скачать книгу бесплатно
Бурмiстр. Менi здаеться, проте… (Дивиться у iдальню). Навiть дивно, як вони можуть проглинути стiльки iжi.
Лiкар Стокман(потирае руки). Так, а хiба не втiшно дивитись, як молодь iсть! У них завжди апетит. Та воно й повинно так бути, iм треба iсти, треба вбиватися в силу. Адже це вони повиннi будуть пiдбивати запарку майбутнього, Петере.
Бурмiстр. А дозволь тебе запитати, що це iм доведеться пiдбивати, як ти висловлюешся?
Лiкар Стокман. Ну, про це ти дiзнаешся вiд молодi… коли прийде час. Ми вже цього, звичайно, не побачимо. Двое таких старих чирякiв, як ми з тобою…
Бурмiстр. Ну, ну!.. Занадто вже образлива назва…
Лiкар Стокман. А ти, Петере, не розумiй усього буквально. Повинен тобi сказати, що на душi менi так приемно, так радiсно! Серед цього життя, що пускае новi паростки, я почуваю себе невимовно щасливим. Чудовi часи, коли ми живем! Навколо нас здiймаеться неначе новий свiт!
Бурмiстр. Невже тобi так справдi здаеться?
Лiкар Стокман. Ти, звiсно, не можеш бачити всього так ясно, як я, ти цiле свое життя прожив тут, через те й вражiння в тебе слабше. А я перебув усi цi довгi роки на пiвночi, у своему глухому кутку, де я майже не бачив чужого обличчя, не чув живого слова – отже, на мене тут усе впливае так, нiби я перенiсся до центра багатолюдного свiтового мiста.
Бурмiстр. Гм… Свiтового мiста…
Лiкар Стокман. Я добре знаю, що проти багатьох iнших мiсць тутешнi обставини мiзернi. Але тут життя, надii на майбутне, сила-силенна завдань, що задля них варто працювати й варто змагатись. А це головне. (Кричить). Катрiн, листоношi не було?
Фру Стокман(з iдальнi). Нi, не було нiкого.
Лiкар Стокман. І до цього всього – чималий заробiток, Петере. Коли поживеш надголодь, як ото ми жили, то навчишся цiнувати й це.
Бурмiстр. Боже мiй!
Лiкар Стокман. Ти ж не можеш зрозумiти, що там, на пiвночi, нам доводилось дуже скрутно. А тепер можемо жити нiби якiсь лорди. Сьогоднi, примiром, у нас був на обiд ростбiф, i на вечерю його лишилось. Хочеш покуштувати кавалочок? Може, хоч показати тобi?
Бурмiстр. Нi, нi, у жодному разi!
Лiкар Стокман. Ну, тодi йди сюди. Бачиш, ми купили килима на стiл.
Бурмiстр. Еге, я вже помiтив його.
Лiкар Стокман. І ковпака на лампу бачиш? На все це заощадила грошi Катрiн. Кiмната зразу стала затишнiша, тобi не здаеться? Стань ось тут… нi, нi, не так. Сюди… бачиш, коли таке густе свiтло падае… Справдi, менi здаеться, що все дуже елегантно. Що ти скажеш?
Бурмiстр. Так, коли людина може дозволити собi подiбнi розкошi…
Лiкар Стокман. Авжеж, тепер я можу собi це дозволити. Катрiн каже, що я заробляю майже стiльки, скiльки нам треба.
Бурмiстр. Майже!.. Так!..
Лiкар Стокман. Але ж людина науки може дозволити собi. Я певен, що звичайний амтман[2 - У Нiмеччинi та Щвейцарii начальник округу (прим. ред.).] проживае на рiк куди бiльше за мене.
Бурмiстр. Цiлком вiрю цьому. Амтман – урядова особа найвищого магiстрату.
Лiкар Стокман. Вiзьмiм звичайного комерсанта. Такi люди витрачають далеко бiльше за мене.
Бурмiстр. Авжеж, так уже воно ведеться.
Лiкар Стокман. Зрештою ж, я, власне, нiчого не витрачаю на непотрiбне, Петере. Але я не думаю, що я мушу вiдмовляти собi втiхи бачити в себе людей? Мене, бачиш, тягне до них. Я просидiв так довго далеко вiд життя, i тепер почуваю справжню потребу бути в товариствi молодих бадьорих, людей, веселих, вiльних у своiх думках, охочих працювати. І всi вони такi, отi, що там сидять i iдять собi на здоров’я. Менi хотiлось би, щоб ти трохи ближче познайомився з Говстадом.
Бурмiстр. А, я забув: Говстад сказав менi, що хоче надрукувати тепер твою статтю.
Лiкар Стокман. Мою статтю?
Бурмiстр. Про курорт. Ту статтю, що ти написав ще взимку.
Лiкар Стокман. А, цю… Але я сам не хочу тим часом пускати ii.
Бурмiстр. Не хочеш? А я вважаю, що тепер саме найслушнiший час для неi.
Лiкар Стокман. Так, ти, може, й маеш рацiю. У звичайних обставинах. (Ходить по кiмнатi).
Бурмiстр(стежить за ним очима). А що ж такого незвичайного в теперiшнiх обставинах?
Лiкар Стокман(спиняеться). Петере, даю слово, що не можу нiчого сказати тобi цiеi хвилини, i взагалi сьогоднi не можу. У теперiшнiх обставинах може бути багато, дуже багато незвичайного, а може й не бути нiчогiсiнько. Дуже можливо, що це тiльки моя уява.
Бурмiстр. Повинен признатись, що твоi слова звучать дуже загадково. Хiба е щось таке, що може трапитись i про що я не повинен знати? Але я гадав би, що я, як голова Курортноi Управи…
Лiкар Стокман. А я гадав би, що я… та не треба нам один з одним за чуби водитися, Петере.
Бурмiстр. Боронь Боже! Я зовсiм не маю звички хапати за чуба, як ти кажеш. Тiльки я рiшуче наполягаю на тому, щоб усi заходи обмiрковувати й переводити в життя дiловим шляхом i через призначених на це офiцiйних осiб. Я не можу дозволити нiяких манiвцiв i пiдходiв iз заднього ходу.
Лiкар Стокман. А що, я вживаю таких заходiв?
Бурмiстр. У будь-якому разi ти маеш вроджений нахил iти своiм власним шляхом. У добре впорядженому суспiльствi це майже така сама недозволенна рiч. Окремi особи мусять коритися цiлому суспiльству, або, правильнiше сказати, коритися владi, що стоiть на вартi його добробуту.
Лiкар Стокман. Дуже може бути. Але менi що до цього?
Бурмiстр. Це те, чого ти, мiй любий Томасе, нiколи не хотiв розумiти. Але стережись: чи рано, чи пiзно, а тобi доведеться колись розплачуватись за це. Я тобi кажу це тепер. Прощай!
Лiкар Стокман. Та ти що, збожеволiв!.. Ти зовсiм не туди влучив.
Бурмiстр. Зо мною цього не трапляеться. А крiм того, я дуже просив би тебе вiдзводити мене вiд… (Уклоняеться в бiк iдальнi). Прощайте, братова!.. Прощайте, панове! (Виходить).
Фру Стокман(заходить до вiтальнi). Пiшов?
Лiкар Стокман. Пiшов, уяви собi, i зовсiм оскаженiвши.
Фру Стокман. Але, милий Томасе, що ти йому знову зробив?
Лiкар Стокман. Та нiчогiсiнько! Не може ж вiн вимагати, щоб я дав йому звiт передчасно.
Фру Стокман. А який ти йому звiт повинен дати?
Лiкар Стокман. Гм… це вже, нехай буде тим часом моя справа, Катрiн. Але дивно, чому це й досi немае листоношi?
Говстад, Бiлiнг й Горстер пiдводяться з-за столу й переходять до вiтальнi. Трохи згодом виходять також Ейлiф i Мартен.
Бiлiнг(потягуючись). Щоб я так жив, але пiсля такоi вечерi почуваеш себе новою людиною.
Говстад. А бурмiстр у не дуже приемному настроi сьогоднi?
Лiкар Стокман. Це вiд шлунку. Вiн у нього кепсько травить.
Говстад. А надто кепсько травить вiн нас та «Народний Вiсник».
Фру Стокман. А менi здалося, що у вас iз ним непоганi стосунки.
Говстад. Так, але це тiльки замирення.
Бiлiнг. Якраз це слово визначае цiлком становище.
Лiкар Стокман. Не забувайте, що бiдолашний Петерт самотня людина. Вiн не мае родинного вогнища, де вiн почував би себе тепло й затишно. Тiльки справи, самi справи. А до того ще ця клята, рiденька, чайна водичка, що вiн ii вливае в себе весь час. Ну, хлопцi, присувайте стiльцi до столу. Катрiн, нам дадуть сюди пуншу?
Фру Стокман(iде до iдальнi). Зараз несу.
Лiкар Стокман. Сiдайте до мене сюди на канапу, капiтане Горстере. Такий рiдкий гiсть, як ви… Прошу, присувайтесь, друзi моi.
Чоловiки сiдають коло столу. Фру Стокман приносить тацю, де стоiть спиртiвка, склянки, карафи й iнше начиння.
Фру Стокман. Ну, ось вам. Це арак, це ром, а ось коньяк. Нехай кожен сам себе частуе.
Лiкар Стокман(бере склянку). Це ми будемо самi. (Приготовляють пунш). А цигари? Ейлiфе, ти, здаеться, знаеш, де стоiть скринька. А ти, Мартене, принеси мою люльку. (Хлопцi заходять до кiмнати праворуч). Я пiдозрюю, що Ейлiф часом бере в мене цигари, але вдаю, що нiчого не бачу. (Кричить). І мою ярмулку, Мартене. Катрiн, може ти скажеш йому, де я поклав ii? А, вiн уже знайшов. (Хлопцi приносять усе, що iм загадано). Прошу, друзi моi… А я, знаете, не хочу зрадити своеi люлечки. Оця сама чимало поiздила зо мною в негоди й хуртовини там на пiвночi.. (Цокаеться). Будьте здоровi! Проте, далеко приемнiше посидiти так спокiйно й затишно!..
Фру Стокман(сидить i плете). Незабаром виряджаетесь, капiтане Горстере?
Капiтан Горстер. Авжеж, того тижня, сподiваюсь, усе буде готове.
Фру Стокман. В Америку?
Капiтан Горстер. Так, мабуть.
Бiлiнг. Виходить, ви не вiзьмете участi у виборах нового голови?
Капiтан Горстер. А хiба мають бути новi вибори?
Бiлiнг. Ви навiть не знаете?
Капiтан Горстер. Я не втручаюсь у такi справи.
Бiлiнг. Але ж ви цiкавитесь громадськими справами?
Капiтан Горстер. Нi, я не розумiюся на них.
Бiлiнг. Однаково. У будь-якому разi в голосуваннi повинен брати участь кожний.
Капiтан Горстер. Навiть i тi, хто не може мати своеi думки? Навiть i тi?
Бiлiнг. Не мати своеi думки? Що ви хочете цим сказати? Суспiльство – те саме, що й судно. Стерном повинен керувати кожний.
Капiтан Горстер. На суходолi може це й добре, але на морi – нi до чого.
Говстад. Дивно! Бiльшiсть морякiв так мало цiкавляться тим, що робиться на суходолi.
Бiлiнг. Просто надзвичайно.
Лiкар Стокман. Моряки, як тi перелiтнi птахи. Вони почувають себе однаково вдома i на пiвднi, i на пiвночi. А нам, не таким як вони, доводиться через те бути ще енергiйнiшими, пане Говстаде. Що сьогоднi у «Вiснику» е що-небудь таке загально корисне?
Говстад. Про мiськi справи – нiчого. Завтра я хочу розмiстити вашу статтю.
Лiкар Стокман. А, чорт, цю статтю. Слухайте но, може, б ви зачекали з нею?
Говстад. Зачекати? А саме й мiсце е, i, як менi здаеться, тепер саме вона на часi.
Лiкар Стокман. Так, так. Може ви й маете слушнiсть. А проте трошечки зачекайте. Я потiм усе вам поясню.
З передпокою входить Петра. Вона в капелюсi, у пальтi, i пiд пахвою тримае зшитки.
Петра. Добрий вечiр.
Лiкар Стокман. Добрий вечiр, Петро, це ти?
Усi присутнi вiтаються. Петра кладе своi книжки й усi речi на стiлець коло дверей.
Петра. От, сидять собi, й тiшаться, а я бiгаю й працюю.
Лiкар Стокман. Ну, iди й тiшся й ти з нами.
Бiлiнг. Виполоскати вам склянку?
Петра. Дякую, я краще сама. Ви занадто енергiйно це робите. Тату, у мене лист тобi е. (Іде до стiльця, де лежать ii речi).
Лiкар Стокман. Лист? Вiд кого?
Петра(шукае в пальтi, у кишенi). Я взяла його в листоношi, коли виходила з дому.
Лiкар Стокман(пiдводиться й пiдходить до неi). І ти зараз тiльки оце несеш його менi?
Петра. Менi, далебi, нiколи було знову бiгти нагору. Будь ласка, ось вiн.
Лiкар Стокман. Дай подивитися, дай, моя дитино. (Дивиться на адресу). Так, цiлком так.
Фру Стокман. Це той, що ти на нього так чекав, Томасе?
Лiкар Стокман. Еге, той самий. Менi треба пройти до себе. Де менi взяти свiчку, Катрiн? У моiй кiмнатi знову нема лампи?
Фру Стокман. Лампа стоiть i горить на твоему письмовому столi.
