скачать книгу бесплатно
Яльмар. Так.
Грегерс. Навiть коли засновував фотографiю?…
Яльмар. Батько твiй сказав, що лiпше не писати тобi нi про що.
Грегерс (дивлячись просто перед собою). Так, так, мабуть, вiн мав рацiю… Але скажи менi тепер, Яльмаре… чи вдоволений ти своiм становищем?
Яльмар (злегка зiтхнувши). Та-ак, власне, не можу поскаржитись. А спочатку, як можеш догадатися, менi було трохи не по собi. Адже в зовсiм iншi умови життя потрапив. Та й взагалi все пiшло iнакше. Це велике нещастя з батьком, розорення… сором i ганьба, Грегерсе…
Грегерс (здригаючись). Так-так, так-так…
Яльмар. Нiчого було й думати продовжувати освiту. У нас нi копiйки не залишилось. Навiть ще борги виявились. Найбiльше твоему батьковi, здаеться…
Грегерс. Гм…
Яльмар. Ну, я, знаеш, i вирiшив за краще враз порвати всi старi зв'язки i вiдносини. Це особливо радив менi твiй батько. А оскiльки вiн виявив таку готовнiсть пiдтримати мене…
Грегерс. Батько?
Яльмар. Авжеж; хiба тобi не вiдомо? А то звiдки б менi було взяти грошi, щоб навчитися фотографii i вiдкрити ателье? Адже це недешево коштуе.
Грегерс. І на все це дав грошi батько?
Яльмар. Ну звичайно, мiй милий. Хiба ти не знаеш? Я так його зрозумiв, що вiн про все писав тобi.
Грегерс. Жодного слова про те, що це вiн усе влаштував. Забув, мабуть. Ми з ним взагалi обмiнюемося лише суто дiловими листами. То, виходить, це все батько!..
Яльмар. Звичайно; вiн тiльки не хотiв, щоб люди про це довiдалися. А то все вiн. Вiн дав менi можливiсть i одружитися. Чи… ти й цього не знав?
Грегерс. Нi, i цього не знав. (Поплескавши його по плечi.) Любий Яльмаре, я не можу тобi висловити, як усе це мене тiшить… i мучить. Мабуть, все-таки я був несправедливий до батька… у дечому. Виходить, що в нього е серце. Виявляеться совiсть…
Яльмар. Совiсть?…
Грегерс. Ну та назви, як хочеш. Нi, далебi, менi навiть бракуе слiв, щоб висловити, як мене тiшить усе, що ти зараз розповiв про батька… То ти одружений, Яльмаре? А менi доведеться перестати журитися цим. Ну, сподiваюсь, ти щасливий у шлюбi?
Яльмар. Та ще й як! Така мила дiлова жiнка, що кращоi й бажати не можна. І не те щоб уже зовсiм неосвiчена.
Грегерс (трохи здивовано). Ну звичайно.
Яльмар. Знаеш, саме життя виховуе. Щоденне спiлкування зi мною… i до того ж, у нас бувае дехто – люди обдарованi… Далебi, ти тепер i не впiзнав би Гiни.
Грегерс. Гiни?
Яльмар. Так, любий мiй, чи ти забув, що ii звуть Гiною?
Грегерс. Кого, кого звуть Гiною? Я ж бо i не знаю зовсiм…
Я л ь м ар. Невже ти не пам'ятаеш, що вона якийсь час служила у вашому домi?
Грегерс (дивлячись на нього). То це Гiна Гансен?…
Яльмар. Звичайно, Гiна Гансен.
Грегерс… Яка вела тут господарство останнiй рiк, коли мати злягла?
Яльмар. Атож. Але, дорогий мiй, я знаю напевне, що батько твiй писав тобi про мое одруження.
Грегерс (пiдвiвшись з крiсла). Так, писав… але не написав, що… (Ходить по кiмнатi.) Стривай… може, все-таки… якщо пригадаю гарненько… Адже батько пише завжди так коротко. (Сiдаючи на поруччя крiсла.) Слухай, Яльмаре, скажи… це так цiкаво… скажи, як ти познайомився з Гiною… з твоею дружиною?
Яльмар. Та дуже просто. Гiна недовго залишалася у вас в домi. Надто вже важко, клопiтно було. Мати твоя злягла… Ну, Гiнi не пiд силу стало справлятися, вона й вiдмовилась. Це було за рiк до смертi твоеi матерi… Чи того ж року…
Грегерс. Того ж. А я був тодi вже на заводi. Ну а потiм?
Яльмар. Потiм Гiна жила зi своею матiр'ю, мадам Гансен. Теж дiлова була, працьовита жiнка. Вона тримала невеличку iдальню i одну кiмнатку здавала. Гарненька така була кiмнатка, чиста, затишна.
Грегерс. І тобi, мабуть, саме й пощастило взяти цю кiмнатку?
Яльмар. Авжеж; це знову ж таки твiй батько пiдказав менi. Ну, i от… бачиш… саме тодi я, власне, й познайомився з Гiною.
Грегерс. І посватався до неi?
Яльмар. Так. Молодим хiба довго закохатися?… Гм…
Грегерс (пiдводиться i ходить по кiмнатi). Скажи менi… коли ти посватався… чи не тодi батько i дав тобi… тобто я хочу спитати – ти тодi й почав вивчати фотографування?
Яльмар. От-от. Адже менi дуже хотiлося влаштуватись; чим скорiше, тим краще. Нам обом, i твоему батьковi i менi, спало на думку, що найвiрнiше i найлегше менi взятися до цього дiла. Гiна теж була згодна. Тут, бачиш, долучилася ще одна обставина – такий щасливий збiг, що Гiна вмiла ретушувати.
Грегерс. Напрочуд щасливо все склалося!
Яльмар (пiдводячись iз вдоволеним виглядом). Чи не так? Напрочуд щасливо!
Грегерс. Так, признаюся. Батько вiдiграв для тебе роль начебто провидiння.
Яльмар (схвильований). Вiн не покинув сина свого давнього друга в скрутi. Сердечна людина твiй батько.
Фру Сьорбю (входить з другоi кiмнати пiд руку з Верле). І не перечте, шановний комерсанте. Нема чого вам туди ходити i псувати собi очi, дивлячись на тi вогнi.
Верле (випускаючи ii руку i проводячи рукою по очах). Так, мабуть, ви маете рацiю.
Петтерсен i Йенсен входять з тацями.
Фру Сьорбю (звертаючись до гостей, що в другiй кiмнатi). Прошу вас, панове! Хто бажае склянку пуншу, ласкаво просимо сюди!
Огрядний пан (пiдходячи до неi). Але, Боже мiй, чи правда, що ви скасували благословенну свободу курiння?
Фру Сьорбю. Так, тут, в апартаментах комерсанта, курити забороняеться, пане камергер.
Плiшивий пан. Коли це ви додали такi суворi обмеження до закону про курiння, фру Сьорбю?
Фру Сьорбю. З минулого обiду, пане камергер. Дехто дозволив собi переступити межi.
Плiшивий пан. А хiба це в жодному разi не дозволяеться – зовсiм трiшечки переступити межi, фру Берто? Насправдi в жодному?
Фру Сьорбю. У жодному, камергере Балле. Нi в якому розумiннi.
Бiльша частина гостей зiбралася в кабiнетi; слуги пiдносять iм пунш.
Верле (до Яльмара, що стоiть бiля стола). Що це ви тут студiюете, Екдаль?
Яльмар. Просто альбом, пане Верле.
Плiшивий пан (блукаючи по кiмнатi). А, фотографii! Це саме за вашим фахом!
Огрядний пан (у крiслi). Ви часом не взяли iз собою яких-небудь ваших робiт?
Яльмар. Нi, нiчого.
Огрядний пан. А варто було б. Для травлення добре посидiти так, подивитися картинки.
Плiшивий пан. Тут i тема для розмов завжди знайдеться. Кожен внесе свою лепту.
Короткозорий пан. А кожна лепта приймаеться iз вдячнiстю.
Фру Сьорбю. Камергери вважають, що коли вже кого запрошують на обiд, то запрошений повинен постаратися вiдробити за хлiб-сiль, пане Екдаль.
Огрядний пан. У домi, де так добре годують, це велика насолода!
Плiшивий пан. Боже мiй! Коли йдеться про боротьбу за iснування, то…
Фру Сьорбю. Ви правi!
Розмова точиться далi, часом лунають смiх i жарти.
Грегерс (тихо). Вiзьми ж участь у розмовi, Яльмаре.
Яльмар (щулячись). Про що менi говорити?
Огрядний пан. По-вашому, пане Верле, слiд вважати токайське до певноi мiри корисним для шлунка?
Верле (бiля камiна). За токайське, яке ви сьогоднi пили, в усякому разi, смiю поручитися. Один з найвдалiших випускiв. Так ви, здаеться, й оцiнили?
Огрядний пан. Так, напрочуд тонке.
Яльмар (невпевнено). А хiба вино випускаеться не завжди однакове?
Огрядний пан (смiючись). Нi, ви незрiвняннi!
Верле (посмiхаючись). Таких знавцiв не варто й частувати тонкими винами.
Плiшивий пан. Токайське, як i вашi фотографii, пане Екдаль, потребуе сонця. Адже для фотографii необхiдне сонячне свiтло, правда ж?
Яльмар. Авжеж, свiтло, звичайно, багато значить.
Фру Сьорбю. Для камергерiв теж, кажуть, страх як потрiбне «сонце».
Плiшивий пан. Фi, фi! Заяложений дотеп!
Короткозорий пан. Панi глузуе…
Огрядний пан. Та ще й з нас! (Погрожуе iй.) Фру Берто, фру Берто!
Фру Сьорбю. Так, але це чистiсiнька правда, що випуски можуть дуже рiзнитися. Найстарiшi найкращi.
Короткозорий пан. Мене ви до старих залiчуете?
Фру Сьорбю. О нi!
Плiшивий пан. Он як! А мене, чарiвна фру Сьорбю?
Огрядний пан. А мене? До якого випуску ви нас залiчуете?
Фру Сьорбю. Вас, панове, я залiчую до солодких випускiв. (Вiдпивае iз склянки пунш.)
Камергери смiються i жартують з нею.
Верле. Фру Сьорбю завжди зумiе викрутитись, коли iй треба. Не давайте ж склянкам застоюватися, панове!.. Петтерсене, пильнуйте! Грегерсе, може б, нам з тобою цокнутися.
Грегерс не ворухнувся.
І з вами теж, Екдаль. За столом якось не довелось.
З маленьких дверей визирае бухгалтер Гроберг.
Гроберг. Пробачте, пане Верле, але нiяк не можу вибратися.
Верле. Що ж це, вас знову замкнули?
Гроберг. Еге ж, i Флакстад пiшов з ключами…
Верле. То проходьте.
Гроберг. Але тут е ще один…
Верле. Проходьте, проходьте обое, не соромтесь…
Гроберг i старий Екдаль виходять з контори. У Верле мимоволi вириваеться досадливий вигук. Смiх i гомiн гостей змовкають. Яльмара пересмикуе при виглядi батька; вiн швидко ставить склянку на стiл i обертаеться до камiна.
Екдаль (iде, не пiдводячи очей, уривчасто киваючи в обидва боки, i бурмоче). Прошу пробачення. Не туди потрапив. Ворота замкнутi… Ворота замкнутi… Прошу пробачити! (Виходить слiдом за Гробергом до другоi кiмнати i праворуч).
