вiн зробить щось в iнтересах мiста.
Фру Стокман. Знаеш що, Томасе, будь великодушний i роздiли з ним цю честь вiдкриття. Хiба не може бути так, що це вiн навернув тебе на слiд?
Лiкар Стокман. Менi це, звiсно, однаково, якщо менi пощастить полагодити справу, то…
Старий Мартен Кийл(висувае голову з дверей у передпокiй, допитливо озираеться й промовляе з хитрим виглядом i прихованим смiхом). Це… це правда?
Фру Стокман(iде до нього). Батьку… ви?.
Лiкар Стокман. А… тесть! Здоровi були, здоровi були.
Фру Стокман. Заходьте!
Мартен Кийл. Якщо це правда – увiйду, а нi – пiду собi.
Лiкар Стокман. Та що таке правда?
Мартен Кийл. Та ця дурниця з водогоном. Правда це?
Лiкар Стокман. Звiсно, правда. А ви звiдки вже знаете?
Мартен Кийл. Петра забiгала, iдучи до школи.
Лiкар Стокман. Невже забiгала?
Мартен Кийл. А… як же!. Вона й розповiла. Я спочатку подумав, що вона хоче обдурити мене. Але цього вiд неi не можна сподiватись.
Лiкар Стокман. Як ви це могли навiть подумали?
Мартен Кийл. Нiколи не можна звiряти нi на кого. Обдурять ранiше, нiж здогадаетесь про це. Ну, то це, виходить, правда?
Лiкар Стокман. Розумiеться, правда. Сiдайте ж, тестю. (Показуе йому на канапу). Хiба ж це не справжне щастя для мiста?
Мартен Кийл(намагаеться стримати смiх). Щастя для мiста?
Лiкар Стокман. Що так вчасно я зробив це вiдкриття.
Мартен Кийл(як i перше, стримуючи смiх). Так, так, так. От нiколи 6 я не подумав, що ви можете утнути таку штуку зi своiм рiдним братом.
Лiкар Стокман. Штуку?
Фру Стокман. Любий тату…
Мартен Кийл(спираеться руками й пiдборiддям на головку своеi палицi й хитро пiдморгуе до лiкаря). То як же тепер? У водопровiдних трубах з’явилися якiсь звiрi? Так?
Лiкар Стокман. Еге, бактерii.
Мартен Кийл. І iх, отих звiрiв, там дуже багато, сказала Петра. Сила-силенна!
Лiкар Стокман. Звiсно. Може цiлi сотнi тисяч.
Мартен Кийл. І немае нiкого, хто мiг би бачити iх? Так?
Лiкар Стокман. Нi, iх бачити не можна.
Мартен Кийл(з тихим клекотливим смiхом). Краще за це, чорт мене забирай, я ще зроду не чув вiд вас.
Лiкар Стокман. Як? Що ви думаете?
Мартен Кийл. Тiльки, нiзащо у свiтi ви не переконаете бурмiстра, що це правда.
Лiкар Стокман. Ну, це ми ще побачимо!
Мартен Кийл. Невже ви гадаете, що вiн може стати божевiльним?
Лiкар Стокман. Я сподiваюсь, що все мiсто стане таке божевiльне.
Мартен Кийл. Усе мiсто – так! Дуже навiть легко. Так iм i треба. Вони розумнiшi за нас, старих. Вони мене викинули з Управи, як собаку, забалотували, кажу вам. Ну ось тепер i маете! Утнiть iм таки цю штуку, Стокмане.
Лiкар Стокман. Але послухайте но, тестю…
Мартен Кийл. Утнiть штуку, кажу я вам. Якщо вам пощастить, i бурмiстр зi своiми приятелями тикнуться носом у стiну, то я зараз же даю сто корон на бiдних.
Лiкар Стокман. О, це дуже добрий вчинок!*
Мартен Кийл. Я – людина маленька, менi нема звiдки розкидатись грiшми, проте якщо вам пощастить – пiвсотнi корон на бiдних на Рiздво.
З передпокою входить редактор Говстад.
Говстад. Добридень. (Спиняеться). Вибачте.
Лiкар Стокман. Заходьте, заходьте.
Мартен Кийл(знову смiеться). Як, i вiн? І вiн заодно з вами?
Говстад. Що ви хочете сказати?
Лiкар Стокман. А звiсно, заодно.
Мартен Кийл. Як це я зразу не догадався? Звiсно, мусить бути в газетах. А, правда, хитра ви людина, Стокмане. Ну, влаштовуйте, а я пiду.
Лiкар Стокман. Куди ви, тестю? Ще посидьте трохи.
Мартен Кийл. Нi, пiду. А ви гарненько обмiркуйте цю штуку. Побачите, вам це не пошкодить.
Виходить. Фру Стокман проводжае його.
Лiкар Стокман(смiючись). Нi, ви тiльки подумайте, вони, цi старi люди, жодному слову не вiрять щодо водогiнноi сiтки.
Говстад. То ось у якiй справi…
Лiкар Стокман. Так, ми говорили з ним про це. Може, й ви в тiй самiй справi?
Говстад. Еге, я прийшов у тiй самiй справi. Чи знайдеться у вас вiльна хвилина для мене, пане лiкарю?
Лiкар Стокман. Скiльки хочете, мiй любий.
Говстад. Чули ви будь-що вiд бурмiстра?
Лiкар Стокман. Ще нi. Вiн потiм сюди прийде.
Говстад. З учорашнього вечора я знову думав трохи про цю справу.
Лiкар Стокман. І що надумали?
Говстад. Для вас, як лiкаря i людини науки, цей випадок стоiть, так би мовити, сам собою, тобто вам i на думку не спадае, що вiн тiсно пов’язаний з iншим.
Лiкар Стокман. Так? У який же спосiб? Сiдайте, мiй друже. Нi, сюди на канапу.
Говстад сiдае на канапу, а лiкар – у крiсло по другий бiк столу.
Лiкар Стокман. Ну? То ви гадаете?
Говстад. Ви вчора казали, що отруена вода iде з бруду, що в грунтi.
Лiкар Стокман. Абсолютно немае сумнiву, що вона йде з цього зараженого болота в Млиновiй Долинi.
Говстад. Вибачте, лiкарю, але я гадаю, що вона йде зовсiм з iншого болота.
