скачать книгу бесплатно
Лiкар Стокман. Ну, добре! – прошу вибачити, я на хвилину. (Виходить у кiмнату праворуч).
Петра. Що це може бути, мамо?
Фру Стокман. Не знаю. Останнiми днями вiн часто питав про листоношу.
Бiлiнг. Може якийсь пацiент з iншого мiста?
Петра. Бiдний тато, у нього незабаром буде мало роботи. (Мие собi склянку). А це, мабуть, смачне!
Говстад. У вас була сьогоднi лекцiя також i у вечiрнiй школi?
Петра(надпиваючи зi склянки). Двi години.
Говстад. А вранцi чотири години в Інститутi?
Петра(сiдае коло дверей). П’ять годин.
Говстад. А ввечерi ще мусите виправляти зшитки?
Петра. Еге. Он лежить iх цiла купа.
Капiтан Горстер. У вас також, я бачу, роботи по вуха?
Петра. Авжеж, але це добре! Така потiм приемна втома.
Бiлiнг. Вам подобаеться?
Петра. Атож. І спиться так добре.
Мартен. Ти, мабуть, багато нагрiшила, Петро?
Петра. Нагрiшила?
Мартен. Авжеж, коли ти так багато працюеш. Пан Рерлюнд каже, що праця – це е кара за нашi грiхи.
Ейлiф. Який же ти дурень, коли вiриш таким речам.
Фру Стокман. Тихше, тихше, Ейлiфе.
Бiлiнг(смiеться). Це чудово!
Говстад. А ви не хотiли б багато працювати, Мартене?
Мартен. Не хотiв би.
Говстад. Ким би ви хотiли бути в життi?
Мартен. Найкраще бути вiкiнгом.
Ейлiф. Але тодi ти мусiв би стати поганином?
Мартен. То що? І став би поганином.
Бiлiнг. Я з тобою цiлком згоден, Мартене. Я те саме кажу.
Фру Стокман(кивае до нього). Ну, ви цього, звiсно, не кажете, пане Бiлiнгу?
Бiлiнг. Щоб я так жив. Я поганин, i пишаюсь цим. Почекайте, незабаром усi ми станемо поганами.
Мартен. І тодi можна буде робити все, що захочемо?
Бiлiнг. Ну, бач, Мартене…
Фру Стокман. Хлопцi, iдiть-но ви до себе. Вам ще, мабуть, треба вчити щось на завтра?
Ейлiф. Я ще мiг би на годину лишитись.
Фру Стокман. Нi, ти також. Ідiть обидва.
Хлопцi прощаються й виходять у кiмнату лiворуч.
Говстад. Ви гадаете, що хлопцям не варто слухати таких речей?
Фру Стокман. Не знаю. Менi це не подобаеться.
Петра. Але ж, мамо, менi здаеться, що це просто дико з твого боку.
Фру Стокман. Так, дуже може бути… Тiльки менi не подобаеться. Принаймнi, не в мене вдома.
Петра. І вдома, i в школi стiльки неправди. Удома треба мовчати, а в школi – брехати дiтям.
Капiтан Горстер. Ви примушенi брехати?
Петра. А ви що думали? Доводиться ж учити iх багато дечого такого, у що самi ми не вiримо.
Бiлiнг. Так, це безперечно.
Петра. Коли б я мала засоби, то я вiдкрила б свою власну школу, i в мене все було б iнакше.
Бiлiнг. Та що там засоби…
Капiтан Горстер. Слухайте, фрекен Стокман, коли ви справдi про це думаете, то ви легко могли б це зробити в мене. Старий, великий будинок мого батька стоiть майже порожнiй. У нижньому поверсi дуже велика iдальня…
Петра(смiеться). Дуже, дуже вам дякую, але з цього нiчого не вийде.
Говстад. О, нi! Фрекен Петра, я гадаю, ймовiрнiше, перейде до нас, до тих, що працюють у газетi. А, до речi, чи встигли ви переглянути те англiйське оповiдання, що ви обiцяли перекласти для нас?
Петра. Ще нi, але ви отримаете його, коли треба.
Лiкар Стокман виходить зi своеi кiмнати з розкритим листом у руках.
Лiкар Стокман(розмахуючи листом). Ну, можете менi повiрити, коли я скажу, що в нас у мiстi буде новина.
Бiлiнг. Новина?
Фру Стокман. Яка це новина?
Лiкар Стокман. Видатне вiдкриття, Катрiн.
Говстад. Вiдкриття?
Фру Стокман. І ти його зробив?
Лiкар Стокман(ходить по кiмнатi). Авжеж, я. Ну, нехай тепер приходять, як вони роблять, i кричать, що це все вигадки божевiльноi й безглуздоi людини. О, коли б це Петер був тут! Так, от тепер бачиш, що ми, люди, ходимо й мiркуемо часом, як справжнi слiпi кроти.
Говстад. Що ви цим хочете сказати, пане лiкарю?
Лiкар Стокман. Здаеться, усi ми тоi думки, що наше мiсто – дуже здорова мiсцевiсть?
Говстад. Так, це вiдома рiч.
Лiкар Стокман. Навiть надзвичайно здорове мiсце – таке, що його цiлком щиро можна рекомендувати й хворим, i здоровим людям.
Фру Стокман. Але, любий Томасе…
Лiкар Стокман. Ми так i рекомендували й розхвалювали його. Я й сам писав i у «Народному Вiснику», i у брошурах.
Говстад. Авжеж. Ну й що?
Лiкар Стокман. Цю водолiкарню називають головною артерiею мiста, його життевим нервом, i бiс його знае, як ще.
Бiлiнг. Трiпотливим серцем мiста, в урочисту хвилину дозволив я собi…
Лiкар Стокман. Авжеж, i ще всяково. А чи знаете ви, що направду являе собою ця величезна, розкiшна, розхвалена лiкарня, що коштувала таку силу грошей, – чи ви не знаете?
Говстад. Нi, що ж вона таке?
Фру Стокман. Що ж вона?
Лiкар Стокман. Увесь курорт – одна зачумлена яма.
Петра. Тату!
Фру Стокман(одночасно). Наш курорт?
Говстад. Але, пане лiкарю…
Бiлiнг. Зовсiм неймовiрно!
Лiкар Стокман. Водолiкарня – це потинькована, отруйна гробниця, кажу я. Дуже небезпечна для здоров’я. Уся гидота з млина, ця смердюча мерзота, просякае у воду, що йде по водогiнних трубах до будiвлi, де п’ють цю воду. Те саме отруйне кляте багно просякае i в море.
Капiтан Горстер. Там, де морськi купальнi?
Лiкар Стокман. Еге, саме там!
Говстад. Але звiдки ви це все знаете, що говорите з такою певнiстю, пане лiкарю?
Лiкар Стокман. Я дослiдив усi умови так старанно й так совiсно, як тiльки можна собi уявити. У мене давно вже зароiлись такi пiдозрiння. Торiк у нас були з’явились надзвичайнi хвороби серед курортникiв – i тиф, i гастрит.
Фру Стокман. Так, так, були й такi.
Лiкар Стокман. Ми тодi думали, що гостi привезли з собою заразу. Але потiм, зимою, я прийшов до iншоi думки й заходився дослiджувати воду, скiльки це було можливо.
Фру Стокман. То ось над чим ти так працював!
Лiкар Стокман. Еге, можу сказати, Катрiн, що я справдi попрацював таки. Але менi бракувало потрiбного приладдя, i я послав зразки i питноi, i морськоi води до унiверситету, щоб мати хiмiчний аналiз.
Говстад. І оце ви його отримали?
Лiкар Стокман(показуе лист). Ось вiн. Констатовано присутнiсть у водi гнилявих речовин i бактерiй у величезнiй кiлькостi. Вона абсолютно шкодить на здоров’ю i якщо всередину вживати, i зовнi.
Фру Стокман. Яке щастя, що ти вчасно дiйшов цього!
Лiкар Стокман. Еге, ти цiлком справедливо це можеш сказати.
Говстад. Що ж ви тепер маете робити, пане лiкарю?
Лiкар Стокман. Рятувати, видима рiч.
Говстад. То це ще можливо?
Лiкар Стокман. Треба. А нi – то водолiкарня не буде працювати й загине. Але боятися цього немае потреби. Для мене цiлком ясно, що треба зробити.
Фру Стокман. Любий Томасе, i ти все це таiв вiд нас?
Лiкар Стокман. А то як же? Бiгти мiстом i всiм розголошувати про те, чого я й сам ще не був певен? Дуже дякую. Я не божевiльний.
Фру Стокман. Але навiть нам тут удома…
Лiкар Стокман. Нi однiй живiй душi. Завтра вже можеш забiгти до борсука…
Фру Стокман. Ну, Томасе…
Лiкар Стокман. Добре, добре… нехай буде – до дiдуня. Тепер старий матиме з чого дивуватися. Вiн думае, що в мене з головою не все гаразд. Та й не один вiн так думае, я вже помiтив це. Ну, тепер добрi люди побачать… Так, побачать… (Ходить i тре руки). І що тодi здiйметься в мiстi, Катрiн! Ти собi й уявити не можеш. Адже доведеться переробляти всю водогiнну сiтку.
Говстад(пiдводиться). Усю водогiнну сiтку?
Лiкар Стокман. Авжеж. Зрозумiло. Приймач лежить занадто низько. Його треба перенести й поставити далеко вище.
