скачать книгу бесплатно
Крол. Еге, ви давно вже показали свое добре бажання. Щоправда, е одна заповiдь, що забороняе нам свiдчити на свого ближнього неправду.
Мортенсгорд. Ректоровi немае чого навчати мене заповiдей.
Крол. Навiть сьомоi?
Росмер. Крол!
Мортенсгорд. Якщо це потрiбно, то найбiльше личило б пасторовi.
Крол(з прихованою iронiею). Пасторовi? Авжеж, пастор Росмер найбiльш пiдходящий чоловiк для цього. На все добре, панове. (Вiн виходить i грюкае дверима).
Росмер(дивиться деякий час на дверi й говорить нiби про себе). Так, так, це так i мусить бути (обертаеться). Скажiть менi, будь ласка, п. Мортенсгорд, що завело вас до мене.
Мортенсгорд. Я, власне, шукав фрекен Вест. Я хотiв подякувати iй за гарного листа що я вчора одержав вiд неi.
Росмер. Я знаю, що вона писала до вас. Ви вже поговорили з нею?
Мортенсгорд. Так, трохи (злегка посмiхаючись). Я чув, що погляди де в чому змiнилися, тут у Росмерсгольмi.
Росмер. Моi погляди перемiнились багато де в чому. Я можу навiть сказати – у всьому.
Мортенсгорд. Це казала й вона, фрекен Вест. Тому вона й вирiшила, що я мушу пiти сюди нагору й поговорити трохи про це з пастором.
Росмер. Про що саме, пане Мортенсгорде?
Мортенсгорд. Чи не дозволите ви менi розказати в «Маяковi» про те, що вашi погляди змiнились та що ви тепер стоiте за волю думки та поступ?
Росмер. Ви можете це зробити. Я навiть прошу вас розказати про це.
Мортенсгорд. Так, це буде зроблено взавтра зранку. Це буде велика й важлива новина, що пастор Росмер iз Росмерсгольму гадае також боротися за освiтню справу в такому напрямку.
Росмер. Я не цiлком розумiю вас.
Мортенсгорд. Я кажу про те, що наша партiя одержуе велику моральну пiдтримку кожний раз, коли до нас пристае поважна, вiруюча людина.
Росмер(трохи здивований). Ви, виходить, не знаете? Фрекен Вест не сказала ще?
Мортенсгорд. Чого, пане пасторе? Фрекен дуже поспiшала кудись. Вона сказала менi пiти сюди нагору й почути решту вiд вас самих.
Росмер. Ну, так я кажу вам, що я вже звiльнився цiлком. У всiх вiдносинах. Я стою тепер далеко вiд усього, чому навчае церква. Цi речi вже не торкають мене.
Мортенсгорд(дивиться на нього, дуже вражений). Нi, якби мiсяць упав на землю, то я не був би бiльш здивований! Сам пастор зрiкаеться!
Росмер. Я дiйшов до того, до чого ви давно вже прийшли. Про це ви також можете сповiстити в «Маяковi».
Мортенсгорд. І про це? Нi, дорогий пане пасторе. Вибачте менi, – але краще було б цього не торкатися.
Росмер. Не торкатись цього?
Мортенсгорд. На перший раз, спочатку, я гадаю.
Росмер. Я не розумiю.
Мортенсгорд. Так от, бачите, пане пасторе. Вам напевно, я так гадаю, ще не досить вiдомi всi обставини, як менi. Але, коли ви тепер хочете перейти до лiбералiв, i коли ви, як менi казала фрекен Вест, хочете взяти участь у визвольному руховi, то ви, безперечно, робите це з бажанням принести як можна бiльше корнети i лiберальному напрямковi i визвольному руховi.
Росмер. Авжеж, я щиро цього бажаю.
Мортенсгорд. Ну от, так я хочу сказати вам, пане пасторе, що досить вам виступити одверто з заявою про свое вiдступництво вiд церкви, як ви цим на довгий час зв’яжете собi руки.
Росмер. Ви так гадаете?
Мортенсгорд. Так. Можете бути певнi, що в такий спосiб ви небагато тут досягнете. І, крiм того, вiльнодумних людей ми маемо досить, пане пасторе. Я навiть сказав би, що ми маемо занадто багато людей подiбного роду. Наша партiя потребуе християнських елементiв, – таких, що iх усi поважали б. От кого нам дуже бракуе! А тому було б краще, якби ви промовчали про все, до чого стороннiм людям немае жодного дiла. Отака моя думка.
Росмер. От як. Ви, значить, не одважитесь мати зо мною справу, коли я одверто признаюсь у вiровiдступництвi?
Мортенсгорд(хитаючи головою). Я гадаю, що так треба. Останнiм часом я взяв собi за правило не пiдтримувати нiкого й нiчого, що йде проти церкви.
Росмер. Хiба ви самi останнiм часом повернулись до церковноi лiги?
Мортенсгорд. Це була вже моя справа.
Росмер. А, он що виходить. Так, тепер я розумiю вас.
Мортенсгорд. Пане пасторе, не забувайте, що я, зокрема я, не маю повноi волi чину.
Росмер. Що ж вас зв’язуе?
Мортенсгорд. Мене зв’язуе те, що я людина заплямована.
Росмер. А, он що!
Мортенсгорд. Заплямована людина, пане пасторе. Це повиннi пам’ятати зокрема й ви. Бо найперше й найгiрше заплямували мене ви.
Росмер. Якби я на той час тримався тих поглядiв, що я зараз iх тримаюсь, то я поставився б обережнiше до вашоi провини.
Мортенсгорд. Я теж так гадаю. Але тепер уже пiзно. Ви заплямували мене раз назавжди. Заплямували на цiле життя. Та ви певно не цiлком вiдчуваете, що значить така рiч. Але тепер ви, можливо, дуже швидко самi вiдчуете таку муку, пане пасторе.
Росмер. Я?
Мортенсгорд. Еге. Чи ви, може гадаете, що Ректор Крол i його гурток пробачить вам розрив з ними? А «Повiтовий Вiсник» тепер, кажуть, мае бути ще гострiший. Цiлком можливо, що й ви станете теж заплямованою людиною.
Росмер. Я почуваю себе бездоганним у своiх особистих вiдносинах, пане Мортенсгорд. Мое поводження не дае зачiпки для нападiв.
Мортенсгорд(з лукавою посмiшкою). Смiливо сказано, пане пасторе.
Росмер. Дуже можливо. Але я маю право так смiливо говорити.
Мортенсгорд. Навiть, якби ви дослiдили свою поведiнку так же грунтовно, як колись дослiдили мою?
Росмер. Ви кажете це так дивно. Ви щось хочете цим сказати? Щось певне?
Мортенсгорд. Еге, Це цiлком певна рiч. Лише одна-едина. Але якби про неi довiдались супротивники – було б досить погано.
Росмер. Може, ви будете такi ласкавi й скажете менi, про що йдеться?
Мортенсгорд. Хiба пастор не може догадатись про це сам?
Росмер. Нi, зовсiм. Нi в який спосiб.
Мортенсгорд. Так-так, то я вже скажу про це докладнiше. У мене переховуеться один чудний лист, написаний тут у Росмерсгольмi.
Росмер. Ви кажете про листа фрекен Вест? Хiба вiн такий чудний?
Мортенсгорд. Нi, цей лист не чудний. Але я колись одержав iншого листа звiдси, з вашого двору.
Росмер. Також вiд фрекен Вест?
Мортенсгорд. Нi, пане пасторе.
Росмер. Ну, вiд кого ж? Вiд кого?
Мортенсгорд. Вiд небiжчицi – вашоi дружини.
Росмер. Вiд моеi дружини. Ви одержали якогось листа вiд моеi дружини?
Мортенсгорд. Так, одержав.
Росмер. Коли?
Мортенсгорд. Це було в останнiй рiк життя покiйноi дружини. Тепер буде рокiв iз пiвтора тому. І саме той лист е такий чудний.
Росмер. Ви ж, напевне, знаете, що моя дружина була психiчно хвора в той час?
Мортенсгорд. Так; я знаю, що дехто так про неi думав. Але я не гадаю, щоб це хтось помiтив з ii листа. Коли я кажу, що той лист чудний, то маю щось зовсiм iнше на думцi.
Росмер. Про що ж надумалася написати вам моя бiдолашна жiнка?
Мортенсгорд. Лист у мене вдома. Вона починае спершу про те, що вона живе у великому жаху й тривозi. Тут, у цих краях, так багато злих людей, пише вона, i цi люди тiльки й думають про те, щоб зробити вам шкоду та неприемнiсть.
Росмер. Менi?
Мортенсгорд. Еге, так вона писала. А далi йде найдивнiше. Чи треба менi сказати вам це, пане пасторе?
Росмер. Так, безперечно. Все кажiть. Не крийтесь.
Мортенсгорд. Небiжчиця ваша дружина просила й благала мене бути великодушним. Їй вiдомо, пише вона, що мене звiльнили з посади вчителя через пастора, щоб я за це не мстився.
