скачать книгу бесплатно
Росмер. Нiчого, Ребеко. Ми це все витримаемо. Ми двое вiрних друзiв – ти i я.
Ребека. Як ти гадаеш, що вiн думав, коли сказав – фу!
Росмер. Люба, не суши собi голови над цим. Вiн сам не вiрив тому, що думав. Але завтра я таки пiду до нього. Добранiч!
Ребека. Ти так рано йдеш до себе в кiмнату й сьогоднi? Пiсля цього всього?
Росмер. Сьогоднi, як i завжди. Я вiдчуваю себе так легко тепер пiсля цього. Ти бачиш, – я цiлком спокiйний, люба Ребеко. Постався i ти до цього спокiйно. Добранiч!
Ребека. Добранiч, любий друже! Спи спокiйно.
Росмер виходить у передпокiй, потiм чути, як вiн iде сходами нагору. Ребека пiдходить i сiпае за дзвiнок бiля грубки. Трохи згодом заходить iз дверей праворуч мадам Гельсет.
Ребека. Можете прибрати зi столу, мадам Гельсет. Пастор нiчого не хотiв, а ректор пiшов додому.
Гельсет. Ректор пiшов? Що з ним сталося?
Ребека(бере свое плетiння). Вiн запевняв, що дуже швидко буде велика гроза.
Гельсет. От чудно! Адже на небi нi хмариночки за ввесь вечiр.
Ребека. Якби тiльки вiн не зустрiв бiлого коня. Боюся, що про цей привид незабаром буде чути скрiзь.
Гельсет. Та що ви, фрекен! Не кажiть про таке страхiття.
Ребека. Ну, ну, ну.
Гельсет(тихше). Хiба ви справдi думаете, що тут хтось мае незабаром померти?
Ребека. Нi, я нiчого такого не думаю. Але на цьому свiтi так багато усяких бiлих коней, мадам Гельсет. Так, добранiч. Я пiду тепер до своеi кiмнати.
Гельсет. Добранiч, фрекен.
Ребека виходить зi своiм плетiнням праворуч.
Гельсет(гасить лампу, хитае головою й бубонить сама до себе). Господи Ісусе. Оця фрекен Вест. Що тiльки вона часом може наговорити!
Дiя друга
Робоча кiмната Йоганеса Росмера. Лiворуч у стiнi – вхiднi дверi. Позаду дверна арка з розгорнутими завiсами, що веде до спальнi. Праворуч вiкно, перед ним письмовий стiл, закладений книжками та паперами. Книжковi полицi та шафа попiд стiнами. Простi меблi. Лiворуч старовинна канапа i стiл, перед нею Йоганес Росмер у хатньому сюртуку сидить у крiслi з високою спинкою бiля стола до писання. Вiн розрiзуе й перегортае листки якогось часопису й переглядае деякi мiсця в ньому.
У дверi лiворуч стукають.
Росмер(не обертаючись). Можна, заходьте.
Ребека Вест у вранiшньому вбраннi заходить.
Ребека. Доброго ранку.
Росмер(переглядаючи часопис). Добрий ранок, люба. Ти щось хочеш?
Ребека. Я хотiла лише довiдатись, чи тобi добре спалося?
Росмер. О, я спав так добре й чудово. Жодних снiв – (обертаючись) А ти?
Ребека. Дякую. Так, трохи на свiтанку.
Росмер. Я не знаю, – менi давно не було так легко на серцi, як тепер. О, це було справдi добре, що я нарештi сказав усе.
Ребека. Так, ти не повинен був так довго мовчати, Росмере.
Росмер. Я не розумiю сам; як мiг я бути такий боязкий.
Ребека. Ну, це, властиво, була не боязкiсть.
Росмер. Нi, так, так, – коли я глибше в це загляну, то тут було таки трохи й боязкостi.
Ребека. Ну, тим бiльше смiливостi ти виявив, поборовши ii вiдразу (сiдае поруч нього на крiселко бiля стола). А тепер я хочу розказати тобi про те, що я зробила, – тiльки, щоб ти не розсердився на мене.
Росмер. Розсердився? Люба, як ти можеш так думати?
Ребека Авжеж, бо це було, може, трохи самоправно з мого боку, але…
Росмер. Ну й що ж, я слухаю.
Ребека. Вчора ввечерi, як той Ульрiк Брендель вiдходив, – я передала кiлька рядкiв до Мортенсгорда.
Росмер(трохи замислившись). Але ж, люба Ребеко. Ну, й що ж ти йому написала?
Ребека. Я написала, що вiн зробив би тобi добру послугу, якби трохи потурбувався про цю нещасну людину й допомiг йому, чим може.
Росмер. Люба, ти не повинна була цього робити. Ти цим Бренделевi лише нашкодила. І Мортенсгорд така людина, що я з ним нiколи не бажав би мати жодноi справи. Адже ти знаеш, що я мав з ним одного разу сутичку.
Ребека. А хiба ти не думаеш, що зараз було б саме до речi вiдновити з ним знову добрi стосунки?
Росмер. Я? З Мортенсгордом? Чому це, на твою думку?
Ребека. Та, власне, тому, що ти тепер не можеш почувати себе впевненим, вiдколи ти розiйшовся зi своiми приятелями.
Росмер(дивиться на неi й хитае головою). Невже ти справдi могла подумати, що Крол або хтось iнший захотiв би мститись менi? Що вони були б у станi зробити це?
Ребека. З першого запалу, любий. Нiхто, звичайно, не може бути певний. Менi здаеться, – пiсля того, як ректор так поставився до тебе…
Росмер. Ах, ти повинна була, проте, знати його трохи краще. Крол – чесна людина з усякого погляду. Пiсля обiду я пiду до мiста й побалакаю з ним. Я побалакаю з ними всiма. О, ти побачиш, – як легко це все буде.
Мадам Гельсет увiходить з дверей лiворуч.
Ребека(пiдводиться). Що там, мадам Гельсет?
Гельсет. Ректор Крол стоiть у передпокоi.
Росмер(хутко пiдводиться) Крол!
Ребека. Ректор! Нi, подумай!
Гельсет. Вiн питаеться, чи можна йому зайти наверх i поговорити з пастором.
Росмер(до Ребеки). Що я тобi казав! Звичайно, хай заходить. (Іде до дверей й гукае на сходи вниз). Йди сюди, дорогий Друже! Сердечно вiтаю!
Росмер стоiть i притримуе дверi, щоб не зачинилися. Мадам Гельсет виходить. Ребека зсувае завiси на дверях у спальню, прибирае дещо.
Ректор Крол увiходить з капелюхом у руцi.
Росмер(тихо, схвильовано). Я ж знав, що то було не в останнiй раз.
Крол. Сьогоднi я бачу речi не в такому виглядi, як учора.
Росмер. Так, чи не правда, Кроле? Ти так гадаеш? Тепер, якщо ти роздумався.
Крол. Ти мене не розумiеш. (Кладе свiй капелюх на стiл бiля канапи). Менi неодмiнно треба переговорити з тобою вiч-на-вiч.
Росмер. Чому не може фрекен Вест?
Ребека. Нi, нi, пане Росмере. Я пiду.
Крол(дивиться на неi звисока). Я мушу перепросити фрекен Вест, що прийшов так рано. Що я так несподiвано зайшов, що ви не встигли навiть…
Ребека(вражено). Як то? Ви находите щось надзвичайне, що я ходжу тут вдома у вранiшньому вбраннi?
Крол. Перепрошую! Я ж не знаю, що за звичаi тепер у Росмерсгольмi.
Росмер. Але, Кроле, тебе не впiзнати сьогоднi!
Ребека. Бувайте, здоровi, пане ректоре. (Виходить лiворуч).
Крол. За твоiм дозволом (сiдае на канапi).
Росмер. Ну, дорогий мiй, сядемо й поговоримо по-приятельськi (сiдае в крiсло проти ректора).
Крол Я очей не зiмкнув учора. Лежав i думав, думав цiлу нiч.
Росмер. І що ж ти скажеш сьогоднi?
Крол. Розмова буде довга, Росмере. Дозволь менi почати нiби з передмови. Я хочу тобi сказати трохи про Ульрiка Бренделя.
Росмер. Вiн був у тебе?
Крол. Нi, вiн оселився в одному паскудному шинку. Серед найпаскуднiшого товариства, звичайно. Пиячив i могоричив, доки було за що. Потiм облаяв усю компанiю наволоччю та волоцюгами. В цьому вiн мае, проте, рацiю. Але його за це одлупцювали й викинули в канаву пiд ринву.
Росмер. Його, виходить, вже нiяк не можна виправити?
Крол. Сюртука вiн також заставив. Але його викупив i повернув, можеш собi уявити, хто?
Росмер. Може, ти сам?
Крол. Нi. Твiй благородний пан Мортенсгорд.
Росмер. Он як.
Крол. Менi казали, що пан Брендель насамперед одвiдав цього iдiота й плебея.
Росмер. Це було багато честi для нього.
Крол. Певно, що так (спираеться на стiл, трохи наближаючись до Росмера). Але тут ми дiйшли до тоi справи, що вiд неi я, ради нашоi староi – нашоi колишньоi дружби, вважаю за свою повиннiсть тебе застерегти.
Росмер. Любий мiй, в чiм же справа?
Крол. Рiч у тiм, що тут, у твоiм домi, за твоею спиною, щось таке робиться.
Росмер. Як ти можеш так думати? Ти натякаеш на Реб – на фрекен Вест?
Крол. Саме на неi. Я це так добре розумiю з ii боку. Адже вона вже вiддавна звикла порядкувати тут. Та все-таки…
Росмер. Дорогий Кроле, ти тут дуже помиляешся. Вона i я – ми звикли нi з чим не критись одне перед одним.
Крол. Вона й тобi призналася, що почала листуватися з редактором «Маяка»?
Росмер. О, ти говориш про тих кiлька рядкiв, що вона передала через Ульрiка Бренделя?
Крол. Ти, виходить, знаеш про це. І погоджуешся, щоб вона мала подiбний зв’язок з тим скандальним писакою, що намагаеться щотижня зганьбити як мою шкiльну, так i громадську дiяльнiсть?
Росмер. Дорогий, про це вона, напевне, не подумала. І нарештi, вона, розумiеться, мае таку ж волю у своiх вчинках, як i я.
Крол. Так? То це, певно, вiдповiдае твоему новому напрямковi, що ти його взяв зараз? Бо там, де ти стоiш, стоiть, мабуть, i фрекен Вест?
Росмер. Ну, звичайно. Ми обое чимало вдвох попрацювали, щоб стати на новий шлях.
Крол(дивиться на нього й поволi хитае головою) Ах, ти заслiплений, одурений чоловiче!
Росмер. Я? Чому ти так гадаеш?
Крол. Тому що я не смiю – не хочу думати найгiршого. Нi, нi, дозволь менi до кiнця висловитись. – Ти справдi дорожиш моею дружбою, Росмере? А також моею пошаною? Правда?
Росмер. На це питання я не хочу навiть вiдповiдати.
Крол. Ну, але е iншi речi, що вимагають вiдповiдi – цiлковитого пояснення з твого боку. Чи погодишся на те, щоб я вчинив тобi щось подiбне до допиту?
Росмер. Допиту?
