скачать книгу бесплатно
Крол. Так, щоб я розпитав тебе про таке, що, може, тобi буде боляче згадувати його? Бачиш, – оце твое зрадництво, – ну, твое визволення, як ти його називаеш, – все це так пов’язано з багатьма речами, що iх ти ради самого себе мусиш з’ясувати собi.
Росмер. Дорогий мiй, питай про що хочеш. Я, власне, не маю з чим критися.
Крол. Так от, скажи менi, – яка, на твою думку, була головна причина, що Беата звела на себе руки й позбавила себе життя?
Росмер. Невже ти можеш сумнiватися в цьому? Або, краще сказати, хiба ж можна питати про причину того, що робить нещасна, хвора, ненормальна людина?
Крол. Ти певен у тому, що Беата таки справдi була ненормальна? Лiкарi, принаймнi, не могли цього рiшуче визнати.
Росмер. Якби лiкарi коли-небудь бачили ii такою, якою бачив ii я, багато разiв, i вдень, i вночi, вони не вагались би.
Крол. Я тодi теж не вагався.
Росмер. О, нi, то було занадто очевидне, щоб сумнiватися. Я вже тобi оповiдав про ii нестриману, дику пристрасть – i як вона вимагала вiд мене того самого… О, той жах, що вона завдавала менi! А потiм отi безпiдставнi, жахливi докори, що вона робила сама собi останнiми роками.
Крол. Так, коли вона довiдалась, що нiколи не матиме дiтей.
Росмер. Ну, подумай же сам. Вiчно мучити, мордувати себе за те, в чому сама вона не винна! І пiсля цього хiба можна було вважати ii за нормальну?
Крол. Хм! Ти не пам’ятаеш, чи не було у тебе вдома книжок, що в них писалось про мету одруження за найновiшими поглядами нашого часу?
Росмер. Пригадую, що фрекен Вест позичила менi одну таку книжку. Адже iй, як тобi вiдомо, залишилась у спадщину книгозбiрня доктора. Але, любий Кроле, ти ж не думаеш, щоб ми могли бути такi необережнi й говорили з хворою про подiбнi речi? Запевняю тебе честю, що за нами немае жодноi такоi провини. Тут були виннi ii власнi хворi нерви, що довели до такого сумного кiнця.
Крол. Одно я можу, у всякiм разi, розповiсти тобi тепер. А саме, що бiдна, змучена Беата вкоротила собi вiку, щоб дати тобi змогу жити щасливим, вiльним життям, як тобi захочеться.
Росмер(встае наполовину з канапи). Що ти хочеш цим сказати?
Крол. Вислухай мене спокiйно, Росмере. Тепер я можу говорити про це. За останнiй рiк свого життя вона приходила до мене двiчi, щоб звiрити менi свiй вiдчай i страх.
Росмер. За це саме?
Крол. Нi. Перший раз вона прийшла до мене й запевняла, що ти став на шлях зради. Що ти хочеш розiрвати з вiрою батькiв.
Росмер(гаряче). Це, що ти кажеш, е неможливе, Кроле! Цiлком неможливе! Ти тут, мабуть, помилився.
Крол. Чому?
Росмер. Тому, що коли Беата була ще жива, я вагався й боровся iз собою. І цю боротьбу я переживав самотньо та з цiлковитим спокоем. Не думаю навiть, щоб Ребека…
Крол. Ребека?
Росмер. Ну так, фрекен Вест. Я називаю ii коротко Ребекою.
Крол. Я це вже помiтив.
Росмер. Тому то менi так незрозумiло, яким чином Беатi могла спасти така думка. І чому вона не говорила про це зi мною? Цього вона нiколи не казала. Нiколи, жодного слова.
Крол. Бiдолашна, – вона просила й благала, щоб я поговорив з тобою.
Росмер. Чому ж ти цього не зробив?
Крол. Чи мiг я тодi хоч на хвилину сумнiватися в тому, що в0на ненормальна людина? Подiбне обвинувачення проти такого чоловiка як ти! Потiм вона прийшла до мене знову, – щось через мiсяць пiсля того. Вона мала вже спокiйнiший вигляд. Але, коли вiдходила, вона сказала: тепер можна хутко сподiватися бiлого коня в Росмерсгольмi.
Росмер. Так, так. Бiлого коня – це вона так часто говорила.
Крол. І коли я спробував розвiяти ii сумнi думки, вона лише вiдповiдала: менi вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно побратися з Ребекою.
Росмер(майже в нестямi) Що це ти кажеш! Я… побратися з…
Крол. Це було в четвер пiсля полудня. В суботу ввечерi вона кинулася з мiстка у водоспад бiля млина.
Росмер. І ти, ти не попередив нас!
Крол. Ти ж сам знаеш, як часто вона говорила, що певно мусить хутко вмерти.
Росмер. Це я знаю добре. Але все-таки ти повинен був попередити нас.
Крол. Я також це подумав. Але було вже запiзно.
Росмер. А чому ж ти не говорив про це потiм? Чому замовчав це все?
Крол. Нащо було менi приходити сюди, хвилювати та мучити тебе ще бiльше? Я вважав це все за порожню, дику уяву. Аж до вчорашнього вечора.
Росмер. А чому тепер не вважаеш?
Крол. Хiба Беата не правду казала, що ти хочеш зректися своеi дитячоi вiри?
Росмер(дивиться замислено перед себе) Так, цього я не розумiю. Це для мене найчуднiше за все на свiтi.
Крол. Найчуднiше, чи нi, – але тепер воно так. І тепер я питаю тебе, Росмере, – скiльки правди в ii другому обвинуваченнi? Себто в останньому.
Росмер. Обвинуваченнi? – Хiба ж це було обвинувачення?
Крол. Ти, може, не зауважив, як саме вона висловилась. Вона сказала, що iй треба вiдiйти геть. Для чого? Ну?
Росмер. Отже, для того хiба, щоб я мiг одружитися з Ребекою?
Крол. Вона висловилась не цiлком так. Беата висловилась iнакше. Вона сказала: Менi вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно одружитися з Ребекою.
Росмер(дивиться на нього деякий час, потiм пiдводиться). Тепер я зрозумiв тебе, Кроле.
Крол. Ну й що? Яку вiдповiдь ти даси менi?
Росмер(тихо й стримано). На таке щось нечуване? Єдиною належною вiдповiддю було б показати тобi на дверi.
Крол(пiдводиться). Гарно й чудово.
Росмер(стае перед ним). Тепер слухай. Бiльше року, – з того часу, як Беата померла, Ребека Вест i я живемо однi тут у Росмерсгольмi. Увесь цей час ти знав у чому Беата обвинувачувала нас. Але нiколи, нi разу я не помiчав, щоб ти був незадоволений з того, що Ребека й я живемо тут вкупi.
Крол. Я не знав до вчорашнього вечора, що тут живуть у купi чоловiк, що вiдступив вiд своеi вiри, та жiнка з вiльними поглядами
Росмер. А! Ти, виходить, не вiриш, що у людей, якi вiдпали вiд вiри та з вiльними поглядами не може бути чистого сумлiння. Ти не вiриш, що вони можуть мати почуття моральностi вiд природи!
Крол. Я не дуже то покладаюсь на подiбну моральнiсть, яка не мае корiння у вiрi та церквi.
Росмер. І це недовiр’я ти прикладаеш також до Ребеки й мене? До моiх стосункiв iз Ребекою?
Крол. Я не можу ради вас двох вiдкинути ту думку, що не може бути якоiсь широкоi безоднi мiж вiльними поглядами та, гм…
Росмер. Та чим?
Крол. …та вiльним коханням, коли ти, нарештi, хочеш це почути.
Росмер(стиха). І ти не посоромився сказати менi це! Тобi, хто знае мене ще з дитинства..
Крол. Саме тому. Я знаю, як легко ти пiдпадаеш пiд вплив тих людей, що з ними тобi доводиться мати дiло. А ця твоя Ребека… Ну, ця фрекен Вест, – ii ми, власне, далi й не знаемо. Коротко, Росмере, я не зрiкаюся тебе. А ти сам повинен силкуватися, щоб завчасно врятувати себе.
Росмер. Врятувати себе? Яким чином?
Мадам Гельсет виглядае з дверей лiворуч.
Росмер. Чого вам?
Гельсет. Менi треба покликати фрекен униз.
Росмер. Фрекен немае тут нагорi.
Гельсет. Так? (озираеться). От дивно (виходить).
Росмер. Ти сказав?
Крол. Слухай. Про те, що тут нишком робилося ще за життя Беати, – i що робиться тут тепер – я не хочу особливо допитуватися. Ти був такий глибоко нещасливий у своiм подружнiм життi. І цим можна до деякоi мiри тебе виправдати.
Росмер. Ах, як ти, властиво, мало мене знаеш!
Крол. Не перебивай мене. Я хочу тобi сказати ось що: якщо ти неодмiнно хочеш тягнути й далi оце спiльне життя з фрекен Вест, то все-таки треба, щоб ти принаймнi мовчав про свое вiдступництво вiд вiри, до якого вона тебе довела. Дозволь менi доказати! Дозволь менi сказати! Я кажу, коли вже до того дiйшло, то думай i вiр, як тобi хочеться, у якiм хочеш напрямку. Але тримай своi погляди про себе. Адже це чисто особиста справа. Немае жодноi потреби голосно кричати про це на цiлу краiну.
Росмер. Для мене це конче потрiбно, щоб вийти з цього фальшивого й неправдивого становища.
Крол. Але ж ти маеш обов’язки щодо своiх родових традицiй, Росмере! Запам’ятай це! Росмерсгольм завжди, з предковiчних часiв був огнищем доброчинностi та порядку – поваги до всього, що встановили й визнали найкращi члени громадянства. На всiй окрузi вiдбились погляди Росмерсгольму. Виникне сумний i шкiдливий заколот, як тiльки стане вiдомо, що ти сам порвав iз тим, що я називаю росмерiвською родовою традицiею.
Росмер. Дорогий Кроле, я не можу так дивитись на речi. Менi здаеться, що я маю на собi обов’язок внести хоч трохи свiтла й радостi сюди, де рiд Росмерiв уносив темряву та гнiт довгi, довгi часи.
Крол(дивиться суворо на нього). Так, це було б достойною метою для чоловiка, що ним кiнчаеться рiд. Залиш це. Це не пiдхожа для тебе робота. Твое призначення – тихе життя мирного дослiдника.
Росмер. Еге, дуже можливо. Але тепер я також хочу пристати до життьовоi боротьби, хоч раз.
Крол. Життьова боротьба, – знаеш ти, чим вона стане для тебе? Вона стане боротьбою на, життя чи смерть зо всiма твоiми приятелями.
Росмер(тихо). Вони ж не всi такi фанатики, як ти.
Крол. Ти, Росмере, довiрлива й недосвiдчена людина. Ти й не гадаеш, яка гроза скоiться над тобою.
Мадам Гельсет виглядае з дверей лiворуч.
Гельсет. Фрекен звелiла сказати.
Росмер. Що?
Гельсет. Там прийшов чоловiк, що дуже хоче поговорити з пастором.
Росмер. Може, той, що вчора ввечерi тут був?
Гельсет. Нi, цього звуть Мортенсгорд.
Росмер. Мортенсгорд!
Крол. Ага! Так он воно що! Так он як!
Росмер. Що вiн хоче вiд мене? Нащо ви його впустили?
Гельсет. Фрекен звелiла менi спитати, чи вiн може зайти до вас?
Росмер. Скажiть йому, що тут хтось е.
Крол(до мадам Гельсет). Просiть його, мадам, нехай заходить.
Мадам Гельсет виходить.
Крол (бере свiй капелюх). Я полишаю поле бою – тим часом. Але рiшучий бiй ще буде.
Росмер. Присягаюся тобi, Кроле, що я не маю жодноi справи з Мортенсгордом.
Крол. Я вже тобi не вiрю далi. Жодному слову. Нi в чому я не буду вже тобi вiрити пiсля цього. Тепер мiж нами буде вiйна, на ножах. Ми спробуемо зробити тебе нешкiдливим.
Росмер. О, Кроле, як глибоко, як низько ти впав тепер!
Крол. Я? І це кажеш ти! Згадай Беату!
Росмер. Ти знову вертаешся до цього?
Крол. Нi. Причину смертi Беати пiд млиновими лотоками ти мусиш знайти сам, у своему сумлiннi, якщо у тебе ще е щось подiбне до нього.
Педер Мортенсгорд увiходить тихо та скромно з дверей лiворуч. Це невеличкий чоловiк з рiдким рудуватим волоссям та бородою.
Крол(кидае на нього повний ненавистi погляд). Ну, отже, «Маяк», засвiчений i в Росмерсгольмi. (Застiбае свiй сюртук). Так, тепер у мене нема вже сумнiву, якого курсу триматися.
Мортенсгорд(жартома). «Маяк» буде завжди засвiчений, щоб освiтлювати ректоровi дорогу додому.
