скачать книгу бесплатно
Дика качка
Генрик Ибсен
У цьому дивному будинку мало сонця. Життя тут тягнеться повiльно, а його мешканцям залишаеться тiльки мрiяти. Їх тiсний маленький свiт валиться…
Чи зможуть вони врятувати себе, як врятували колись поранену птицю?
Чи зможе хто-небудь iх врятувати?
Генрiк Ібсен
Дика качка
ДІЙОВІ ОСОБИ
Верле, крупний комерсант i заводчик.
Грегерс Верле, його син.
Старий Екдаль.
Яльмар Екдаль, його син, фотограф.
Гiна Екдаль, дружина Яльмара.
Гедвiг, iхня донька, 14 рокiв.
Фру Берта Сьорбю, економка у Верле.
Реллiнг, лiкар.
Mольвiк, колишнiй богослов.
Гроберг, бухгалтер.
Петтерсен, лакей Верле.
Йенсен, найманий лакей.
Огрядний блiдий пан.
Плiшивий пан.
Короткозорий пан.
Шестеро iнших панiв, гостей Верле.
Кiлька найманих лакеiв.
Перша дiя вiдбуваеться у комерсанта Верле, чотири iншi – у фотографа Екдаля.
Дiя перша
У домi Верле. Його кабiнет. Розкiшне i комфортабельне умеблювання: шафи з книжками; м'якi меблi; серед кiмнати письмовий стiл з паперами i конторськими книгами; на лампах зеленi абажури, якi пом'якшують освiтлення. У середнiй стiнi вiдчиненi навстiж; дверi з розсунутими портьерами. Крiзь дверi видно другу, велику, гарно умебльовану кiмнату, яскраво освiтлену лампами i бра. На передньому планi, праворуч, у кабiнетi невеличкi дверi пiд шпалери, що ведуть до контори. На передньому планi лiворуч – камiн, в якому палае вугiлля, а трохи далi, в глибинi, двостулковi дверi до iдальнi.
Лакей комерсанта Петтерсен, у лiвреi, та найманий лакей И ен-с е н, у чорному фраку, прибирають кабiнет. У другiй великiй кiмнатi видно ще двох-трьох найманих лакеiв, якi так само прибирають, засвiчують вогнi тощо. З iдальнi долинае гучна розмова i смiх; згодом чути дзенькiт ножа об склянку; настае тиша; хтось проголошуе тост; лунають вигуки «браво» i знову шум i розмови.
Петтерсен (засвiчуючи лампу на камiнi i надiваючи абажур). Нi, послухайте-но, Йенсене, – як ото старий наш розпинаеться за здоров'я фру Сьорбю.
Йенсен (висуваючи вперед крiсло). А чи правду кажуть люди, наче мiж ними щось е?
Петтерсен. А бiс його знае.
Йенсен. Вiн таки зальотник був свого часу.
Петтерсен. Можливо.
Йенсен. Кажуть, на честь сина обiд.
Петтерсен. Авжеж, учора приiхав.
Йенсен. А я й не чув, що у комерсанта Верле е син.
Петтерсен. Аякже, е. Тiльки вiн постiйно живе на заводi у Гiрськiй долинi. А до мiста вiн не навiдувався вже багато рокiв, вiдколи я живу тут у домi.
Другий найманий лакей (у дверях другоi кiмнати). Слухайте-но, Петтерсене, там якийсь старий…
Петтерсен (бурчить). А, чорт iх носить у такий час!
Старий Екдаль з'являеться справа. Вiн у поношеному пальтечку, з пiднятим комiром, у вовняних рукавицях, у руках палка i хутряна шапка; пiд пахвою пакет в обгортковому паперi. Темно-руда, бруднувата перука i короткi сивi вуса.
(Йдучи йому назустрiч.) Господи… а вам що тут потрiбно?
Екдаль (на дверях). До контори потрiбно, Петтерсене, конче потрiбно.
Петтерсен. Контора вже з годину як закрита i…
Екдаль. Про це чув ще бiля ворiт, батечку. Але Гроберг ще сидить там. То ти вже, будь ласка, Петтерсене, пропусти мене сюди. (Показуе на невеличкi дверi.) Ходив я цiею дорогою.
Петтерсен. Ну, вже проходьте. (Вiдчиняе дверi.) Тiльки запам'ятайте: назад прошу справжнiм ходом. У нас гостi.
Екдаль. Знаю, знаю… гм! Спасибi, батечку! Спасибi, друже! (Бубонить тихенько). Йолоп! (Іде до контори).
Петтерсен зачиняе за ним дверi.
Йенсен. І цей хiба з конторських?
Петтерсен. Нi, так, переписуе дещо, коли е потреба. А свого часу теж хват був, старий оцей.
Йенсен. Воно й видно, що не з простих.
Петтерсен. Авжеж. Лейтенантом був, можете менi повiрити!
Йенсен. Ах, чорт! Лейтенантом?
Петтерсен. Еге. Потiм почав було торгувати лiсом чи чимось таким. Кажуть, вiн ото з нашого комерсанта зле пожартував. Завод у Гiрськiй долинi був колись iхнiй спiльний – розумiете? Я його добре знаю, старика цього. Нема, нема та й хильнемо з ним було по чарчинi гiркоi чи розiп'емо по пляшечцi баварського у мадам Ерiксен.
Йенсен. Ну, здаеться, йому нема за що й частувати.
Петтерсен. Господи, та ви ж розумiете, не вiн мене, а я його частую! По-моему, слiд уважити благородну людину, яку спiткала така-от бiда.
Йенсен. Вiн що ж, збанкрутував?
Петтерсен. Нi, значно гiрше. Вiн же в крiпостi вiдсидiв.
Йенсен. У крiпостi?
Петтерсен. Чи в тюрмi. (Прислухаючись.) Тсс! Встають з-за столу.
Двое лакеiв зсередини широко розчиняють дверi з iдальнi.
Першою входить фру Сьорбю, розмовляючи з двома панами. За ними помалу з'являеться решта, в тому числi й сам Верле. Останнiми йдуть Яльмар Екдаль i Грегерс Верле.
Фру Сьорбю (мимохiдь). Петтерсене, каву подасте до концертноi зали.
Петтерсен. Слухаю, фру Сьорбю.
Фру Сьорбю з двома спiвбесiдниками проходить до другоi кiмнати i там звертае праворуч.
За ними йдуть Петтерсен i Йенсен.
Огрядний блiдий пан (до Плiшивого). Ух!.. Оце так обiд… Була робота!
Плiшивий. О, при бажаннi можна зробити неймовiрно багато за якiсь три години.
Огрядний. Звiсно, але потiм, шановний камергере!..
Третiй пан. Кажуть, каву i мараскiн подадуть до концертноi зали.
Огрядний. Браво! То, може, фру Сьорбю нам щось i утне?
Плiшивий (пiвголосом). Щоб вона, бува, скоро не утяла нам якоiсь штуки.
Огрядний. Нi-i; Берта не зрадить своiх давнiх друзiв!
Смiючись, обое йдуть до другоi кiмнати.
Верле (пiвголосом, стурбовано). Сподiваюсь, нiхто не помiтив, Грегерсе?
Грегерс (дивиться на нього). Чого?
Верле. І ти не помiтив?
Грегерс. А що було помiчати?
Верле. Нас сидiло за столом тринадцятеро.
Грегерс. Он як? Тринадцятеро?
Верле (поглянувши на Яльмара Екдаля). Адже взагалi ми звикли завжди розраховувати на дванадцять персон… (До решти гостей.) Прошу вас, панове. (Виходить з рештою гостей, за винятком Грегерса i Яльмара Екдаля, до другоi кiмнати праворуч.)
Яльмар (який чув розмову). Тобi не варто було посилати менi запрошення, Грегерсе.
Грегерс. Отакоi! Гостей же, кажуть, скликали заради мене, i щоб я не покликав свого найкращого, единого друга?…
Яльмар. Але батьковi твоему це, здаеться, не сподобалось. Я ж взагалi не буваю в цьому домi.
Грегерс. Так, так, я чув. Але ж менi треба було побачитися з тобою, поговорити. Я, мабуть, скоро знову поiду… Так, ми з тобою давнi товаришi, однокашники, а ось як розiйшлися нашi шляхи. Рокiв з шiстнадцять-сiмнадцять не бачились.
Яльмар. Невже стiльки?
Грегерс. Звичайно. Ну, як же тобi живеться? З вигляду, добре. Ти погладшав, майже солiдним став.
Яльмар. Гм, де там, солiдним мене навряд чи можна назвати, але, звiсно, я трохи змужнiв з того часу.
Грегерс. Так, так. Але з вигляду ти мало змiнився.
Яльмар (дещо похмуро). Зате всерединi як. Там, повiр, зовсiм iнше! Ти ж бо знаеш, яке нас лихо спiткало, вiдколи ми з тобою не бачились.
Грегерс (знизивши голос). Що з твоiм батьком тепер?
Яльмар. Облишмо цю розмову, любий мiй. Бiдний, нещасний батько, звичайно, живе у мене. Адже вiн бiльше й не мае нiкого на свiтi. Але, знаеш, менi нестерпно важко говорити про це. Розкажи краще, як тобi жилося там, на заводi.
Грегерс. Чудово, – цiлковита самотнiсть; можна було досхочу думати i розмiрковувати про багато, багато що… Іди сюди, сядьмо зручнiше. (Сiдае в крiсло бiля камiна i садовить Яльмара у друге поруч.)
Яльмар (схвильовано). Тобi, у всякому разi, спасибi, Грегерсе, за те, що ти запросив мене на обiд до твого батька. Тепер я бачу, що ти бiльше нiчого не маеш проти мене.
Грегерс (здивовано). З чого ти взяв, що я щось мав проти тебе?
Яльмар. Ну, першi роки все-таки мав.
Грегерс. Коли ж це?
Яльмар. Пiсля того великого нещастя. Воно й природно з твого боку. Адже й твого батька мало не втягли тодi в… в усi цi жахливi iсторii!
Грегерс. І тому я мав сердитися на тебе? Хто тобi втовкмачив це в голову?
Яльмар. Та вже я знаю, Грегерсе. Твiй батько сам менi казав.
Грегерс (вражений). Батько! Он воно що! Гм… І через це вiдтодi ти й разу не нагадав менi про себе… хоча б словом?
