скачать книгу бесплатно
Росмерсгольм
Генрiк Ібсен
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Парадоксальна ситуацiя, коли гуманнiсть слiд доводити загибеллю…
Хвилювання, що охопило суспiльство, вiдчувають учнi школи та ii ректор – лiдер консерваторiв Крол, колишнiй пастор Росмер й iншi.
Росмер вiдмовляеться вiд суспiльних привiлеiв i особистого спокою задля служiння народу. Його iдеi духовноi шляхетностi, визволення i щастя такi сильнi, що перемогли буремний дух й аморалiзм Ребеки Вест. Вона готова разом iз ним нести народу звiльнення вiд старих забобонiв, що сковують душi людей i стають на завадi iхньому щастю… Росмер – останнiй герой Ібсена, який мрiяв про моральну перебудову суспiльства.
До збiрки також увiйшла п’еса «Будiвничий Сольнес».
Генрiк Ібсен
Росмерсгольм
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi
Переклад з англiйськоi Йосипа Зорянчука
Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Росмерсгольм
Драма на 4 дii
ДІЙОВІ ОСОБИ
Йоганес Росмер – власник Росмерсгольму, колишнiй парафiяльний пастор
Ребека Вест – фрекен у домi Росмера
Ректор Крол – Росмерiв швагер
Ульрiк Брендель
Педер Мортенсгорд
Гельсет – економка в Росмерсгольмi
Дiя вiдбуваеться у Росмерсгольмi, старому панському маетку, на околицi невеличкого мiстечка бiля фiорду на заходiНорвегii.
Дiя перша
Вiтальня в Росмерсгольмi: простора, по-старовинному вбрана й затишна. Спереду, бiля стiни праворуч, кахляна груба, убрана свiжими березовими гiлками й польовими квiтками. Далi – дверi. У заднiй стiнi меншi дверi в передпокiй. У стiнi лiворуч вiкно, а перед ним лавочка з квiтками та рослинами. Бiля груби стiл, софа та крiсла. Навколо по стiнах – старовиннi та новi портрети пасторiв, офiцерiв й урядовцiв в унiформах. Вiкно вiдчинене. Також вiдчиненi й дверi в передпокiй i надвiрнi. Крiзь надвiрнi видно високi, старi дерева вздовж алеi, що веде на подвiр’я. Лiтнiй вечiр. Сонце на заходi. Ребека Вест сидить у крiслi бiля вiкна й плете велику бiлу шерстяну хустку, майже вже закiнчену. Інодi вона пильно визирае з-за квiток у вiкно.
Згодом входить iз правого боку мадам Гельсет.
Гельсет. Чи не краще буде, коли я почну потрохи готувати до вечерi, фрекен?
Ребека Вест. Так i робiть. Пастор мае десь скоро прийти.
Гельсет. Чи не продувае там, де ви сидите?
Ребека. Так, трохи. Зачинiть, будь ласка. (Гельсет iде й зачиняе дверi в передпокiй, потiм пiдходить до вiкна).
Гельсет(хоче зачинити й визирае у вiкно). Чи то не пастор там iде?
Ребека(жваво). Де? (Устае). Так, це вiн. (Ховаеться за заслону). О, вiдiйдiть убiк. Щоб вiн нас не помiтив.
Гельсет(посеред кiмнати). Нi, подумайте, фрекен, – вiн почав знову ходити тою стежкою, що веде до млина.
Ребека. Вiн iшов тою стежкою й позавчора (визирае з-за заслони в щiлину). А ну подивимось.
Гельсет. Чи наважиться вiн перейти кладку?
Ребека. Оце, власне, я й хочу побачити (трохи згодом). Нi. Вiн звернув убiк. І сьогоднi обходить колом. (Виходить вiд вiкна). Довгим колом.
Гельсет. О, господи, справдi. Мабуть, пасторовi нелегко переходити цей мiсток, де сталось таке нещастя, де…
Ребека(згортаючи хустку). Ви довго не забуваете своiх небiжчикiв тут, у Росмерсгольмi.
Гельсет. А я гадаю, що небiжчики довго не забувають за Росмерсгольм.
Ребека(дивиться на неi). Небiжчики?
Гельсет. Так, можна майже сказати, що вони не хочуть пiти собi геть вiд тих, що тут залишились.
Ребека. Чому ви так гадаете?
Гельсет. Так менi здаеться, бо чого ж приходить сюди отой бiлий кiнь?
Ребека. Так. А що ж то, власне, за казка про бiлого коня, мадам Гельсет?
Гельсет. Ет, не варто про це й говорити! Та ви й не повiрите в такi речi.
Ребека. А ви ж вiрите iм?
Гельсет(пiдходить i зачиняе вiкно). Ет, я не хочу, щоб ви глузували з мене (визирае у вiкно). О, гляньте, чи то не пастор знову йде стежкою вiд млина?
Ребека(дивиться в той бiк). Ота людина там? (Іде до вiкна). Аджеж то ректор.
Гельсет. Так, справдi це ректор.
Ребека. Це було б чудово! Подивiться, вiн iде просто до нас.
Гельсет. Вiн iде так смiливо просто через мiсток. А вона ж була його рiдна сестра. Ну, то я йду накривати на стiл до вечерi.
Виходить праворуч. Ребека стоiть бiля вiкна, вона вiтаеться, усмiхаеться й виглядае у вiкно.
Починае смеркати.
Ребека(iде до дверей праворуч i говорить). Люба Гельсет, ви ж подбайте подати до столу що краще. Ви ж знаете, що ректор найбiльше любить.
Гельсет(з-за дверей). Гаразд. Я вже подбаю.
Ребека(вiдчиняе дверi в передпокiй). От нарештi. Сердешно вiтаю вас, любий ректоре!
Ректор Крол(у передпокою ставить у куток свою палицю). Дякую. Отже, я не потурбую вас своiми вiдвiдинами?
Ребека. Ви?! Як вам не соромно!
Крол(входить). Ви завсiди такi ласкавi. (Озираеться). А Росмер, певне, у своiй кiмнатi?
Ребека. Нi, вiн пiшов на проходку, але чогось забарився довше, нiж звичайно, та вiн, напевне, хутко прийде. (Показуе на софу). Будь ласка, сiдайте тим часом.
Крол(кладе капелюха на стiл). Щиро дякую (сiдае й роздивляеться навколо). Але ж як гарно ви прибрали цю стару кiмнату! Квiти скрiзь…
Ребека. Росмер так любить бачити навколо себе живi, свiжi квiти.
Крол. Та й ви, я гадаю, теж.
Ребека. Авжеж. Менi здаеться, що вони так чудово пахнуть. Ранiш ми не мали змоги зробити собi таку втiху.
Крол(хитае сумно головою). Бiдна Беата не зносила сильних пахощiв вiд квiток.
Ребека. А також яскравих кольорiв. У неi зараз же паморочилась голова.
Крол. Так, я це ще пам’ятаю (веселiшим тоном). Ну, як же ви тут живете.
Ребека. Отако-о все, як звичайно. День по дневi. А як у вас? Як ваша дружина?
Крол. Ах, люба фрекен Вест, не треба про це говорити. У сiм’i завжди бувае щось таке, що не в’яжеться так як треба. А надто в такi часи, як оце наш час.
Ребека(трохи згодом сiдае в крiсло бiля софи). Чому ви нi разу не завiтали до нас пiд час лiтнiх вакацiй?
Крол. Ну, не можна ж раз у раз надокучати людям.
Ребека. Якби ви знали, як ми нудились без вас.
Крол. До того ж я ще й виiздив.
Ребека. Так, але тiльки на два тижнi. Ви, здаеться, вiдвiдували народнi зiбрання.
Крол(киваючи). А що ж ви на це скажете? Чи думали ви коли, що я на своi лiта стану полiтичним агiтатором? Га?
Ребека(усмiхаючись). Ви ж, ректоре, завжди трохи агiтували.
Крол. Еге ж, але то так собi, для власного задоволення. А тепер це мае серйознiший характер. Чи ви читаете коли-небудь радикальнi газети?
Ребека. Так, любий ректоре, не можу заперечувати, що…
Крол. Дорога фрекен Вест, проти цього не можна нiчого сказати. Для вас немае нiчого кепського.
Ребека. Я теж так гадаю. Я мушу стежити за життям. Доконче треба знати.
Крол. Отже, у всякому разi я не вимагаю вiд вас, жiнок, щоб ви брали участь у суспiльному розбратi – у громадянськiй вiйнi, хотiв я сказати, що тут лютуе. Проте ви, значить, читали, як цi людцi з «народу» плюндрували мене? Якi грубi наклепи робили вони на мене?
Ребека. Так, але менi здаеться, що й ви досить уперто захищались.
Крол. Це правда. Я й сам хотiв це сказати. Тепер уже й я нагострив зуби. Вони мусять зрозумiти, що я не з тих людей, що добровiльно пiдставляють спину пiд стусани. (Перепиняючи себе). Ет, слухайте, залишимо на сьогоднi цi сумнi й обурливi питання.
Ребека. Гаразд, залишимо це, любий ректоре.
Крол. Скажiть менi краще, як живеться тут, у Росмерсгольмi, тепер, коли ви лишились однi. З того часу, як наша бiдна Беата…
Ребека. Дякую, гаразд. Велика пустка почуваеться без неi в домi. Також, розумiеться, i сумно, i нудно. Проте…
Крол. Думаете, ви залишитесь тут? Власне, назавжди, хочу я спитати.
Ребека. Я, любий ректоре, ще й сама остаточно не вирiшила. Щоправда, я так звикла тут жити, що менi здаеться, нiби й я також належу до цього дому.
Крол. Ви, ну, звичайно, це цiлком зрозумiло.
Ребека. І доки пан Росмер знаходить, що я можу бути для нього корисна й потрiбна, я думаю зостатись.
Крол(дивиться на неi зворушливо). Знаете, в цьому е щось величне для жiнки – так жертвувати своею молодiстю для iнших.
Ребека. Ет, а для чого б я мала й жити?
Крол. Спочатку ви не мали спокою й вiдпочинку з тим незносним, паралiзованим прибраним батьком.
Ребека. Нi, повiрте, доктор Вест не був такий незносний, коли ми жили там, угорi, у Фiнмаркенi. Його згубили отi жахливi морськi подорожi. Коли ми переiхали сюди, то справдi довелось пережити два тяжких роки, доки вiн упокоiвся.
Крол. А хiба не були для вас iще тяжчi тi роки, що настали потiм?
Ребека. Нi, як ви можете таке казати! Адже я так любила Беату. Вона, бiдолаха, так дуже потребувала догляду та ласкавого пiклування.
Крол. Подяка й шана вам, що ви з такою поблажливiстю згадуете ii.
Ребека(присуваючись ближче до нього). Любий ректоре, ви сказали це так гарно й душевно, я така впевнена, що за вашими словами не криеться жодне незадоволення.
Крол. Незадоволення? Що ви хочете цим сказати?
Ребека. Ну, не було б нiчого дивного, коли б вам стало прикро бачити, як я, чужа людина, ходжу, порядкую й господарюю в Росмерсгольмi.
